VIII

Вірі ставало краще з кожним днем. На початку липня – над містом догулювала тополина заметіль – дівчина вже могла стояти біля вікна й дивитися-дивуватись, звідки береться оте лапате, пухке сніговиння серед літа, від якого небо хмариться і наче холодніє, сивіють голови кленів і людей.

А в грудях боліла рана. Лікар, Казів знайомий, вийняв з-поміж ребер осколок ще тоді, коли Віра лежала непритомна. Тепер вона часто брала на долоню важкий шматок сталі, схожий на жилакувату дубову тріску, що вилетіла з-під сокири дроворуба, дивилась, і самій було чудно, що може бачити зблизька і мацати пальцями смерть.

Не ту смерть з косою, що уявлялася в дитинстві, не ту, що мучить агонією знесилене тіло, коли людині настає час умирати, а неприродну, жорстоку смерть від заліза.

З цього шматка можна було б зробити цвях і ним прибити нову віконну раму в новій хаті, штолю для коня на зимову ожеледь, пучок голок, якими дівчина вишила б скатертину на святковий стіл або весільну сорочку коханому…

Смерть від заліза. Віра пережила її, відчула, переболіла, збагнула, але не злякалася. Навпаки. Чим більше придивлялася до гранчастого осколка, тим краще починала розуміти, що боятися цієї смерті – значить загинути. Вбивати її треба. Заради життя.

Ловила себе на думці, зовсім недавно чужій і незрозумілій: скільки куль можна відлити з цього осколка, скільки смертей можна знищити у відплату за одну?

На вулиці серед тополиної заметілі снувала смерть. Вона свавільно реготала, гаркала на людей, вистукувала чобітьми, розмовляла чужою мовою, вигравала марші на губних гармошках.

Віра, колись така байдужа до того, що робиться на світі, тепер відчувала, як народжуються в глибокій схованці її душі, ворушаться, печуть ненависть і зло.

«Чого їм тут треба? Чим ми завинили, що вони прийшли нас вбивати і палити?»

Вірі хотілося жбурнути цим шматком сталі в обличчя рудому солдатові, що недбало розвалився на парканці, димить цигаркою і спльовує, топче те саме місце, де колись стояла вона, обійнята першим коханням, мов полум’ям. Тоді на землі цвіли півонії – тепер зів’ялі й розтоптані, тоді ясніло небо – нині його заволокла юга.

У грудях болить. Що там болить? Слід від осколка, безсила лють, від якої хочеться по-дитячому гризти кулаки, чи, може, слід від туги за коханим? Якою наївною була вона, коли думала, що від кохання болить лише серце.

А тополиний пух чіпляється за волосся дітей, жінок, і зловісним та страшним здається оте сивіння світу. Ось поспішає якась молода жінка, незґрабно заносячи повним животом. У неї побіліло волосся, страшно дивитися на її голову, хоч на ній тільки пух. Біжить просто через дорогу до Казьового будинку, рвучко відчиняє хвіртку.

Та це ж Юля!

Увійшла. Темні підкови під темними очима, знесилено опущені плечі, відчай болісно стулив губи. Стоїть перед нею Казьо з німим запитанням у погляді, і Віра склала долоні на грудях.

– Батька забрали вночі… Гестапо… – прошепотіла, рукою провела по чолу, по волоссю.

Не злетів тополиний пух. Немов свіжа паморозь обсипала пасма волосся і прилипла до нього навічно.

Довго мовчали, наче вшановували пам’ять. Всі зрозуміли: не повернеться більше професор Мохнацький, закінчилась його дорога. Полум’я смолоскипа, яке завжди піднімалося вгору, скільки його не нахиляли донизу, погасло.

Ця вістка була останньою краплею, що переповнила чашу тривожних сподівань, побоювань і очікуваного горя. Всі стали враз самотніми, мов птахи, яким зруйнували гніздо. Вістка була неймовірно страшною. Надто несподівано відійшов той, хто непомітно, але міцно увійшов у життя близьких йому людей і мимоволі став володарем їхніх дум і помислів.

