Арсен дивився на Яцька, чув його наївний хлоп'ячий голос і не міг повірити, що ті слова говорив цей самий схудлий від голоду й пиятики чоловік, вік якого важко вгадати. Ось він лежить, немов на смертному ложі, із складеними на грудях руками, довгий ніс загострився, оскалилися почорнілі зуби – що трапилося з ним?
Арсенові ув одну мить стало моторошно, що він лежить поруч з мерцем, він злегка штовхнув Яцька ліктем, той розплющив очі і хрипло прошепотів:
– Гавриле, угоднику Божий, витруси із своєї ліри хоч би чверть гроша, пошли хлопця у «Брагу», коли не маєш нічого в пляшечці. В горлі пече, душа росички просить…
– Я не Гаврило, Яцьку. Я – Арсен. Прокинься.
– А-а, – позіхнув Яцько. – Слава Богу… Бо в того Гачила не допросишся. Навіть як і дасть, то вже таку літанію вичитає, що й келишка відхочеться: і гріх, і болість, і ганьба, і в рай не попаду, а щоб тобі Бог послав здоров'я, Гавриле, – я уже давно в раю.
– З яким Гаврилом ти далі базікаєш, та продери вже очі!
– З отаманом. Я у шпиталі, недужному храмі при Миколаївській церкві притулився… Ближче до Господа Бога. Там усякого грішного приймають, аби він лише був голий та босий. Опікальники в такий спосіб душі свої спасають, їсти раз на день дають, ескулапінок деколи навідується, ліки приносить, до лазні раз на тиждень посилає, а в неділю пресвітер до церкви на молитву жене. То, скажу тобі, цех не гірший, ніж на Руській, тільки того, що жебрацький. Я волочебного отамана кликав, – забув, що з тобою засидівся вчора в корчмі, а він у нас ніби за бургграфа.
Арсенові пригадався жебрак з Луцька – невже той самий? – підвівся на лікті й спитав:
– Який той Гаврило собою?
– Бог, Арсене. Пророк. Страдник однорукий і одноокий… Та він добрий чоловік, тільки праведний дуже.
«Той самий», – стало враз душно Арсенові. Не міг пояснити, чому боїться жебрацького отамана; відкинув укривало і присів на прічі.
– Ходімо, Яцьку, шукати Владику. Тобі не можна більше залишатися у тому вертепі – пропадеш. Владика допоможе, я ж його знаю… Не став же він з людини супостатом…
– Як чорт улізе в очерет, то в яку хочеш дудку грає… А мені хіба не все одно, від кого брати подаяния? Тут легше… Дадуть тобі, проходячи, і в очі не дивляться, і на «простибі» не чекають: кожен своїм грошем свій гріх у Бога замолює. А там вдячності, поклону ждуть.
– Ти жебраєш?!
– Всіляко доводиться. Я здебільшого партачу. Образочки із святими трійцями на лубках малюю, кубки з фігурками амурчиків клепаю – такий товар іде на престольних храмах, відпустах, тільки не завжди їх продаси, бо за партачами нюшкують ціпаки – famuli civitatis[19]. Нецехові ремісники тільки два рази на рік мають право збувати свій крам на міських великих ярмарках, а душа кожного дня винця просить.
– Яке лихо спровадило тебе сюди?
– Свинячі вуха архієпископа.
– Не второпаю…
– Послухай, коли хочеш.
