Пророцтво Епсилона не сповнилося. Сам він загинув від французької кулі під Верденом, Романові Заставному насилу пощастило після війни закінчити бухгалтерські курси.

…На зарінку над Прутом, якщо добре пошукати між кущами верболозів, можна було знайти заіржавлені обойми карабінних патронів – по п’ять штук у кожній, їх залишали, полегшуючи свої важкі обладунки, австрійські і російські солдати. Роман знав, що патрони з тупими кулями – австрійські, а з гострими – російські; зрештою, для пастушка, який в осінні дні, пасучи корову, мерз на холодному вітрі, бо розпалити ватру з мокрого патиччя тими жаринками, які носив з собою у бляшанці, було неможливо, форма куль не мала жодного значення. Десь аж потім, після війни, прийшла до Романа така собі непотрібна думка, що російські солдати гинули від тупих куль, а австрійські – від гострих, і тому смерть у австріяків була легшою; тепер же, коли фронт віддалився і селяни почали випускати в луги корів, мало значення тільки одне: куля з гільзи легко вибиралася, Роман висипав порох на землю і, поклавши на нього жаринку, видобував вогонь, від якого швидко розгорялися вогкі тріски.

Якось Роман з необачності притулив жаринку до пороху, коли він майже весь був ще в гільзі, що лежала на пеньку. Порох загорівся, і хлопець в ту мить спостеріг явище, над яким потім постійно думав, не в силі уже спекатися тих нав’язливих думок: гільза спочатку посунулася, далі поповзла швидше в протилежному від полумені напрямку, а коли порох загорівся весь, вона зі свистом полетіла в бік ріки, залишаючи після себе вогняний слід.

Відтоді Роман ходив як неприкаяний, часто губив у лугах корову, не чув, про що його питали дома, і мати кидала на воду вугля біля нього, коли він спав, – від уроків. Та хлопчина почував себе зовсім здоровим, одна турбота його гризла – що не може зустрітися з Епсилоном, який би все це йому розтлумачив, а тому довелося думати самому, сушити голову, шукати пояснення і своєю задуманістю завдавати батькам турботи.

Врешті він зробив свій перший винахід. Загострив сухий горіховий цурпалок, приладнав з усіх боків оперення, як це робили колись русичі на стрілах до лука, вичистив серцевину, набив туди пороху, затулив отвір пучечком клоччя, поставив цурпалок на дві підставки і запалив. Сталося те, чого чекав і в що важко було повірити; те, що побачив, сповнило його великою радістю: цурпалок піднявся з підставок легко, ніби вагався – летіти чи ні, потім стрімко шугнув угору і, описавши в небі дугу, впав на тому боці ріки.

Так воно все й почалося. Роман Заставний і донині тільки прикидається, що відпочиває – у горах, над річкою, за картами. Це маска. Він весь час думає, працює; він прочитав усю доступну йому літературу про ракетобудування і вірить, що скоріше чи пізніше винайде такий двигун, який в літальному апараті розвине вищу від звуку швидкість… Нині, коли летіли німецькі бомбардувальники, Роман у душі помолився своєму математичному богові, щоб допоміг йому завершити розрахунки. Тоді він поїде з ними в Академію наук і запропонує вченим схему літака, який зможе зустріти ворожі бомбовози в ту мить, коли вони тільки-но злетіли із своїх аеродромів.

