VII

На початку листопада з Владеком трапилася пригода, про яку йому ніколи й не снилося. Це було жахливо. На Валах, у самому центрі, до нього підступила якась жінка й вчепилася за руку. Зморене бліде обличчя й погаслі очі страшно дивились у сутінках на нього, висохлі губи шептали: «Пане, пане!» Владек хотів вирватися від божевільної жебрачки і в ту ж мить прикипів до місця. Пізнав: це була Оленка…

…Оленка прокинулась. Мале віконце рожевіло, в хату заглянув ранок. Їй щось снилося, проте сон утік, як тільки розплющила очі. Тоді згадала все, що сталося вчора, щаслива усмішка промайнула на устах, очі, сповнені щастя, повернулися в бік Владека… і одразу ж погасли. Біля неї не було нікого. Не повірила. Схопилася з ліжка, кинулася до сіней, скрикнула. Не було нікого. Чи не приснилось усе це їй? Безпорадно оглянулась довкола, схлипнула, і гірка складка залягла в кутику вуст.

– Дурненьке дівчисько, – прошепотіла до себе, – ти думала, що він зрозумів твоє горе, побачив у тобі людину і залишиться з тобою… Нерозумна…

Щось зашелестіло під її руками. Підняла край подушки і побачила гроші.

– Заплатив… Змилувався… Милостиню дав і втік… Втік, щоб не бачити мене, окаянної!

І заридала, припавши до подушки.

Змучена, бліда, кволо підвелася з ліжка. Побачила себе в дзеркалі. Може, вперше в житті побачила себе такою, якою була насправді. На неї дивилася не та кокетка, що примруженими очима, закинутою назад головою і відкритими грудьми заманювала до себе чоловіків, – повні горя голубі очі з докором і нерозумінням дивилися з дзеркала на свою двійницю і питали:

«Що ти зробила з себе, сестро?»

Тремтіла вся і мовчки відповідала:

«А як же жити?»

Читала відповідь, невмолиму, страшну:

«Краще умри».

Здригнулася від цієї думки, затулила руками обличчя й одвернулась.

«Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»

Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…

Найми в місті. Стара пані на кожному кроці штовхає, немов для потіхи. Так тривало довго. Не витерпіла. Кров’ю з розбитої губи плюнула в очі пані. Побита, скривджена, ще зовсім мала, ходить від дверей до дверей, просить хліба.

Знову найми. Їй шістнадцять років. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапає її в темних сінях, скручує руки. Пручається. З усієї сили б’є його в гладке обличчя.

Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тільки тіло стало вже важке; ходити трудно. Біля ратуші стоїть жовнір. Темна ніч. Манить його пальцем до себе і хриплим від страху голосом шепоче: «Два злоті…»

Здригнулася від цієї згадки. Але в розірваний ланцюг спогадів вклинюється ще одне кільце, бліде, неясне. Може, це й не спогад, а тільки сплетіння думок.

…Хата. Мабуть, та, в якій народилася. Хтось ледь живий лежить на ліжку. Більший від неї хлопчик дрижить з переляку і тулить її до себе. А потім… До хати заходять люди, хочуть її взяти, але вона плаче, не дається і кричить: «Антосю! Антосю!» Все забулося, наче в тумані, лише цей крик, цей крик… А далі нитка спогадів рветься. Що далі було? Хто був цей Антось? Може, брат? Про це їй не говорили. Ще зовсім маленькою послали в якесь село пасти корови.

Одного дня сказала господареві:

– Йду до міста служити.

Їй дали посвідку з гміни, і вона пішла.

…А вчора зустріла людину. Зустрічала їх багато і до кожного підходила. Як на торговищі. Але цей був якийсь не такий. В очах його таївся смуток. І, здається, саме це не дозволило їй вимагати грошей. Хотіла хоч на хвилину чистого щастя. І він їй дав. Як милостиню, як ті гроші, що залишив під подушкою. Дав і втік. Бо вона не людина. Повія. А вдень з повією ніхто не хоче розмовляти.

Стояла, повернувшись обличчям до стіни, опустивши руки. Очі втупилися в одну точку.

Враз обернулася. Схопила гроші й квапливо почала складати речі у валізку. Постукала до господині, дала їй плату і, не сказавши ні слова, подалась на вокзал.

З провулка вийшов знайомий.

– A-а, цілую ручки! – обняв її за плечі. – Куди панянка зібралася?

– Вступися.

– Хи-хи-хи! Це відколи так? – Притягнув її до себе. – Сьогодні де?

– Тут! – крикнула і щосили ляснула долонею по щоці. – Тут! – повторила ще раз і вибігла на головну вулицю.

