Г’ю обійшов глядачів і майнув униз трьома маршами широких сходів через Мелл на Хорс-Ґардс-роуд. Тут, у центрі чималого піщаного плацу, уже за пів години дещо змінилося. З’явилося дві зенітки. Солдати розвантажували з машини мішки з піском, передаючи їх із рук до рук довгим ланцюгом військовослужбовців; працювали квапливо, немов побоюючись, що будь-якої миті з’являться літаки люфтваффе. Захисна стіна з мішків швидко збільшувалася навколо батареї прожекторів. Один із зенітників завзято крутив колесо наведення; дуло гармати різко розвернулося й піднялося вгору, поки не стало майже сторчма.

Леґат дістав великий білий бавовняний носовичок і витер обличчя. Не хотілося б з’явитися розчервонілим і спітнілим. В особистому секретаріаті найбільшою вадою вважалася поява у невідповідному вигляді.

Він піднявся сходами на вузьку, затінену та вкриту кіптявою вуличку, що виводила навпрошки на Даунінґ-стріт. На бруківці навпроти № 10 на нього звернула увагу група репортерів. Якийсь фотограф підняв камеру, але, зрозумівши, що це другорядний посадовець, опустив її. Леґат кивнув полісменові, і той один раз лунко вдарив молоточком. Двері відчинилися неначе самі по собі. Г’ю увійшов.

Чотири місяці тому його відрядили з Форин-офісу до № 10, але щоразу в нього з’являлося одне й те ж відчуття – ніби він входить до джентльменського клубу, що вийшов з моди: вистелений чорною і білою плиткою коридор, стіни жовтогарячого кольору, бронзовий світильник, дідівський годинник, що рівномірно цокав, чавунна підставка з єдиною парасолькою. Десь у глибинах будинку дзвонив телефон. Швейцар привітався з Леґатом і повернувся до свого шкіряного, як у візника, стільця й свіжого номера «Івнінґ Стандард».

У широкому проході, що вів у либ будинку, Леґат зачекав і причепурився, дивлячись у дзеркало. Поправив краватку й пригладив обіруч волосся, випростав плечі, обернувся. Перед ним – зала засідань Кабінету міністрів, панельні двері були зачинені. Ліворуч – кабінет сера Гореса Вілсона, теж зачинений. Праворуч – коридор до кабінетів особистих секретарів прем’єр-міністра. У будинку доби королів Джорджів панувала атмосфера незворушного спокою.

Міс Вотсон, що ділила з Г’ю найменший кабінет, схилялася над столом в оточенні стосів тек так само, як у ту хвилину, коли він виходив. Виднілася тільки маківка її сивої голови. Кар’єру вона починала друкаркою за прем’єрства Ллойд-Джорджа. Г’ю чув, що на Даунінґ-стріт той бігав за дівчатами навколо столу засідань уряду. Важко було уявити, щоб він міг ганятися за міс Вотсон. До її обов’язків входило готувати відповіді на запити парламенту. Вона виглянула із-за паперової барикади й поглянула на Леґата.

– Клеверлі вас шукав.

– Він у ПМ?

– Ні, у себе. Прем’єр у залі засідань разом з Великою трійкою.

Леґат видав звук, що був чимось середнім між зітханням і стогоном. На півдорозі коридором він зазирнув до кабінету Саєрса.

– Отже, Сесілю, наскільки я вліз у біду?

Саєрс повернув крісло до нього. Сесіль був коротуном, на сім років старший за Леґата, схильний до постійної, нестримної і частенько дратівливої веселості. Він носив краватку одного з Г’ю коледжу.

– Боюся, для романтичного обіду ви вибрали невдалий день, друже. – У його голосі чулося співчуття. – Сподіваюся, вона не дуже образилася.

Якось у нападі слабкості Леґат натякнув Саєрсу про домашні проблеми. Відтоді він про це шкодував.

– Анітрохи. У нас паритет. Як справи в Берліні?

– Все зводиться до однієї з тирад гера Гітлера. – Саєрс удав, що б’є по бильцях крісла. – «Ich werde die Tschechen zerschlagen!»

– О боже! «Я розіб’ю вщент чехів!»

У коридорі пролунав командирський голос:

– Леґате, ось ви де!

Саєрс самими губами вимовив:

– Щасти тобі.

Леґат ступив крок назад, розвернувся і опинився впритул до продовгуватого вусатого обличчя Осмунда Сомерса Клеверлі. Його з нез’ясованих причин усі називали Оскаром. Головний особистий секретар прем’єр-міністра поманив його пальцем. Леґат пішов за Клеверлі до кабінету.

– Мушу сказати, ви мене розчарували, Леґате, ще й вельми здивували. – Клеверлі був старшим за більшість працівників і професійним військовим ще з довоєнних часів. – Обід у ресторані «Ріца» в розпал міжнародної кризи? Можливо, у Форин-офісі так прийнято, але не в нас.

