– І ви таке кажете? – скрикнув Гаррі. – Ну й дивина! Сьогодні на мене всюди чигають несподіванки. Все-таки про одне я, мабуть, можу спитати, не порушивши заборони. Він власник цього будинку?

– Ні, він тільки наймає, ще й тижня не минуло, – відповіла дівчина. – А тепер і я вас запитаю: ви знаєте леді Ванделер?

– Я її особистий секретар, – запишався Гаррі.

– Вона гарна, правда ж? – знову спитала дівчина.

– О, прекрасна! – вигукнув Гаррі. – Напрочуд мила, ласкава, добра!

– Та й ви нівроку, – зауважила дівчина. – Закладаюсь, ви варті цілого десятка леді Ванделер.

– Я? – вкрай розгубився Гаррі. – Я тільки секретар!

– Це ви для мене кажете? – аж ніби образилась дівчина. – Певне, тому, що я, коли ваша ласка, тільки служниця. – Але побачивши, що Гаррі щиро збентежився, пожаліла його: – Ні, я вірю, ви не мали такого на увазі, просто ви сподобались мені, а про леді Ванделер я й думати не хочу. Ох ті панії! – зітхнула вона. – Як можна серед білого дня посилати з коробкою під пахвою такого стеменного джентльмена, як ви!

Розмовляючи, Гаррі і дівчина не сходили з місця, вона стояла на порозі, а він на хіднику, тримаючи коробку і скинувши капелюха, щоб прохолонути. Та після останніх слів дівчини Гаррі, вже не витримуючи таких одвертих компліментів своїй зовнішності і тим паче підохотливих поглядів, якими вони супроводились, став перебирати ногами і зніяковіло туди-сюди поводити очима. Ненароком глянувши в долішній бік завулка, він, на свій несказанний жах, зустрівся очима з генералом Ванделером. Розгніваний, розпашілий генерал гасав вулицями, женучись за швагром, але, впізнавши невірного секретаря, одразу надумав інше, його лють дістала новий вихід, він щодуху припустив по завулку, лаючись і вимахуючи руками.

Гаррі враз заскочив у будинок, посунувши дівчину, двері захряснулись перед самим носом його ворога.

– Тут є засув? Вони замикаються? – питав переляканий Гаррі, а тим часом несамовитий стукіт молотка луною розлягався у передпокої.

– Ой, що з вами трапилось? – занепокоїлась дівчина. – Ви тікаєте від того старого добродія?

– Якщо він піймає мене, я пропав, – зашепотів Гаррі. – Він ганяється за мною цілий день, а в нього ціпок зі шпагою всередині, це офіцер з Індії!

– Ото гарні манери! – скрикнула дівчина. – А як, коли ваша ласка, його звати?

– Це генерал, мій пан, – мовив Гаррі. – Він хоче забрати коробку.

– Хіба ж я вам не казала! – переможно засміялася дівчина. – Я ж казала, що та ваша леді нікчема, і, якщо маєте очі, давно слід побачити, як вона вас трактує. То невдячна хвойда, ось що я вам скажу!

Генерал знову шарпнув за молоток, нетерпеливлячись, що його не пускають, а потім став гатити в двері кулаками.

– Добре, – зауважила дівчина, – що я сама в домі, хай ваш генерал гамселить скільки влізе, ніхто йому не відчинить. Ходімо!

Дівчина завела Гаррі на кухню, посадила, а сама, поклавши руку йому на плече, не криючись, милувалася ним. Гуркіт біля дверей не вщухав, навпаки, дедалі посилювався, і в бідолашного секретаря холонуло в серці.

– Як вас звати? – запитала дівчина.

– Гаррі Гартлі.

– А мене – Пруденс. Вам подобається це ім’я?

– Дуже, – промовив Гаррі. – Але послухайте, як розходився генерал. Господи, він напевне висадить двері, і тоді мені тільки смерті сподіватися!

– Ви надто переймаєтесь, – заспокоїла його Пруденс. – Нехай той генерал грюкає донесхочу, тільки руки собі наб’є. Ви гадаєте, я б вас тримала, якби не могла порятувати? О ні, тим, хто мені подобається, я щирий приятель. У нас є задні двері, що виходять в інший завулок. Але, – додала вона, стримуючи Гаррі, що, зачувши благословенну вістку, одразу зірвався на ноги, – я не покажу вам, де вони, поки ви не поцілуєте мене. Поцілуєте, Гаррі?

– Аякже! – згадав за галантність Гаррі. – Тільки не за ті задні двері, а тому, що ви гарненькі й милі. – І двічі або тричі палко поцілував дівчину, що не менш ласкаво відповіла йому.

