Свидриґайло повернувся з руського боярського стану зібраний і рішучий. Знав уже непомильно: настав його час. Сьогодні Вітовт на останній раді конґресу повідомить монархів про свою готовність прийняти з рук повелителя urbis et orbis7, короля чеського й угорського, римського імператора Сиґізмунда корону. Тож недарма Яґайло вчора у ласкавому посланні, писаному рукою краківського єпископа Олесницького, обіцяв Свидриґайлові Поділля. Не буде йому відповіді – сам візьме, як прийде пора. Недарма і Вітовт переслав бочівку мальвазії – найкращого грецького вина! Спасибі, вино вип’є… Хай отримує Вітовт корону і відірве Литву від Польщі для своїх нащадків – не має Вітовт синів, а йому вісімдесят. Умре з Божою поміччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидриґайло.
Князь зняв із себе шолом, панцир, кубрак, хоч під камінним склепінням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у лляній сорочці, сів на стілець біля каміна.
«Коли коронують Вітовта, – думав, – нині, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, які тепер так сторожко зирять за мною, увійду у Владичу вежу, а звідти битим шляхом до Вільна і Тракая. Хай радять нині, я ж даю руським боярам бенкет».
Сиве волосся, скуйовджене під шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидриґайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливі язики полум’я вряди-годи вихоплюються назовні, облизуючи черінь, і освітлюють короткими зблисками майолікові кахлі з зображенням битв, учт, з ликами лицарів та князів.
Креденсери у сусідній залі накривають столи до бенкету; Свидриґайло попиває з кухля гарячу мальвазію, котру зволив прислати великий князь, легкий хміль розворушує уяву, будить у шістдесятирічного князя спогади.
Свидриґайло невідривно вдивляється в химерні китиці вогню, і нагадали вони йому дідівський зніч – вічний вогонь, що палав у храмах бога Перкуна ще в ті часи, коли племена летиґолів жили в пущах над Німаном і Двіною, а їхні князі-кунігаси й жерці-кревіти платили сусіднім народам данину віниками й ликом. Не бачив він тих священних вогнів своїх предків, їх відблиски дійшли до нього лише через язичеські сказання, та навіч зрів, як виходили з боліт і пущ ятвяги і курші, в отроцтві своєму сильні й беручкі, і займали майже без опору колись могутні, а тоді сплюндровані татарвою князівства Чорної, Білої і Червоної Русі – й сягнули аж по Київ.
Князь думав. Так було: темними завоювали вони Русь і від Русі самі просвітліли, і віру православну прийняли, і грамоти навчилися і руську мову й письмо взяли до двору, та й самі розчинилися в руському морі й ослабли разом із завойованим народом: забрали в русичів державний скіпетр, а втримати його в своїх руках не змогли. Ще не встигла відкотитися татарська орда, хоч підбив її Ольґерд над Синіми водами, а Дмитрій Донський – на Куликовому полі, як посунули з заходу залізні полчища тевтонів з хрестами на білих плащах. Тоді-то з Кракова до Вільна прийшли посли і слабкому, але жорстокому і славолюбному литовському князеві Яґайлові показали золоту польську корону, за яку він, не вагаючись, віддав полякам Литво-Русь. І почався католицький мор на православних землях.
Гаряче вино хмелило Свидриґайла, обличчя і руки зігрівав вогонь, язики полум’я лизали рельєфи на кахлях. Князь перевів погляд від вогню на камін: фігури на кахлях ворушилися, ніби там справді дзвеніли пугарі на учтах і трощилися у битвах списи. Свидриґайло прислухався: таки десь гомоніли в замку приглушені голоси, може, долинали вони аж із червоного палацу; насторожився князь, бо знав, що сьогодні ніхто, крім нього, не бенкетуватиме. Та голоси ставали щораз виразнішими; Свидриґайло раз у раз пригублювався до кухля і враз помітив, як повернув до нього голову зображений на кахлі лицар чи то князь. Він був без шолома, довге чорне волосся зав’язалося понтликом за великими вухами, очі мав маленькі, блискучі, і яріли вони нестримною люттю, яка приховувала страх.
