5

Київ, 2 грудня 1991 року, 12.00.

Учора зранку у Львові я взяв участь у референдумі, проголосувавши за Акт Незалежності України і – без жодної надії на позитивний результат – за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обіду, поки не зателефонували Романи (Кудлик і Безпалків) й Ніна Бічуя (бо ж 1 грудня – день святого Романа), я ходив з кута в кут у відчайній тривозі, немов той батько, що загубив у натовпі дитину.

Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 відсотків, я раптом збоявся: наш народ такий різнорідний, духовно знищений, неорганізований, збайдужілий і стомлений, що може сьогодні підписати смертний вирок своїй свободі, і тоді ми вже ніколи її не здобудемо, і ніхто ніколи нам не допоможе, не поспівчуває, світ облишить нас у спокої, як на унікальну націю, яка добровільно вибрала для себе ярмо.

Потім до вечора ми вчотирьох сиділи в майстерні Романа Безпалкова і за чаркою тяжко посперечалися з приводу інтерв’ю Ігоря Калинця, опублікованого в журналі «Україна», де він повторив за Іваном Франком: «Не люблю українського народу, бо за що мав би його любити?»

Кожен з нас у душі хоч раз за життя долав подібні сумніви, та сказати про це вголос досі ніхто не зважувався, і ось під впливом згаданого інтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлінні автора, Ніна Бічуя, серце нашої компанії, раптом викричала свій накипілий біль словами Калинця й залишила товариство, а я поїхав до Києва, такий пригноблений і збезнадіяний, як рідко коли в житті.

Дорога Ніно, я визнаю право на сумніви, бо й сам цим грішу, але сумніваймося передовсім у собі, а не у своєму народові. Не бавмося у пророків, не робімо із себе Кассандр, бо нація за нас дужча. «Народ мій був, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!»

2 грудня рівно о 12 годині із радіоприймачів прогримів над Україною могутній хорал «Ще не вмерла»: понад 90 відсотків виборців нашої молодої держави проголосували за свою незалежність – такої згуртованості українського народу ще не знала історія! Про самостійну Україну вмить заговорив увесь світ: Польща, Угорщина, Швеція, Канада заявили про свою готовність визнати її.

Заціпеніли жовна в російського демократа Бориса Єльцина, який ніяк не може собі уявити Росії без України, зблідла кривава пляма на лисині Михайла Горбачова: сьогодні він фактично пішов у відставку – до нового 1992 року посада президента СРСР відійде вже в історію, і, можливо, нині він проклинає той день, коли задумав винести у сферу політики ідею «соціалізму з людським обличчям», не розуміючи того, що в соціалізму обличчя закрите червоним катівським каптуром.

Як сказано в Біблії: «Станеш останнім ласим шматком, яким завойовник подавиться». Російська імперія вдавилася Україною ще за Петра; ласий шматок не допомогла стравити навіть більшовицька отрута.

Треба сьогодні подякувати мудрому політикові і вченому, народному депутатові України Ігореві Юхновському, який зважився винести на Верховній Раді 24 серпня 1991 року ідею референдуму, і перепросити за ті докори, які сипалися протягом трьох місяців на його голову з уст ультрапатріотів з приводу цієї пропозиції: як добрий шахіст, він передбачив розвиток політичної гри на кілька ходів уперед.

Першим Президентом України став Леонід Кравчук. Парламентська опозиція – Народна Рада – вирішила підтримувати його доти, доки він виконуватиме волю українського народу, який його обрав.

О політичні парадокси! Хіба міг був хтось коли-небудь хоча б подумати, що рафінований комуністичний партократ стане українським Вашингтоном?! Чи це новітнє мазепинство, а чи підступність? Побачимо, повної віри до Кравчука нема. Та я знаю одне: на троні небезпечно зраджувати, президентський престол при одному лише порухові Президента до зради вмить переміниться для нього на електричний стілець.

