Мчить автобус широким гостинцем. Півсотні життів у автобусі проходять невеликий проміжок свого шляху. Півсотні життів проносяться повз мене, як придорожні тополі. І не побачу я більше ні цих тополь, ні цих людей.
Життя не їздить тією самою дорогою вдруге.
…У кінці автобуса, на задньому сидінні, – там дуже трясе, і голоси людей мнуться на ресорах, мов горстки льону на терлицях, – в кінці автобуса править теревені якийсь жартун. Він без угаву сипле двозначними дотепами, дівчина-смаглявка відвернулася до вікна і, затуливши долонею губи, ледве стримує сміх; розохочені молодиці ласо позирають на парубка і підкидають словечками, а він не минає нікого, щоб не пришити латки, налиті топленим свинцем очі зухвало поблискують – хтозна, може, парубок і напідпитку.
Поруч з ним сидить стара бабуся. З-під хустки вибились сиві віхті волосся, щоки в неї запалі, очі сухі, а на шиї риб’ячими остями випнулися сухожилля.
– Бабуню, бабко, – не минає дотепник і старої, – фест вас теліпає? То чому не сидите дома, а дзвоните костями по дорогах, гей відданиця ложками на Святий вечір?
Пирснула в кулак смаглявка біля вікна, захоплено глянула на парубка, а він лукаво підморгнув їй і знов до бабусі:
– Чи не на торги, бабко?
– Нє… не на торги, синку, – прошамкала стара. – До дохтора в Новоселицю зуби вставляти їду.
Сміх.
– А без зубів не доживете? Бабуню, та то ж кошти!
– Не знаю, ади, де кошти, а в Новоселиці дохторка задурно робить. Йо… А на той світ, кажеш? Ого… З Богом набутися ніколи не пізно.
Парубкове обличчя враз спохмурніло, і зовсім несподівано він сказав таке, що молодиці йойкнули, а бабуся перехрестилася.
– То як уже підете до того Бога і здибаєтеся з ним на небі, то скажіть йому, що не по-Божому він робить: вас от на світі так довго тримає, а мою Гафійку…
– Свят-свят, – піднесла бабуся три пальці до чола.
– Не хрестіться, рогів не маю… Я в небо каменем не кидав і вікон вашому Богові не бив, то чого він мою Гафійку… Ех, бабко, бабко! Сирітки залишились, як росинки на сонці…
Застигла усмішка на губах смаглявки, здивування і жаль тінню лягли в голубих очах; молодиці, пробачивши жартунові богохульство, повернулись до нього, співчутливо захитали головами.
– …А я, дивіть, ходжу по світу, як дурний, людей смішу – свій біль гутаю, увечері з хлопчиками у хованки граюся, а вранці обіцяю мамку їм привести.
– Треба, треба, синку. Жіночої руки та й ласки дітям треба… Та не для себе, для дітей шукай, – заговорила бабуся, і мова її була тепла, як рілля після зливи.
– Лиш для дітей, кажете. Нібито я ваш ровесник… Та шукав, шукав уже. Знайшов, навіть полюбилась мені. На обзорини привів. Побачив її менший хлопчик і – «мамо, мамко!» – та й на коліна. Припав до грудей і брудними ніжками по шальовій спідниці. Відсахнулася вона, струтила з колін дитину, стріпала подолок… І ніби й нічого. Гафійка лупцювала хлопців, та ще й як, а вони все одно за нею, як гусята… Заплакав меншенький, а старший його за руку та й – з хати… Так, так, для себе то легко знайти…
– А я що кажу…
Покотились у весельчака сльози, отак самі цюрком покотилися, схлипнули молодиці, а смаглява дівчина біля вікна аж підвелася і не зводить з нього очей.
Автобус зупинився. «Новоселиця!» – гукнув шофер. Заметушилася бабуся.
– Піду і я з вами, бабко, – сказав жартун, соромливо повитиравши очі, і знову безжурна маска лягла на його обличчя. – Проведу до лікаря. Вставите собі зуби, помолодієте. То, може, й вас візьму. Самі кажете – для дітей лиш…
Вийшли обоє. Водій завів машину.
– Стійте! – пролунав дівочий голос. – Я ще не зійшла.