На якусь мить життя здалося безнадійно пропащим, і Віра також втратила останню крихту надії на своє щастя. Все загине. Всі загинуть. Кого пощадять, коли Мохнацького, вченого з світовим ім’ям, не пощадили?

Рана, в якій загніздився біль від осколка, ненависті й розлуки, запекла, і кров просочилася крізь бинти і плаття.

– Кінець… Поїзд пішов під укіс…

Казьо ніби прокинувся від отупіння. Він уклав хвору Віру в ліжко і, розпрямляючись, відчув, як важчають його руки, виростає мізерне тіло, а дике обурення робить його велетнем, силачем.

– Поїзд піде під укіс! – промовив він. – Тільки не наш. Не наш, пане дзєю!

Юля мовчала. Вона залишила ще вночі у своїй хаті всі сльози й відчай. А зараз тільки виразніше заясніли пасма волосся, наче вони вміли наливатися тим горем, яке вже не могло вилитися зі слізьми.

Мирон Сарабай повернувся з Тернопільщини до Львова. Вони з Антоном перебували весь цей час у селі недалеко від Підволочиська у матері Стаха Кручковського – колишнього товариша по підпіллю. Перші тижні впертих намагань створити хоч невеликий підпільний осередок пройшли марно. Серед сільської молоді, задурманеної політичними гаслами, заляканої куркульськими розправами, важко було знайти людей, які схотіли б чи зважилися іти в підпілля.

– Ні, ні… Почекаємо, най ся розвиднить, – ніяково відмовлялися.

Кручковський мав надію на робітничий Львів. Але з ким зв’язатися і як? Хто залишився там з своїх і живе леґально, не викликаючи підозри в окупантів? Перебирали в пам’яті всіх, кого знали, колишніх членів КПЗУ, і не знаходили такого, хто не був би активістом при радянській владі і не мусив відступати або переховуватися зараз.

Врешті Сарабай згадав. Хто пам’ятає зморшкуватого Дзядека? Як же не знають? Він був якийсь час секретарем окружкому. В нього трагічно склалася доля. Після розпуску КПЗУ він перейшов за Збруч. Але там його затримали прикордонники, передали органам внутрішніх справ, і Дзядек був засуджений як аґент іноземної розвідки. Факт сумний, але факт. Його звільнили у 1939 році. Він повернувся до Львова, працював електромонтером, у партії не поновлювали. Якось Сарабай зустрівся з ним. Розмовляли в нього дома за чаєм. Дзядек тяжко переживав заподіяну кривду, обурювався несправедливістю, але на запитання Мирона, які у нього зараз погляди і ставлення до радянської влади, відповів, – украй здивований:

– А до чого тут погляди? Хіба їх міняють, як улан коня? На твою думку, той повинен залишатися комуністом, кого не скривдили? Я ж не підганяю ідей до свого живота й шкури.

Антін залишився з Стахом, а Сарабай вирушив до Львова. Він щасливо розминувся з патрулями при в’їзді до міста, а потім змішався з людським натовпом.

Поглинений суперечливими роздумами, зупинився біля дверей Дзядекової квартири і довго не зважувався натиснути на білий ґудзик дзвінка. Вдома чи ні? Впізнає чи вдасть, що вперше бачить? Схоче взяти на себе небезпечне завдання?

– Хто там? – почувся сухуватий голос у відповідь на короткий дзвінок.

– Тут живе електромонтер Дзядек?

Двері відхилились, і в щілину просунулася лиса голова. Поморщене обличчя насторожилося, шия, що нагадувала гофровану трубку від протигаза, витягнулася.

– Мирон? Ти як? Ну, заходь, заходь швидше.

Променисті зморшки збіглись довкола очей.

– На яких правах вештаєшся нині?

– На пташиних.

– У Львові живеш?

– Ні…

– Гм-м… А я, як бачиш, користуюся благами в новій Європі. Не чіпають… Мало того, з Українського крайового комітету приходив якийсь – референтом назвався – і пропонував роботу.

