II

Молодий славіст Антін Кривда захищав дисертацію. Сьогодні він віддавав на суд вченим свою багаторічну працю про полабських слов’ян. Це був не зовсім звичайний захист. Кожний з присутніх у дзеркальному залі знав історію написання книги «Від Вісли до Одера», можливо, й читав той її варіант, в якому вона побачила світ кілька років тому в політичному видавництві України. Напевно, студенти – вони зараз стоять у кінці залу, бо місця мало, – колись передавали цю книгу з рук у руки, наражаючись на арешт або на виключення з університету.

Сьогоднішній захист мав трохи парадний вигляд, тому багато хто дивувався: чому Бендас призначений першим офіційним опонентом? Кривді опонує Бендас! Той самий, кого колись витроюдили з Кракова польські студенти за штрейкбрехерство, «вчений тхір», в якого кидали тухлими яйцями, коли він посів кафедру славістики у Львівському університеті після професора Мохнацького; той, хто недавно лицемірно каявся при людях: «Я ніколи не був антикомуністом, а Мохнацького ненавидів за те, що він поляк. Визнаю і засуджую свою національну обмеженість, шановні товариші».

Обурювалися найбільше студенти – гнати б його зовсім з університету! – хоч знали: Бендас єдиний, крім професора Мохнацького, знавець предмета у Львові.

Кривда зачитує автореферат дисертації. Мохнацький не зводить з нього погляду, наче вперше бачить. Юля сидить далеко, на самому краю довгого столу. Їй видно профіль батька, вона помічає на його обличчі неспокій, тому хвилюється ще більше. Але Мохнацький зараз не думає ні про зміст дисертації, ні про те, як закінчиться захист, йому просто дивно. Таке почуття іноді буває в матері, яка дивиться, милується і сама не вірить, що оте усміхнене, найкраще у світі дитинча – її кровинка.

Антось… Хіба так давно він уперше прийшов до професора з своїми сілезькими матеріалами і боязко прохав допомогти написати антифашистський трактат? А потім… Усе зрушилося зі своїх застояних місць, закрутилося в хаосному смерчі, і люди на якийсь час перестали бачити одне одного. Непоказний сухорлявий хлопчина привів за собою бурю.

Та промайнули бурхливі роки. І ось за кафедрою перед вченою радою виступає він, Антось… Такий самий худощокий і неспокійний, тільки волосся щодень білішає, і глибокі очі помітно наливаються розумною зрілістю, як пшеничний колосок тужавим зерном у липневу спеку.

Дрібка заздрості промайнула тугою на старечому обличчі професора, наче згадка про свою власну молодість.

– Ви візьмете слово, колеґо? – нахиляється до Мохнацького доцент Каменкович, другий офіційний опонент.

– Ні, – машинально відповідає Мохнацький і вертається думками до сьогоднішнього дня.

Навпроти і поруч сидять члени вченої ради. Хто з зацікавленням, хто з притаманним науковцям скепсисом слухають виступ дисертанта. Бендас гладить долонею обвисле синювате підборіддя. Він явно задоволений, що його затвердили опонентом, це ж негласна реабілітація, будь-що-будь. Уважно прислухається, похитує головою. Мохнацькому цікаво, що скаже цей старий хитрий угодовець.

Поруч з Бендасом сидить дама з рудим волоссям – германістка. Її повинно б цікавити питання германізації полабських слов’ян, проте вона нудиться: підперла рукою голову й ліниво постукує пальцями по зеленій оксамитовій скатерті.

Є й нові люди. Цей молодий доцент, Карпов, здається, приїхав на захист з Києва. Вчений секретар доцент Кучеренко перевівся до Львова з Харківського університету. І ще один, і другий – зовсім незнайомі.

І студенти. Їхніх прізвищ професор не пам’ятає. Знає лише: завтра вони навперейми розповідатимуть у своїх аудиторіях про сьогоднішній захист, згадуватимуть цікаве, майже фантастичне про Антона, Юлю, про нього, Мохнацького, переказуватимуть почуте з інших уст, перебільшуватимуть.

У коридорі біля трохи відхилених дверей дзеркального залу зупинилася студентка. Вона крадькома заглянула в щілину і враз прикипіла до дверей.