Свидриґайлові це обличчя було дуже знайомим, він подумав, що гончар, покриваючи кахлю рельєфом, мав у пам’яті лик краківського вінценосця; дивний гомін наростав, і врешті князь почув виразний голос:
«Навіщо кличеш мене думками, брате Свидриґайле, у свої полохливі хороми? Адже я поряд, у палаці Вітовта, і ти міг би прийти. Ах, тебе не запрошено… Але ніхто й не прогнав би… Я сам заступився б, адже простив тобі твоє бунтарство і Кам’янець-Подільський віддаю тобі, але й мені потрібна твоя допомога. Вітовт задумав зраду, піди зі мною проти нього й помстися і за свої кривди, які він тобі заподіяв».
«Чи тобі осуджувати чиїсь вчинки, Яґайле, коли твоя дорога до польської корони обсаджена зрадою і підступністю, немов чортополохом? Чи тобі волати о помсту за чиюсь кривду, коли сам тяжкими кривдами протоптував собі шлях до трону?»
«Правду мовиш, – почувся голос з іншої кахлі, і Свидриґайло побачив, як сходить з неї могутня постать старого лицаря у бойовому обладунку. – Це я, литовський князь Кейстут, син Ґедиміна і батько Вітовта. Зійди і стань переді мною, зляканий польський владико, сину брата мого Ольґерда. І згадай. Твій батько, умираючи, залишив тобі литовський престол у Вільні, мені ж, своєму соратникові, звелів сидіти у Тракаї і допомагати спокоєм – неспокійному, честю – марнославному, досвідом – недосвідченому. Ти ж, незагнузданий владолюбче, змовився проти мене, вуя свого, з богопротивними тевтонцями, і тоді я вдарив із жмуддю на Вільно. Ти втік, мов тхір, забувши у своїй перламутровій шкатулці документ ганебної змови. Роз’ярені жмудини забили тоді вола і за дідівським звичаєм над свіжою тушею проголосили мене єдиновладцем Литви. Ти сховався у замку біля містечка Жèдівського недалеко Вільна й запросив мене на перемовини. Дотоді ще не було братовбивства в нашому роді – я прийшов до тебе із своїм сином Вітовтом. Твої слуги схопили мене й у тебе на очах задушили золотими тороками з мого каптана. Вітовта ж ти посадив у Кревський замок, і його мала спіткати моя доля, якби не дружина Ганна, княжна смоленська. Вона прийшла в тюрму із своєю наймичкою, в її одежі вивела мужа з порубу; наймичку ти розтерзав у безсилій люті, а Вітовта змушений був назвати другим литовським князем, коли він пішов на Вільно із хрестоносцями».
Потріскували соснові поліна в каміні, колихалися сутінки, зблискували і згасали рельєфи на кахлях, і побачив Свидриґайло образ незвичайної краси жінки з пишним чорним волоссям, що спадало з-під високої корони, з темними угорськими очима.
«Ядвіґа!» – прошепотів Свидриґайло.
«Так, – сказала жінка, – я дочка угорського короля Людовіка, який допоміг Казимирові відібрати в Любарта Галичину із Львовом, а потім сам зайняв краківський престол».
«Навіщо про це згадуєш, польська королево, яку нарекли святою?»
«…І поклали до пори згаслу, ще зовсім молоду, у вічне ложе на краківському Вавелі. Так, мене славитимуть повік польські ксьондзи і шляхта, бо моя краса зробила могутньою польську корону. Але я – жертва. Я ж кохана австрійського герцоґа Вільгельма і була з ним у шлюбі…»
«Немає у вінценосців свого власного життя… Ти ж піддалася умовлянням ксьондзів домініканців, а Вільгельму заплатили двісті тисяч флоринів відступного…»
«І я взяла шлюб з варваром Яґайлом. Зачахла моя краса, і я віддала її у жертву унії Польщі й Литви».
Яґайло: «Чи ж ваші кривди, Кейстуне і Ядвіґо, не окупилися сторицею у переможній битві під Ґрюнвальдом?»
Свидриґайло: «Фарисею! Хіба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого більше боїшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справді ворог хрестоносців, то чому не поєднаєшся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду. Тільки не як до опікальника, а до послушника моєї волі. Я відірву від тебе Литво-Русь».
Привиди щезли, голоси віддалились, Свидриґайло знову надпив з кухля. Полум’я сліпило, він зиркнув на кахлю, з якої тільки що дивилося на нього ненависне обличчя Яґайла, і здивувався, побачивши замість нього рельєф голови старого Вітовта. Спитав тихо Вітовт Свидриґайла:
«Чому ти чекаєш мого коронування і моєї смерті в короні?»