А як не встигне?.. Колись устигне… Часові виміри прискорюються й сповільнюються тільки в людській уяві; час – категорія, людям не підвладна, і в ньому знаходиться плід людської мислі! «Я переконаний в тому, що нині ми стоїмо на порозі нової епохи в житті людства, протягом якої відбудеться переоцінка цінностей; груба сила в новому часі, можливо, зовсім втратить свою вартість, а матиме значення тільки продукт праці, і він буде вирішувати долю народів. Ми нічого наперед не знаємо, зате можемо оглянутись назад і пересвідчитися, що скривджені дуже часто ставали сильнішими від кривдників. Це визрівання сил скривджених тягнулося століттями, проте було необоротним: раби не бажали духовно жити у світі гнобителів, вони належали до нього тільки з примусу, а тому не ділилися з поневолювачем продуктом свого розуму й духу, і світ гнобителів поволі ставав бездушним, порожнім. Так упали Рим і Османська імперія. Повелителі духовно бідніли, опрощувалися, творіння підвладних їм людей було отруйним для системи гноблення, володарі боролися з творчістю поневолених, та завжди програвали. Тимчасова їх перемога була позірною: раб з колишнього воїна ставав співцем свого горя, а потім – ненависті, колись він утверджував себе в бою, тепер – у творчості, колись він визнавав своїм вождем полководця, а тепер поета. Для творчості не існує перепони, творча праця проникає крізь незримі шпари при будь-якій нагоді; поневолений постійно вичікує такої нагоди, бо іншого способу для самозбереження в нього немає. При цьому утверджується творча індивідуальність, він перемагає ворога працею свого мозку і рук. Вихований нею, він стійкіше переносить свої злигодні, ніж зледачілий повелитель – перемоги. І в цьому моя оптимістична перспектива. Я працюю і через те буду вільний. А завойовник ослабне від занепокоєння своєю силою. Так станеться й тепер – на початку нової ери, яка настає сьогодні. Хіба не видно вже: нинішній підкорювач Європи не має ні письменників, ні художників, ні мислителів, ні вчених. А без них – видихнеться».

– Ти маєш рацію, Богдане, – сказав Роман по хвилі. – Краса поезії – теж сила, бо вона є продуктом людської праці.

– Схоластика! – почулося з порога.

Страус здригнувся від несподіваного вигуку, оглянувся: в кімнату зайшов Мирон. Богдана здивувало, чому Мирон вимовив це слово незвично лунко, наче випробовував силу свого голосу… Костецький сперся правою рукою об піч якраз на тому рівні, де через три кахлі мчав ґевал у бричці, і злився з ним, сподібнився – не одягом, не поставою і не пихатістю, а прихованою під маскою байдужості жадобою руху, дії, швидкості; певне, аж тепер осмислив те, в чому кілька хвилин тому сумнівався: почалася війна, яка стосується і його. Він зробив два рішучі кроки вперед, ніби наступав на друзів, і уточнив:

– Говорити нині про вагу літературного словоблуддя – схоластика. Ота краса, над якою ви, як не дивно, знайшли сьогодні час позітхати, в порівнянні хоча б з досконалістю вислову в римському праві, не кажу вже про законодавство, політичне ораторство, – мана, облуда, мудрування, бздури!

Страус здивовано дивився на Мирона, він не міг зрозуміти, чому Мирон говорить саме так, ніхто ж такого від нього ще не чув. Що це означає?

– Я тебе не розумію, – промовив він з тихим обуренням. – Ти ж оскверняєш духовні святощі народу…

– Народу? – реготнув Мирон і ступив ще на крок ближче. Його обличчя набрало жорстокого вигляду, він повів по ньому від очей до підборіддя розчепіреною долонею, ніби зривав маску; Богдан відступив, щоб розгледіти: воно було справжнє досі чи щойно тепер ним стає; очі Мирона все більше холодніли, вивільнялися від тепла, властивого їм або ж напускного, він проказав з притиском, глузливо: – А що той народ розуміє в поезії? Ми, ми не розуміємо – і не треба… Пригадую, колись усі говорили про п’єсу «Бранд», – так, Ібсен, дякую, Романе, – і всі кивали багатозначно головами, охали, і я теж прицмокував, бо треба було. А якби я спитав тоді будь-кого: чому ж той Бранд пішов один у сніги? От ви обидва мудрагелі, уявіть собі, що ви з доброї волі покинули домівки і пішли у сніги замерзати. Символіка, скажете… Нісенітниця! Або ваш Метерлінк, ми його нині згадували, писав про синього птаха. Ви бачили синього птаха? – наступав Мирон. – А ще інший вимальовує якогось Агасфера – Вічного Жида… Ежен Сю? Можливо… Тільки ж навіть дитині зрозуміло, що ніхто вічно не живе… А покійний наш Антонич заявляв, що він був хрущем і сидів на вишні. Сміхи! А Ґете все життя писав казочку про несусвітні пригоди доктора Фауста… Як це все може розуміти селянин, ремісник, коли я не розумію? Бздури! Людям потрібна ясність вислову, безпощадна конкретність, як у… як у…

– Як у «Майн кампф», – кинув Роман, не підводячи голови.