– Можна й зайти, дівчино, – почувся позаду голос, від якого вона стрепенулася. Світло-зелені очі від зніяковіння зайшли слізьми – її ж спіймали на підгляданні! Дівчина метнулася вбік, щоб виминути високого чорнявого хлопця і втекти, та він узяв її за руку й мовив поблажливо:

– Я також запізнився, зайдемо разом. Адже, напевно, вас цікавить захист, якщо прийшли.

– Ні… Власне, так… – Дівчина нервово смикала довгу чорну косу і чомусь поправляла на грудях білу блузочку. – Але я не знала, що тут захист. Тільки заглянула, коли дивлюсь…

– Сам Кривда за кафедрою!

– Так! Сам Кривда, розумієте? Ви, можливо, теж знаєте його, але ж він наш, із Загайпілля! Та що це я, ви й не чули ніколи про якесь там Загайпілля…

– А якщо чув? – Хлопець усміхнувся і провів дівчину у вестибюль. – Заважаємо… Ну, кого вам назвати із загайпільських?

– Та що ви…

– Кривда – раз, – він загнув мізинець. – Іван Ковбанюк – два, вчитель Шинкарук – три, його дочка, забув ім’я, – чотири…

– Так це ж я – його дочка!.. – Віра дивилася великими очима на незнайомого, приклала долоню до щоки, наче про щось здогадалася.

Хлопець обвів здивованим поглядом дівчину, мовляв, ось яка ти! Запитав:

– Ви в університеті вчитесь?

– Так, на історичному.

– А я з філологічного. Сарабай Мирон…

Віра опустила руки, ступила крок назад і заперечливо похитала головою. Кучерявий, високий, продовгувате, монгольського типу вилицювате обличчя, примружені карі очі. Таким його уявляла собі в дівочих мареннях? Та ні! Той був якимсь неземним, тільки бажанням, а це звичайний юнак з приємним простим обличчям. Якусь мить дивилася на нього, немов намагалась пригадати, де бачила його… Хотіла щось сказати, та хвилинний спогад ніжно захлюпнув її пам’ять рожевою хвилею. Не відводила од Мирона очей і помічала, як зливаються риси обличчя цієї незнайомої людини з її вірою у велике кохання – так ескіз оживає, коли на нього лягають фарби багатством розмаїтих тонів.

…Поверталася тоді зі Львова – склала екзамени в університет. З Фальби йшла пішки навпростець через ліс, минаючи багатолюдний тракт. Хотіла побути сама з собою, щоб ні з ким не ділити своєї молодої радості, лише з квітами, деревами і гарячим літнім небом, що повисло над лісом.

«Я вже доросла! Дивіться, левади й квіти, як святкую своє повноліття! Мені нічого не жаль, вам я роздаю всю сьогоднішню радість, беріть!»

І сіяла свою втіху по левадах, а вони ще дужче наливалися зеленим соком; розкидала її на квіти, і вони пахли у стократ духмяніше. А коли роздала все своє багатство, і воно всякло у м’яку зелень, заголубіло плесами дикого цикорію, виструнчилось червоними стіжками іван-чаю на зрубах, тоді відчула самотність. Їй забажалося когось зустріти і показати рукою на своє добро:

«Дивись, я була багата, та розсіяла своє щастя квітами по полю і позбирати сама тепер не можу. Бачиш моє зажурене обличчя? Бачиш, у мене на очах сльози… Забери собі все, а мені тільки одну квітку з твоїх рук і поцілунок з уст. Я така нещаслива! Квіти цілуються з метеликами, береза з вітром, трави з сонцем, а мене ще ніхто не цілував ніколи. І не знаю, чи це радісно, чи боляче, запашний той поцілунок, мов нектар медунки, чи терпкий, як стеблина гірчаку, а може, зрадливий, як оті солодкі та отруйні ягідки вовчого лика?»

Але не було нікого, хто розгадав би цю загадку, хто зумів би спіймати те невловиме марево щастя, що цвіло і тремтіло всюди – на землі і в серці – жагучим бажанням.