– Перепрошую, сер. Це більше не повториться.

– Ви це якось пояснюєте?

– Сьогодні річниця мого весілля. Я не зміг додзвонитися до дружини й тому не скасував замовлення на столик.

Клеверлі ще кілька секунд пильно дивився на нього. Він не приховував своїх підозр щодо цих блискучих молодиків із казначейства чи Міністерства закордонних справ, що ніколи не служили у війську.

– Бувають часи, коли сім’я повинна відійти на другий план; зараз саме такий час. – Головний особистий секретар сів за стіл і ввімкнув лампу. Ця частина будівлі виходила вікнами на північ, на садок по Даунінґ-стріт. Непідрізані дерева, що затуляли будинок від Плацу кінної гвардії, створювали на першому поверсі постійну півтемряву.

– Саєрс ознайомив вас із справами?

– Атож, сер. Наскільки я зрозумів, переговори перервано.

– Гітлер заявив про намір почати мобілізацію завтра о другій дня. Гадаю, може початися веремія. Сер Горес біля п’ятої має повернутися й доповісти прем’єрові. О восьмій ПМ звернеться до нації по радіо. Ви повинні налагодити взаємодію з Бі-бі-сі. Вони розташують свою апаратуру в залі засідань Кабінету міністрів.

– Атож, сер.

– На сьогодні ж заплановане засідання повного складу Кабінету, ймовірно відразу після трансляції, а тому інженерам Бі-бі-сі доведеться швидко залишити приміщення. Потім ПМ зустрінеться з верховними комісарами домініонів. Начальники штабів прибудуть з хвилини на хвилину – проведете їх до ПМ, щойно вони з’являться. Вам я доручаю конспектувати перебіг зустрічі, щоб ПМ міг поінформувати про неї Кабінет міністрів.

– Атож, сер.

– Як вам відомо, Парламент відкликається. Він збирається виступити перед палатою громад про кризу завтра ближче до вечора. Розкладіть для нього всі відповідні нотатки та телеграми за останні два тижні в хронологічній послідовності.

– Атож, сер.

– Гадаю, вам доведеться залишитися на ніч. – Під вусами Клеверлі промайнула примара посмішки. Він нагадав Леґату м’язистого християнина-вчителя фізкультури в пересічній середній школі для хлопчиків. – Шкода вашого ювілею, але на це немає ради. Упевнений, ваша дружина зрозуміє. Спати можете в кімнаті чергового клерка на третьому поверсі.

– Це все?

– Наразі все.

Клеверлі начепив окуляри й почав вивчати якийсь документ.

Леґат повернувся до свого кабінету й важко сів за стіл. Висунув шухляду, дістав каламар й опустив у нього перо. Він не звик до нотацій. «Бісів Клеверлі!» – думав він. Рука злегка тремтіла, і перо черкнуло об скляний край каламаря. Міс Вотсон зітхнула, але голови не підвела. Г’ю потягнувся до дротяного лотка на столі ліворуч і взяв теку з телеграмами, які нещодавно надійшли з Форин-офісу. Але не встиг він розв’язати рожеву тасьму, як на порозі з’явився сержант Рен, що служив на Даунінґ-стріт посильним. Як завжди, Рен захекався; на війні він втратив ногу.

– Сер, прибув начальник імперського генерального штабу.

Леґат пішов коридором за кульгавим сержантом до приймальні. Віддалік під бронзовим світильником стояв віконт Ґорт і читав телеграму, широко розставивши ноги в начищених до блиску коричневих чоботях. Важлива особа – аристократ, герой війни, кавалер Хреста Вікторії, він, здавалося, не помічав клерків, секретарів і друкарок, яким раптом вкрай знадобилося зайти до приймальні, аби подивитися на генерала. Головні двері відчинилися в каскаді спалахів фотокамер, і увійшов маршал авіації Ньюолл, а ще через секунду з’явилася огрядна фігура першого морського лорда адмірала Бекгавза. Леґат сказав:

– Прошу йти за мною, джентльмени.

Дорогою до нього донеслася репліка Ґорта:

– Дафф буде?

– Ні, – відповів Бекгавз. – ПМ думає, що він передає інформацію Вінстонові.

– Ласкаво прошу почекати тут.

Завдяки подвійним дверям, зала засідань була звуконепроникна. Леґат відчинив зовнішні двері та обережно постукав у внутрішні.

Прем’єр-міністр сидів спиною до входу. Лицем до нього, на іншому кінці довгого столу, розташовувалися міністр закордонних справ Галіфакс, канцлер скарбниці Саймон і міністр внутрішніх справ Гор. Усі троє підвели очі на того, хто зайшов. У кімнаті панувала цілковита тиша, лише годинник цокав.