– А що таке «Майн кампф»? – поморщився Мирон.

– Євангеліє від Адольфа Гітлера, – відказав Заставний.

– Прошу не кидати провокаційних реплік, – пирхнув Костецький. – Наша дискусія не стосується політики.

– А мені здається, що твоя тирада цілком політична, – промовив Страус, долаючи тремтіння губ. – Але мені незрозуміло, чому ти вибухнув нею нині, саме нині… Від чого вивільняєшся?

Роман підвів голову й зустрівся з поглядом Богдана.

…Вулиця – ще не місто, але вже й не село. Останні сільські хати, які насмілились перебрести Прут, зупинилися зразу ж за лугами; ставши навшпиньки неподалік тракту, вони з віддалі споглядають метушливе й тісне стовпище кам’яниць, що поступово, від Вулиці до центру, підростає поверхами й увінчується нарешті шпилем ратуші, під вершечком якої на обгородженій площадці постійно вартує пожежник у мундирі й блискучому шоломі, – селяни вважають його жандармом і страшать ним дітей, котрі пориваються завчасу скуштувати міських принад.

Крайні сільські хати відділяються від крайніх міських Волоським трактом і прилеглими до нього нивами, восени й навесні заскородженими, немов прикордонна смуга; від хат до тракту провадять стежки, і там, де вони вливаються в річище гостинця, деякі селяни, – хто не хоче надто вирізнятися своїм походженням, – взуваються; до Міста рукою подати, але щоб у нього зайти, треба минути Вулицю, а це, особливо для новачків, зв’язано з подоланням багатьох перепон: звичаєвих, класових, а перш за все – психологічних. Вулиця для села – це вже Місто, над селом вона має неабиякі переваги, однак стосовно Міста займає далеко не рівноправне становище, і кожний передмістянин, котрий до селянина ставиться з погордою, улещується до містянина, прагне до нього дорівнятися, а то й перевершити, і годі знайти більшого пана від того, хто вийшов з Вулиці приниженим, а вернувся із світовими акціями.

Вулиця – психологічний рубіж: долаючи його, виходець з села мусить перемогти в собі перш за все почуття неповноцінності при зустрічі з людьми, які інакше одягнуті, мають інші манери, стосунки, мислення і мова яких теж відмінна від сільської. Вулиця пригноблює зверхністю підпанків й ошуканством перекупок, дивує розв’язністю дівиць, лякає нахабством батярів і сваволею малих шибеників, які постійно чатують на мосту, що перекриває Чорний потік. Через цю рогатку мусить перейти неофіт-селюк і витримати все, чим Вулиця почастує: глузи, образи, штурханці, і горе тому, кого здолає страх, – не ходити йому більше цією дорогою пішки, хіба лише проїхати возом під опікою старших, але й це не завжди рятує: затуркану жертву шибеники знайдуть під час своїх вилазок і на ринку, і біля маґістрату.

«Хло’, що в тебе потекло? Дурний хлоп упився, на бабу звалився! Вернися, Олено, маєш ззаду веретено! Іване, Іване, життя твоє вс… не, казали люди, що й смерть така буде!» – вилилося раптом, немов з коновки, на Богдана й Романа, коли вони проходили крізь рогатку, йдучи записуватися до ґімназії.