В солодкій тузі Віра лягла на траву, дивилася в небо і вірила: це буде! Воно прийде. Та не Іван – цупкий і сухуватий, як гілка свиду, і не Василь – той житній колосок у росі, що ховається за своєю межею, а сміливий життєлюб, який від безтямного кохання може йти на жертву, візьме її за руку і поведе в життя.

«А коли зустріну тебе, всі мої квіти твоїми стануть. Ти візьмеш разом з ними й мене, бо я найкраща серед квітів. І забудеш тоді всіх, хто завдавав тобі болю, бо я приноситиму лише радість. Прийди, чуєш?»

Тільки ясніло і добродушно усміхалося небо над дівочими мріями…

За одну мить згадала все це Віра. «Він чи не він?» – запитувала себе, не відриваючи погляду від Миронових очей. «Він, він, він! – радісно билося серце. – Я впізнаю його, це він!»

А Мирон стояв і милувався, як погарнішала враз ця незнайома дівчина.

– Мені не віриться, – прошепотіла вона. – Я так багато про вас чула…

– І я про вас чув, від Ковбанюка… А ви, мабуть, щось згадали?

– Згадала… Скажіть, це правда, – Василь, Іванів брат, мені розповідав, – що ви в тюрму пішли до Юлі, до дівчини своєї… Пішли тоді, коли всі друзі боялися іти… І вас спіймали…

– Не треба про це, Віро…

Вона схаменулася.

– Я ж затримала вас!

Гострий носик похнюпився, світло-зелені очі потемніли, мов отава на дощі, вона сказала сумно:

– До побачення…

Але Мирон не відповів. Йому жаль було розставатися з дівчиною.

– Ходімо разом на захист. Там буде й вам цікаво.

І він пропустив Віру поперед себе в зал.

Виступав професор Бендас. У залі пінився незадоволений шумок, вчений секретар стукав олівцем об графин. Сарабай насторожив слух, щоб не пропустити жодного слова опонента. Але те, що почув, перевершило всі його побоювання.

«Не може бути… Ні, не може бути!» – Мирон не вірив своїм вухам.

Бендас на мить замовк, витер хустиною пеліканове підборіддя і перейшов до висновків.

– Отже, вельмишановна вчена радо і всі присутні. Я не роблю, так би мовити, якихось негативних консеквенцій. І не можна цього робити. Праця Кривди уже давно сказала сама про себе. Але хочу зазначити, що її політичне звучання було на часі до того, як наша героїчна Червона армія раз назавжди визволила землі багатостраждальної Галичини.

– Що це він? – прошепотіла Віра.

– Ну й фарисей! – упівголоса обурився Сарабай.

Студенти переглянулись і ще дужче загомоніли. Бендас підвищив тон.

– Зараз ця актуальність відпадає, її нема. Наукове обґрунтування топонімічних назв в околицях Берліна може послужити міцним арґументом у полеміці, так! Місто, село, річка мали первісно слов’янські назви, а потім їх скалькували німці. Абориґенами басейну між Віслою і Одером були слов’яни. Ну і що? Адже ми маємо справу не з полемічною брошурою, а з працею, яка претендує на науковість. Підкреслюю: на-у-ко-вість! Чи може питання германізації кашубів, лужичан, сілезьких поляків, цих незначних діалектних груп, стати темою дисертації? Відповідаю: ні. Я нікому не нав’язую своєї думки, а тому дозвольте розвинути її до кінця. Признаюсь, мені не віриться, що в часи множества партій книжка «Від Вісли до Одера» могла відігравати хоч би сяку-таку політичну роль. І Траутман у Празі – я дуже поважаю цього сміливого німецького славіста, – і вельмишановний дисертант у Львові роблять, на мою думку, бурю в склянці води. Ні кашуби, ні лужичани не мають аж такої питомої ваги в слов’янстві, щоб піднімати їх сьогодні на щит, тим паче в той час, коли між Німеччиною і Радянським Союзом укладений договір про ненапад.

Бендас енергійним жестом зняв окуляри і вийшов з-за кафедри.