Пруденс відвела Гаррі до садової хвіртки і спитала, витягаючи ключа:

– Ви ще прийдете до мене?

– Неодмінно, – хіба ж не вам я завдячую життям?

– А тепер, – напутила дівчина, відчиняючи хвіртку, – біжіть чимдужче, бо я зараз відкрию генералові.

Гаррі навряд чи потребував таких напучень, страх гнав його в потилицю, і він ревно пустився бігти. Ще кілька кроків, гадалося йому, і він зможе спокійно і з честю повернутися до леді Ванделер. Та перш ніж йому пощастило пробігти ті кілька кроків, бідолаха зачув чоловічий голос, хтось, лаючись, гукав його на ім’я. Озирнувшись, Гаррі помітив Чарлі Пендрагона, що махав обома руками, аби він повернувся. Цей новий удар заскочив бідолаху так зненацька, вразив так глибоко, що Гаррі, перебуваючи в стані надмірного нервового збудження, навіть не подумавши, що робить, побіг іще дужче. Коли б він пригадав сцену в Кенсінгтонських садках, то, певне ж, виснував, що коли генерал йому ворог, то Чарлі Пендрагон не хто інший, як приятель. Та в голові у Гаррі все сплуталося, наче в гарячці, думка не могла зосередитись, секретар знай тупотів ногами.

Чарлі нетямився з люті, страшним голосом виригаючи прокляття навздогін секретареві. Він теж біг щодуху, але фізична перевага була не на його боці, лайки й гупання кульгавої ноги по бруківці чулися все далі й далі позаду.

У Гаррі знову відродилася надія. Вузька вуличка круто підіймалася вгору, проте навкруги ні душі, обабіч тяглися мури, над ними нависала зелень садків, а попереду, скільки око сягало, не видніло ні постаті, ні відчиненої хвіртки. Доля, втомившись переслідувати, тепер давала можливість порятунку.

Гай-гай! Добігши до каштанів, що буйним гіллям прикривали хвіртку, Гаррі побачив, як вона раптом відхилилася, показавши стежину, а на ній постать різничука з ночвами під пахвою. Секретар, навіть не роздивившись як слід, проминув хвіртку, лишивши хлопця на кілька метрів позаду, зате той придивився і був вельми здивований, побачивши, з якою не гідною джентльмена швидкістю пересувався незнайомець. Вийшовши за хвіртку, він почав глузливо підохочувати Гаррі.

Його поява немов надихнула Чарлі Пендрагона, насилу переводячи дух, він спромігся на крик:

– Стій, злодію!

Різничук ураз підхопив той крик і теж кинувся навздогін.

Секретареві стало вже непереливки. Щоправда, завдяки страхові він помчав іще швидше, з кожним кроком випереджаючи погоню, але добре усвідомлював, що от-от знесилиться, а як раптом хто трапиться назустріч, його становище у вузькому завулку буде розпачливим.

«Треба десь заховатися, – думав він, – і от зараз, негайно, а то пропаду ні за цапову душу».

Тільки-но ця думка майнула у Гаррі в голові, як вуличка раптом завернула, сховавши його від ворогів. Є хвилини, коли навіть найбоязкіші починають діяти завзято й рішуче, а найобачніші забувають про розважливість і стають відчайдушно хоробрими. Саме така хвилина настала для Гаррі Гартлі, і навіть ті, хто знав його найкраще, здивувалися б його сміливості. Він як стій зупинився, перекинув коробку через садовий мур і, з неймовірною спритністю вхопившись за гребінь муру, полетів сторч головою в сад.

За мить Гаррі отямився і побачив, що сидить біля низеньких трояндових кущів. З порізаних колін і долонь текла кров, бо для захисту від таких стрибків верхній край муру був рясно посипаний скалками битих пляшок, тіло боліло, немов потовчене, в голові паморочилось. Подивившись у глиб напрочуд добре доглянутого садка, засадженого квітами, що солодко напахчували повітря, Гаррі побачив перед собою затилля будинку. Той будинок був чималий і вочевидь заселений, але, на відміну від саду, занедбаний, обшарпаний, жалюгідний. З усіх інших боків тягся суцільний мур, що обгороджував сад.

Гаррі роздивлявся це все, мов не бачачи, його розум не міг ні зосередитись на чомусь, ні усвідомити, що треба діяти. Тож почувши ходу по жорстві, Гаррі, хоч і подивився в той бік, навіть не подумав тікати чи боронитись.

