Вислухай мене спокійно, прошу тебе. Ти ревнуєш мене до всього, навіть до нереального. Мало того, що я не маю права заговорити неофіційним тоном із знайомою жінкою, мені не можуть подобатися навіть артистки кіно… З мого альбому позникали майже всі фотографії колишніх моїх знайомих дівчат, тих, що вже давно мають власні сім’ї й люблять своїх чоловіків, може, іншою, ніж ти, любов’ю, тих, що залишили в моїй пам’яті теплий спогад юності. Дивися, у мене сивина на скронях, у нас двоє малих дівчаток, яким ми передали свою власну молодість, у мене стільки клопотів і праці, і навіть до праці ти мене ревнуєш. А сьогодні ти порвала, так, по-варварськи порвала фотокартку Ліди. Чим вона провинилася перед тобою? Що любила колись мене, що я її кохав?
Тепер ти складаєш шматочки старої фотографії, плачеш, просиш вибачення, хочеш склеїти їх…
Їх можна ще склеїти й перефотографувати, але не зліпиш уже того, що порвалося тут, у самому серці. Адже і в тебе були свої святощі. Можливо, це й не було перше кохання. Хіба конче кохання? Може, то був один весняний день, у який ти всім серцем відчула красу і силу сонця, коли тобі хотілось упасти на землю й цілувати ще не висохлі росинки весняної ночі, коли ти вперше відчула себе людиною? Може, це був ранковий богатирський іній у вишневому саду, може, зустріч Нового року, єдиний новорічний карнавал, який запам’ятався на все життя?
Це було, це мусило бути й у тебе. Ти забрала його з собою як дорогоцінний скарб на довгу життєву дорогу.
Воно допомагає тобі жити. Тим самим незгаслим у попелі буднів вогником грієш ти свою сім’ю, виховуєш дітей, вітаєш мене, коли я приходжу стомлений з роботи. Я радий, що є він у тебе, і завжди намагаюсь підтримати його горіння. Я знаю, що у важкі хвилини він допоможе тобі боротись, він – відчуття прожитого повно, всіма силами й здібностями твого «я», пережитого, перестражданого, неповторного дня у твоєму житті. А ти порвала його на шматочки.
Ти даремно просиш мене, щоб я не сердився. Я зовсім не гніваюсь, мені тільки боляче. Навіть не боляче, а якось порожньо в серці. Так, немов те почуття найбільш ніжної любові до давно забутої людини, кохання, яке я живцем переніс у наш сімейний куток, яким я цілую на сон наших дітей і твої спрацьовані руки, немов те довір’я, яке мене живить у розлуці з тобою, немов ту увагу, що приносить тобі дешевий, але щирий подарунок на день народження – все те розірвала ти сьогодні на шматочки.
Не плач, я вже більше не буду докоряти. Розкажу ще тобі одну маленьку пригоду, яку почув зовсім недавно від матері. Так, так, від цієї самої старенької жінки, яка й нині плаче при згадці про давно померлого чоловіка. В її кімнаті висить невеликий портрет вродливої жінки. Це кохана мого батька.
Важко переживши нерозділене кохання, батько покинув ті місця, де кожен предмет нагадував її, осів у глухому гірському селі, почав там учителювати й одружився. Взяв з собою тільки її фотографію.
Одного дня мати застала батька, схиленого за столом. Він так заглибився в думки, що не почув, коли вона зайшла. Підійшовши крадькома, щоб зненацька затулити очі й по-дитячому спитати: «А хто це?», вона враз побачила портрет вродливої жінки і сльози… сльози на обличчі мужчини.
Батько зніяковів, зім’яв у руці фото, механічно заховав у кишеню й поскаржився на головний біль. Але тут же побачив, як наївно звучить ця його неправда. Розказав усе дружині й віддав їй у руки свої святощі.
Мати мовчала весь вечір. На другий день, повернувшись з роботи, батько побачив над своїм столиком ту фотокартку. Це було над його сподівання. Він зірвав її зі стіни й хотів кинути у піч, але мати схопила його за руку.
– Вона згорить, а чи вигорить у серці?
– А як же інакше?
– Хай висить. Колись сам знімеш…
Батько зняв фотографію через багато років. Зняв, ніби ненароком, перед побілкою, і не вішав більше.
А після смерті батька мати дістала з батькової касетки пожовклий від часу портрет незнайомої дівчини, вічно молодої й красивої суперниці, витерла чистенько й повісила на стіні. Як пам’ять про початок повного сімейного щастя, довір’я, взаємного розуміння…
Ти ще ніколи так не розмовляв зі мною… Чому ти завжди мовчав і мовчанням роз’ятрював ревнощі? Пробач мені… Ні, навіть прощення не хочеться зараз у тебе просити… Може, якраз щасливою була та хвилина, коли я порвала цю фотокартку на маленькі шматочки?