На мосту, під яким протікав смердючий потік, що виносив з Міста стоки, недбало поспиравшись на поруччя, стояли у два ряди малі вуличники. Цвиркаючи слиною крізь зуби, випльовуючи з нею лайку, вони провокували двох селюків до бійки або ж до втечі, проте хлопці мужньо зберігали витримку, хоча було й страшно; шпичкуватий Богдан, дивлячись під ноги, щулився і весь тремтів не так від страху, як від приниження: погані слова, якими гидував, прилипали до нього нечистотами, він поривався йти швидше, та, притискаючись ліктем, приземкуватий Роман стримував його. І вони вже б пройшли крізь ці шпіцрутени, якби крайній, з виду вродливий і випещений хлопчик, не підставив Богданові ногу – той простягнувся на дорогу як довгий. Дружний регіт злетів у повітря, шибеники позіскакували з поруччя, готуючись до бійки; Богдан підвівся і, витираючи рукою коліна, скоса й з докором позирав на вродливого хлопця; вуличники гуртом насувалися; Роман накокоїжився, підступив до хлопця і спокійно проказав: «Щоб ти такого більше ніколи не робив». – «Бо що?» – задерикувато спитав вродливий хлопець. «Бо я сильний, розумієш?» – відказав Роман з притиском.

Хлопець знітився, ще дивився півнем на Романа, стискав кулаки, але усвідомлення можливої сили противника все ж добиралося до нього, він боком попри поруччя відступив, у вуличників теж пропав запал: затія втратила сенс – їх не збоялися, і вони неохоче подалися на свою Вулицю, а Роман спитав хлопця, котрий все ще стояв на мосту: «Як називаєшся?» – «Мирон, – відповів слухняно хлопець і, помовчавши, запитав: – Ти можеш розігнути кінську підкову?» – «Ні, – посміхнувся Роман. – Я не хочу бути ковалем… Ми йдемо записуватися до ґімназії». – «А я вже записався, – підступив ближче Мирон. – Он там мій дім, – показав на кам’яний похилий будинок, що стояв скраю Вулиці, над самим потоком і дахом ледве досягав до рівня моста. – Мій тато приймає на квартиру… – додав, щоб продовжити розмову з новими знайомими. – А ви будете жити в бурсі?»

– Ти пригадуєш нашу першу зустріч? – Роман повернув до Мирона голову.

Костецький непорозуміло глянув на Заставного:

– Дивно повертаєш нині розмову – то на політику, то на спогади… Чому ти про це запитав, ми ж про інше…

– Ми розмовляємо сьогодні про одне – про війну, яка почалася… Скажи, чому ви тоді відступили, адже діяли, так би мовити, за формулою філософа, постулати якого ти знаєш напам’ять: «У тому, що сильнішому повинно служити слабше, переконуються слабші, які прагнуть стати владиками над ще слабкішими». Пригадуєш? Напевне пам’ятаєш: ту книжку в коричневій палітурці ти колись завжди носив з собою, я в тебе її позичав…

– Я випадково знайшов її на горищі в будинку, в якому живу. На жаль, надто пізно… Можливо, якби прочитав її ще до свого вступу в університет, то… «Так мовив Заратустра». Він добре говорив…

– Богдане, не будь пуританином, – глянув Роман на Страуса. – Нині треба згадати ім’я Ніцше, бо воно й справді може забутися саме тоді, коли на світову арену вийшли «надлюди», про яких автор мріяв усе своє життя. Не можна забувати про хрещеного батька, бо ану ж таки створиться ілюзія, що їхня поява – випадок, а не виплодок… Тож скажи, Мироне, перед чим ви тоді відступили?

– Перед твоєю силою, і це закономірно, – всідався на свого коня Мирон.

– Але ж він кволий, а вас було багато, – втрутився в розмову Страус. – Я поясню тобі: перед силою його духу, кажучи пишно. Так, так… А ти тільки-но замахнувся на те, що є основою духовної сили людства, замахнувся в день початку вакханалії бандитів!

– Мрійники! – розвів руками Мирон. – Блакитні мрійники. Світ двигтить, моцується, змагається, а вони заспівали жебранку… Ну що з того, що з того, що мій батько чесно працював усе життя, а мати зміцнювала свій дух молитвами, що мене начиняли високими мріями? Духовні сили! Мене збили на квасне яблуко ендеки² у львівській альма матер, бо силу мали вони, а не я. Бздури, панове. Якби ми виховувалися за їх рецептами, то нині я не нидів би в нотаріальній конторі, а ти – в бухгалтерії споживспілки. І ти, філософе, був би академіком, професором або міністром, а не шкільним учителем! Та що говорити з вами, упокореними слабодухами! – Мирон повернувся і знову вийшов, гримнувши дверима.

