Розділ другий

І Катерині і Калнишу дістався трон – кожному свій – одного року, тисяча сімсот шістдесят другого.

Васал – Петро Іванович Калниш, син удови Гафії з Пустовитівки, що біля Ромна, осяг його на Новий рік; сюзерен – Софія Анґальт-Цербська, дочка прусського генерала Христіана Августа із Штетіна – на півроку пізніше.

І васала, і сюзерена висунуло на престол старшинство.

Кошовому Калнишевському віддали булаву на старшинській сходці; абшитований отаман Григорій Федорів-Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний військовий товариш.

Катерину II підвели до престолу офіцери – таємно перед досвітком. І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути; абшитованого імператора Петра III відвезли під конвоєм до Ропші, що за сорок верст від Петербурга, і там задушили подушкою під час обіду.

Козацька сірома кидала шапки на честь нового отамана на січовому майдані перед Покровською церквою; чернь петербурзька вітала нову імператрицю на Невській першпективі біля Казанського собору.

І тут, і там чекали на добрі зміни.

Холодного грудня 1761 року російський імператор ще безтурботно гуляв залами оранієнбаумського палацу зі своєю коханкою Єлизаветою Воронцовою, не знаючи ніяких тривог; Григорій Федорів-Лантух знав уже, що козацька рада відбудеться без його згоди і військових клейнодів більше йому не віддадуть.

Кілька років підряд січове товариство обирало Григорія Федорова своїм отаманом, чернь прозвала його Лантухом, був бо він товстий, добродушний і простакуватий, проте з року на рік козацтво чекало від нього рішучих дій, та не міг на них спромогтися кошовий. Судив він по-божому, розмовляв по-людськи, пив по-козацьки, чоломкався по-братерськи, а на Орілі пікінерні ротмістри забирали в багатших запоріжців зимівники, а безкінних дейнегів гнали на редути до земляних робіт аж за Конку, а військовий податок зростав з року на рік.

Вичікували старшини, почала ремствувати сірома – коли ж то подасться Лантух у депутацію до Петербурга сам; він посилав до столиці розумніших за себе, а ті поверталися з порожніми руками: не бажають з ними розмовляти вельможі, жадають кошового. Лантух трактувати з ними боявся і доїжджав тільки до Києва. Звідти повертався заспокоєний, а козацтво почало відверто вже гуторити, що пора Лантухові йти до свого Васюринського куреня на квас і саламаху, бо занадто заплив він салом на отаманському жолді.

Крутий норовом із біса розумний військовий суддя Петро Калниш повертався пізньої осені з депутації до столиці – знову ні з чим. Треба, щоб кошовий привіз до Петербурга універсали Хмельницького на козацькі землі: канцлер Бестужев-Рюмін погодився переглянути кордони Запорізьких Вольностей. По дорозі Калнишевський завернув до київського митрополита Арсенія Могилянського, від якого отримав благословення на добрі діла, ікону Богородиці зі святими мощами і вістку, що примусила його гнати коня не на Січ, а до паланок, щоб сповістити полковників: Григорій Лантух змовився з київським генерал-губернатором Леонтьєвим скасувати козацьку раду і залишитися незмінним кошовим отаманом, як це водиться на Дону, Тереку, Яїку.

То була зрада. Не чекаючи зову кошового, що повинен був за законом і звичаєм козацьким перед Новим роком розсилати нарочних по паланках – запрошувати старшину на раду, з'їжджалися до Січі полковники самі. Прибували зі супроводом, розквартировувалися по куренях, на січовому передмісті Гасан-баші, на крамному базарі в торговців і ремісників, хто розставляв намети над замерзлою річкою Підпільною.

На поклін до Лантуха не йшли, та й він не виходив з отаманського куреня. У військовій канцелярії орудував сам Калниш, писар Іван Чугуєвець просиджував коло нібито хворого кошового отамана.

– Знають чи не знають? – тривожно допитувався Лантух у писаря – єдиної людини, утаємниченої в його наміри.