«Не втримати тобі її, ти вже старий і немічний. Та навіть якби сильний був, не захотіла б Литво-Русь мати тебе своїм королем. Ти ж католик».
«Обманець ти, Свидриґайле. Надів на себе личину захисника православних, тобі повірили русинські князі й бояри, сам же бажаєш лише влади й особистої помсти. За віщо хочеш отруїти мене на коронаційному бенкеті?»
Знову невідомі голоси наповнили княжі хороми, Свидриґайло крикнув, щоб заглушити їх:
«Ти ще питаєш? Я пригадаю тобі… Після смерті нашої з Яґайлом матері, княгині тверської Уляни, віддав мій брат мою дідизну – Вітебськ – своєму сокольничому. Я убив нахабного слугу, зайняв Вітебськ, а потім, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князів Кам’янець на Поділлі, підняв повстання проти Яґайла. Ти допоміг йому придушити бунт, і я з боярами перемишльськими, чернігівськими і стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василія, сина Дмитрія Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, – записано в московських літописах, – приде к великому князю князь литовский Свидриґайло Ольґердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тоді ти рушив на Москву. На річці Угрі примирився із своїм зятем, мене ж повернув у свій двір. Я жив у приниженні – гірше смерда, ти навіть не запрошував мене до столу. А потім ув’язнив, і я промучився у крем’янецькій темниці вісім літ».
«Ти ж увійшов у змову з хрестоносцями».
«А ти не змовлявся з ними, коли після втечі з ув’язнення вертався до Вільна?.. Я ж більше не йду на зговір з ними… Мене визволили з тюрми русинські князі, і перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потім з Констанци до Кракова і примирив з тобою, але ти відсунув мене в Чернігів і Трубецьк. Ви обидва з Яґайлом ненавидите і боїтеся Свидриґайла, тепер же кожен хоче переманити його до себе. А за мене русинські князі клали голови на плаху. То пора мені сказати своє слово. Я заберу твою корону і на чолі русинських князів та бояр піду на Яґайла».
– Піду! – вигукнув Свидриґайло і пожбурив порожній кухоль.
І тоді голоси ураз замовкли, тиша задзвеніла у вухах князя.
Ковані двері зали для учти розчинилися, перелякані кухмістри й креденсери збилися гуртом на порозі, чекаючи бозна за віщо кари від крутого норовом князя; Свидриґайло змахнув рукою, і вони дрібно позадкували; з облицьованого кахлями каміна зникли привиди, і захмелілий князь подумав, що вони вмить перемістилися туди, до червоного палацу Вітовта, куди його, Свидриґайла, не запрошено, але де присутнє чуйне вухо: трефніс8 Генне.
У цього блазня завидна доля. Коли Вітовт після втечі з кревської тюрми перебував у Мальборку при дворі маґістра тевтонського ордену, сталася така оказія. Грали в карти: маґістр, великий комтур і Вітовт, а поза їхніми спинами терся, підглядаючи, вертлявий, худенький, зовсім ще юний блазень, якого маґістр назвав Курчатком9. «Банк Вітовта! – закричав нараз трефніс. – Три королі в нього!» Скинули карти, у Вітовта виявилось тільки два. «Де третій?» – спитали комтур і маґістр у зніченого вигнанця. «Третій – він! – показав трефніс на Вітовта. – Хіба Литва – не королівство?»
Незабаром після цього з допомогою хрестоносців Вітовт посів престол у Вільні, а блазня, який напророкував вигнанцеві удачу, маґістр милостиво подарував великому князеві.
Те спокусливе слово «король» не покидало свідомості Вітовта. Його нашіптували до вуха не лише Генне, а й імениті князі та бояри, та роки минали, а королем був Яґайло. Програш у битві з татарами над Ворсклою примусив Вітовта надовго забути про корону.
Одного разу – тоді Свидриґайло жив у приниженні при дворі Вітовта – Генне вигукнув у присутності обох двоюрідних братів: «Нема більших брехунів, як Вітовт і Свидриґайло!» – «Чому?» – запитали його брати. «Бо один каже: «Усе знаю», а не знає нічого, а другий каже: «Не знаю нічого», а знає усе». Вітовт спересердя ударив блазня по лиці. Той скривився і мовив: «Чому ти про себе гірше думаєш, ніж Свидриґайло?» Свидриґайло за це подарував блазневі кунячу шубу, і відтоді Генне служить двом панам.