Прибулець виявився дебелим, грубим і дуже неприязним чолов’ягою в робочому одязі і з поливальницею в лівій руці. Хтось не такий приголомшений напевне б стривожився, побачивши того здорованя, що дивився спідлоба лихими похмурими очима. Але Гаррі, очманівши при падінні, не злякався, а, не можучи відвести очей від садівника, покірно чекав, поки той підійде, візьме його за плече й одним дужим рухом поставить на ноги.

З хвилину вони дивились у вічі один одному: Гаррі знічено, чолов’яга повнячись гнівом і глузливо й жорстоко посміхаючись.

– Хто ви? – запитав він нарешті. – Хто ви, щоб отак стрибати через мій мур і ламати мою Gloire de Dijons^[1]? Як вас звати, – труснув він Гаррі, – і чого вам тут треба?

Гаррі не міг навіть здобутися на слово. Саме тієї миті Пендрагон і різничук пробігали під муром, тупіт і хрипкі крики виповнили вузький завулок. Садівник зразу отримав відповідь і глумливо й зневажливо втупився Гаррі в обличчя.

– Злодій! – проказав він. – Слово честі, мабуть, добра ти штучка, бо, бачу, вбраний, наче джентльмен, з голови до п’ят. І тобі не соромно зодягатися отак пишно і ходити межи чесних людей, що, гадаю, залюбки б купили твої поношені лахи. Відповідай, паскудо, – вів далі чоловік, – сподіваюсь, ти розумієш англійську мову, я хочу трохи поговорити з тобою, перш ніж відвести до поліції.

– Повірте, сер, це страшне непорозуміння, – заговорив Гаррі. – Та коли буде ваша ласка пройти зі мною до сера Томаса Ванделера на Ітонський майдан, я обіцяю, що все одразу з’ясується. Тепер я бачу, що й найчесніша людина може попасти в непевне становище.

– Хлопче, – відповів садівник, – я піду з тобою не далі, ніж до поліційного відділка на сусідній вулиці. Інспектор, звичайно, радо піде з тобою аж на Ітонський майдан і нап’ється чаю у твоїх поважних знайомих. А може, тебе відвести до міністра поліції? Аякже, сер Томас Ванделер! Ти, певне, гадаєш, що я не можу відрізнити, де справжній джентльмен, а де отаке стрибайло, як ти? Хай там який на тобі одяг, я тебе, мов книжку, прочитаю. От сорочка, яка, може, коштує стільки, скільки мій святковий капелюх, твій сурдут, дай-но помацаю, куплений не на товчку, твої черевики…

Чолов’яга, чиї очі спустилися донизу, враз урвав образливі зауваження і застиг, прикипівши очима до землі. Коли він знову заговорив, його голос дивно змінився.

– Скажи мені, ради Бога, що то? – спитав він.

Гаррі глянув собі під ноги й занімів від подиву і страху. Стрибаючи, він упав на коробку і роздер її з краю в край, звідти сипнули самоцвіти і вкрили землю рясним лискучим шаром, деякі вже втолочились у ґрунт. Там була чудова діадема, якою так часто захоплювався Гаррі на леді Ванделер, брошки й перстені, сережки і браслети, а також просто неоправлені діаманти, що розкотилися під кущами троянд і скидалися на краплі вранішньої роси. На землі між ним і садівником лежали королівські скарби – скарби в найпривабливішій, найнадійнішій і найтривкішій формі, їх можна було зібрати, мов ягоди, – й самі прекрасні, вони розбивали сонячне проміння мільйонами райдужних спалахів.

– Господи! – вихопилося в Гаррі. – Я пропав!

З неймовірною швидкістю його думки понеслися назад, він став розуміти всі пригоди сьогоднішнього дня, збагнув їх у цілому й усвідомив, у яку прикру халепу завели його доля і вдача. Гаррі роззирнувся, немов шукаючи допомоги, та в саду він був сам, тільки діаманти під ногами і страшний незнайомець перед ним; нашорошивши вуха, він не почув нічого, крім шелесту листя і калатання свого серця. Тож не диво, що хлопець занепав духом і знову безживно протягнув:

– Я пропав!

Садівник, злодійкувато озирнувшись, пересвідчився, що з вікон ніхто не підглядає, й полегшено зітхнув.

– Дурню, наберися духу! – підбадьорив він. – Найгірше вже зроблене. Чого ти одразу не сказав, що тут досить на двох? Де там на двох! – скрикнув він. – Тут вистачить на двохсот! Тільки ходімо звідси, щоб нас ніхто не побачив, та заради всього святого розправ капелюха й обтрусись. Адже отаким блазнем, як ти зараз, і двох кроків ступити не можна.