1958
Мандрую горами. Не поїхав у Крим, відмовився від сонячної Абхазії, зміняв плюскіт морського прибою на полонинський вітер у Карпатах. Я завітав у дивний край, що давав натхнення митцям, прийшов побачити його й створити пісню.
Край поезії, краси, мистецтва і талантів. Край екзотики, казок і легенд. Край дужих, гарячих і сміливих людей. Край, про який написано багато, а сказано мало. Хочу сам побачити його й оспівати.
З рюкзаком за спиною, з палицею в руці та з зошитом розпочатих пісень брожу Карпатами.
Вчора господиня ворохтинського готелю лякала нас поганою погодою. Невдалий прогноз. Дивіться, яке сьогодні сонце!
Вперед! Маршрут мій незвичайний: хребтом Чорногори від Говерли – до Піп Івана. Я сам. Хочу бути наодинці з собою, хочу надихатися враженнями й не ділитися ні з ким. Належатиму тільки собі й природі. Щоб цикл моїх поезій «Черемошем грають хвилі» наситився запахом ялиць, щоб його обвіяли полонинські вітри, щоб задзвеніли вони, як чисті гірські джерела.
Наздоганяю групу туристів. Вони аж з Київщини.
– Ви не знаєте дороги на Говерлу? – питають.
Я ще не був на Говерлі, але вже настільки близькі мені гори, що сміливо заявляю:
– Так, дорога мені знайома. Я проведу вас нетрями, звіриними стежками, ви будете спинатися крутими плаями до найвищої точки Карпат, а звідти побачите всю велич української Швейцарії!
– Добре сказано, – хвалять туристи. – Справді – Швейцарія!
Вони приймають мене за місцевого.
Біля самого підніжжя Говерли нахлинув туман. Густий і холодний. Сповнилося віщування хазяйки готелю. І що тут дивного? Тут кожна людина чарівник. Тут знають те, що буде, і бачать те, чого ніколи не буває.
Мряка стає чимраз густішою й наче вата забиває рот, ніс, вуха. Моїх супутників поглинуло густе молоко туману, й вже їх не бачу, голоси звучать приглушено, а далі губляться. Зі мною тільки глухий шум, і годі розгадати, що то шумить: вітер, гірські кущі чи моя самотність?
Самотність? Це непогано. Я ж хотів бути сам. Доберусь до вершини Говерли – звідти мій маршрут.
Проте блуд повів мене іншими стежками. Не дивуйтеся, в горах я повірив у забобони. Мені враз здалося, що йду в протилежний бік. Хоч не вниз, а вгору, все одно можу поклястися, що Говерла якимсь чудом повернулася своїм куполом у безодню, і я дряпаюся до її підніжжя. Тепер уже не знаю, куди йду.
Мене зупиняють розкішні кущики високогірних квітів – рододендрів, що кривавими латками зачервоніли під ногами. Рододендри. Я не вперше їх бачу. Вдома у мене на вікні поряд з кактусами і аспарагусом цвітуть і вони – найстаріші квіти нашої планети. Вони не прикрашають кімнати. Мені іноді жаль було дивитися на сумовито схилені дзвіночки, що никнуть у тузі за холодними туманами, кам’янистим ґрунтом, гірськими суворими кряжами. У вазонах вони сірі й чужі. В горах не зміняєш їх на найкращі оранжерейні троянди, бо прикрашають вони землю.
Я нарвав їх цілий букет й іду вниз навмання. Завіса туману стає прозорішою, нарешті мене обливає багрянець призахідного сонця. З рясною китицею високогірних квітів іду до колиби. Добре, що натрапив на житло. А мені назустріч ген від потічка, що цівкою біліє внизу, лине пісня:
Ой попід гай зелененький
Ходить мій миленький,
Затикав си за крисаню
Розмай молоденький…
Радію, що випадок звів мене з мешканцями гір. Знаю: заговорю з цим дзвінким голосочком, як давній знайомий.
З-під кучерів дивляться на мене темно-сині очі й допитливо чекають.
– Де я, дівчино?
– На Завуялі.
– Що це таке?
Сміх. Прозорий і чистий, як ота джерельна вода, що біля колиби стікає по дерев’яному жолобку. Дивимося одне на одного, чекаємо, в кого перше зникне усмішка з уст.
– Були там? – киває вона головою на вкутані туманом верхи гір і показує на квіти.
– Так, ходив за рододендрами.
– Що? Та це ж рута!
– Хай буде рута.
– А ти там була?
Знову той самий журкіт сміху, тільки тепер я вчуваю в ньому іронію.
Переді мною струнка, як смерічка, свіжа, як гірське повітря, розкішна, мов квітка рододендру, дівчина.
– Що ти тут робиш?
– Бриндзу б’ю.
Свята простота. Чи ж вона має поняття про свою красу?
– А де ж Завуяле?