– Бог відає. Мовчать, – відповідав писар і сам не рад був отаманській затії: ще, чого доброго, до київ присудять. Та рекузуватися не було вже куди, він чекав, що придумає тепер кошовий.

– Хто скликав їх?

– Приїхали слідом за Калнишем.

– Хитра лисиця… А рескрипту від губернатора ще нема. І пізно, якщо вся старшина тут. Якби хоч на тиждень скоріше. На заколот черні вистачило б пікінерів з Новосіченського ретраншементу, до паланок Леонтьев послав би ланд-міліцію з Української лінії, що над Оріллю. Тепер усі тут. Багато з ними?

– По десятку козаків з кожним.

– Треба скликати коло… Проси до військової канцелярії.

Спокійною була на позір столиця Запоріжжя. Вітри понадували снігові намети зі західних горбів, замели плавні на озерах, тільки китиці очерету стирчали з кучугурів; внизу, біля луки Підпільної, загородившись частоколами, принишкла сама Січ, обведена валом, на якому бовваніли сторожові вежі з бійницями. За частоколом, на передмісті Гасан-баші, теж панувала холодна тиша, зрідка сновигали козаки, тривожачи лінивих шинкарів; на вежах вряди-годи, ніби спросоння, пугукали вартові; користаючи з нагоди, відсиплялися козаки по куренях, гомоніли.

У курному, без димаря, Титарівському курені чаклував біля кабиці кашовар – варив для козаків рибну юшку, підліток-помічник мив у кориті дерев'яні ваганки, на дощаному полу вздовж стіни лежали покотом сіромахи, передаючи один одному череп'яну носогрійку. З круглого, як тарілка, віконця ледь пробивалося світло і падало саме на біляве обличчя молодика, всипане густим ластовинням. Латочка волосся, де мав потім вирости оселедець, тільки-но позначилася: видно, козак прибув на Січ недавно. Він з цікавістю придивлявся до побратимів, мовчки прислухався до розмов і, певно, заздрив їм, безтурботним, насмішкуватим, сам же був ще неотесаний зателепа, і з нього мали собі потіху бувальці.

Старий військовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати і обозним, і булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав її, минаючи молодика, хорунжому Іванові Саранчі. Молодик простягнув було руку до люльки і зніяковіло опустив її.

– Загадай щось, Іване, – сказав Гаврило, – а як оцей Тринитка відгадає, то їй-богу, папушу тютюну віддам йому та ще й шеляга в карнавку по обіді за нього кину – такий же він догадливий, хай йому біс!

– Та хіба то довго? – смачно затягнувся хорунжий димом. – Ну, що ж воно таке, Панасе: взят із землі, яко же Адам, ввержен у піч огненную, яко три отроки, проданий на торжищі, яко ж Йосиф, був на пиру в Канні Галілейській во дні юності, а умре – і кості його не погребоша?

– Ілля-пророк! – випалив молодик.

– Бабзделя ти! Та то ж горщик, – захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: – Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп'ячі?

– Дівчачі – білі… – невпевнено відказав Панас.

– Пане курінний, – повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. – Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.

Курінний не відповів, а невгамовний Саранча – знову до Тринитки:

– Звідки ти такий приплентався?

– Та ж казав уже – зі Слобожанщини…

– То ми вже чули. А де ж саме твоя рідна країнонька?

– Річку Мерлу знаєте? – вже посміливішав юнак.

– Та знаю.

– А Мжу знаєте?

– Теж знаю…

– А Василя на прозвисько Лопата чули?

– Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.

– То це я його приймак.

Тепер розсміявся курінний.

– Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.

Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.

– На вже, цмуляй. Заробив!

Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.

– Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!

Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.

– Чого це Лантух та коло перед радою скликає? – підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.

– Ба… Чомусь-то вже з'їхалися старшини спозарання цього року, – відказав хтось із сутінків. – Гомонять, Калниш позвав.

– З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.

