Розділ сьомий

Холод вигнав пана Курковського зі стайні, що притулилася до задньої стіни бойні на Замарстинові. Теплий струмок із худоб’ячої крові та фекалій, який витікав з труби прямо на конюшню і, обминаючи її з обох боків, віддавав своє нудотно-млосне тепло двом шкапам і візникові похоронних караванів, замерз, шерсть на конях скучерявилася і покрилася інеєм, а просяклі дьогтем чоботи Курковського затвердли мов камінь, і він тепер не міг їх скинути, щоб перемотати онучі.

Щедрий осінній заробіток вичерпувався – люди перестали вмирати. Шкап’ята без упину жерли овес, і візник з острахом дивився, як він тане, та й у самого у правій кишені лапсердака не стало срібних монет, з якими він двічі на день заходив до корчми Сруля, де можна було наїстися копченої риби навіть у шабаш. У лівій мідних крейцерів було ще багато, проте їх дзенькіт, коли пробував пальцями, був сумний, мов звук надтріснутого дзвоника, – словом, пан Курковський нічого втішного на близьке майбутнє не передбачав, а заробітків не було, і він у скрусі приходив до думки, що бути маґістратським слугою набагато гірше, ніж жебраком, бо їх суспільство утримує задарма, не вимагаючи відробітку.

Коли потічок гноївки утворив довкола конюшні брудно-червону замерзлу калюжу, й останнє тепло пропало, Курковський згадав про державного утриманця Яся Сакрамента, накрив коней веретами і подався на Ринок, щоб порадитися з ним, як пережити цю люту зиму, бо ж звісно – Ясеві тепер велося набагато краще.

Ясьо стояв, як завше, у своєму кутку в кав’ярні «Унтер цвайундфірціґ», тримав у руці скрипку, не грав, бо не було кому; тлуста шинкарка сердито зиркнула на ще одного жебрака, з яких їй нема жодної користі, потім впізнала Курковського і полагіднішала, бо візник похоронних караванів завжди був при грошах. Вона помахала рукою, зазиваючи його до прилавка, але Курковський не звертав на те уваги, він підійшов до Яся і з усіх сил намагався зрозуміти, що той говорить до нього на миґах. Ясьо балушив очі і кивав головою у бік шинквасу, нахиленим униз пальцем показував у глибину залу; Курковський повів очима за рухом пальця і побачив нарешті за ніжкою прилавка блискуче кружальце. Притьмом підійшов і, кланяючись та запевняючи шинкарку, що холера в місті вже ущухла, хай спить спокійно, боком-боком згинався, ніби заправляв штанку в чобіт, врешті-таки підняв монету: був це цілий ґульден. Тоді щось промимрив шинкарці й, махнувши Ясеві рукою, вибіг з кнайпи, мовби за ним гнався скажений пес.

У великому подиві Курковський вже на вулиці перепитував Яся, чому він сам не підняв ґульдена, і так нічого з його пояснень не второпав. Не мав права? Як це – не мав права? Звідки ж тоді це право в Курковського? Ясьо переконував візника, що знайти гроші – не гріх, а брати їх у поганої людини та ще без відробітку, не можна; Ясьо майже тиждень чекав, щоб зайшов хтось гідний до кав’ярні й підняв монету. Слава Богу, що шинкарка її не помітила.

Курковський все те слухав і знизував плечима, врешті сплюнув і запропонував Ясеві піти з цим ґульденом до трафіки Арона – купити для початку по сиґарі.

В Ароновій халупі застали, крім господарів, ще якогось старця в лахмітті, впізнали в ньому Аґасфера, якого давно вже не бачили на вулицях Львова, і зовсім не здивувалися, що він живий, бо як міг померти Вічний жид? Аґасфер стояв перед Ароном і Аронихою, про щось їх запитував, а вони розводили руками й відповідали:

– Про це може знати тільки рабин…

– То ходімо до нього, Ароне, ти єврей, і він буде з тобою розмовляти. Хай скаже…

– Ґіт, ґіт⁵⁷, – посмикав себе за пейси Арон. – А що нам залишилося робити, як не йти до рабина, що? І ви, пане Курковський, і ти, Ясю, теж можете йти до нього або ж усі разом підемо до вашого митрополита. Нам уже все одно, Бог нині зрівняв мене, юдея, з вами, християнами, мов на Страшному суді, а священики ближче стоять до Бога, може, щось порадять.

– Веди до рабина, – сказав Аґасфер.

– Ґіт, ґіт, – одягався Арон, і Арониха закутувалася в картату хустку. – Пане Курковський, ви мені не показуйте того ґульдена, в мене вже давно закрита трафіка – шлюс…⁵⁸

Ясьо з Курковським переглянулися, мовчки запитуючи один одного, чи слід їм, християнам, іти до єврейської божниці, але надія на утішне слово рабина, а може, й на допомогу зманила їх, і вони подалися, промерзлі й голодні, вслід за Ароном, Аронихою й Аґасфером до синагоги Золота Роза на Векслярську, відклавши обід за знайденого ґульдена на потім.