А тепер усім за роботу. Геть мітинги і страйки, геть крикунів і політичних невігласів. Віднині кожна мить має бути використана для будівництва незалежної України.

Що маємо робити? О, багато людей, які звикли до протестів і мітингової ейфорії, ставлять нині таке питання. То я, щоб відповісти на нього, розкажу просвітянську притчу.

У львівській «Просвіті», яку я поки що очолюю, крім офіційних працівників і Ради, є багато ентузіастів, здебільшого пенсіонерів, які невтомно працюють для нашого Товариства. Є така пані Софія Смішко, вчителька-пенсіонерка з Яворова, яка розповсюджує у своєму районі просвітянські газети і книжки. Вона щотижня приходить на Друкарську, навантажує себе ними, аж згинається, і іде у свій Яворів. Якось я сказав їй: «Пані Смішко, пожалійте себе, ви ж уже немолода». А вона мені відказує: «Пане Іваничук, я дуже хочу мати свою державу, роблю для неї що можу, навіть якщо це важко, і прошу мені в цьому не заважати». Хіба потрібно коментувати її слова?

Незалежність – це найнормальніший стан народу. Незалежність – найпростіша і найприродніша політична й моральна категорія. Але дається вона важко і дуже дорого коштує. Хто-хто, а українці знають їй ціну. Тож благослови, душе моя, Господа за те, що дожив я до нинішньої святої миті. Я безнастанно благаю в Бога для себе довгих років життя, щоб протягом них міг віддати усі свої сили для України – до останньої краплі.

…А було це ще до моєї розмови з панею Філясовою.

Не можу з упевненістю сказати, що мій брат уже тоді належав до ОУН, – можливо, й ні, бо ж йому ще не виповнилося й сімнадцяти, але хлопці старших класів часто збиралися на нашій коломийській квартирі, звідки робили виправи на Воскресінецьку гору, де мали криївку із зброєю – німецькими та мадярськими карабінами, патронами і фанатами: це добро полишили в окопах угорські вояки, які навесні 1944 року відступали через наші села за карпатські перевали.

Душею хлоп’ячої боївки був воскресінецький парубок Ярослав Миколайчук, який нічого не боявся і саме цим завоював серед нас лідерство (мене хлопці деколи брали з собою, але зброї в руки не давали); він прибивав цвяхом до дерева картонне кружальце і вчив неповнолітніх боївкарів стріляти. Я так і не міг зрозуміти, чому він не боїться, коли внизу над Пругом снували радянські військові патрулі, – дізнався про це, коли вже було пізно…

Євген ніби щось непевне передчував – поспіхом втік з Коломиї до Трача, де його мобілізували в УПА, а по мене та й інших хлопців одного ранку, коли я вже зібрався до школи, приїхали енкаведисти, кинули в машину й повезли до тюрми.

Тюрма на мене чекала все моє життя, та, видно, в Божих книгах не значилася мені така покара. Я щасливо уникнув арештантського харчу, якщо не рахувати тих п’яти тижнів, які провів у коломийській камері попереднього ув’язнення, – вчився тоді всього лишень у восьмому класі. Мене швидко випустили, не дуже допитували, навіть не били – був я дрібний і не надто дужий, до того ж, не мене мали взяти, а Євгена – про нього мене й випитували. А втім, якби до цього випадкового арешту долучилася справа моєї «повісті», яку забрав під час обшуку капітан Шкрупила, – вчився б я у зовсім інших університетах.

…Брязнув замок, конвойний штовхнув мене в спину, і я опинився в темряві, з якої проступали зарослі обличчя і десятки світелок великих очей; ті світелка збільшувалися, наближалися, немов блудні вогні, я відступав до залізних дверей і врешті телецнувся на задок, приголомшений могутнім реготом цієї чорної мужви, яка обступила мене півколом, нахилялася, приглядалася, ніби до якогось чудернацького звіряти; я аж потім зрозумів, що цей регіт був не лише виявом здивування, що таку дитину можна вкинути до тюрми, а й обуренням, протестом проти енкаведистських садистів… Сміх раптом стих, до мене підійшов бородатий арештант, узяв за руку й повів до свого лігва – простеленого на цементній долівці кожуха.

