VI

Ігореві забракло простору: із своїм кривдним болем, з тортурними думками про власну неповноцінність він не вмішувався у маленькій комірчині, яку винаймав на вулиці Некрасова в перекупки, що торгувала на Винниківському базарі. Закурена низька стеля, здавалось, припадала до підлоги, й не було чим дихати; Ігор врешті вихопився з тієї задухи й поїхав до Янова вечірнім автобусом.

Але й дома не знайшов заспокоєння: приниження, якого зазнав від Орести, витруїла в ньому гордість, він почував себе ущербленим і безпорадним. Йому враз забракло того духовного набутку, яким він виповнив себе, закохавшись в Оресту, тепер на тому місці зяяла порожнеча, й за цю душевну катастрофу Ігор не винуватив дівчини, яка мала повне право на власний вибір, – картав себе самого, що не зумів викувати в собі чоловічого гарту, який впокорив би обраницю; чого мені бракне, мучив себе гіркотою всю ніч, чим я маю надолужити свою безвартісність, щоб стати переможцем?

А коли розвиднилося, Ігор тихо вибрався з дому, подався стежкою до Страдча й ненароком вийшов на запущену хресну дорогу, що її колись проклали ченці, й пішов уперед, зупиняючись на кожній стації прощі, щоб біля поламаних, звалених хрестів із зображеннями Ісусових страстей віднайти для себе взірець терпіння, який переміг би його біль, що здавався пекучішим від мук Господніх.

Хресна дорога, в'ючись довкола Страдчівської гори, минала печерний отвір, неподалік якого лежав замшілий хрест, а з нього стирчали іржаві цвяхи, котрими, певне, було прибите розп'яття, – чий образ вирізнявся колись на ньому: Ісуса чи іншого страдника, адже цією дорогою пройшли, несучи свої хрести, многі мученики, і першими були ченці, задушені татарським димом, а скільки їх упало впродовж віків, і останнім був отець-професор Миколай Конрад, замучений новітніми ординцями у сорок першому, й могили його немає…

Й тут осінила Ігоря думка: він напише колись твір про цього стражденця… Душевний біль ніби ненароком спровадив його на шлях відвічних людських страждань, і тільки ними зможе Ігор заповнити порожнечу, що її випекла в душі власна кривда…

Так було завше. Вражений втратою коханої Беатріче, створив свою безсмертну хресну прошу великий Данте, і Петрарка не написав би жодного сонета, якби не Лаура, й Міцкевич, можливо, не вистраждав би свого «Пана Тадеуша», коли б йому не завдала душевних мук примхлива Марисенька…

Я йшов старою хресною дорогою, знаходив сліди стражденних стацій, а поруч зі мною, немов зіткана із серпанку, ішла тінь дівчини, яка назвала мене своїм другом, вона не відставала, і я вів з нею мовчазну розмову…

Й дивно мені було, що тепер, коли мою душу випікав нестерпний біль нерозділеного кохання, я не прагнув у міражній тіні впізнавати Оресту. А серпанок ткався густо й відбивав риси дівчини – була це Ліда, і я нікого не хотів бачити, крім неї…

– Лідо, ти чуєш мене? – звернувся Ігор до міражної тіні дівчини, що пливла за ним. – Послухай, що я в цю хвилину подумав: я напишу твір про жертви нашого люду на хресній прощі. І спонукує мене до цього не охота, а примус, обов'язок. Й не треба мені ні кохання, ні посад, ані влади, а тільки таланту, щоб міг я виконати свій задум. Мусять люди знати про злочини, які чинили в моєму Страдчі монгольські, шляхетські та більшовицькі орди. І хай буде благословенна та мить, коли я вперше відчув печію болю – байдужа людина не здатна відчути чужих страждань.

Й відказала Ліда:

– Бійся, щоб література не замінила тобі кохання, – без нього з'яловіє твоє письмо. Й багато небезпек чигатиме на тебе, коли ти вже вийшов на хресну дорогу. А ще стережись, щоб твоя бандура не забренькала, як балалайка… Ти заговорив про владу. Не лукав, що не прагнеш її, ти мрієш про владу всеможну…

– Неправда, Лідо… За владними людьми волочаться охоронці, які стережуть їх навіть у найінтимніші хвилини.

– І незважаючи на те, за всю історію людства найбільше крові пролилося за владу. Ти ж її жадаєш дужче від усіх – хочеш словом завоювати людські душі й підкорити собі. Бажаєш їх заворожити так, щоб люди пішли за тобою й прославили твоє ім'я.

– Або сплюгавили…

– І цього також не обминеш: хтось із твоїх суперників й собі захоче влади, а ти стоятимеш їм на заваді.

– Але ж які це негідні засади!

– Звичайно… Проте мусиш знати, що вони існують.