– Вибирай – не вибирай, – прогундосив той же голос зі сутінків, – а я своє кажу: якби кошовим став навіть сам Господь Бог, то й він не дав би на курінь більше царського жолду, ніж бере собі.

– Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозі та подимного зі слобід, – позіхнув Саранча. – Так ми вже залантушилися, що скоро й ріски до рота не покладеш.

– Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщині, – озвався Панас Тринитка. – Навіть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш – буде на столі книш.

– Журавель у небі, а його скубуть, – повернувся від кабиці кашовар. – Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як він, коли ще був осавулом, гайдамаків потрошив.

– Де гайдамаки, а де забродні – то ще треба вміти розпізнати, – втрутився Скирта. – А Калниш – дбалець. Його й вибиратимемо.

Кашовар наливав у ваганки рибної юшки, помічник розставляв на столі. Залоскотав запах ніздрі, забулася суперечка. Титарівський курінь підводився до обіду.

А в цей час у військовій канцелярії сиділи на лавицях старшини і спідлоба позирали на товстого Лантуха, що сопів за столом і раз у раз витирав долонею піт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський і писар Чугуєвець.

«Знають чи не знають? – водно думав кошовий і не міг знайти потрібного слова для початку розмови. – А може, краще відкритися одразу – мовляв, так і так… Такий рескрипт отримав, а ми вірнопіддані і мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…»

Перед ним ось сидять курінні отамани, і полковники паланок, і обозний, і осавул, і булавничий… Що на це сказав би в'юнкий, як ласиця, отаман Титарівського куреня Опанас Колпак, що уві сні бачить себе кошовим? Або молодий веле-розумник, утікач з Київської академії Антін Головатий, отаман Кущівського куреня, якого не забарився пригріти біля себе Калниш. Насторожено поглядає на Лантуха полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня. Замкнутий і ніби байдужий, з виглядом «моя хата скраю» сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордій Петренко зі Самарської паланки жує вуса – видимо, злий.

Знають чи не знають? А якщо ні, то чому прибули на Січ завчасно, без його зову? Та найбільше непокоїть Лантуха спокійний і непроникливий військовий суддя Петро Калниш. Від слова цього старшини залежатиме найбільше. Лантух давно знає: товариство мітить йому булаву. Якби не це, то чи змовлявся б він з Леонтьєвим? Поступиться Калниш чи підійме старшину проти нього? Ні, не поступиться. А Калниша бояться і поважають. Ще б пак! Він козакував ще за кошового Костя Гордієнка, а коли той подався за Мазепою, – пристав до Лубенського полку. На новій Січі, за отамана Милашевича, командував Кущівським куренем, а вже за нього, Лантуха, яко осавул двічі їздив за депутата до Петербурга з аргамаками, сап'яном і рибою для матінки Єлизавети – благати її, щоб заступилася за козацькі землі… Не можна признаватися, не маючи при собі губернаторського рескрипту, бо, чого доброго, суддя Калнишевський може стати суддею йому, Лантухові…

Кошовий отаман прокашлюється, розпочинає коло. Він не гадав його скликати, але якщо старшини з'їхалися самі, то, видно, їх щось непокоїть. І він знає що. Бо це не нове: щорік, щодень урізають землі Запорізьких Вольностей, утискують козацькі права. Та хіба в цьому його вина або ж йому менше болить? Лантуха вшанувало козацтво булавою кілька років тому, а Новосіченський ретраншемент, що сидить ось болячкою за три версти од Січі з двома ротами пікінерів і гарматами, побудований за отамана Івана Милашевича, що вивів козаків з-над Кардашинського лиману – зі землі агарянської ще за цариці Анни Іванівни. Богородицький ретраншемент на Самарі стоїть з минулого віку. Українська лінія з шістнадцятьма фортецями й сотнями редутів по річці Орілі збудована ще перед Милашевичем… Батьки їли кислі яблука, а в дітей на зубах оскома.