Поки Гаррі мимоволі виконував ці поради, садівник, ставши навколішки, квапливо збирав розсіяні самоцвіти в коробку. Коли він торкався пучками дорогих кристалів, усе його тіло мов здригалось, обличчя нараз перемінилось, очі пожадливо засвітилися, – зрештою, садівник ніби навмисне барився, милуючись кожним камінцем, повертаючи й роздивляючись їх. Кінець кінцем, зібравши самоцвіти, заховав коробку під халат, кивнув Гаррі й повів його за собою до будинку.

Біля дверей вони зустріли похмурого і напрочуд гарного молодика в охайному священичому вбранні, в його погляді мов змагалися завзяття і нерішучість. Садівник якомога приховав свою досаду і, догідливо посміхаючись, підійшов до священика.

– Який нині день погожий, містере Роллес, – мовив він. – Господи, який день! А це мій юний приятель, йому заманулося поглянути на троянди. Я осмілився впустити його, гадаючи, що ніхто з пожильців не заперечить.

– Я, звісно, ні, – відповів велебний пан Роллес. – І не думаю, щоб хто-небудь із нас дратувався через таку дрібницю. Сад, містере Реберн, ваша власність, ми цього не забуваємо. Оскільки ви нам дозволяєте гуляти в саду, то не будемо ж ми такими нечемними і невдячними, щоб перешкоджати в цьому вашим друзям. Крім того, – додав він, – мені здається, що я вже бачився з цим добродієм. Містер Гартлі, якщо не помиляюсь? Щиро вам співчуваю, бачу, ви десь упали, – завершив він, простягаючи руку.

Проте якась чисто дівоча гідність і бажання якнайдалі відтягти мить пояснень спонукали Гаррі відмовитись од цього спасенного шансу й заперечити знайомство. Він віддав перевагу дбайливій опіці садівника, принаймні незнайомого йому, а не цікавості і, можливо, підозрам знайомого священика.

– Боюсь, тут якась помилка, – сказав він. – Моє прізвище Томлінсон, я знайомий містера Реберна.

– Невже? – здивувався містер Роллес. – Схожість просто разюча.

Містер Реберн, якого мов кольки брали під час усієї бесіди, відчув, що зараз найслушніша мить її урвати.

– Сер, бажаю вам доброї прогулянки, – мовив він і повів Гаррі в будинок, в одну з кімнат, що вікнами в сад. Насамперед він опустив жалюзі, бо містер Роллес, ще не отямившися з подиву, замислено стояв там, де й раніше. Після цього садівник висипав діаманти з подертої коробки на стіл і, нахилившись над скарбом, що постав в усій своїй величі, з хижою зажерливістю розглядав його, потираючи собі стегна. Побачивши садівникове обличчя, охоплене ницим шалом, бідолашний Гаррі зазнав іще тяжчих мук. Секретареві здавалося неймовірним, що його життя, яке він безневинно марнував на витончені дрібнички, занурилось у похмурий світ злочину. Щоправда, совість нічим не могла дорікнути йому, однак він найдошкульніше й найжорстокіше карався за нескоєний гріх – просто боявся кари, боявся підозр чесних людей і товариства ницих, брутальних натур. Гаррі був ладен не вагаючись накласти життям, аби втекти з кімнати містера Реберна, позбутися його товариства.

– А тепер, – сказав Реберн, поділивши самоцвіти на дві приблизно однакові купки й підсунувши одну з них ближче до себе, – а тепер, – проказав він знову, – за все в цьому світі треба платити, а за деякі речі – дуже щедро. Вам треба знати, містере Гартлі, якщо це справді ваше ім’я, що я дуже лагідної вдачі і моя доброта все життя була мені каменем спотикання. Я міг би, якби хотів, привласнити всі ці гарненькі камінці, і хай-но ви б наважились хоч словом заперечити; але, гадаю, мені слід виявити до вас ласку, – отже, я не маю наміру стригти вас попри саму шкуру. Так що, як бачите, з міркувань чистої доброти я пропоную поділитись, а це, – показав він на купки, – пропорції, що видаються мені справедливими й товариськими. Може, у вас, містере Гартлі, є якісь заперечення? Я за одну чи дві брошки не сперечатимусь.

– Сер, послухайте, – вигукнув Гартлі, – ви пропонуєте неможливе! Самоцвіти не мої, я ні з ким не можу ділитися, байдуже, у яких пропорціях.

– Ах, вони не ваші? – ущипливо спитав Реберн. – І ви не можете ні з ким поділитися, так? Що ж, тоді дуже шкода, тепер я зобов’язаний відвести вас до поліції. До поліції – ви тільки задумайтесь над цим, – мовив Реберн, – подумайте про ганьбу ваших шановних батьків, подумайте, – провадив він далі, беручи Гаррі за зап’ясток, – про колонії і день останнього суду.

