Той негатив існував усюди – давив, розчавлював, лякав, спотворював… Я не знаю, якими б виросли мої діти, коли б вони в дитинстві знаходили в газетах замість потішних ілюстрацій фотографії змасакрованих енкаведистськими садистами жертв: чоловіків з виколотими очима, жінок з розпореними животами й відрізаними грудьми – останки тих жертв розкопують нині в кожному місті й містечку і на подвір’ї замарстинівської тюрми у Львові… Якби пережили втрату надії на краще життя, коли німці, на яких сподівалися збожеволілі від більшовицького терору люди, позривавши спершу синьо-жовті прапори, що їх вивісили емісари Ярослава Стецька 30 червня 1941 року на міських ратушах, і розігнавши сільські неозброєні «Січі», поприкріплювали повсюдно шильди «Nur für Deutsche» і проголосили гасло «Deutschland über alles»; євреїв зігнали в гетто, а в місті їм, у білих пов’язках із зіркою Давида, можна було ходити тільки проїжджою частиною дороги; якби бачили безкінечні колони євреїв, яких із дітьми на руках гнали у Шепарівський ліс на розстріл, – а ти стояв біля ратуші й дивився на тих чорних людей зі скляними від жаху очима, і тебе мучила совість, що вчора якомусь із них не віддав, а продав за три не потрібних тепер йому золотих гріночку хліба, щоб за них піти в кіно; дивився, не забуваючи при тому, що не вивчив ще на завтра латину; а ти, вибравши серед дівчат «даму серця» на гімназійному подвір’ї, бачив унизу, в ямі гегго, четверо трупів на закривавленій перині… Якби втікали, як ми, стрімголов з ринку додому, бо там розпочала облаву щуцполіція, виловлюючи юнаків і дівчат на роботу до Німеччини… Якби на власні очі бачили десятьох хлопців-баудінстів, прив’язаних за ноги до вбитих у брук залізних палів, і їх за те, що зіпсували каменедробарку, по одному, на очах у натовпу, методично розстрілювали гестапівці… Якби пережили ту безнадію, коли німці втікали, а наступали не менш страшні й жорстокі «червоні визволителі»… Якими б мої діти виросли?

А виросли б і понесли у своїх душах і страх, і обережність, і впертість, і послужливість, і хитрість, і маску Януса – як ми…

Тільки той, хто не пережив цього і післявоєнних нічних жахів, хто не бачив поскиданих у штабелі біля сільрад убитих бандерівців, батьки яких німіли й не мали права зінатися до вбитих синів, тільки той може дивуватися, що загубили ми на тяжких дорогах витонченість душ. Та кому вдалося зберегти в собі елементарну порядність і вірність Україні, той має нині силу випікати у власній душі сліди рабства і, загартований та неволею едукований, стояти за державним кермом.

Тому я звертаюся до вас, дорогі земляки за кордоном, які уникли наших випробувань, які не мліли зимовими ночами, очікуючи вивозу в Сибір, які не підривали себе фанатами у бункерах, яких не виключали з університетів за те, що ходили у вишиванках, які в престижних навчальних закладах, а не в концтаборах, здобували політичну й цивільну освіту, – не ставтеся до нас погордливо й поблажливо і облиште мрії про в’їзд до Києва на білих конях, допоможіть пограбованій Україні чим можете, навчіть нас потрібного сучасного ремесла, а політичну діяльність залишіть тим, які нинішню політику вистраждали і, навчені вчора, знають нині, що потрібно самостійній Україні, а про що слід забути.

Гай-гай, я ж бо заліз у такі жахи, а ми ж, гімназисти, мали ще й свята.

Хіба то не свято – щоденно споглядати, як гімназійним коридором проходить величний професор Богдан Левицький-Штраус, знаменитий україніст і германіст! Він мене ще не вчить, він випускає матуристів, але я знаю – буде вчити, хоч і не підозрюю, що колись аж так заважить у моєму житті його наука: втішений письменницькою славою, я буду вдячно молитися за його душу і – зацькований компартійною ордою – проклинатиму його за те, що спрямував мене на літературний шлях.

Того я ще тоді не знав, а він проходив коридором – маєстатичний Штраус (матуристи шепочуться по кутках: «Штраус палить на іспитах, Штраус… Штраус… Штраус!..») – іде, зігнувши в лікті руку і звівши її кулаком до підборіддя, потрясає нею, зловтішно вимовляючи впівголоса: «Я тобі дам Штраус, о-о, я тобі дам Штраус!»

Та я не боюся його, втікаю з уроку математики, якої не знаю і знати не хочу, і, припавши до дірки від ключа, дивлюся на Штрауса, який читає лекцію з української літератури в матуральному класі, слухаю, завмираю і до знемоги насолоджуюся поемою Івана Франка «Іван Вишенський».

 
Мов зелена піраміда на хвилястім синім полі,
На рівнині лазуровій велетенський ізмарагд…
На Афоні дзвони дзвонять у неділю по вечерні…
Що мені до України, хай рятується як знає…
І яке ти маєш право, черепино недобита,
Про своє спасення дбати там, де гине міліон?!
 