– А де були вельможні полковники? – заярився раптом Лантух. – Мабуть, брагу жлуктили по зимівниках замість вживати резонабельних заходів, коли канцлер граф Бестужев-Рюмін подав покійній цариці Єлизаветі проект заселення північних кордонів Запоріжжя сербськими поселенцями?

Кошовий замовк, переможно зиркнувши на старшин. Ще мить тиші – і він підведеться з-за столу з булавою в руці й скаже все. Це не його бажання – бути незмінним кошовим, а царська воля.

Але його випередив Калнишевський. Він встав і промовив грудним голосом до Лантуха:

– Ясновельможний пане кошовий! Ти висуваєш проти старшин політичні резони не зовсім доладно. Супротивитися царській колонізації ніхто не мав змоги і навіть підстави. Не було в тих степах жодної живої душі. Тож коли уряд запросив сербів на чолі з Іваном Куртичем, а потім задунайців з полковником Райком Прерадовичем, то вони вільно пройшли собі, утворивши на безлюдді Новосербію і Слов'яносербію. Туди ж не пішли, де були козацькі слободи. А тепер ідуть, бо вони вже стали господарями, увібралися в силу. Та можна було подумати твоїм попередникам, а головно тобі – я ж про це нагадував не раз, – щоб незаселені степи нам самим залюднити. Ми воюємо, ми лицарі, які не женяться і не плодяться. Тож буяють степи тирсою, а не хлібом, і людняться не козацтвом, а чужинцями… Ти ж навіть не зволив податися з універсалами Хмельницького до Петербурга, хоч канцлер погодився їх переглянути. Не доля Запоріжжя тебе турбує – казнащо…

Антін Головатий мовив, зупинившись поглядом на писареві:

– Універсали, пане писарю, ми вимагаємо скопіювати й скріпити печаттю. Нова депутація повезе ті копії із собою. – Він перевів погляд на Лантуха. – Слухав я Петра Калнишевського і радів його бесідою, рік бо він мудре слово. Мало нині рубати шаблею. Рим ослаб тоді, коли зібрав найбільше війська. Коли люди воюють, а не орють, то вони мають стільки своєї землі, скільки заступлено кінськими копитами.

– У гречкосіїв запорізьке лицарство задумали перемінити! – вдарив кулаком по столу кошовий і поквапом глипав на старшин, шукаючи хоч в одного підтримки.

– З волом козака не впряжеш, – прогудів спокійний, «хата скраю», полковник Коцара. – Не честь і не подоба козакам по ріллях жовті чоботи каляти, а дорогі сукна набивати пилом…

Та не встиг Лантух вхопитися за ці слова, як Калнишевський різко змахнув рукою.

– Шаблею і ралом! Шаблею і ралом, братове! Бо чим стала Україна? Гарнізоном. Тож треба, щоб вона отримала всі державні чинники: господарство, торгівлю, рільництво, ремесло, а ні, то нас проковтне кріпацтво, і військо наше муситиме захищати його. Часи Сірка минули, пане кошовий. Тоді ще можна було однією зброєю брязкати, нині брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорізьких!

Григорій Лантух враз зів'яв, старшини мовчали, і зрозумів кошовий, що затіяв він марну справу: навіть із рескриптом генерал-губернатора довелося б віддати Калнишевському клейноди, бо той знає, що треба робити в Україні.

Полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня підвівся на лавиці й добив кошового словами:

– А задумав ти, отамане, негідне діло, гірше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собі навічно булаву. Не Леонтьев вручав тобі її, а ми. Ми й відбиратимемо. Віддай її зараз – по-доброму, злагодою.

Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечі. Спер голову на руки, зіжмакав у кулаці оселедця.

– Кому… передати? І як же воно – без ради?

Порохня обернувся до старшин, запитуючи їх поглядом, хоча відповідь знав наперед.

– Калнишеві, – відповів. – А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся і нині.

Мовчав лише Опанас Колпак. Гладкострижений, плечистий і високий, він поглядав на Калнишевського спідлоба, відчужено, вороже.

