Широким світом ходив Трістан, шукаючи Ізольди Злотокосої.
Триста років сповіщали про нього і про неї французькі трубадури:
«Сеньйори, сеньйори! Чи не бажаєте ви послухати прегарну повість про любов і смерть?»
І голосили німецькі мінезингери:
«Слухайте, як у великій радості й печалі кохалися вони і як померли».
І плакали чеські шпільмани:
«Багато зазнали вони переслідувань і вигнань, але вбити кохання ніхто не міг».
«І померли вони разом од нестерпної муки – тіло з тілом, уста з устами», – заспівали й русинські скоморохи.
Широким світом ходив Трістан і приблукав на Галицьку землю.
Зима зустрілася з весною задовго до Стрітення. Вранці несподівано подув з Гологорів на Вороняки теплий вітер, наче прорвався враз з їх гарячої утроби. Півдня шугали білі стріли з Підлиського хребта на Гавареччину, яка багато днів проспала, засипана снігом, у глибокій вижолобині; до вечора сніг зм'як, мов глина у пальцях гончара, а вночі задзвеніли струмки. Вони наздоганяли один одного, збігаючи з горбів, зливалися і квапилися з обох схилів гір – котрі до Стрипи й Серету, котрі до Стиру й Бугу – розмивали кригу на ріках, й другого дня рушили до морів весняні води.
Ще позіхали гончарі в простуджених хатах, ціпеніла замерзла глина в купинах на подвір'ях, з горбатих холодних печей ще не встигла стекти торішня сажа, а вже протоптували до обійсть перші стежки десятники Давидовича, який розкидав свої маєтки по Одеській землі, мов струпи по тілі; гримали у двері, вимагаючи чиншу.
Суддя готувався до весілля.
Гончар Микита – він восени взяв собі із Шпиколосів, що біля Золочева, молоду вдовицю, родовиту гончарку, в якої пальці звивалися, наче в'юни, коли крутила на крузі масну глину, – Микита чекав весни, немов спасіння, і зрадів їй, такій ранній, бо, як то кажуть, з'їв русин головку маку і два тижні постить… Негучне весілля справив, але й не поминув жодного гончара з Гавареччини, то якраз вистачило йому всього літнього заробітку на брагу, а за жінчине прокапарили зиму.
Потекли перші потоки, а він уже визирав доброго сонця, щоб земля висохла і можна було б йому з жінкою витрутити через прикрий Підлиський хребет візок з горшками на ринок до Олеська, бо на шкапину ще не розжився.
Обоє з Марією знімали з настилу під стелею начорно випалені дзбани, горшки, миски, обтирали з них пил і в думці підраховували, скільки кіп вторгують на першому ярмарку. На подвір'ї почулися важкі кроки, повз маленьке віконце, затягнене вичиненим телячим кендюхом, майнула тінь, двері з грюкотом відчинилися, на порозі став тивун судді Давидовича – Мартин Скрибка. Микита добре знав його. Колись він дячкував у Підлиссі, а як попа прогнали за те, що п'яним виходив на амвон, Мартин, поблукавши трохи з довгою рукою, продав себе в неволю Давидовичу. Той шмагав його щодня нагайкою, бо не ладилася робота в лінивого, а потім суддя, побачивши, що пуття з нього не буде, поставив його наглядачем над чорною челяддю. На цій службі Давидович навчив Мартина справно орудувати шкіряною, в ґудзах, нагайкою – коли не бив Мартин, били його, а потім поставив тивуном на Гавареччині.
Микита стояв посеред хати, наче кола проковтнув: чого це Скрибка завітав такої ранньої річної пори, адже у кметів і ремісників усе повимітано в домах – і хліб, і гроші, та й на панщину ще не час гнати – сніг лежить на полях, а чинш платиться після жнив…
Марія, прочуваючи лихо, схилилася у пояс, ждала. Тивун гарикнув:
– Річний чинш плати, Микито!
– Змилуйтеся, Мартине, – аж тепер зігнувся гончар, чорні кучері впали на чоло. – Цілу зиму на ярмарки не ходив, у хаті й півгроша немає.