– Перепрошую, прем’єр-міністре. Прийшли начальники штабів, – доповів Леґат.

Чемберлен не обернувся. Він широко розклав руки на столі, неначе збирався відсунути крісло, щоб встати. Вказівні пальці повільно стукали по полірованій поверхні. Врешті-решт він чітким голосом, наче у старої діви, сказав:

– Гаразд. Зустрінемося знову після повернення Гореса. Послухаємо, що він нам скаже.

Міністри зібрали папери. Галіфакс робив це незграбно через суху ліву руку, яка недолуго звисала. Присутні мовчки підвелися. Їм було по п’ятдесят – шістдесят років: Велика трійця в апогеї своєї влади впливала радше своєю сановитістю, ніж фізичними параметрами. Леґат відступив, пропускаючи їх. Згодом Саєрсу він описав їх так: «Вони йшли, як три гробарі, що йдуть забирати труну». Він чув, як вони тихо й похмуро вітали військових високопосадовців за дверима.

– Накажете запросити начальників штабів зараз, прем’єр-міністре? – тихо спитав Леґат.

Не обертаючись, Чемберлен дивився на протилежну стіну. Його пташиний профіль мав жорсткий, упертий, навіть войовничий вигляд.

– Так, звичайно, – неуважно сказав прем’єр. – Нехай заходять.

◾

Леґат розташувався біля кінця столу в залі засідань, ближче до доричних колон, що тримали стелю. Книжкові шафи показували корінці статутів у шкіряній оправі та сріблясто-сині видання «Хансарда». Начальники штабів залишили головні убори на столику біля дверей і зайняли звільнені міністрами місця. Ґорт, як старший за посадою, сів у центрі. Усі повідкривали теки й розклали папери. Усі троє запалили сигарети.

Леґат поглянув на годинник на камінній полиці за головою прем’єра, умочив перо в каламар. На аркуші писального паперу він вивів: «ПМ і ГШ. 14:05».

Чемберлен прокашлявся.

– Ну, джентльмени, боюся, ситуація погіршилася. Ми сподівалися – і чеський уряд погодився на це, – що Судетський регіон буде передано Німеччині планомірно на підставі плебісциту. На жаль, напередодні ввечері гер Гітлер оголосив, що не готовий чекати хоча б тиждень і в суботу починає вторгнення. Сер Горес Вілсон зустрічався з ним сьогодні вранці без свідків і твердо попередив, що, якщо Франція виконає свої договірні зобов’язання перед Чехословаччиною, – а в нас є усі підстави вірити в це, – то нам доведеться підтримати Францію. – Прем’єр-міністр надів окуляри і взяв телеграму.

– Після звичного бурхливого просторікування і шалу гер Гітлер, згідно з повідомленням нашого посла в Берліні, відповів дослівно таке: «Якщо Франція та Англія завдадуть удару, то нехай. Мені це цілком байдуже. Я готовий до будь-якого розвитку подій. Можу лишень узяти до уваги таку позицію. Сьогодні вівторок, а до наступного понеділка ми всі будемо у стані війни».

Чемберлен відклав телеграму й ковтнув води.

Перо Леґата швидко бігло по щільному паперу: «ПМ – останні новини з Берліна – розрив переговорів – бурхлива реакція гера Гітлера – «наступного тижня ми будемо у стані війни».

– Зрозуміло, я продовжу докладати зусилля із пошуку мирного рішення, якщо таке існує, – вів далі прем’єр. – Хоча наразі не бачу, що ще можна зробити. А тим часом, боюся, нам слід готуватися до гіршого.

Ґорт обвів очима своїх колег:

– Прем’єр-міністре, ми уклали проект меморандуму. Він підсумовує наш спільний погляд на військову ситуацію. Дозволите мені зачитати висновок?

Чемберлен кивнув.

– «На нашу думку, ніякий реальний тиск Великобританії і Франції на морі, на землі або в повітрі не зможе перешкодити Німеччині захопити Богемію і завдати нищівної поразки Чехословаччині. Відновлення територіальної цілісності Чехословаччини стане можливим лише в результаті поразки Німеччини внаслідок тривалої боротьби, яка з самого початку стане необмеженою».

Ніхто не взяв слово. Леґат виразно чув рипіння свого пера. Воно раптом здалося неприродно гучним. Тоді Чемберлен сказав:

– Це кошмар, якого я завжди побоювався. Відчуття таке, що минула війна нічому нас не навчила і ми заново переживаємо серпень 1914 року. Одна за одною країни світу втягуватимуться в конфлікт… І заради чого? Ми вже говорили чехам, що якщо переможемо, то їхня держава в нинішньому вигляді існувати не зможе. Три з половиною мільйони судетських німців повинні отримати право на самовизначення. А тому відокремлення Судетів від Німеччини не зможе стати метою