Далі ми йшли мовчки. На другій стації хресної дороги стояв щит із зображенням Ісуса, який взяв на себе хрест. Міражний привид дівчини йшов позаду Ігоря й огортав його не знайомим досі теплом. Ігор уперше відчув, як між ними в'яжеться міцна сув'язь, й те відчуття їхнього наближення зовсім не було схоже на шал, що спалив його, коли він у студентському натовпі біля пам'ятника Франкові впився коханій в уста; вужівка приязні була міцнішою від примарного павутиння пристрасті, й Ігореві нічого іншого цієї миті не хотілося, як погладити дівчину по коротко стриженому волоссі, повести пальцями по густих бровах, ковзнути ними по впадинах на щоках й зупинитися в наближенні до межі, яку переступати друзям не можна… Й промовив Ігор, а річ його була така далека від інтиму, як та віддаль між пальцями, що сповзали по обличчю, по довгій шиї дівчини, й горбочками грудей, до яких діткнутися не велів закон дружби:

– Чуєш, Лідочко, я напишу роман про страду Страдча, і хай лежить він у шухляді до того часу, коли ця механічна сума племен зчахне за мурами побудованої ними тюрми на одній шостій земної суші. А наші внуки вже не будуть її знати…

– Вона розвалиться ще за нашого життя, чей тримається лише на страхові й на фанатичній вірі в московське месіанство, – почув Ігор за спиною живу людську мову й побоявся оглянутись: то заговорила міражна тінь дівчини. – Тому-то Блок поставив на чолі походу дикої черні Ісуса, щоб народ повірив ще й у месіянство кривавого більшовицького маршу. Але не вірить уже люд, не вірить!

Я нарешті зважився оглянутись і отетерів зі встиду, що розмовляв уголос сам із собою; на мене дивилися зелені очі Ліди, й вона швидко заговорила, ніби виправдовувалася переді мною за те, що підслуховувала:

– Я вже який час іду за тобою, Ігоре, думала, оглянешся, та де там! Пропаща ти людина: видно, вже ковтнув добру порцію наркотичного відвару, який зветься творчістю. Та я, твій друг, раджу тобі: звільнися, поки не пізно, від цього прокляття… Бо поки станеться те, про що ми щойно говорили, то ти не тричі, як Ісус, а безліч разів падатимеш під вагою свого хреста…

– Як ти тут опинилася, Лідо? – злетів з моїх губ шелест, і я зупинився.

– Хотіла побути сама, без вас серед цієї страдчівської тиші. Та не вдалося – нікуди ми вже не дінемося одні від одних, і в цьому теж наше прокляття.

– А може, то наша доля, Лідо? Адже з тюрми поодинці вирватись важко, потрібні спільні зусилля… То куди ми тепер підемо?

– Вийдім спершу з нашої уяви, Ігоре, а тоді я тобі скажу щось таке прозаїчне – аж боюся, що наше миле приятелювання трісне, мов мильна бульбашка: я голодна!

Ігор довго не міг відвести очей від дівчини: здалась вона йому амазонкою чи то міфічною Діаною, що вийшла на свої угіддя полювати; а може, ця зваблива панна прийшла сюди для того, щоб спокусити його до гріха? Перед очима хлопця майнув образ Орести, й Лідина зваба зблідла.

– Ти зголодніла? – засміявся Ігор. – Браво! То ходімо на трасу: он за поворотом на Янів чекає на нас романтична кнайпа «Над Верещицею».

Він узяв її під руку, його пальці, які навіть в уяві не насмілювалися дотикатись до її грудей, тепер загрілися від живого тіла дівчини, й Ігор, мов той розполовинений віконт італійського письменника Італо Кальвіно – на доброго й лихого, не міг відвести руки від тепла її грудей. Ліда не вивільнялася, й Ігор цієї миті не в силі був збагнути, де чекає на нього добро, а де зло…

Кнайпа була ще порожньою, й ми мали волю для розмови. Ліда, видно, таки добре зголодніла: замовила собі яєчню, деруни, ще й бісквіт, я ж – тільки каву.

– Ти пішки йшла зі Львова, що така голодна? – спитав я. – І все це з'їси?

– Не знаю чи з'їм, – відказала зухвало Ліда, – але за це все заплатиш ти…

– О, я маю таку можливість: недавно отримав гонорар за добірку поезій у товстому київському журналі.

– Ти мене затьмарюєш: я не мала досі жодної публікації, хоч давно вже пробую сил у критиці.

– Почекай, це не все, я тебе ще дужче затьмарю, коли скажу, що зі Спілки письменників прийшла мені письмова пропозиція збирати рекомендації для вступу…

– Ти таки рішуче ступаєш на хресну дорогу, хай береже тебе Господь… Ну, а як напишеш колись роман, який задумав, – тоді до тебе без бука не приступай!