Не знала, що робити, куди їхати. Тільки твердо вирішила: геть звідси, кудись далеко, де її ніхто не знає.

– До Львова, – сказала у віконце.

…Минали дні і тижні. Надходила глуха осінь, почалися холоди, випав ранній сніг. За малу комірчину, найняту в однієї міщанки на Левандівці, віддала вже останні гроші. Спочатку ще кликали її прати білизну, тепер і цей заробіток урвався. Щодня ходила шукати роботи. Але марно.

Біля магістрату товпилися люди, тиснулися в черзі, вимагали роботи. Закутані в лахміття, тупали замерзлими ногами по бруку, махали руками від холоду, хто стояв мовчки, хто вголос бубонів прокляття.

– На біржу, на біржу! – чулися щоденно вигуки адміністраторів.

Одежа Оленчина зносилася. Зимове пальто з заячим комірчиком ледь прикривало благеньку літню сукенку. Але в натовпі безробітних вона все ще вирізнялася своїм одягом.

– Панянка також без роботи? – якось спитав її сусід у черзі до приймальні магістрату.

– Без роботи.

– Давно?

– Третій місяць.

– Ого! Це ще не довго. Пустіть тих, що по рокові.

Мовчала, закусивши губи.

– А ви вже десь працювали?

– Ні, я приїжджа.

– От що я вам пораджу, панянко. Йдіть на біржу. Там часом дають адреси. А тут даремно стояти, якщо ви ніде не працювали. Підіть туди.

Але й на біржі спитали, де працювала. Не хотіла говорити гіркої правди. Панок за столом знову повторив запитання. Оленка почервоніла. Їй ще ніколи не доводилося називати вголос свою професію. Панок єхидно посміхнувся.

– У пані, здається, добра спеціальність. Чого вам треба? Підлогу мити?

Верталась голодна, у відчаї. Розпука стискала груди. Що робити? Назустріч їй ішли люди: добре вдягнені, веселі, йшли з жінками під руку. Жовніри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливі погляди на її бліде, та все ще привабливе обличчя.

Вона відводила очі й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнішою за голод.

Вечоріло. В кишені ні гроша. Сьогодні господиня замкнула комірчину й викинула в коридор її шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?

Двірники звозили сніг у відкриті люки каналів. Звідти клубочилась смердюча пара, внизу шуміла брудна Полтва.

«Туди!» – вирішила Оленка й перетяла вулицю до відкритого люка. Випари сопухом вдарили їй в обличчя. Подумала з відразою:

«Ні, тільки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».

І попрямувала далі. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засміявся. Їй було байдуже. Ось над’їде трамвай, і все закінчиться. Але життя ще тліло в грудях, ще жевріло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до криміналу… Там перебула б до весни. А навесні вернеться на село. В те Загайпілля, з якого пішла зовсім маленькою. Найметься до багача. Заробить грошей і вийде заміж. Вона ще молода… Їй треба жити.

Уявила село, себе в простій сільській одежі, маленьку хатину, і мрійлива усмішка зацвіла на змарнілому обличчі. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед її очима.

Як потрапити до криміналу?

Загорілись вечірні вогні. Тротуаром назустріч їй ішов мужчина в пальті з сивим коміром, у сивій шапці. Обличчя його Оленці було знайомим. Зупинилася. Дивилась великими очима. Пізнала. Хотіла крикнути, але голос застряг у горлі. Скочила вперед і схопила його за рукав.

– Пане…

– Пся крев, вар’ятка! – кинувся Владек і враз ахнув.

– Я… я Оленка.

Якусь мить стояв як укопаний і одразу ж висмикнув руку, за яку вона вчепилася, мов потопаючий за стеблинку. Оленка не переставала повторювати благально:

– Пане, пане! – і тягнулася до нього.

Довкола стовпилися люди. Жах перед компрометацією змусив Владека вдатися до крайніх заходів.

– Поліція! – гукнув.

– A-а, поліція! – закричала Оленка, не пам’ятаючи вже, що робить. – Поліція? То, може, вона дасть мені шматок хліба, якщо ти не хочеш? А я гадала – інший, благородний! На тобі поліцію! – У відчаї люто накинулася на Владека й штовхнула його в груди. – Хами! Всі ви хами! – кричала.