…Мчимо дорогами. Проноситься повз нас шматок великого світу. Його ми більше не побачимо, бо життя не їздить тим самим шляхом удруге. І тому ми щасливі, якщо нам вдається зупинитись у нестримному леті часу на одну лише мить і побачити хоч одне обличчя з сотні людей, які проходять мимо силуетами.
1964
М’яко гупають спасівки в Тодосієвому саду, а у Федевій пасіці рояться бджоли. Тодосій мовчки визбирує червонощокі яблука в кошик, а Федь ходить поміж вуликами й журиться, щоб рій не залетів на сусідову яблуню. Бджолам то що? Вилетить матка з виводком – і пропало. Не то що Тодосій не дозволить рій зібрати – гонор власний не дозволить…
Бо сусіди у сварці.
Про те, що Тодосій з Федором посварились, ніхто не знає і ніхто не повірив би. Їм по сьомій десятці й жили вони в злагоді півстоліття. Донедавна разом ходили в ліс на роботу. Дбайливо рахували свої метрівки й купи хворосту, отримували зароблені гроші й, повертаючись на неділю додому, згадували ті часи, коли добре жилося, а жилося добре тому, що були молоді.
Проте й на старості літ є свої радощі.
У кого є…
Коли в Тодосія почали вже таки добре терпнути руки і сокира все частіше застрягала в смерековому поліні, сказав Тодосій:
– Е, досить… Як навіть вкалічію – внук прогодує.
Здалось тоді Федорові, що цими словами хотів сусід його вколоти. Тоді й він кинув сокиру й відповів:
– І я з голоду не помру. Мені пасіка хліба дасть…
І вперше відчув Федь, як та немічна й безнадійна старість сама відчинила ворота його обійстя й боляче вдарилась у груди, ніби тупа бартка: пасіка в нього була чимала, а дітей не мав ніколи.
Обоє з бабою прожили довгий вік без дитячого гамору і дотепер якось не думали про це. А то, мабуть, через те, що отой онук, яким так змудра похвалився Тодосій і їхнім був. Так, так… Той Василько колись не міг нікому до пуття сказати, кого він більше любить: діда Тодосія, мед чи вуйка Федя.
Отой Василько… В забрудненій сорочці, підперезаній вишиваною крайкою, тихенько переступав перелаз і зачаровано дивився, як мудрий пасічник у кропив’яному мішку з решетом замість дна порається біля бджіл… А вуйко Федір димив квачем і розмовляв з бджолами, мов з розумними істотами.
І любив Василько вуйка Федора більше від меду, може, більше навіть від…
Та коли підріс, став якось чужатися і меду не хотів брати, а тоді Федева старість, яку він так уперто відганяв від себе, обзивалася з кропиви з-за тину: «А свого не маєш, ага… А свого не маєш…»
Так, є в старості радощі: у кого внуки, у кого пасіка.
Стиснулося тепер Федорове серце, ніби та вощина в кулаці, і кров потекла з нього, як мед крізь пальці.
– А коли Василь приїде? – спитав перегодом.
– Та він не скоро… Минулої неділі до доньки в місто їздив: проводи справляли. В офіцерську школу пішов Василько.
Смикнув головою Федір, і щетинясті вуса з’їжилися від несподіванки.
– А то як це так… І ти мені не сказав? Та я… ніби також годен був поїхати з тобою… або хоч…
– Я, казати, й забув, – знизав плечем Тодосій.
Забув… Бовтнулась неприязнь у серці Федора. Стиснув топорище, аж жили на руках понадувалися. Забув… А чи не жаль тобі, Тодосійку, трішки втіхи для мене?
Гули бджоли навесні, сидів Федьо у пасіці й думав щодня, щогодини про того внука, підперезаного вишиваною крайкою, заїдженого черешнями, про того Василька, якого Бог йому не дав.
Тодосій виглянув з-за плоту.
– Вийшов би ти, Федоре, кудись хоч за ворота та на світ подивився.
– А… все одно, всього не побачиш, всього не полюбиш. А бджола, як та крапля роси, що в ній сонце видно, або як дитина, в якій і світ твій, і любов…
– Йо… Це правда.