Помовчавши хвилину, я відказав:

– Мені не загрожує зіркова хвороба, про це я добре знаю: люблю працювати… Та й які там зірки, коли писатиму про пекло…

– Й мусиш зійти в нього, як Данте…

– Нам не треба сходити, ми в ньому перебуваємо… Колись християни ховалися від переслідувань у катакомби, а нам ховатися не треба: вся країна стала підземеллям, з якого немає виходу на світ Божий, ми всі так засекречені, що нас і не видно. Ніхто навіть не знає й того, що деякі партійці потаємно святкують Різдво й Великдень при заслонених вікнах, як і не знає теж ніхто, що комуністичні бонзи, які проповідують високу моральність, утримують приватні борделі…

– Послухай свіжий анекдот, – посміхнулася Ліда. – Хтось там хвалиться, що бачив Леніна. А ти що, був у пеклі? – питають його. Чому – був, я там і досі перебуваю…

А втім, покиньмо, Ігоре, хоча б сьогодні базікати про політику. Мусимо вірити тільки в одне: право на землю мають тільки ті, хто пролив за неї кров. І хай на цьому тримається наш оптимізм: український народ сповна віддав нашій землі данину крові.. Скажи, тобі зараз дуже тяжко?

– Тяжко… І дякую Богові, що є на світі ти: з ким я міг би ще поділитися своїм болем?

– Я допоможу тобі: відберу в Орести твого суперника… Уявляєш собі, я здуріла: ненавиджу Аркадія – піжонистого, штучного, вдекорованого – й водночас безтямно в нього закохана…

– Бійся його, Лідо, він тебе знищить. Такі, як він, впокорюють навіть тарпанів.

– А ні – впокорю його я… Я теж сильна, й мені жаль, Ігоре, що ти такий слабак. А мав би бути інакшим: Господня печать на твоєму чолі.

– Моє становлення вже почалося, Лідо, я мушу стати мужнім.

– Щоб ти став мужнім, треба тобі не такої пасії, як Ореста. Тобі потрібна підкована лошиця, а не муркотлива кицька з гострими кігтиками… Кажуть, у Сполучених Штатах перемогла на конкурсі краси каучукова дівоча подоба на ім'я Барбі. Купив би ти собі таку забавку, вона напевне красивіша від Орести…

– Замовкни! – скрикнув Ігор.

– Пробач, то я про себе. Я не знаю, чи й він не Барбі чоловічої статі… Всі ми здатні повчати інших, навіть допомогти готові, собі ж зарадити не вміємо. Тому що молимося так, як нас навчили. А кожен молиться інакше: християни, наприклад, підносять горі обличчя, а мусульмани – зади…

– А ти ще й грубіянка, Лідо.

– Я натуральна, Ігоре.

Втім двері до кав'ярні з грюкотом відчинилися, й досередини увійшов чоловічок у клепані. З обвислої нижньої губи звисав заслинений недопалок, чоловічок цвиркнув крізь зуби, і його сіре обличчя просвітліло, коли впізнав нас. Безцеремонно підійшов до нашого столика, сів на вільну табуретку й проказав крізь хриплий смішок:

– Я так і думав, що ви тут! А що п'єте?

– Ми непитущі, – відказала Ліда. – І вас до столу не запрошували.

– А я лише придивлюся до вас зблизька й піду собі… Файну маєш панєнку, хлопче.

Ігор підвівся, взяв чоловічка за оборки й поніс, просто-таки поніс до виходу, відчинив ним двері й викинув на вулицю.

– Ти мене ще попам'ятаєш! – потряс кулаком чоловічок, підводячись із землі.

– Так йому й треба, гниді: всюди воно свій ніс пхає! – вдоволено засміялася буфетчиця за прилавком.

Я розплатився за сніданок, і ми з Лідою вийшли з кав'ярні.

– Ще матимемо з ним клопіт, – сказав я.

– Клопотів у нас буде багато, – спокійно промовила Ліда. – А ти починаєш все більше мені подобатися.

– Ти мені давно сподобалася, Лідо. Жаль тільки, що я не в тебе закохався.

– Ще не вечір, – тихо проказала Ліда.

День був тихий, злітало з дерев листя, й ми крізь ту осінню круговерть подалися до Янівського озера. Пробули там до надвечір'я, нам було добре й не хотілося розставатись.

– Як це дивно, – промовила Ліда на прощання. – Ми весь час наближаємося одне до одного, а обірвати прив'язь, яка нас стримує, не сміємо.

– Не можемо, Лідо, вона сильніша за наші зусилля. Але я теж кажу: ще не вечір…

Ліда поцілувала мене в щоку, круто повернулася й подалася до автобусної зупинки, не оглядаючись.