Повернувшись з трирічної мандрівки, Яцько Русин засів за образи – мав їх намалювати три. Несповна місяць розмальовував по липовій дошці розіп'ятих Ісуса і двох розбійників, а перед хрестами стоголову юрбу, яка кричить: «Розіпни його!» Похвалив Симеон Владика і сказав намалювати королівські лови. Це теж легко далося Яцькові – подібну сцену він розмальовував у спальні Ягайла: розлючені хорти й загнаний ведмідь удалися немов живі, обличчя короля вражало мужністю, з підлесливим захватом споглядали ловчі, як вінценосець убиває звіра рогатиною. «Це сподобається цехмістрові», – сказав Владика і загадав ще одну роботу: портрет будь-якого львівського вельможі на весь зріст. Саме тоді навідався до цеху канонік від архієпископа Яна Одровонжа, того зажерливця, що грабував церкви і навіть костьоли й не слухався самого короля, лише свого брата Пйотра – старости руського. Канонік передав цехмістрові повеління: їх ексцеленція бажає мати свій портрет. Яцькові – карти в руки. Цех охоче довірив маляреві, який розмальовував Вавель, відтворити на полотні лик львівського ієрарха. Та з цього й почалися усі Яцькові нещастя…
– Я не міг інакше, – говорив Яцько, лежачи з заплющеними очима на прічі. – А втім, спочатку все виходило так, як того бажав архієпископ. Показна статура в пурпуровому одязі й золотій інфулі[20] імпонувала ієрархові. Святенницькі очі з прихованою за лудою побожності жорстокістю теж сподобалися йому: Ян Одровонж у всьому намагався наслідувати краківського єпископа Олесницького. Тонкий ніс із сплющеними ніздрями, на думку архієпископа, підкреслював його вольовитість. Схвалив теж святий моє вирішення лінії рук: складені до молитви, вони не сходилися долонями – отак кинеться і увіп'ється ними комусь у горло. Тільки вуха… Я їх викінчував в останню чергу. Ті великі з напухлими мочками клаповислі вуха надавали натурі звірячого виразу, і коли я вималював їх з найдрібнішою достовірністю аж до бородавки, що відтягала ліву раковину вниз, архієпископ, глянувши, позеленів від прихованої люті, злодійкувато позирнув на каноніка, який був присутній на всіх сеансах, чекаючи від нього допомоги в цій делікатній ситуації. «Świetnie, świetnie[21], – уклонився канонік, – тільки пан маляр, очевидно, не знає того, що портрет буде висіти з правого боку олтаря у катедрі, і є певні, прийняті католицькою церквою, канони іконопису… – Він показав на лубочний образок, що висів на стіні: святий Иосиф уклякнув перед немовлям, наставивши правильне, без жодного згину маленьке вушко. – Деякі елементи іконопису повинен запозичити пан маляр…» – «Przecież nо…»[22], – вдоволено хитнув головою Одровонж. Я послухався, підмалював Йосифові вуха й подався з портретом додому. А тоді почалися мої муки. По ночах мордувало мене сумління за вчинений перед самим собою фальш, за одверту паскудну зраду своєму пензлеві. На полотні пишався благодійник – так змінився весь його лик. Це ж колись подумають люди: який добродій верховодив костьолом у Львові на початку п'ятнадцятого століття, або ж, дізнавшись про його злочини, оплюють мою пам'ять. Майстер Владика промовчав, оцінюючи портрет, він сам не міг збагнути, що йому бракує. Я ж добре знав… Одного ранку, не витримавши мук совісті, я взяв шматку, вмочив її у покості, стер вуха Ісусового опікуна і з пам'яті намалював Одровонжеві.
Настав довгожданий день сходки. Яцько Русин приніс до цехової господи три свої роботи і набитий грішми гаманець – на багате братське пиво. Від Одровонжа прийшов канонік, щоб закупити портрет архієпископа, як тільки новачка приймуть у майстри.
Цехмістр відкрив скарбону на знак, що урочиста сходка розпочалася – всілякі суперечки, колотнеча при відкритій скарбоні суворо заборонялися, – усі встали і вголос помолилися.
Після молитви майстри, челядники й учні посідали на лави, перед них вийшов Яцько, три його картини стояли приперті лицевим боком до стіни. Показав першу – розп'яття. Старі майстри схвально похитали головами, цехмістр – теж. Далі – королівські лови. На задніх лавах прошелестів серед челядників і учнів захоплений шепіт – картина вражала застиглістю стрімливого руху. Прийшла черга показувати третій, головний майстерштик – портрет вельможі. Видно було: Яцько чомусь вагається. Він підійшов до полотна, хвилину постояв, потім, ніби зважувався на відчайдушний вчинок, рвучко повернув до глядачів портрет. На майстрів дивився підступний ханжа з огидним ликом гемонської тварюки.