Дівчина показує рукою на стежку, що збігає вниз, і стає осторонь. Ні, вона не проведе, сам допитаєшся. Так говорять її очі – темно-сині весняні бриндуші.
– Як називаєшся?
– Так, як мама.
– А мама?
– Так, як я.
Я весь у полоні сьогоднішнього дня. Щоб він не закінчився завтра і післязавтра. І через тиждень.
Так мало хочу… Мешканці гір мають більше. Вони беруть собі гомін гір, шум смерек, збурене небо, пісню рік – як свою власність.
Я не зумію цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинішню днину, нинішнє враження… щоб записати.
Відпочиваю там, де чорт добраніч каже. Живу в людей, від яких дізнаюся більше, ніж із томів етнографічних збірників. Мій господар – старий лісник. Від нього записую легенди, яких нема ні в Гнатюка, ні в Шухевича. З вечора і до пізньої ночі слухаю його розповіді. Що б він не говорив, я в усе вірю.
Старий лісник знає, звідки взялось Морське око – холодне озеро на вершині Чорної гори.
– Розповів би, не ймете віри.
– Ні, ні! Розказуйте.
– Морське око – це велика сльоза лютого велетня Чорногора…
І далі я забув про оповідача, чую лише легенду, яка для цих людей, а віднині і для мене, є дійсністю і казкою.
…Уривисті скелі й темні ліси ніколи не бачили сліз Чорногора, а тільки блискавиці із затуманених очей, тільки шматки розірваного чорного неба по верхах гір. Не чули сумирні смереки ласкавого шуму з уст велетня, а тільки лютий рев або глухе рокотання у могутніх його грудях. Боязко гомоніли бори, злякано перешіптувались і нагинались. На самих верхах горді гинули, покірні ж стелилися повзучою сосонкою. Безмежна була влада царя Чорних гір.
Аж ось у його володіннях з’явилася людина, що не злякалася незрівнянної сили велетня, рубала дерево сокирою і звивала свої гнізда під скелями, мов ластівка. Здивований Чорногор зійшов до підніжжя гір, щоб зблизька подивитися на людину. Спитав грізно, впевнений у своїй силі:
– Хто ти такий?
– Господар гір! – почув сміливу відповідь.
Стрепенувся Чорногор, але тут же зареготав, аж затряслися Бескиди, і крикнув глузуючи:
– То йди зі мною на двобій!
І вийшла людина на нерівний поєдинок з жорстоким велетнем.
У відповідь на сміливе слово покрив Чорногор густим градом обійстя і пасовиська людини.
Застогнала людина з жалю за знищеними хлібами й пашею, але не скорилася. Сходила вниз, зривала листя з гілок, годувала маржину.
Злий Чорногор наслав хижих звірів перерізати худобу. Заридала людина від болю, але не опустила й тепер рук. Щільно зачинила двері хатини і взялася за ремесло. Тоді Чорногор кинув вогнем на маленьке житло, і воно згоріло дотла.
Переможена людина впала на землю у безмежній тузі й розпуці. Засміявся Чорногор, громом зареготав з утіхи і зійшов подивитися, як умирає його ворог.
Нічого не залишилося в людини, крім крихти надії і маленької гілки в руках. І якраз тоді, коли велетень хотів ступити на тіло переможеного, заговорила гілка, заплакала, заридала, в мелодію перелила ту крихту надії, і розлилася пісня по зворах Бескидів.
Притих вражений чарівник, потім заметушився, кинувся за піснею, щоб убити те останнє, що залишилося в житті людини, ловив її між віттям смерек, вітром шугав за нею по яругах і ніс її перед собою, а спіймати не міг. Вона всюди звучала: тужливо, як шум гілок зламаної смереки, весело, як джерело в скелі. Пісня линула до неба, проривала чорні хмари, сині тумани і була, як гомін гірський, що його не втихомириш, не спиниш.
Лютував Чорногор, карав принишклі дерева за те, що стихли вони, слухаючи пісню людини, ламав скелі, бо серед них пісня лунала голосніше, але вбити її не міг. У безсилій злобі й люті він зупинився на Чорній горі, всі хмари-бовдури і громи-блискавиці зім’яв у жмені, щоб кинути ними востаннє в людину, але пісня лунала все голосніше, а від неї, як від леготу, танули, м’якли градові хмари.
Заслухалися тумани в яругах, птахи вторували дивній мелодії, лагіднішали хижі звірі в барлогах. Людина покоряла піснею все.
Зрозумівши своє безсилля, вперше заплакав Чорногор. Велика сльоза капнула з ока велетня і плеснулась об скелі…
Вірю. У все, що б ти не розказав.
Бо для того, щоб пізнати цей край, треба вірити у казку. Тут люди дійсність окутують у фантазію, реальне й фантастичне сприймають з однаковою впевненістю.
О проекте
О подписке