У синагозі було порожньо, лахмітники тупцювали якийсь час у проході між лавочками й не квапилися підходити до столика, на якому лежало розгорнуте Святе Письмо – тут було тепло, а там – у конюшні на Замарстинові і в підвалі на Пекарській, і в Ароновій халупі знущався з людей знавіснілий мороз.

Готові були ждати на рабина хоч до ночі. Але невдовзі вийшов до них кантор і спитав, чого вони хочуть. Кантор упирався, запевняв, що рабина нема, але Арон люто смикнув себе за пейси і прорік таке, від чого кантор позадкував і зник у притворі.

– До ребе прийшов Вічний жид!

Рабин зайшов не сам, він ніколи не розмовляв з віруючими наодинці, біля нього завжди стояв пахолок, який мав за обов’язок похитувати схвально головою під час проповіді рабина і захоплено прицмокувати «це-це-це», – називався такий служка цецале.

Рабин погладив бороду, підійшов до лахмітників, довго придивлявся, морщився, врешті запитав, хто з них Вічний жид.

Аґасфер підвів голову, мовив:

– Я. Я не подав води Ісусові, коли він ніс хрест на Голготу.

– Вей мір! – охнув рабин і затулив долонями лице, він довго не віднімав долонь, щоб, крий Боже, ці люди не побачили в його очах глузливої посмішки, потім опустив руки і після хвилини розважливої задуми спитав:

– То ти – Аґасфер?

– Аґасфер, ребе, всі про це знають.

– І ти пам’ятаєш того лжемесію, якого на п’ятнадцятому році правління кесаря Тиберія, коли ігемоном в Юдеї був Понтійський Пилат, а архієреями Анна і Каяфа, розіп’яли на Голготі?

Аґасфер задумався, зиркнув на Арона, той підтакнув головою – не хотів розвіювати у старого його віри.

– Так, я мав криницю під горою, а він просив води, та не подав я. А тепер караюся. Але чому, чому караюсь тільки я, коли всі такі? І спокійно живуть, і вмирають, а я ходжу, ходжу, ходжу, забувши свій рід і батьківські могили… Ребе, поможи мені знайти людину, яка все віддає іншим, а собі не бере нічого… Тоді я успокоюсь і помру…

– Такого ти хочеш знайти? Вей мір, як можна знайти такого? Навіть птахи небесні… Але постій, між своїми ти не шукав?

– Як він може між своїми знайти таку людину, коли вони не мають що віддати, – вставив Арон. – Ребе, порадь, що робити, коли нема що віддавати?

– Шукайте – і знайдете, просіть – і дасться вам. Благословенний, в кого дорога чесна, хто в законі Господа ходить. Хто сіє із сльозами, той збере з піснями, – заговорив псалмами рабин, а цецале захоплено похитував головою, прицмокував, додаючи йому впевненості:

– Це-це-це!

– Але ж здобули беззаконники меча і натягнули лука свого, щоб повалити мізерного й бідного, – крізь сльози мовив Арон, згадавши Давидів псалом.

Цецале захитав головою, але вмить спам’ятався, що ці слова вимовив не рабин. Ребе схилив голову, думав, що відказати, потім спитав Арона:

– Чим ти займаєшся?

– Я торгував тютюном…

– І мав з того хосен?

– Мав…

– Це не той, Аґасфере, якого ти шукаєш, – позирнув рабин на старого. – А ти що робиш? – звернувся до Курковського.

– Я трупи вивожу з міста і дістаю за це овес і гроші, – понуро відказав візник і підкинув у руці ґульдена.

У цецале заблищали очі.

– І згорять вони у вогні вічному, – глибокодумно мовив рабин. – Це теж не той, Аґасфере, якого ти шукаєш.

– Ребе, – підступив уперед Курковський, опускаючи на рабина важкий погляд, – а той вічний вогонь насправді є?

– Є. Геєнна огненна – так сказано в Писанії.

– То чому б не використати його для отеплення міста? – запитав, дивлячись упритул на рабина. – Чей замерзаємо живцем.

Цецале підступив до свого наставника й вибалушив на Курковського великі очі, щоб його налякати.

Рабин заговорив приповістками Соломона, цецале прицмокував, пан Курковський відступив назад, ховався від словесної зливи, мов від дощу під дах.

– Дай науку мудрому, і він стане ще мудрішим; не картай дурного, бо зненавидить тебе, а картай мудрого і будеш йому любий; з усілякої праці є користь, а з дурної балаканини тільки шкода; розумного докір більше діймає, ніж дурного сто ударів; і дурень, як мовчить, здається мудрим… – Рабин нарешті збився, а цецале, завертаючи очі, цмокав:

– Це-це-це!