Юрба здивовано гомоніла. Владек зник у метушні. Поліцай скрутив Оленці руки. Вирвалася. Вся сила, якою вона повинна була ще трохи жити, зібралась тепер у її руках. Раз, другий ляснула оторопілого поліцая по обличчю, нарешті вчепилася в його комір і термосила, поки її зовсім залишили сили…

Владек повернувся додому збентежений. Бачив перед собою благальні очі, змарнілі, запалі від голоду щоки, сині підкови під очима. Її божевільний крик і свисток поліцая гналися за ним, переслідували. Адже він міг врятувати її, Антонову сестру. Повідомити про неї братові. Коли ж бо Владек думав тільки про себе. Навіть тоді, коли хотів розповісти Антонові про Оленку, не про їхню долю думав, а про себе, про помсту Антонові. Пригнічений почуттям власної негідності й докорами сумління, Владек не знаходив собі місця. Але докори сумління заглушала думка, що він мусив би признатися Антонові, де познайомився з Оленкою, про це могли б дізнатися інші. Та скільки він може жертвувати собою для Кривди? За віщо? Хай живуть собі, як хочуть!..

В цю хвилину не стукаючи до кімнати увійшов Костельніцький.

VIII

Казімір Костельніцький завжди був у курсі всіх подій. Така в нього посада. Він блискуче справлявся з обов’язками комісара міської поліції. Поліцейські здібності проявлялися у нього досить рано. Ще комендантам гмінної поліції на Покутті він відзначався своєю невтомністю, організаційним хистом і нещадністю. Селяни його дільниці добре відчули міцну поліцейську руку Костельніцького зразу ж після війни. Обшуки по хатах, закривання сільських читалень, перетрушування бібліотек у школах і на вчительських квартирах стали звичними.

Костельніцький міг не спати по три ночі підряд, якщо цього вимагала служба. Цілими тижнями просиджував із своїми підручними в засідках, виловлюючи контрабандистів, які переносили через кордон румунський спирт.

Промоклі, змерзлі й замучені, постерункові нишком проклинали свого коменданта, проте запобігливо всміхалися перед його клишоногою постаттю та камінним обличчям з приплюснутим носам і гострими малими очима. Під час першої кампанії каральних експедицій він так відзначився, що його перевели на посаду коменданта повітової поліції, а згодом і до Львова.

Батько Владека познайомився з Костельніцьким у Коломиї. Двічі на тиждень Кузьмінський дозволяв собі невелику розкіш – зайти в кав’ярню на гальбу пива. Він часто бачив за столиком коменданта повітової поліції і ввічливо йому вклонявся. На всяк випадок.

Комендант завжди поглядав на високого, худого і вічно зажуреного магістратського урядовця. Якось він навіть зволив запросити Кузьмінського сісти поруч і розщедрився на чарку вина. Це здивувало й насторожило Кузьмінського. Але Костельніцький був досить привітним і ні про що не розпитував. Все ж Кузьмінський більше не заходив до «Роми». Проте коменданта, як виявилося, можна було часто зустріти й на вулиці. І ніколи він не проходив мимо, щоб не заговорити хоч би про погоду.

Якось весняної неділі Кузьмінський відпочивав у скверику напроти пошти. Біля нього на лавочці сиділи хлопці, Владек та Антін, і умовляли батька піти в кіно. Кузьмінському не хотілося. Втомлений канцелярією за цілий тиждень, він волів радше подихати свіжим повітрям, пропахлим молодою зеленню. Та незабаром пошкодував, що не послухався хлопців. Алеєю просто до них наближався Костельніцький. Він привітно посміхнувся і м’яко зупинив Кузьмінського, що наважився було підвестися з поклоном йому назустріч. Владек похапливо звільнив комендантові місце. Антін лишився сидіти.

– Шляхетність не виховується, вона родиться разом з людиною, – сказав Костельніцький, ласкаво поплескуючи Владека по плечу. Антін вловив погордливий погляд поліцая і побагровів від образи.

– Я йду за квитками! – писнув він і побіг алеєю.

– Вам, певно, не вдалося відшліфувати приймака, правда?

Кузьмінський дуже здивувався, що комендант так добре знає склад його сім’ї, і не міг нічого відповісти на репліку.

– Звідки він у вас взявся? Може, це син когось із тих, з якими вам доводилося подорожувати до Мішкольца?

Кузьмінський зблід. Не від страху, – арештований він був австрійською владою, – а від подиву: чому поліція ним так цікавиться?

– Ні… це приблудна дитина…

– А ким за національністю вважає себе ваш названий син?

– Антось, бачите, хрещений у церкві, і я зараз не можу вимагати, щоб він вважав себе римо-католиком. Притому я не накидаю йому своїх думок.

– А все-таки?

– В хаті говорить по-польськи, а книжки читає всякі.

– І Шевченка?

– Правду сказати, не знаю.

– А треба, щоб ви знали. За його виховання відповідаєте ви перед державою.