– Та це ж чудово! Якщо не погодилися, підіть тепер і скажіть: передумав. Негайно. Вам треба жити в місті. – Сарабай сів на табуретку біля умивальника. – Ви знаєте, чого я прийшов?

– Догадуюся. Викладай, викладай усе без папірчиків і дипломатії. Свідків у хаті нема, телефону – теж.

Сарабай говорив коротко. В нього такий план: Дзядекові треба розвідати, хто з колишніх підпільників або й не підпільників, але людей певних, залишився в місті, на якому вони зараз становищі, чим дихають. Він – електромонтер, спеціальність для такої справи вдячна. Хай на це піде три-чотири місяці. За той час на Тернопільщині їм удасться щось зробити. Упоравшись, Дзядек зайде до Казя Сарабая на Замарстинівську. Казьо дасть знати Миронові і принесе від нього пароль…

– А далі як? – засумнівався Дзядек. – Ми ж тоді мусимо десь зустрітися, обговорити план дій. Як намітимо день, годину, місце? Все це, бачиш, дуже складно. Прийти вам з Тернопільщини до Львова і чекати тут, поки Казьо обійде з паролем наших, ризиковано та, зрештою, і неможливо. Вас схоплять. Добре було б дати якийсь сигнал, коли прийдете. А перед тим за тиждень-два обійти з паролем, додаючи: «За стільки-то часу після сигналу». Але який, щоб усі знали? Маґістрат підірвати, чи що? – пожартував.

– Ви маєте рацію, – задумався Сарабай. – Маґістрат висадити в повітря нам не вдасться… – Враз він пожвавився, і в очах блиснули хитрі іскорки. – Нічого… Сигнал буде. Казьо вам скаже який, коли прийде з паролем. А тоді… Давайте намітимо місце.

– Думаю, Личаківський цвинтар.

– Так. Біля гробниці капелана Стажинського. Куток глухий. Знаєте де?

– Це з того боку, від Погулянки.

– Отже, хай буде через день. Година четверта. Домовились?

– Ніби так. Тільки що за сигнал?

– Пораджуся з хлопцями, придумаємо.

Сарабай згадав про Марію Шварц, колишнього організатора політшкіл в КПЗУ. Цікаво, де вона тепер? За радянської влади працювала парторгом на ткацькій фабриці. Можливо, виїхала. Треба дізнатися. З її допомогою можна б почати організацію підпілля серед ширших кіл.

– Про арешт польських учених чув?

– Дещо чув. А ви докладно знаєте?

– Те, що й усі. Кілька десятків забрали і – камінь у воду. Ніхто не знає.

Попрощалися. Сарабай вийшов через подвір’я на вузеньку Бляхарську вулицю і провулками поспішив до Краківської площі, де жила колись Берта Шварц з дочкою. Якщо не виїхали, стара буде вдома. Вона повинна впізнати Мирона. Адже в її сутеринах колись таємно збирався їхній осередок, у Берти Антін лікувався від рани. Вона скаже, де Марія.

Берта затряслася, побачивши на порозі незнайому людину. Очі, повні панічного жаху, застигли мертво.

– Марія? Яка Марія?… Я не знаю… Повірте мені, тут нема ніякої Марії.

– Заспокойтеся, пані Шварц, – Мирон лагідно зупинив Берту. – Я – Сарабай, товариш вашої дочки. Не впізнаєте?

Полуда страху повільно спливала з зіниць матері.

– Сарабай?… A-а, Мирон… Пам’ятаю, пам’ятаю. А вам нічого не кажуть німці? – спитала і знову насторожилася.

– Я не живу у Львові. Мені треба бачити Марію. Де вона?

Берта мовчала. Вагання переливалося тінями в зляканих очах, підійшла ближче і сказала пошепки:

– Вона ховається. Комуністів арештовують. Та й не тільки комуністів. Ви, напевне, знаєте про вчених… А вони ж не євреї. Нам у сто разів гірше. Як уже Мохнацького, таж то така фігура…