– А де ти був, Тодосію? Кілька днів тебе не бачив.
– Та я до внука їздив. Недалеко він.
Скочив Федір з пенька і затрухлявив до перелазу.
– Що ж це ти, сусідо, ніби на збитки?… Та чи ж не міг би я йому хоч меду пляшку? То як уже так не хочеш чужого, міг сказати, що твій. З твоєї акації бджоли таки з літру наносили…
– Та я забув, Федоре, – знову знизав плечима Тодосій. – Приїде на друге літо, то й набалакаєшся з ним.
Образа обкрутила Федора, мов вужівка, і він мало не закричав: «Таж Василь і мій також! Чого його у мене так уперто відбираєш?»
І тут він відчув, як не злюбив у цю мить сусіда, і пасіку свою, і бабу, що грілася на порозі до сонця, старість свою зненавидів, боже… навіть Василька!
Підступив ближче і крізь зуби прошипів:
– То ще довго твому Василеві рекрутувати?
– Ти що, з бика впав? – витріщився Тодосій. – Яке – рекрутувати? На офіцера вчиться Василько!
– На офіцера? Не смішив би ти, чоловіче, людей. Гадаєш, отак айн-цвай – і офіцер?
– А ти як думав? За рік з двома зірками приїде.
– Хе, дві зірки. За Австрії дві зірки капрал носив. Най твій Василь ще трохи бульби почистить!
Не сподівався Тодосій чути від Федора такої мови. Скипів, і почалася тут чисто бабська сварка, за яку і донині соромно, але стриматися ні один уже не зміг. Як ота каламуть навесні через греблю…
– Сам ти капрал, старий дурню! Офіцером буде мій Василь, так! І до хріну йому твого меду. Носиться з ним, як баба з поросям…
– Перед кожним Різдвом і ти носив – від мене!
– Свій брав! Зі своїх яблунь і акацій.
– То зрубай їх, коли шкода!
– І зрубаю!
Того ж таки дня спиляв Тодосій розкішну акацію на межі. Гепнулася вона на Федорів город, і рій бджіл знявся над пахучою кроною. – Най тепер жеруть!
– А щоб ти лежав разом з нею нинішньої днини! – товкла баба кулаком до кулака.
Цього ж вечора оскаженілий від злості Федір притяг з лісу ялинки і посадив їх навпроти трьох Тодосієвих яблунь. Аби всохли.
А на другий день стало соромно обом. Каявся Тодосій, і Федеві було гидко на серці.
Але сварка є сваркою. Хто перший піде на перепросини?
…Падають червонощокі спасівки на Федорів город і пропадають у росі. Їх не збирає ніхто.
А ось вилетить рій і також може пропасти…
І врешті він вихопився з крайнього вулика. Ну? Ну! А най тебе грім спалить! Закрутився в небо і легко, наче клубок диму, опустився на Тодосієву яблуню.
– А пропади все пропадом, – закляв Федір. – Не треба мені й цих, що є. Для кого?
І відтепер йому нічого не хотілося – ні бджіл, ні жити…
А надвечір сільський поштар, який нічогісінько не знав про сварку сусідів, гукнув через тин на два обійстя:
– Тодосію! Федоре! Могорич ставте, ваш Василь завтра приїжджає. Нате телеграму.
Зиркнув Тодосій на Федора: «що буде?», а у Федора сльоза – кап-кап – і побігла з одного ока, звиваючись борозною. Затулив лице долонею.
– Стара, – сказав тихенько до баби, щоб не чув сусід, – помий діжку, мед крутити буду.
Але Тодосій бачив і чув.
Вночі він вийшов у сад. Хоч і не вмів заходитись коло бджіл, якось зібрав сонний рій у скриньку й відніс у Федорову пасіку.
Федеві також не спалося. Перед досвітком зцюкав ялинки й відтягнув їх у яр.
А на другий день, ніяково потупцювавшись біля хат, врешті обидва вийшли разом за ворота й мовчки пішли до автобуса.
– То кажеш, дві зірочки у нашого Василька? – вимовив урешті Федір.
– А дві, дві, – гордо відповів Тодосій.
1964
О проекте
О подписке