Мовчали майстри, не знаючи, що сказати, адже сам архієпископ мусив бачити, що малює Яцько на полотні: на задніх лавах дружно пирснули сміхом челядники, а тоді канонік, прийшовши до тями, закричав:
– Маляр лотр! Вуха, вуха чиї?
Наймолодший майстер поляк Хойнацький, який теж вчився у Владики, схопився з лави:
– Та чиї ж – Одровонжеві! Я мав честь бачити його ексцеленцію зблизька. Чей же не свинячі!
Вибухнув регіт на задніх лавах. Канонік підбіг до Яцька і схопив його за вилоги каптана.
– Чиї вуха, пся крев?!
Яцько відштовхнув каноніка, цехмістр закликав до порядку, але було вже пізно. Челядники посхоплювалися з місць і сердиті на святенника, через якого ось пропадає лібація[23], потягнули його в темний кут господи, частуючи під боки стусанами. Хтось клацнув вічком скарбони, даючи цим стуком сигнал до бійки. Почалася веремія…
Яцько замовк.
– А потім? – повернув до нього голову Арсен.
– Потім… Потім сталося те, що сталося. Одровонж викупив у цехмістра портрет, щоб його, бува, не вивісили, а мене наказав вигнати з цеху.
Коли Яцько забрав свої пожитки і прийшов до Владики прощатися, той дорікнув йому:
«Навіщо ти виліз на сходку з тими свинячими вухами? Та намалював би йому хоч з Діви Марії, коли вже так хоче».
«Не кривіть душею, майстре. Самі хмурилися, коли я показав вам портрет, той – з Йосифовими вухами… А втім, малюйте собі херувимів, я не вмію…»
«То й пропав. Дурень ти… Який маляр пропав!»
«А коли маляр домальовує чортові ангельські крила, то це не означає, що він пропав? Коли лжу за правду підносить?»
«У кожній лжі є зерно правди. І наші нащадки знайдуть її».
«У купах гною порпатимуться, щоб знайти перл, так?»
«Але таки знайдуть. А що ти зможеш залишити, коли уже погубив себе?»
– Оце й усе, – закінчив Яцько. – Владиці пробачили за мене – він погодився робити для катедри вітражі. Хойнацького визнали призвідцею ребелії і присудили його до двохсот поклонів у цеховій каплиці й одного каменя воску. А я опинився на задвірках Вавілона.
Двері до комірки прочинилися, крізь отвір просунулася голова корчмаря.
– Пора, – сказав. – Давайте плату і йдіть, коли не залишаєтесь на другу ніч.
Яцько Русин благально глянув на Арсена, і той замовив вина.
– Залишайся зі мною, – сказав Яцько, коли знову захмелів.
– Та замовкни, ти! – скипів Арсен.
– Рачил би тобі, ведлуг давнього обичаю, не зарікатися від лазаревої суми…
– Хто намовив тебе і чиїм язиком говориш? – скрикнув Арсен, згадавши, що такі слова він уже чув біля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, ніби відпрошувався від напасника: – Зрозумій же, Яцьку, що я музикант, і хліб собі завжди знайду.
– Жебраки також мають ліри…
– Чого ради тягнеш мене у свою твань? – з докором мовив Арсен.
– А ти сведецтво маєш, що не у твань ідеш?
Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:
– Ай джан, залишайся у мене на службі, мені музикант ой як потрібний!
– Та пропадіть ви пропадом! – розлютився Арсен, віддав корчмареві плату, Яцькові всунув у долоню монету і вийшов з корчми, грюкнувши дверима.
Яцько Русин вийшов слідом за ним на поріг.
– А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! – гукнув.
Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомоніло передмістя, снували люди, мов мурахи, вимішуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марії Сніжної звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, і водночас віяло від неї холодною тривогою.
«Орися йде до шлюбу», – згадалося Арсенові. Він зупинився, наче хотів вернутися назад, та попереду бігла брукована тверда дорога: він поправив гуслі на плечі й рішуче попрямував до воріт Нового Міста.
О проекте
О подписке