Та то такий біль, така краса, такий чар – і хтось має право це слухати, а я тільки по-злодійськи підглядаю, а я…

І тут якийсь збитошник штовхає мене двома руками в сідницю, я головою відчиняю двері, влітаю до класу, клас гримнув реготом і тут же замовк; Штраус опустив руку і запитав, дивлячись на мене крізь окуляри, немов крізь лупу на комашку:

«Ти чого сюди увірвався?»

«Хочу слухати лекцію», – насилу вимовив я.

«Він хоче слухати! – викинув Штраус вгору вказівного пальця. – Якщо він хоче слухати, то хай слухає, видно, йому це потрібно. Сідай за останню парту».

А чи то не радість – «Маланка» в бурсі!

Мій брат Євген порозмальовував усіх вуглем – Гриця Гуменюка, нинішнього директора Коломийської гімназії, Романа Дронюка – сьогоднішнього коломийського лікаря, Дмитра Павличка, Василя Томащука – нині вчителя з Яблунева, мене; сам переодягнувся за чорта, і ми всі підноворічного вечора рушили маланкувати. Нам не пощастило: на другому поверсі ми увірвалися до кімнати першокласників – там зчинився плач, діти геть-чисто поперелякувалися; тоді вже і ми, перелякані, втекли вниз і були б щасливо вибігли на подвір’я, де нас уже ніхто не спіймав би, та біля кухні дружно зупинилися перед великою спокусою. Дебела кухарка Гандзя виставила на підвіконня баняк гречаної каші для свого коханця Сидора Віндика – восьмикласника, який записався у фольксдойчі й відбирав гроші у євреїв, які в бурсацькому підвалі заготовляли дрова. Ми його ненавиділи і кашу гуртом з’їли. Та він нас спіймав у кімнаті, коли ми вже змили грим, тільки Євген не встиг скинути чортівського балахона. Боже, як він дістав від Віндика! А все одно то була радість…

Мати директором гімназії професора Олексія Ковбуза – теж було щастя. Ковбуз знав усе: від Ромула і Рема до кожного другого порядного газди в найглухішому покутському селі, а за прізвищем гімназиста безпомилково визначав місце його народження.

Я старанно виминав директора, бо мав перед ним великий гріх і думав, що він про нього знає: із шафи, що стояла в коридорі навпроти директорського кабінету, я, коли уроки закінчувалися і в приміщенні гімназії запанувала тиша, викрадав білий гербовий папір, щоб з нього робити свої книжечки, – і донині маю слабкість до незаписаного паперу.

Потім, коли Ковбуз працював викладачем на класичній кафедрі Львівського університету, я якийсь час мешкав у нього на квартирі, то й признався до свого колишнього гріха. Професор щиро сміявся: він завжди дивувався, чому в його шафі дедалі меншає дорогоцінного паперу.

І ще була в мене таємниця, пов’язана з директором гімназії. Його дочку Мірку – сьогодні вона професор кафедри хімії у Львівському університеті – я вибрав своєю «дамою серця». Мірка нічого про те не знала, бо була вища за мене на півголови і, звісно, не звертала на кордупля уваги. Так ми й залишилися донині лише щирими приятелями.

Драматург і поет, викладач української літератури Дмитро Николишин був пресвітлою особистістю, найвитонченішим інтелігентом, знавцем світових літератур і мрійником. Не знаю, збагнути не можу, як така благородна і не захищена найдрібнішою крихтою фубості людина витримувала знущання в радянському концтаборі?! Зрештою, не витримав, помер на каторзі…

Латиніст Іван Храпливий, на прізвисько Ванька, водно чухав вказівним пальцем чорну борідку і вигукував «но-но!» навіть тоді, коли в класі було тихо, хоч маком сій… Він так нас витренував у латинській граматиці, що й донині спросоння я міг би назвати по-латині кожну граматичну форму з будь-якого дієслова чи іменника. Храпливий був дуже боязливий і обережний. Якщо гімназист не підготувався до уроку, то видумував щось «страшне» – бавився, наприклад, стріляною гільзою, – і цього було досить, щоб Ванька вмить виводив за комір небезпечного типа з класу, тим самим рятуючи його від «двійки». Обережність, однак, не врятувала його самого: після війни Храпливого заарештували, і якийсь час, як мені відомо, він сидів у одній камері з Дмитром Павличком…

Орест Кузьма – професор біології і хімії – зачаровував нас на уроках практичними дослідами. Ніколи учнів не опитував, але оцінки ставив непомильно: хто цікавився його предметом, мав найвищий бал, всі інші – «трійки». Середньої оцінки не визнавав і «двійок» теж не ставив: бо «нема на світі аж такого дурня, щоб таки нічого не знав». Був він відомим есперантистом. 1948 року його з сім’єю вивезли в Сибір, де він вирощував зразкову городину, дивуючи тих, в яких «нічєво нє растє»; повернувся до Коломиї через десять літ – знищений і хворий.