Сарабай зціпив зуби. Він зустрівся з спокійним Антоновим поглядом, глянув на професора, який нервово м’яв сиву борідку, помітив Юлю, що сиділа зовсім близько від нього і долонями стискала скроні.

Кривда вийшов за кафедру. Впритул глянув на опонента. Ніщо не зрадило його внутрішнього обурення, хіба тільки неслухняне волосся ще більш нагороїжилося. Однак тон відповіді опонентові ніяк не вкладався в загальноприйнятий на захисті шаблон. Члени ради підвели голови, пропала сонливість у рудої дами: панове, адже на вчених засіданнях так не розмовляють!

– Бурю в склянці води, шановний опоненте, робили політики в кав’ярнях «Нафтула» і «Жорж». Ми сіяли бурю на землі. Я міг би захищатися, але ви поставили під сумнів не тільки наукову вартість моєї праці, а й правильність ідейно-політичного підходу до теми. Я змушений чекати на виступи інших товаришів.

Бендас різко повернувся до вченого секретаря, але той попередив його репліку:

– На цей раз ми можемо дещо відхилитися від установлених правил захисту, професоре.

Старенький Каменкович, видно було, розгубився. Замість полемізувати з Бендасом, він щось швидко й невиразно читав, не відриваючись од тексту.

Зовсім несподівано для всіх нависла загроза провалу захисту.

Віра ніколи не була на подібних наукових церемоніях, їй важко було зорієнтуватися, що робиться і до чого може дійти, але зрозуміла, що Кривді чиниться несправедливість.

Вона не знала, хто має право виступати на захисті, але Мирон, той Мирон, що міг іти в тюрму, хіба побоїться тут сказати слово? А може, він не хоче?…

І, боячись уже не стільки за дисертанта, скільки за те, щоб не розчаруватись у своїй мрії, вона взяла Мирона під руку і, ставши навшпиньки, сказала майже вголос:

– Вступіться за Кривду… Забудьте тепер про все…

Сарабай зчудовано глипнув на Віру. Що це вона? А-а…

Він приклав до губів палець і докірливо похитав головою.

– Про це більше ні слова. Домовились? А за Антона конче вступлюся. У нас із цим вченим щуром ще старі порахунки.

Він попросив слова.

– Мені, студентові, важко сперечатися з таким ерудитом, як професор Бендас, щодо наукової вартості дисертації Кривди. Але я довіряю професорові Мохнацькому, який завжди був високої думки про цю роботу. Ще тоді, коли дехто вважав, що він неспроможний викладати в університеті, і кафедру славістики віддали сьогоднішньому опонентові…

– Я апелюю до вченого секретаря, – крутнувся Бендас у кріслі. Обвисле підборіддя посиніло, і довгий ніс зарухався, як п’явка. – Чи може на засіданнях вченої ради виступати студент, тим більше, коли він висловлюється не вельми тактовно?

Кучеренко хитнув головою, спокійно мовивши:

– Може, професоре. Це студент, який закінчує другий вуз.

Бендас збентежено розглянувся.

– Другий вуз? Який другий вуз? – прогугнявив.

– А Березу Картузьку, Березу! – прохрипів старенький Каменкович, перехиляючись через стіл. Він тепер не міг собі простити свого беззубого виступу.

– Я не виступав би, професоре, – вів далі Сарабай, – коли б ви не зачепили політичних питань. Дуже цікаво, що буквально за якихось там півтора року при радянській владі може так кардинально змінитися світогляд у людини. Гадаю, Кривда без вагань відмовився б від наукового звання, якби побачив, що його праця порушить мир на планеті. Але мені здається, що вона руйнує ваш спокій, професоре. До речі, я згадав з вашої милості: ще в 1936 році у статті «Сорочка ближча, ніж кожух» ви, так як і сьогодні, радили Кривді не зачіпати кашубів і лужичан, щоб, не дай Боже, не порушили миру між Німеччиною і Польщею. Ваше миролюбство може викликати тільки подив. Адже вам просто не подобається антифашистське звучання праці Кривди, або, в кращому випадку, не надаєте значення ідеологічній боротьбі з фашизмом. А він ще не знятий з порядку денного, вельмишановний опоненте!

Студенти заплескали, схвальний гул пішов по залу.