– Гривню, Микито! – крикнув тивун.
– Гривню?! Стільки ми ніколи не платили… Таж за гривню треба два місяці, не розгинаючись, у полі робити, кабана вигодувати… Що за біда лучилася у пана судді, що він…
– Не біда, а весілля! Пан староста Івашко дочку за суддівського сина віддає.
– Ов-ва! – сплеснув руками Микита, і зла посмішка пробігла по його смаглявому лиці. – То мусить відкласти свайбу до осінніх м'ясниць, коли так бідно в нього діється. Гончарі теперки не годні скластися навіть на бочку пива для пана судді.
– Пащеку розкриваєш! – Скрибка вихопив з-за халяви нагайку і потряс нею перед носом Микити.
– Гей, чоловіче добрий, – схопив гончар тивуна за руку, аж хряснуло в зап'ясті, – я тобі не закуп і не каланник… Я тобі не татарин-невільник, – добродушне обличчя гончаря наливалося люттю, – щоб ти замахувався на мене, мов на раба… Чинш панові судді справно заплачу, хай тільки-но стежки підсохнуть, щоб вибрався на торги.
Лице гончара знову подобріло, він відпустив тивунову руку, той відступився і, розсерджений за зневагу, розмахнувся нагайкою. Марія прискочила до Скрибки, і нагайка стьобнула її по обличчі, залишивши скісний пруг від вуха до уст.
Зойкнула жінка, оскаженів гончар, схопив, що перше потрапило під руку – двоухий дзбан, – і розкришив його на голові тивуна. Той упав на коліна, потім на лікті, і, обм'яклий, простягнувся на підметеній долівці.
Марія залементувала. Микита нагнувся – тивун не дихав.
– Я убив його, – сказав спокійно і почав для чогось складати черепки з розбитого дзбана. Потім глянув на жінку і повторив уже зі страхом у голосі: – Я убив його…
Микита поскладав черепки на лавицю, узяв тивуна за ноги й виволік на подвір'я, потім вернувся до хати, витер об холоші долоні й мовив до жінки:
– Ти чекай мене… Роби горшки, продавай, а я… Я піду до старости Івашка, поки Давидович не посадив мене в казнь. Розповім йому все. Кажуть, він справедливий чоловік, та й суддя йому підлягає.
Двір Івашка Преслужича-Рогатинського стояв окремішньо від міста неподалік замку, за нижнім валом. Високий частокіл, що обгородив дворові будівлі, сходився з обох боків до залізної брами – парадного входу. Біля брами стояв озброєний стражник.
Гончар Микита крадькома, ніби вже всі в місті могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив її. Стражник загородив йому дорогу алебардою.
– Я до його милості боярина, – промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалі чіткіше приходило усвідомлення кари, яка його чекає за вбивство тивуна, але іншого порятунку, як признатися у всьому старості, не міг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли іншого світу поза Олеськом і Гавареччиною не знає; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшніше. Він повторив: – Я до пана старости Івашка Рогатинського.
Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усіх – від багатих землян до найбіднішого волочебника. Зате в замку не допускав до себе нікого з посполитих.
Микита зайшов до вітальні, обвішаної зброєю та вистеленої кабанячими шкурами, і довго чекав. Врешті із хоромів крізь бокові двері увійшов бородатий чоловік у повісм'яній вишитій сорочці. Гончар упізнав у ньому старосту і впав на коліна.
– Встань, – мовив Івашко. – Я не король. Кажи, чого просити хочеш. Чи мо', накоїв що?
– Я тивуна… тивуна гаварецького, що від судді Давидовича… Мартина, которого Скрибкою прозивають, нині… убив, – простогнав гончар.
– Убив?! – Івашко аж присів на лавицю, з подивом придивляючись до мирного широкого обличчя ремісника, який, здавалось би, і мухи не здатен роздавити. – Як – убив?
– Горшком, ваша милосте…
Івашко прикусив спідню губу, що затремтіла від сміху, і допитував далі:
– За віщо ти його убив?