– Нічим не можу зарадити, – схлипнув Гаррі. – Я тут не винен. Ви ж не хочете піти зі мною на Ітонський майдан.

– Ні, – відповів чолов’яга, – звісно, ні. Я хочу поділитися з вами цими цяцьками тут. – Кажучи це, він зненацька щосили скрутив руку Гаррі.

Гаррі не зміг притлумити зойку, рясний піт виступив йому на обличчі. Біль і страх, мабуть, пожвавили йому розум, – хай там як, але цієї миті вся ситуація зненацька постала перед ним зовсім інакше, він побачив, що йому нічого не лишається, як погодитись на пропозицію негідника, сподіваючись дістатися дому і примусити садівника віддати крадене за сприятливіших обставин, коли на ньому самому вже не буде ніяких підозр.

– Я згоден, – кивнув він.

– Ну й ягня, – глумився садівник. – Я ж бачив, що ви нарешті збагнете свій справжній інтерес. А коробку, – провадив він далі, – я спалю разом із садовим сміттям, це така річ, яку цікаві можуть упізнати; ну а ви збирайте свої цяцьки і кладіть до кишені.

Гаррі скорився. Реберн спостерігав за ним, і час від часу яскравий полиск з новою силою розпалював його пожадливість, то один, то другий діамант він вихапував з секретаревої частки й додавав до власної.

Упоравшись, обидва підійшли до дверей на вулицю, Реберн обережно прочинив їх і роззирнувся. Перехожих, певне, не було, бо він, раптом схопивши Гаррі за карк, щосили нагнув бідолаху і, тримаючи обличчям до землі, так що той бачив саму бруківку та пороги будинків, десь півтори хвилини тягнув його за собою спершу вниз однією вулицею, потім угору другою. Гаррі нарахував три повороти, перш ніж злодій ослабив пальці і, крикнувши: «А тепер забирайся!» – з розмаху сильно і вправно копнув його ногою.

Коли напівзомлілий Гаррі підвівся, з його носа цебеніла кров, а пана Реберна вже й слід прохолов. Біль і злість доконали бідолашного хлопця, з розпачу, гучно схлипуючи, він розплакався серед вулиці.

Поплакавши і трохи заспокоївшись, Гаррі став роздивлятись і прочитав назви вулиць, на перехресті яких його покинув садівник. Він іще досі перебував у малозаселеній частині західного Лондона серед вілл і великих садків, проте помітив, що де-не-де у вікнах є люди, які вочевидь були свідками його нещастя. Майже зразу з одного будинку вибігла служниця і піднесла йому склянку води. Водночас з другого боку до нього підступив брудний волоцюга, що тинявся околицями.

– Бідолаха, – пожаліла його дівчина, – як недобре з вами повелися! Ой, пане, у вас і коліна порізані, пропав весь одяг! Ви хоч знаєте, що за негідник вас так тяжко покривдив?

– Це я знаю! – скрикнув Гаррі, трохи покріпившись водою. – Я ще доберуся до нього, хай мене не лякає! Будьте певні, що він дорого заплатить за цей день!

– Вам краще зайти до нас додому почиститись і вмитися, – вела далі дівчина. – Не бійтеся, моя господиня запрошує вас. Почекайте, я вам зараз подам капелюха. Боже мій, – раптом закричала вона, – таж ви розкидали діаманти по всій вулиці!

Це й справді було так. Добра половина того, що зосталось після грабунку пана Реберна, висипалася з кишень під час його сальто несамохіть і знову поблискувала в поросі. Гаррі благословив долю, що в дівчини такі бистрі очі, «ще ніякого лиха не сталося, могло бути гірше», – потішив він себе, повернення цих кількох діамантів мало для нього не меншу вагу, ніж утрата всієї решти. Та який жаль! Тільки-но він з дівчиною нагнувся, волоцюга підскочив до них, повалив обох на землю, набрав пригорщу діамантів і, мов заєць, дременув по вулиці.

Звівшись на ноги, Гаррі з криком побіг слідом, та злодій летів дуже прудко, крім того, набагато краще знав околицю: добігши до повороту, за яким сховавсь утікач, Гаррі навіть його сліду не побачив.

Тяжко пригнічений, секретар повернувся на місце своєї лихої пригоди, де його досі чекала дівчина, чесно повернувши рештки діамантів. Гаррі щиро подякував їй і, не маючи вже ніякого настрою ощадити, пішов до найближчої каретної станції і поїхав на Ітонський майдан в екіпажі.