…У бурсі для хлопців місця не знайшлося, Роман з Богданом замешкали в терціяна³ Костецького.

Терціян був першою особою в ґімназії. Так, принаймні спочатку, вважали сільські хлопці, які, одягнувшись у ґімназійну форму, зовнішньо допасовувались до міських ровесників, проте внутрішньо ніколи поріднитися не могли – різнобій між ними відчувався завжди: селянська боязливість, несміливість, поступливість, скованість і наївність надолужувалися впертою працьовитістю, спонуканою перш за все почуттям затаєної помсти над міщухами, і селюки, не здатні зрівнятися з ними розкованістю манер, часто перевершували їх знаннями. Бо Вулицю нікому ще не вдалося здолати, її можна тільки з гідністю переступити.

Повертаючись після обіду з уроків, Роман і Богдан кожного разу з острахом заходили до будиночка, який своїм дахом не досягав рівня моста на Чорному потоці, навшпиньках заходили на кухню, де біля плити завжди поралася Миронова мама, схожа на черницю і одягом, і упокореністю своїй долі; під стіною на бамбетлі⁴ лежала спаралізована Миронова бабуся, котра без упину молилася, беззвучно ворушачи губами; з кухні двоє дверей вели до двох кімнаток, в більшій жила сім’я терціяна, а в меншій – квартиранти-ґімназисти.

До Вулиці хлопці швидко звикли. Вдень вона була майже порожня: мешканці заробляли на хліб. Жінки-перекупки перепродували на ринку закуплені у селян продукти, деякі чоловіки ходили на службу – це старші, а молоді гультіпаки відправлялися щоранку на розмаїті промисли: у Місті можна було стати на час носильником, картярем, шахраєм, а то й злодієм… Вдень на Вулицю приходили хіба що селяни – до крамничок з чорними від кіптяви шибками й засмальцьованими лядами, де можна було купити гас, ґноти, цвяхи, ухналі, підкови, махоркові цигарки, а ще завжди ходила по Вулиці Каська Гуляй-нога, яка заглядала в кожну крамничку й випрошувала крейцара «на Боже»; припадаючи на коротку ніжку, вона підшкутильгавши до селянок, безцеремонно заглядала їм у бесаги і виманювала хоча б пучечок цибулі, а виманивши, кульгала далі, втішно наспівуючи однієї: «Ти хоч стукай, хоч не стукай, я свій розум маю». Вдень можна було побачити на ґалерейці, якою замикалася Вулиця, золотоволосе янголя – Мадлену, донечку гонористого бляхаря Хараборського, який цинкував відра й баняки, і коли клієнт показував йому пальцем на проїдену іржею дірку, він недбало кидав посудину в кут, зауважуючи: «Не треба мені професорів, я сам є професор від того»; дівчинка гляділа великими здивованими очима на людей і на світ, і ніхто не чув від неї ні слова, ані сміху, кожен мовчки милувався її красою, яка ясніла на тлі обдертих будинків, чорних крамничок, бакаїстої дороги і поламаного тротуару, кожному ставало світло на душі від її синього погляду, і знали всі, що Вулиця безнадійно стемніє, коли світловолосе янголя її покине.

Під вечір Вулиця люднішала: хто повертався з Міста з сяким-таким заробітком, той міг собі дозволити випити келишок монопольки у Шнайдера або піти з набутком додому, чи взяти собі на ніч дівицю, – їх чимало сходилося сюди на промисел бозна-звідки, – або ж спробувати щастя в Шулера, який стояв за складаним столиком на розі, вигукуючи: «Червона виграє, чорна програє!» Якщо такий відчайдух знаходився, то біля столика збирався натовп, дивлячись, як сміливець ставить дві крони, а виграє чотири, ставить чотири і виграє вісім, ставить вісім і виграє шістнадцять, а коли азарт його і далі не покидав, то він програвав усі гроші й виходив з гурту без зароблених удень двох крон.