– Я не хотів… Він чиншу жадав, на переднівку – чиншу цілу гривню, бо суддя весілля синові справляти має, а в мене й півгроша не знайдеться – на своє весілля восени геть усе витратив… Він ударив мою жінку нагайкою по лиці, а мені Бог тяму відібрав…
Івашкове обличчя спалахнуло червінню. Злість на скнарість Давидовича змішалась з гнівом на непокірних підданих, до того ще й лихе передчуття стривожило душу: смерть напередодні весілля, яке має відбутися післязавтра, нічого доброго не віщує. Він сказав жорстоко:
– Убієн будеш за вбивство.
Плечі в гончара опустилися, впала голова на груди.
– Вивести його! – гукнув Івашко до одвірного.
Втім, у дворі почулися чоловічий і жіночий голоси, якесь дивне хихотіння. Івашко вийшов на поріг. Біля брами стояла молода жінка в хустині, зсунутій на потилицю, й сардачку, вона тримала за руку тивуна Скрибку. Одне око в нього запливло синьою пухлиною, а він блаженно сміявся і повторював одне й те ж:
– Я інклюзник! Я інклюзник…
Жінка покинула тивуна й підбігла до боярина.
– Не карайте, не карайте мого Микиту, чей же не вбив він нікого, – залебеділа. – Тивун живий, дай йому Боже здоров'я. Живий, тільки сміється…
– Я інклюзник, – переконував тивун стражника. – Дам тобі один грош, а мені вернеться десять… Я навчу пана суддю, як робити з гроша інклюз, і він назбирає синові на весілля купу срібла. Я чорта поцілував, а на Cyca плюнув, я навчу суддю, як на Cyca плювати…
– Відведіть його в казнь, хай там посидить, поки отямиться, – звелів Івашко. – А цього, – показав на Микиту, – до замку, в татарню!
Орися чула все.
Вона сиділа у дівичнику й вишивала нелюбові весільну сорочку. Знала давно, що не має волі, хоч батько її безтямно любить. Сказав колись: «Королі з королями, бояри з боярами, смерди із смердами. Анну Ярославну видали за французького короля, Ядвігу за Ягайла – чи їх хтось питав про любов? Ти ж вийдеш за Адама Давидовича, бо мені з його батьком Олесько тримати». Знала, що нема її волі, і звикала до рум'янощокого Адама, який приходив до неї двічі на тиждень і водно теревенив про те, скільки в теребовельському маєтку, який буде належати йому, ланів, скільки челяді чорної – парубків, і челяді білої – жінок, скільки служб тяглих людей, а скільки бортників, риболовів і сторожів, сокольників, бобровиків, конюхів, лісничих, бондарів, ковалів і теслів.
Слухала і знала, що все це буде належати їй, і поволі зживалася з цією думкою. Лякали її тільки блідо-сірі, прозорі, аж безбарвні очі жениха, в яких сиділи причаєні цяточки зіниць; ті зіниці дивилися на неї колюче, немов цвяшки, і ніколи не теплів, не каламутився і не хмурнів колір довкола них, бо ж його й не було. До всього звикла, а до Адамових очей звикнути не могла. Проте покірно готувала себе до заміжжя.
Аж той гусляр – з карим, густим, немов смола, поглядом відкрив їй зовсім інший світ, попри який сама ходила досі, минаючи його стороною, навіть не гостюючи в ньому. Світ сотень, тисяч людей, котрі мають свої біди, втіхи, радості, смуток, а тому й очі в них цікаві й напружені, теплі або смутні, бо чогось вони шукають, щось знаходять чи втрачають, і ніхто їм не підносить готового, такого, що не забарвлене ані смутком утрати, ані радістю знахідки… А той гусляр перший діткнувся її, бо Адам навіть не сідав близько, а той гусляр, шалений, сильний, впився до болю в її уста, хоч вона просила легкого цілунку, і Орися втекла тоді з тим болем, а він мучить її вдень і вночі солодким чеканням і гріховними снами…
Орися чула все. Вона припала до вікна, коли у дворі божевільний тивун нахвалявся навчити суддю, як роздобути срібла на весілля синові – який сором, люди сміються, а вона піде в той дім, – не знала, за що її батько посилає у татарню мужика, але зрозуміла, що через Давидовича. Кинулась до дверей, та відчинити їх не посміла…
Коли спорожнів двір і коло брами залишився тільки стражник, вона одяглася і, не сказавши батькові ні слова, пішла на цвинтар до могили матері, що виросла два роки тому біля каплиці святої Катерини.
…Широким світом ходив Трістан і приблукав, вродливий і сумний, на землю, де жила його Ізольда…
Текли весняні струмки поміж горами, а Орися молилася на могилі матері словами, які прийшли до неї нині самі – не з церкви і не з псалтиря, а від дівочої тривоги:
– Нагрішила я мислями, Боже, Боже, – нема волі моєї. Чиста водичко-ярданичко, обмиваєш гори, коріння, каміння, обмий і мене, грішну Орисю, від усякої мерзи і пагуби, аби-м була така чесна і велична, як весна, аби-м була така красна, як зоря ясна…
Арсен зупинився біля цвинтарної огорожі й дивився на дівчину в білому кожушку й шалевій хустині, що вклякла на мокрий сніг перед могилкою. Упізнав по одежі, пригадав собі кожну рисочку її обличчя, проте й тепер не міг ніяк усвідомити, що вона і та боярівна, задля якої прийшов до Олеська із скоморошою братією, щоб грати на її весіллі, – одна й та ж людина. Тепер засумнівався ще дужче, бо чого ж би донька Івашка, якій завтра прийдуть дівчата сплітати вінок, клячала сьогодні на цвинтарі, мов сирота. То зрадів: обдурила його Орися, назвавши себе боярівною; він тихо відчинив хвірточку, підійшов і став за спиною дівчини, не сміючи переривати її молитву.
– Не спускай на м'я, Господи, гріхів з ласки своєї святої, – гаряче шепотіла дівчина і враз стрепенулася, почувши за спиною чиєсь дихання.
Схопилася, оглянулася, тихо скрикнула:
– Арсен?
Він узяв дівчину за почервонілі від холоду пальці, вона не віднімала рук, дивилася на нього й похитувала заперечно головою, не вірячи, що бачить того, проти якого молитву складала, щоб не приходив у її думки ні вдень ні вночі, бо нема її волі слухати свого серця, – то чому він тут, перед нею, наяву, чого прийшов, кого шукає?
– Звідки ти тут узявся, Арсене? Навіщо?
– Ми ж не минаємо, Орисю, ні малих, ні великих міст. Мандрівний люд народ потішає, потіхою на хліб заробляє. Ми теперки в одеській корчмі пиво п'ємо та чекаємо Стрітення, щоб провести з музикою до шлюбу дочку Івашка Рогатинського…
– Дочку Івашка? – зойкнула Орися. – Чому – ти?
– Боярин ще в Луцьку запросив. Але признайся, дівчино, що здурила тоді мене, що не тобі завтра вінок на голову покладуть, не тебе позавтра під плач моїх гуслів завиватимуть. Скажи, що та інша буде, не ти…
– Та інша буде, Арсене, – наче вітром шелеснуло.
– А ти чия?
– Твоя була б, якби моя воля…
Вона дивилася в його очі, в яких мінилися всі кольори світу, збудженого нині весною, зникли з пам'яті бліді, мов пліснява, з зіницями, як вістря голок, очі її жениха. Орися подалася уперед і відчула, як її губи обгорнула спека, як м'якли вони, розтавали і розпливалися у гарячому солоді. Був день, і серед дня коївся несусвітний гріх: наречена за день до вінчання цілувала весільного музику…
«Сеньойри, сеньйори, чи не бажаєте ви послухати пісню про кохання…» – дзвеніли скомороші гуслі. «Рано-вранці каплиця відтворена, рано-вранці кровиця розілляна, Боже, Боже, хто кровцю пролив…» – голосила якась дивна пісня на цвинтарі.
Арсен одірвався від Орисиних вуст. Вона була така прекрасна, що самому стало страшно за себе перед її красою, і здалося тоді йому, що він – не він, бо чи ж могла б його, бродячого скомороха, покохати найкраща у світі дівчина?
– Ти Івашкова донька?
– Дві в нього доньки. Одна тебе нині цілує, другій завтра гратимеш на весіллі. Одна йтиме крізь нетрі й болота весь вік за тобою, друга з нелюбом у білу постіль ляже…
– Ходи зі мною у світ, Орисю…
– Ходи зі мною у двір, Арсене…
– Залиш свого батька, дівчино…
– Покинь свої гуслі, музико…
Орися відірвалася від Арсена, відступила назад до огорожі, вийшла на дорогу й подалася – поволі, поникло. Потім зупинилася, повернулась.
– Розбий свої гуслі, Арсене. Не грай мені…
І пішла на той бік провалля, залишивши над кручею самотнього гусляра.
– Ось тобі дукат, боярине, – сказав на другий день Арсен Івашкові Преслужичу в його дворі: ще дівчата не сходилися на заводини, та вже біла челядь споряджала в дівичнику молоду.
Івашко, не розуміючи, пильно дивився на засмученого й від смутку того аж згорбленого гусляра. Переглядалися між собою скоморохи, знизуючи плечима.
– А ви відробляйте гривню, братове, я цим разом не буду за пиво честь віддавати.
– То йди собі, Арсене, від нас, – мовили дударі. – Нам давно з тобою тяжко. Відколи з Луцька пішли – і гроша доброго не перепало. Чомусь нудиш світом: то лазаря тягнеш, мов жебрак, то зовсім не хочеш грати.
– Сам знаю, що треба геть іти. Прощавайте…
Арсен підступив до побратимів, з якими обійшов півсвіту, обняв кожного і, поправивши гуслі на плечі, подався до брами. Але вернувся. Він підбіг до Івашка, що стояв серед подвір'я, усе ще не можучи збагнути дивної поведінки гусляра. Вклонившись у пояс, Арсен сказав тремтячим голосом:
– Не справляй весілля, боярине… Не віддавай дочки за поганого Давидовича. Ти ж батько…
– Так ось чого ти… Чи не за тебе віддати? – не стримав за зубами лютого крику Івашко.
І стишився, зів'яв, бо уздрів у цю мить тільки обличчя Арсена, а про його скомороший одяг, про його гуслі забув, і побачив у ньому себе самого, колишнього – молодого, вродливого, за яким пішла, не питаючи, хто він, красуня Параскева, і яка то радість, яке то щастя було в них, а що буде в Орисі з цим холоднооким Адамом, і чому б не… чому б не…
– Боярине! – схлипнув Арсен, дивлячись, як м'якне суворість батька. – Я люблю Орисю, і вона…
– Вона?! – сполотнів Івашко, втямивши, що ось тут, у цю хвилину, посмів скоморох просити руки боярської дочки – жебрак хоче стати його зятем? – Що – вона? – ступив до нього, стискаючи кулаки. – Іди ти… Іди, поки я добрий, поки собак з ланцюгів не спустив!
Служниці чесали молоду, вона дивилася крізь вікно і бачила, як ішов з двору похилий гусляр, по Орисиному лиці текли сльози, а губи ворушилися у вдячній молитві за те, що не обминула її, хай і коротка, мить щастя, що спізнала вона хоч присмак його, бо ж могли вони й розминутись…
На передмісті Арсен зустрів Осташка Каліграфа.
– Заболіло, Арсене, – сказав Осташко, вислухавши скомороха. – Добре, що заболіло. А куди помандруєш тепер?
– До Львова подамся.
– Не йди, парубче, у той Вавілон. Рать тут буде. Навіщо йдеш на той бік? Невже думаєш, що тільки мечами воюють? Гуслі – теж зброя. Хіба не болітиме тобі серце там, коли тут литиметься кров?
– За кого литиметься кров? За Івашка?
– За землю нашу. За віру православну.
– Немає у мене ні землі, ні віри, – змахнув рукою Арсен, обминув Осташка й подався Волинським шляхом.
О проекте
О подписке