Був це Петро Волошенюк з Воскресінець. Він опікувався мною, а я – ним. Його щодругу ніч виводили на допит і вранці вкидали до камери скатованого, проте з гордою усмішкою на устах – бо витримав, і я поїв його з горнятка молоком, яке отримував у передачах від мами.

Волошенюк довго лежав на долівці незворушно, і я не раз прислухався, чи ще живе: він був увесь синій, запухлий, з повибиваними зубами, тільки очима водив по стелі, а деколи ті очі зупинялися на мені, і я бачив у них сльозу; потім звідкілясь, нібито з-за стін проникаючи, наповнювала камеру чиста мелодія дивної пісні, яка й донині є для мене найдорожчою, – «Ой пущу я кониченька в сад», і така вона була святопечальна, що я плакав, припавши головою до коліна скатованого, а Волошенюк співав безупинно, вкладаючи у пісню весь свій біль, і одужував від неї бодай настільки, щоб мати силу на другу ніч знову йти на допит.

Так минали тижні. Я запізнався з усіма арештантами, а тіснилось їх у камері понад сорок. Кого тут тільки не було, я навіть заримував: доктори, професори, фельдшери, фольксдойчери, меценаси і свинопаси, шевці, кравці та всякий інший люд… Сидів тут теж забутий нині композитор Василь Якуб’як, учитель коломийської музичної школи, – він ходив камерою і, склавши губи в дудочку, насвистував якусь мелодію, часто зриваючись на слова: «А Говерла спить, а Говерла спить…», і ось недавно я почув цю дивовижну пісню у виконанні Михайла Сливоцького – то й згадав, де вона народилася…

А Волошенюк співав свого «Кониченька», поки не помер від побоїв. Перед смертю сказав мені таке: «Я не виказав ані єдиного бункера, не виказав, щоб ти знав і сказав, як буде хтось питати. А видав мене воскресінецький сексот Ярослав Миколайчук».

Потім, вийшовши з тюрми, я зустрівся з Миколайчуком на вулиці. Він намагався дати мені закурити, а я стояв закаменілий перед ним і пильно вивчав уперше бачений образ зрадника; сексот не міг витримати мого погляду й опустив очі, щось гугнявив про Євгена, який, мовляв, сидить, але його можуть випустити, якщо цього він, Миколайчук, захоче, – треба тільки записатися в «стребки», а зі «стребків» можна знову втекти в УПА; я відчув, як зрадлива надія на мить присмокталася мені до мозку, та я її тут же відігнав, як гидливу гнойову муху, що лізе до очей; я хотів схопити зрадника за горло, та не мав відваги навіть плюнути йому в обличчя і пішов геть, вражений цинізмом виродка, яких потім бачив немало, та всі їхні обличчя зливалися чомусь із Миколайчуковим.

Кажуть, що не так давно, в якусь неділю, він з’явився у своєму селі, навіть до церкви зайшов, до людей підступав, а народ мовчки розступався перед ним, немов перед прокаженим, і так він ні з ким і не заговорив.

Є у Василя Портяка прекрасна новела «Непрошений» – може, він писав її із цього сексота? А втім, таких було багато…

А далі – промайнуло три роки мого самозабутнього навчання в середній школі. Натхненний провидністю пані Філясової, переконаний, що тільки в поезії можна зберегти себе серед цього збезчещеного світу… (о, як я тяжко помилявся: саме в поезії, в художній літературі зганьбили себе люди найстрашніше; я з глибоким болем нині задумуюся, які твори з мільйонів книг, написаних за час більшовицької окупації, потрібні будуть самостійній Україні, які зможуть бути перевидані без повторного редагування; а може, хай усі перевидаються як документ нашої ганьби?)… я не вилазив з книжок, став книжковою міллю, та встиг зазнати пекучого болю нерозділеного кохання, не пропускав жодної забави у музичній школі, і вважали мене дівчата найкращим майстром вальсу – таким я залишився і донині: великим життєлюбом, який геніально вміє організувати для себе час. У цьому весь мій талант.