Богдан Левицький (Штраус) викладав після війни українську мову й літературу в середній школі № 1, колишній гімназії. Його урок на тему «Інтермецо» М. Коцюбинського я запам’ятав слово до слова: працюючи потім у Щирецькій середній школі на Львівщині, я подавав цей урок за його «рецептом», і мене ставили в приклад усім мовникам району. Штраус швидко запримітив у мене літературні нахили, може, запам’ятав моє вторгнення в клас матуристів. Він опікувався мною аж до десятого класу включно: залишав після уроків і розкривав переді мною чари тичинівської поезії та прози Юрія Яновського. На уроках, коли вивчали Тичину, Штраус говорив учням: «Відкладіть підручники і слухайте те, чого в них немає. Вірш „Партія веде“ вивчіть напам’ять дома, бо таке питання буде в екзаменаційних білетах. Це вам дасться легко: ритміка вірша така сама, що в „Лисі Микиті“…» І десять уроків поспіль декламував нам поезії із «Сонячних кларнетів» і «Золотого гомону», аналізував поему «Сковорода», і тому я ніколи в житті не глузував з Тичини, в чому так радо вправлялися і вправляються ще й досі невігласи… Я був останнім випускником у Левицького. Він раптом помер після нашого випускного вечора, і я, йдучи за домовиною, повторював у думці напутні слова вчителя: «Література – совість народу, і доторкатися до неї треба чистими руками». Образ Штрауса пройшов через мої повісті «Сьоме небо» й «Місто» – це моя дяка йому за літературний хліб…

Можна б і далі характеризувати професуру Коломийської гімназії, і кожен учитель заслужив би на добре слово. Коломийська гімназія – то був останній навчальний заклад у Галичині, рівень викладання в якому без перебільшення можна назвати університетським. Чи дочекається наша освіта подібних педагогічних сил? Будемо сподіватися.

Я надто довго зупинився на розповіді про щасливі моменти нашого гімназійного життя. І ще б хотілося розповісти про щось насправді радісне, бо ж було воно, було! Та довкола йшла війна – не на фронтах, фронтових боїв у Коломиї поки що не чутно було, – німці тут воювали в Шепарівському лісі, дострілюючи євреїв, і на єврейському кладовищі, де вже розстрілювали українців-заручників. За одного вбитого партизанами німця – тридцять жертв. Їх імена, виписані на червоних плакатах, щодня з’являлися на телеграфних стовпах, рекламних тумбах. Сотні й сотні наших хлопців, переважно сільських, знищили фашисти в Коломиї; найтяжчим прокльоном були тоді слова: «А щоб я твоє ім’я бачив на червоному плакаті!» А тому й донині не можу збагнути, як міг краківський Український центральний комітет домагатися в Гітлера дозволу на створення дивізії СС «Галичина», яка в той час, коли новостворена УПА виповіла німцям смертельний бій, стала на боці окупаційної армії.

Я бачив, як мій батько печалувався над приреченим українським цвітом. А хлопці зголошувалися, хлопці йшли, бо знову на наші землі насувалася червона орда, ціну якій галичани вже знали, і їм здавалося, що дивізія стане зародком новітнього легіону усусусів.

То були чесні й запальні хлопці… Я мешкав у Сіднеї в колишнього дивізійника Левка Яськевича, він так і казав: «Ми були переконані, що повториться австрійський варіант – у складі німецької армії буде створений корпус Січових Стрільців (так ми розшифровували абревіатуру СС), який після поразки німців у війні започаткує українську регулярну армію».

На жаль (чи й на щастя), історія ніколи не повторюється.

До Коломиї прибув у передсмертному своєму вояжі по окупованих територіях генерал-губернатор Ганс Франк, щоб напутити дивізійників, яких зібрали в приміщенні театру.

Браві хлопці стояли на сцені під полотнищем із зображенням жовтого лева – і серед них Тарас Жовнірук. Красуня Дануся сиділа у першому ряді і, горда за свого милого, закохано посміхалася йому крізь сльози… Та чи одна вона? У Трачі тужила за своїм нареченим Богданом Сорокою моя сестра Наталка… Не знаю, чи Дануся зустрічалася після цього коли-небудь із нареченим, а Наталка мала таку можливість. Богдан одружився зі зрусифікованою німкенею, живуть вони за Уралом, діти не знають української мови.

Майже всі лицарі дивізії пропали, навіть ті, які не загинули від гармат…

Узимку 1944 року гімназію закрили: там розташувався німецький воєнний шпиталь. Відступаючи, німці підпалили гімназію, цілий тиждень покутська околиця спостерігала за зловісними димами… У тому полум’ї пропало все: бібліотека, обладнані за останнім словом науки фізичний, хімічний та природничий кабінети – і наше дитинство. Я виніс із полумені опудало пелікана і пішов з ним, – теж дотла вигорілий, пропалений, – таким ступив на поріг своєї юності.