– Ребе, ти не дав мені поради, – сказав Аґасфер.

Рабин зосередився і, обходячи Арониху, зупинив свій погляд на Ясеві.

– Чим ти займаєшся?

– А я нічим, – відказав, посміхаючись, Ясьо. – Я веселий і потішаю людей.

– А що ти маєш за це?

– Втіху…

– Аґасфере, – підвів руки рабин, – ти знайшов людину, яка все віддає, а собі не бере нічого!

Аґасфер здивовано подивився на Яся, йому важко було повірити, що його рятівник тут поруч, старий увесь затрусився від радості, та раптом змеркла його втіха.

– Утіху? Тільки утіху? – заволав. – А пам’ять людям, пам’ять ти повернеш?

– Він сам не має пам’яті, Аґасфере, – діткнувся рукою до його плеча Арон і повернув голову до рабина, все ще надіючись на його пораду. – Ребе, скажи мені, де той чоловік, який задурно поховав би мене з Аронихою, коли помремо з голоду, де?

– Я вас поховаю задурно, – сказав Курковський.

Аґасферові очі знову зблиснули радістю і знову померкли.

– А пам’ять людям, пам’ять хто поверне, щоб не ходили так, як я, – без роду, без вітцівських могил?

– Ідіть з Богом, – знетерпеливився рабин, йому стало досить цієї безглуздої розмови. – Бог сотворив добро і зло, і ми не в силі це змінити.

Арон покрутив пейси і з докором глянув на рабина:

– Якщо Бог сотворив зло, то, значить, воно йому вигідне… Ребе, ребе, а ти – чи знаєш, що таке зло? Що ж ти скажеш, коли воно до тебе прийде?

– Хто спить у жнива, той чоловік безпутний… У вогні очищається золото, Господь випробовує серця, – відказав рабин. – Ідіть з Богом.

Цецале, прицмокуючи, підбіг до столика, на якому поруч із Святим Письмом стояла скарбонка, взяв її і підійшов до лахмітників. Ті здивовано переглянулися: якби в них були гроші, хіба вони прийшли б сюди? Але цецале стояв перед Курковським і не відступав: за науку треба рабину платити.

– Кодло гадюче, – проскрипів зубами пан Курковський, – як можете ви говорити про добро, будучи лихими? – І вкинув ґульдена в скарбонку.

На вулиці всі розійшлися в різні боки – йти на спільний обід уже не було з чим. Арон з Аронихою подалися до Босяцької хвіртки, вони були втішені, що пан Курковський поховає їх задурно; Ясьо щасливо посміхався – він радів, що гроші злого до злого й потрапили; Курковський сердито сопів і пропускав поміж пальці мідяки в лівій кишені; Аґасфер зупинився, взяв за плечі Яся, пильно подивився на нього й сказав:

– Утішай… Але ти не той, не той! – Він повернувся, помахав палицею і, йдучи в протилежний бік, вигукував:

– Ну хто, хто дасть людям цілющої води й пам’ять їм поверне?!

Курковський приплівся на Замарстинів надвечір. Він думав тільки про одне: як пробратися в бойню і загрітися біля теплої туші. Але бойня була замкнена, і візник утратив будь-яку надію дожити на такому морозі до ранку.

Він подався до конюшні, а коли повертав за ріг, сахнувся: від стаєнних дверей ішли на нього дві темні тіні, й він подумав, що це конокради.

– Пане Курковський, – прошепотіла одна тінь, – ми давно на вас чекаємо. Мене звати Авґуст Бєльовський. Нас одинадцять чоловік, на санях вмістимося. Нам треба через Туринку до Белза. За десять ринських…

– Мій Боже, десять ринських! – зойкнув Курковський, повіривши в цю мить, що той ґульден був інклюзом⁵⁹ і повернувся до нього десятирицею.

– Дамо дванадцять, – сказав Бєльовський, йому здалося, що візник незадоволений обіцяною платою. – Тільки швидко. І коли вас хтось буде питати, скажете, що везете панів на полювання.

– Господи! Та я зараз… Я вже!

Сани були миттю споряджені, шкапи запряжені, десять хлопців збилися у васагу, один лише велетень не вміщався, стояв на полоззях. Бєльовський перепитав нервово: «Шашкевич не прийшов?» – і наказав візникові рушати.

Той новорічний вечір Маркіян провів на Збоїськах у помешканні Авґуста Бєльовського, правника четвертого року. З великого гурту академіків, які демонстрували на Ринку, на Збоїська пішло тільки десять чоловік і з ними два чужі: Міхал Сухоровський та коваль Йосип з Круп’ярської. Авґуст назначив день переходу за кордон до повстанців на суботу.