Так чому ж я, такий життєлюб, натруджую сьогодні мозок, щоб згадати щось світле, бурхливо-веселе, святкове, урочисте із днів своєї шкільної юності, і нічого подібного відтворити у своїй пам’яті не можу: перед очима пересуваються самі лише картини дикого людського горя.

…Із села вздовж Зрубу тягнеться санна валка з людьми, клунками, дітьми і по одному енкаведистові на санях з автоматом напереваги – то вивозять з Трача в Сибір чотирнадцять родин. Моторошний лемент і зойк злітає в піднебесся, а я стою у своїй маленькій кімнатці перед відчиненим вікном, що виходить у сад, готовий утікати, як тільки ординці увірвуться на наше подвір’я; батько нервово ходить з кімнати до кімнати й у розпачі розводить руками: «Я ж казав тобі – сиди в Коломиї і додому не приходь»; сестри, слава Богу, дома немає, вона вчителює в Ганеві, може, про неї забудуть; тільки мама не втрачає рівноваги, бо на неї лягає відповідальність за сім’ю: а на кого ж, коли чоловіки розгубилися і стали безпорадні, мов діти; мати виймає з куфра одежу, зносить зі стриху мішки із сухарями; а лемент тим часом віддаляється і нишкне, тихо й німотно стає у спустошеному селі, змовкли раптом собаки, і в’яне, мліє й опускається на долівку моя мама, і я не так чую, як бачу на її устах шепіт: «Пішли… О Боже!..»

…Попри коломийську ратушу вниз до цвинтаря щодня, щодругий день просувається похоронна процесія з домовинами; скорботні люди не плачуть і не голосять – похорони дозволені, та промовляти, навіть плачем, заборонено: то ховають коломийських інтелігентів-заручників під час перших післявоєнних виборів до Верховної Ради СРСР. Їм у тюрмі прищепили тифозну вакцину і після виборів випустили додому вмирати.

Чому брали заручників – не розумію й досі: що мали з ними зробити, якщо б люди не проголосували? Та щасливий і радісний народ проголосував на 99,98 відсотка – одностайно, з ентузіазмом, з високими трудовими показниками, згуртований, як ніколи, довкола партії – за блок комуністів і безпартійних. Проголосував, а домовини заручників гойдаються над похоронною процесією, і лежать у них інженер Корнило Сербинський – батько мого шкільного товариша Юрка, славного баса в хорі учителя музики Рубінгера – від його голосу на «Буде ім’я Господнє» дзвеніла церковна баня; учитель історії Степан Маланюк, приятель мого батька, артист Коломийського театру Василь Ткачук, лікар Михайло Руденський, артист Богдан Вонсаль, учитель Іван Лобода… Живими залишилися професор Олексій Ковбуз, славний актор Василь Симчич, письменник Іван Білинкевич: за порадою Ковбуза, який ні в чому більшовикам не довіряв, вони виссали із тіла вакцину, яка була заражена здоровими тифозними мікробами.

А ще… Перед вікном моєї коломийської квартири стоїть спухлий від голоду молдаванин, він показує на мигах, що серце в нього вже майже не б’ється, що в голові йому крутиться від виснаження і він ось-ось упаде, – я повинен дати йому хліба. Я відрізую тоненьку скибку від боханця, яким маю прожити цілий тиждень; молдаванин відходить, плачучи з утіхи, а на другий день о тій самій порі знову стоїть перед моїм вікном, виконуючи ту саму пантоміму. І так щодня!