Привиди зараз ведуть останню нараду в червоному палаці, куди Свидриґайла не запрошено. Але пізно вночі, коли захмелені русинські бояри будуть куняти або веселитися під дуди скоморохів, прослизне до Стирової башти трефніс Генне й розповість…
Шістдесятип’ятирічний імператор Священної Римської імперії Сиґізмунд І Люксембурзький, тричі розбитий гуситами, але у своїй напористій волі – «щоб у Чехах не залишилося жодного чеха» – несхитний, веде гнучку розмову з польським королем і великим князем литовським, не відступаючи від свого принципу «divide et impera»10. Уже десять років, відколи помер чеський король Вацлав IV, горить у самому центрі Європи смертоносний вогонь, розпалений ворогами апостольської церкви. Яґайлові слід забути давні чвари, він вірний слуга римського костела, повинен вислати своє військо під берло Сиґізмунда. Вітовтові слід негайно відкликати з Морави племінника Зиґмунта Корибута, якого він кілька років тому послав своїм намісником у Прагу, – нині не може бути й мови про якихось чеських королів. Так, його вже відкликàв Вітовт, але він знову появився у Празі, і, хоч підтримує патриціат проти таборитів, усе ж православна схизма проникла разом з ним з Литви до Чехів. Нависла небезпечна загроза поєднання руських і чеських розкольників, і щоб її відвернути, треба розправитися перш за все з православієм у Литві. Князь Вітовт не в силі цього зробити, але зробить це Вітовт-король.
Нарешті мовлено слово, задля якого Вітовт скликав до Луцька європейських монархів.
Великий князь Литво-Русі сидить у високому дерев’яному кріслі під стіною, завішаною арасом11, на якому мисливець убиває рогатиною розлюченого кабана. Трійчасті підсвічники освітлюють з двох боків жовте обличчя старого князя. Біля його ніг лежить, скрутившись клубочком, трефніс Генне – у рицарському поясі і блазенському ковпаку.
Перед каміном, повернувшись обличчям до полум’я, стоїть імператор Сиґізмунд. Він сказав своє слово і жде.
Посередині залу в м’якому фотелі – король Яґайло. Червонолиций, довгоносий, у киреї з бобровим коміром. У руці булава із сталевих листів. З лисуватої голови спадають на потилицю сиві завитки, тонкі уста стиснуті. З правого боку біля нього стоїть молодий, сорокалітній краківський єпископ – некоронований король Польщі. Погляд його холодний, обличчя важке, щоки обтягують униз жорстокі кути губ. Усі знають, що за Яґайла говоритиме його alter ego12 – Збіґнев Олесницький, який колись урятував королеві життя під Ґрюнвальдом.
Сиґізмунд жде Яґайлового слова. Йому потрібні полки польського короля. Йому потрібно відділити Вітовта від Яґайла литовською короною, щоб вони разом не відібрали в нього Прагу.
Вітовт прагне корони відтоді, як йому напророкував її трефніс Генне. Бо ж чи не блюзнірством видається зверхність простакуватого польського короля над витонченим дипломатом і знавцем вшеляких мов та письмен – великим князем Литви? І чи прийме Вітовтові кості литовська земля, якщо після його смерті посяде Вільно син Яґайла – за кондицією Городельської унії 1413 року?
Яґайло останнім часом нічого сам не вирішує – він здався на розум Олесницького.
Монархи мовчать.
– Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, – заторохтів блазень, припадаючи до колін Вітовта, він спонукає володарів до розмови.
Заговорив Вітовт.
– Ми, Яґайле, порадились з нашими вірними панами радою, і постанова наша така: я прийму корону від ревного католика імператора Сиґізмунда, аби Литовське велике князівство уміцнити і в спадок нащадкам передати королівство – силою і просторами рівне королівству Польському. Дві корони не ослаблять, а зміцнять нашу унію.
– Дві корони, навіщо дві корони? – пролебедів Яґайло. – Я віддам тобі свою і впущу тебе на Вавель… Навіщо нам друга корона? – король безпорадно повернув голову до Олесницького.
О проекте
О подписке