Без литаврів, без сурм, без посипання глиною чуба, без трикратного відмовляння прийняв Калнишевський із рук писаря булаву, пернач, печатку й мовчки поклонився старшинам на знак, що коло закінчено.

…На Новий рік уранці, як і кожного року, до Покровської січової церкви і на майдан, оточений тридцятьма вісьмома куренями, пушкарнею та військовою канцелярією, вилилося барвисте козацтво. У червоних кунтушах, різнокольорових шовкових жупанах, озброєне шаблями, пістолями, ятаганами, йшло під дзвони на заутреню. Два ієромонахи з київського Межигірського Спаса та січовий священик Кирило Тарловський у супроводі чотирьох дяків і хору січових школярів розпочали відправу. Старшини стояли перед вівтарем тесової церкви, прості козаки вишикувалися в довгі ряди гусаками, та не всі вміщалися всередині – на майдані стояв натовп, чекаючи на військову раду – хоча б про людське око, бо ж усі вже знали, кого обрали за отамана на старшинській сходці.

Та не вдарив у литаври довбиш після відправи, і шемрав натовп, все дужчав гамір і врешті майдан обурено загомонів:

– Раду, раду скликай!

Тоді на паперть вийшов Калнишевський у супроводі старшин і осавула з корогвою. Натовп затих. Чекав слова отамана – пояснення, чому порушилися нині ізпрежда заведені звичаї, чому не спитали товариства, кого воно бажає собі за кошового, – що ж це він самочинно вийшов до них, хоч і бажаний, але не вибраний?

Калнишевський стояв серед старшин спокійний і суворий. Він кивнув писареві, і той подав шапку з жеребками, оголосивши, щоб підходили курінні отамани до розподілу рік, озер і урочищ.

Курінні тягнули жеребки, вишиковували своїх козаків і вели їх до куренів на бенкети. Новий кошовий отаман зі старшинами подався до Кущівського куреня, з якого вийшов, до якого і повернеться, якщо йому не випаде більше отаманувати.

Затримався в курені лише на першого кухля, а тоді звелів викотити на майдан бочки з горілкою.

На майдані було поки що порожньо, тільки два дяки встигли десь уже закропитися: побравшись за шиї, хрипко галайкали, йдучи, дяківської:

 
Ой ти, дяче навчений, між школами вивчений,
Скажи мені, дяченьку, що то єсть – один?
Один Син Марії, що на небі церкву діє.
Над нами на небесі і на землі…
 

На їх спів виходили з куренів козаки. Дяки перші поквапилися до бочок і впрошували виночерпіїв, що вже заходилися вибивати чопи:

– Істину глаголим: якою мірою міряєте, такою відміриться і вам!

Біля бочок умить стовпилося козацтво, протискуючись до виночерпіїв з порожніми кухлями. Та ось від Кущівського куреня попрямував до середини майдану кошовий отаман, він став на бочку й гукнув на весь голос:

– Підождіть святкувати, панове молодці, слухайте мене!

Козаки обступили його великим колом, їм треба було слова кошового, Калнишевський це знав. Тепер він знав багато. Те, що було лише добрим наміром, стало нині обов'язком його життя, а завтра стане ділом. Він довго чекав на отаманську булаву – чесно, без підмов та інтриг. Ждав її, бо вірив, що може врятувати те, що стало на краю загибелі. І врятує: хитрощами, покірністю, сміливістю і твердою рукою. Припинить гультіпацтво і вольницю. Створить військо на зразок турецьких спагіїв, у якому служать хлібороби, відробляючи повинність за земельні наділи. Козаки ждуть його слова, і він його повість.

Гамір стихав, тільки два дяки, випросивши-таки по кухлю оковитої, поманджали майданом, докінчуючи довгу дяківську лічилку «…що то єсть два, і три, і п'ять»; козацтво тіснилося, а коли стало зовсім тихо, кошовий промовив: