Осташко ішов дорогою, що стрімко спиналася над аркадами до замкової брами, і поглядав униз: у підніжжі гори стояли ряди білих наметів, біля валу форкали на прив'язі коні, а на майдані, що сягав аж до Бродівської брами, гарцювали комонники. Осташко мало не наткнувся на жінку, що сиділа на камені неподалік в'їзних воріт, схиливши на руку голову, і вельми здивувався, бо що могла робити тут жінка. Молодиця ж, побачивши Осташка, схопилася, обняла його за коліна, заблагала:
– Каліграфе, ви письму і вшеляким мудростям учений і боярин до вас милостивий, просіть, хай випустить мого Микиту, бо не винен він, а що мені, молодій, робити без мужа, та поки я його діждуся, то й минуться червоні яблучка!..
– Скажу, молодице, – скрушно похитав головою Осташко. – Обіцяю, що скажу… – І подався до брами.
Постукав ковтачем, що висів на ланцюжку, у квадратове вічко глянув стражник.
– Передай бояринові Преслужичу, що йому б’є чолом Каліграф, – мовив Осташко.
Довго чекав, а Марія Микитиха, рада, що хоч одна добра душа появилася біля цієї понурої фортеці, яка здавалася їй однією великою тюрмою з кривавим лобним місцем, шибеницями і розмаїтими знаряддями тортур, скаржилася співучим голосом на свою біду:
– Травичка зелена, комашка маленька, бджілка злотокрила на сонечко дивляться, росичку п’ють, чистим повітрям дихають, а мій Микита в темниці гниє, світа Божого не бачить, рученьки-ніженьки черв роз’їдає… А за віщо? Учепився Давидович Гавареччини, мов багачів яких, бо дізнався, що горшки на ярмарок вивозимо. І щороку подвоює чинш. А нам руки ломить від тії роботи, він же, червоний, мов кармазин, у шкіру не влазить. Але Бог є, є Господь на небі – скарає супостата. В чепці він уродився, та на посторонку здохне..
Загримотіла брама, відчинилася, стражник пропустив Осташка.
– Підожди тут, до боярина проведе тебе лучник, – сказав і пішов у сторожку – глибоку нішу в мурі.
Осташко розглянувся довкола. Квадратовий дитинець упирався зліва в основу прямокутної башти, від якої тягнулася аж до брами, обминаючи криницю з великим коловоротом, забудова, викладена дикими валунами – певно, хороми; у забудову втискався вузький прохід. З боку Вороняків здіймався високий мур з галереєю, справа тулилися до дуги муру низькі цейхгаузи[28], челядницькі гридниці. Звідти долинав гамір і брязкіт металу.
Каліграф помітив, як за ним сторожко стежить стражник, він подумав, що здобути цей замок нелегко – ні мури, ані людей, і все ж здався він Осташкові островом, закинутим серед чужого моря – немало таких островів на Червоній Русі, Волині й Подолії, але ж є десь у них і свій православний материк…
До нього підійшов лучник, пов'язав йому хустиною очі й повів до Івашка.
Простоволосий, у кубраку, сидів Івашко за столом. Голостінні хороми на другому поверсі башти з вузьким вікном-бійницею служили Івашкові канцелярією, де він перебував під час облоги й військового набору, а іноді приймав тут землян і послів.
Боярин був похмурий, обличчя його не розпогоджувалося після весілля. І все стояла перед його очима Орися у хвилину прощання.
…Відгуляли. Скоморохи сумлінно відробили гривню, заплачену їм ще в Луцьку, – за себе й за Арсена. Орися, видно, відплакала своє раніше, бо за два дні гульби не зронила ні сльозини, хоч би для годиться, – повинна ж сплакнути молода бодай раз; відраділа своє ще в дитинстві і не усміхнулася ні разу, коли відтанцювала з дружками останній дівочий танець, а мала б усміхнутися, бо так повелося на всіх весіллях за давніх часів, не пригорнулася до батька, коли молодий забирав її з дому, – дивувалися гості, бо такого прощання ще не бачили, і не дозволила Адамові взяти себе на руки, коли той хотів, теж за старим звичаєм, висадити на весільний ридван, – відбула Орися своє весілля, наче замість неї присутній був її мармуровий образ: прекрасний і неживий.
«Спасибі, батьку, за хліб-сіль», – сказала, схиливши голову в скупому поклоні.
Здавив сльози Івашко і простягнув руки, щоб востаннє обняти дочку – ще чисту, не торкану, не обніману ніким чужим, але Орися стояла незворушно і холодно дивилася на батька, чекаючи благословення.
А Івашкові умить згадалося, і так бажав він, щоб і Орися про це саме спімнула… Тихий Рогатин у сніговій завії, і баскі коні з гірляндами дзвіночків на кантарах, попід вікна ходять хлопці з вертепом, лунко б'ється коляда об крицеве холодне небо, візник коней пугою лякає, свистять по снігу сани – ідуть Преслужичі до бабки на Острів з кутею. Івашко обгорнув бараницею Параскеву, а мала доня перелізла з маминих колін на батькові, під бараницею тепло, мов у запічку, знайшла розпорку в його шубі, теплими ручками поповзла до шиї, обняла, дихнула у бороду молочним запахом, прошепотіла: «Ти найдужчий у світі».
Орися стояла у стриманому поклоні, а зринуло в пам'яті зовсім інше – таке далеке, мов давній сон або пригода з забутої казки: весняне надвечір'я, а на подвір'ї дударі такої дивної грають, а чорновусий парубок співає про пана Івана, в якого кінь кращий, ніж у короля, в якого лук міцніший, ніж у гайдука…
Івашкові умить почулося ридання дзвонів: на вишитих рушниках несуть олеські земляки домовину, туск крає до безтямного болю серце, несуть на вічний супочинок дружину Параскеву до каплиці святої Катерини, а поруч з Івашком, до його плеча притулившись, ступає Орися і без слів шепоче: «Ти найрідніший мені на світі».
Орися стояла із схиленою головою і бачила чорновусого парубка… Довкола хрести, довкола смерть і небуття, а він до життя її кличе, і вона цілує його, забувши, що поцілунок на цвинтарі приносить закоханим вічну розлуку…
Згадався й Івашкові красень-гусляр, який ось тут, на цьому місці, віддав йому дукат і просив не видавати Орисю за Давидовича. І вдарив у його серце розпучливий плач дочки, коли її спорядили до шлюбу… Івашко глянув на червонощокого, з блідими очима зятя і жахнувся від думки: в цю мить він, не вагаючись, віддав би дочку за скомороха, аби тільки вона усміхнулась і припала до його грудей.
Згадала й Орися похилу постать Арсена, що віддалялася за частоколом Пушкарською дорогою, й промовила гірко:
«Спасибі, батьку…»
Відсторонила рукою Адама й сама ступила на приступку ридвана.
Рвонули коні…
І це весь час перед Івашковими очима, в кожну мить. І тепер… Чого хоче Осташко? Мовчки чекав.
– Служити прийшов, боярине, – сказав Каліграф.
– Мені?
– Землі нашій.
– То й служи там, на Білій горі. Хіба то не земля?
– За скорописця буду у вас.
– Рук дужих мені треба, щоб могли щит і меч тримати! – змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. – Вої мені потрібні з м'язами, як твоя голова, а не мізеротні референдарі з мудрими головами!
– А ви слонів, слонів з Індії спровадьте! – несподівано для себе самого заярів Осташко. – І ще свою голову на клинок повісьте, бо вона теж розумна, – наступав Каліграф, і від подиву розширювалися в Івашка зіниці. – Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лікті, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким і мудрим, мов змія? Та чи знаєте, що майже всі філософи світу, які давали силу сильним, були тілесно недолугі? То тільки в Спарті кволих і розумних дітей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..
– Ну, прости, – зітхнув Івашко, сперши на руки голову. – Тривожно мені стало, Каліграфе. Чую – велика сила піде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка мені дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…
– Вигостри серце своє мужністю, боярине. Не дочці воно належить і не тобі… Чи дозволиш дати кілька порад?
– Радь.
– З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродійство у прикру для тебе хвилину.
– Випущу. Тільки не додому – уб'є його Давидович. Воїном буде.
– Не вір Давидовичу.
– Давно не вірю. Тому й дочкою пожертвував – свата ж таки не зрадить… А сулиці не шле мені, собака шолудивий!
– Облегши подать поспільству…
– Досить! Ратники, тисячі ратників – що їстимуть?
– Думаєш, коли почнеться облога, самим військом перемогти?
– А то кметі з вилами і баби з рогачами много наратоборствують? Ще маєш щось сказати?
– Маю. Два роки тому Вітовт, ідучи на Новгород, прорубав дорогу в пущі. Битва не відбулася, миром розійшлися. Тепер тою дорогою новгородські купці їздять у Литву. Чом би тобі або Юрші, а паче Свидригайлові та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрія Донського, і до посадника новгородського Юрія Онцифоровича?
– Служити прийшов, боярине, – сказав Каліграф. – За скорописця буду у вас.
Івашко пильно глянув на Каліграфа, потім опустив очі, довго думав.
– Знаєш що, Осташку, – мовив згодом боярин. – Прийшов єси служити, то служи вірою і правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти є комірка – вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом із залогою – у гридниці. Та не це головне. Ти забив мені добрий цвяшок у голову, то сам його і вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайлові. З тим листом сам поїдеш до Вільнюса і вручиш йому… Як доберешся – твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путні бояри на Вільнюс… Я міг би послати гінця, але треба мені, щоб там був ти і своїми очима зрів усю Вітовтову коронацію і поведенцію Свидригайла – від початку і до кінця. А тепер ходімо визволяти твого Микиту…
Вони вийшли в дитинець, Івашко підійшов до заґратованої хурдиги біля криниці й гукнув:
– Гей, стража! Відімкніть.
Стражник підбіг до залізних дверей, скреготнув ключем.
– Виходь.
З темної нори муру боязко, поволі вийшов блідий зарослий чоловік; Марія нізащо не впізнала б тепер свого Микиту.
– Відпочив, гончарю? – спитав насмішливо боярин.
– Не дай Боже нікому… – вистогнав Микита.
– Іди тепер до служб, там тебе поголять, у цейхгаузі зброю дадуть і – до намету, в хоругву!
– Боярине…
– Мовчи… Горшками ти здольно воював, побачимо, як келепом орудуватимеш.
– Та я… Та я за всіх… за все!.. І за Мартина теж…
Перед вечором Микита вийшов за браму – в кольчузі, шоломі, з мечем при боці. Ішов до свого намету. На камені сиділа жінка, і скрикнув Микита, уздрівши Марію.
Вона довго приглядалася до ратника, очам своїм не вірила, а потім з плачем припала до мужа.
– Тут не можна, Маріє, не можна, – віднімав Микита жінчині руки і гладив їх. – Я ж воїн, Бог допоміг… А ти йди додому, крути горшки і продавай. Може, мене відпустять на день-два, я буду проситися. Іди.
Він збіг униз на леваду, де стояли намети, Марія довго дивилася йому вслід, а потім пішла дорогою над аркадами – горда, немов княгиня!
О проекте
О подписке