Костельніцький раптом змінив тему розмови. Заговорив до Владека. Спитав його, як вчиться, похвалив за добрі оцінки. Пильно дивився, як на це реагує хлопчина. Йому, видимо, сподобалось, що Владекове самолюбство тішить похвала.

– А ким би ти хотів бути?

– Учителем гімназії! – випалив Владек.

– І тільки? А міністром не мрієш стати?

Старий Кузьмінський незадоволено чмихнув.

– Пробачте, пане комендант, але я ніколи не забиваю дітям голови кар’єризмом. У нашому стані потрібно виховувати в дітей мрії про трудове життя. Вони, одне з другим, повинні знати, що син бідного урядовця чесним шляхом міністром не стане. Ну, йди, синашу, і ти по квитки. Візьми гроші. Купи й мені.

Владек чемно вклонився, захоплено глянув на коменданта і, ощасливлений його усмішкою, заспішив, щоб похвалитися Антонові.

– Викликає у мене подив те, – холодно процідив Костельніцький, – що ви, поляк, прихистили русина, а свого рідного сина виховуєте також не так, як цього хотіла б наша держава.

– Як умію, – не підводив голови Кузьмінський.

– Послухайте, – зовсім інакше заговорив комендант. – Як ви жили – це ваша справа. Інші були умови, інші й вимоги до людей. А молоде покоління буде жити в молодій Польщі. Воно стане опорою її могутності, носієм вищої культури, і треба прищеплювати молодим не стільки рабську любов до праці, скільки вміння керувати працею інших. Повірте, син ваш ніколи вам не подякує. Я розумію, вам важко, низька платня, але, якщо б ви хотіли, я радо вам допоміг би. Мене переводять до Львова на роботу. Я неодружений, помешкання матиму просторе. Ваш син кінчає гімназію. Якщо посилатимете до Львова, то можна й до мене на квартиру. Де ж ви знайдете помешкання для нього по стерпній ціні?

Кузьмінський не повірив у щирість цієї пропозиції. Він уже віддавна журився, за що утримуватиме хлопців у Львові.

– Я кажу без жартів, – підтвердив Костельніцький. – Не думайте, що це мій жест. Я у вас братиму плату, але, розуміється, по-людськи. Бачите, вас турбує доля одного вашого сина, мене ж, бездітного, – доля всіх польських дітей. І скільки маю змоги…

– Але ж у мене їх два…

Комендант на хвилину зупинився, немов щось зважував у думці, потім:

– Присилайте обох.

Костельніцький ставився до Владека холодно й давав йому повну волю. Тільки при кожній нагоді заводив з ним розмови на історичні чи політичні теми.

Категорично не любить хлопець політики, вирішив. І це непогано. Це вже є запорукою того, що ніколи не схилиться до соціалізму. Гірше те, що його молочний брат цікавиться нею і має на Владека великий вплив.

За п’ять літ він докладно вивчив Кузьмінського. Помітив у цього доброго і легковажного хлопця одну рису, що переважала над іншими, – честолюбність. Вважав: цього досить.

Останнім часом, після статті, комісар особливо почав цікавитися Кривдою. Бачив, що прийде час, коли цьому хлопцеві треба буде припинити ріст. Вагався: вже кинути йому перші колоди під ноги чи хай ще трохи… Щоб не було пізно. Але ні, зараз не можна цього робити. Хай росте. Заздрість, та страшна і сильна помічниця самого диявола, кине Владека просто в його обійми і дасть йому грамотного й вірного агента поліції.

У цьому Костельніцький був упевнений. А мати в університеті свою людину, до того ж свого квартиранта, вихованця, ніколи не завадить. Владек стане його очима й вухами в цьому безпосередньо недоступному для поліції вогнищі всілякої крамоли. Чей же недаром комісар брав до себе на квартиру сина простого урядовця.

Залишилась одна перешкода: треба було якось ізолювати Владека від демократичного впливу його батька. Конче потрібно.

Увійшовши до кімнати Владека, Костельніцький помітив, що юнак схвильований.

– Ви чимсь стурбовані? – запитав. – А я до вас з цікавими новинами. Ви ніде не зустрічалися зі своїм колегою від серця Кривдою?

Владек перелякано видивився на Костельніцького. Що це він?

– З Антоном? Його вже давно нема у Львові.

– Чому ви так думаєте? Він увесь час у Львові. Хіба ви до нього ніколи не заходили?

– Заходив давніше. Господиня сказала, що він виїхав.

– Ха! Цікаво, чи й зараз ви тієї думки, що нема чеснішої людини від Кривди? Він весь час у Львові. Займався політичною діяльністю, а тепер переключився на наукову…

– Не може бути! – здивувався Владек, все більше хвилюючись. – Він би зайшов до мене…