Я вже не маю хліба, а молдаванин стовбеніє, бо іншого порятунку, аніж те вікно, біля якого сидить за книжками старанний учень, він не знає; він стоятиме тут доти, доки мій батько принесе мені нову хлібину на наступний тиждень, і я дам, дам… Приходить нарешті батько, він тужно дивиться на моє схудле обличчя й не знає, що я з’їдаю тільки дві третіх виділеної пайки; батько відходить, а молдаванин уже тут, він ледве тримається на ногах, я квапно відрізую скибку, даю йому й дивуюся, що він пожадливо не пхає її до рота; молдаванин виходить за хвіртку і падає у рів мертвий, міцно тримаючи скибку хліба в руці…

Що це за диявольщина приходила на нашу землю? З яких космічних світів заслано зграю бандитів, яка, набувши вигляду землян, винищила по всьому світу мільйони людей – і раптом зникла? Хто це був, що призвів народи до людоїдства, що витренував професійних убивць, які могли весь свій восьмигодинний робочий день стріляти людям в потилиці, які загнали за колючі дроти мільйони мирних громадян? Чи зможе відповісти коли-небудь на це наука?

А ще… Та ні, досить, бо ж була в мене й радість, яку ні з чим не зрівняєш, яка стоїть вище голоду й смерті, – це божественний чар поезії, задля якої, щоб тільки відчути її і збагнути, варто жити і ризикувати життям, бо нічого на світі кращого нема, як поетична музика:

 
А була ти як буря і грім,
А була ти як ніч на Купала!
Безгоміння і сон, безгоміння і сум,
Там десь зірка упала…
 

А за цією музикою – обличчя трацьких красунь, і кожну я опоетизую, кожній гімн складу – тим дівчатам, що співали в хорі мого батька на стрілецькій могилі 1941 року…

Як би їх побачити ще раз у тому розкішному гроні в підніжжі могили!

І я таки побачив – рівно через п’ятдесят літ, 1 листопада 1991 року: у Трачі висипали на місці колишньої, зруйнованої, нову могилу, і мої земляки запросили мене на її освячення, зробивши при цьому для мене милу несподіванку.

На стенді біля могили на побільшеній фотографії стоять мої дівчата, одна за іншу краща, а серед них мій батько-диригент, такий вродливий, такий рідний, молодий! І я вгадую, ні, не вгадую – впізнаю і називаю по імені кожну красуню, врешті зупиняюся на найвродливішому обличчі й вигукую: «Анна Яремійчук, перша дівчина в селі! О, де моя молодість?»

Хтось м’яко взяв мене під руку, я озирнувся. На мене дивилася тиха, чистенька бабуся, і щось було в її обличчі зухвалодівоче, щось невловимо гарне, та сором’язливо ховалося воно у зморшках.

«То я, Анна Яремійчук, Романе…»

Не треба, не хочу про старість… Ми з тобою, Анно, ще молоді-молоді, поки не соромимося свого віку.

 
Там десь зірка упала, мов згадка,
Засміялося серце у тузі…
Знову плачуть сичі.
Гей, світлій і ридай,
Осінь ходить по лузі…
 

Я закінчив середню школу зі срібною медаллю й залишив назавжди Коломию і Трач. Покинув без болю – стомився. Й пішов у світ райські сади садити…

Рвонули баскі коні, вітер студить на обличчі останню сльозу, і залишаються позаду мій рідний гай, в якому кожне дерево має людське обличчя, і Пиконів з бабою Лісною і з божевільною красунею Оксаною, і трясовина з підземним храмом… Прощайте, дитинство і моє наївне поганство! Все залишаю і йду здобувати великий світ і себе, великого, у тому світі.

Гей, та чи знав я тоді, яким малим вернуся колись у Трач до батькової могили?!