2.3

Його дідо називав це «курйозним перехідним періодом», себто проміжком часу між двома іншими проміжками, часом без часу, коли всі правила щодо того, як треба жити на світі, були спущені в унітаз, і хоча хлопець-безбатченко й розумів, що так безкінечно тривати не може, йому хотілося, щоби цей період розтягнувся довше за ті два місяці, які були йому призначені, хоча б іще на два місяці на додаток до початкових двох, а потім, можливо, іще на півроку, а то й на рік. В той перехідний період жити було приємно – ані тобі школи, ані тобі нічого, що було з нею пов’язано, химерне провалля між одним життям і наступним, коли його матір була з ним з тої миті, коли він розплющував уранці очі, і до миті, коли він їх заплющував вночі, бо була вона єдиною людиною, чию реальність він відчував, єдиною реальною людиною, яка залишилася у нього в усьому світі, і було вкрай приємно проводити оті дні та тижні разом із нею, оті химерні два місяці, коли вони харчувалися в ресторанах, оглядали порожні квартири і майже кожного дня ходили до кінотеатру і передивилися безліч фільмів, сидячи в темряві на гальорці, де можна було поплакати, коли хотілося, й нікому не пояснювати – чому. Його матір називала це «борсанням у багнюці», і під цим, на думку Фергюсона, вона мала на увазі багнюку їхнього нещастя, але він невдовзі виявив, що занурення в цю багнюку може бути навдивовижу приємним, якщо не перейматися глибиною занурення й не боятися потонути. А оскільки сльози постійно заштовхували їх назад у минуле, то вони захищали їх від необхідності думати про майбутнє, але одного дня матір сказала, що час уже й замислитися про нього – і плач припинився.

На жаль, від школи подітися було нікуди. Тож хоч як би не бажав Фергюсон продовжити свою свободу, але впливати на такі речі було поза межами його можливостей, тому після того, як вони з матір’ю вирішили орендувати квартиру в Західній частині Центрального парку, наступним пунктом плану стало влаштувати його до хорошої приватної школи. Про школу державну навіть не йшлося. Стосовно цього пункту тітка Мілдред займала непримиренну позицію, і Фергюсонова матір, виявивши рідкісну готовність погодитися з сестрою, пристала на її пораду, усвідомлюючи, що Мілдред краще зналася на питаннях освіти. І дійсно – навіщо кидати Арчі на жорсткий асфальт ігрового майданчика державної школи, якщо можна дозволити собі витрати на приватне навчання? Матір просто хотіла, щоби її хлопчик мав, по можливості, усе найкраще, а той Нью-Йорк, з якого вона поїхала 1944 року, став тепер містом похмурішим і небезпечнішим; вулицями Верхнього Вест-сайду тинялися банди молодиків, озброєні складаними ножами та вбивчими саморобними пістолями, тинялися за якихось двадцять п’ять кварталів від того місця, де мешкали її батьки, але сприймалося це як інший всесвіт – то був район, трансформований напливом іммігрантів-пуерторіканців протягом кількох останніх років; і той район став тепер бруднішим, біднішим та мальовничішим, аніж під час війни, тамтешнє повітря повнилося незнайомими запахами та звуками, на тротуарах Авеню Колумба та Амстердам-авеню панувала чужа енергетика, варто було лише вийти за поріг, щоби відчути підспудну течію загрози й розгардіяшу, і тому матір Фергюсона, яка так комфортно почувалася в Нью-Йорку дитиною та молодою дівчиною, непокоїлася за безпеку свого сина. Друга половина перехідного періоду була, ясна річ, присвячена не лише купівлі меблів та походам до кінотеатрів, бо наданий тіткою Мілдред перелік з півдесятка приватних шкіл треба було дослідити й обговорити, обійти класи та обдивитися обладнання, поговорити з директорами та начальниками прийомних комісій, пройти IQ-тести й здати вступні екзамени, і коли Фергюсона прийняли до хлопчачої школи в Гіл’ярді, яку тітка Мілдред вважала найкращою, то в сім’ї здійнялася така хвиля радості, така хвиля душевного тепла й ентузіазму з боку родичів та матері накотилася на Фергюсона, що майже восьмирічний хлопець-безбатченко вирішив, що, можливо, школа є, зрештою, не таким вже й поганим способом проводити час. Звісно, влитися в колектив і надолужити згаяне буде нелегко, зважаючи на те, що був лютий, і майже дві третини навчального року вже минуло, носити кожного дня піджак з галстуком – теж не подарунок, хоча, можливо, це й не буде великою проблемою, можливо, він досить швидко призвичаїться до такого вбрання, а навіть якщо це й буде проблемою, і він не зможе призвичаїтися, то все одно це не мало жодного значення, бо він мусив ходити до хлопчачої школи в Гіл’ярді, подобалося йому це чи ні.

Фергюсон пішов до тої школи тому, що тітка Мілдред переконала матір: це – одна з найкращих шкіл у місті, з усталеною репутацією завдяки чудовій академічній успішності її учнів, але ніхто не попередив Фергюсона, що його однокласники виявляться дітьми найбагатших людей Америки, нащадками привілейованої й старої фінансової аристократії Нью-Йорка, що він буде єдиним хлопцем у класі, який мешкав на Вест-сайді, і одним з одинадцяти нехристиян у школі, де навчалося майже шістсот учнів за програмою «від дитсадка й до дванадцятого класу». Спершу ніхто нічого не запідозрив, гадаючи що він – просто шотландський пресвітеріанин – помилка цілком зрозуміла з огляду на прізвище, яке хибно присвоїли його діду в 1900 році, але потім один з вчителів помітив, що губи Фергюсона не ворушаться, коли під час ранкової молитви треба було промовляти «Наш Господь, Ісус Христос», і невдовзі пішла чутка, що він був одним з одинадцяти, а не одним з п’ятисот семидесяти шести. Зважте іще на той факт, що Фергюсон прийшов до школи запізно, переважно мовчазним хлопцем, який не знав нікого в класі, і стало ясно, що його перебування в Гіл’ярді було приречений від самого початку, приреченим іще навіть до того, як його нога вперше ступила на поріг тої школи.

Не можна сказати, що до нього ставилися непривітно, що хтось залякував його чи створював йому незручності. Як і у всіх інших школах, в Гіл’ярді були хлопці доброзичливі, нейтральні та недоброзичливі. Але навіть найбільш недоброзичливі з них ніколи не дражнили Фергюсона за те, що він єврей. Може, школа Гіл’ярд і була старомодним і строгим закладом типу «піджак-та-краватка», але в ній водночас пропагувалися толерантність та шляхетний самоконтроль, і тому будь-який акт відвертої упередженості був би жорстко препинений адміністрацією. Але складнішою, і тому малозрозумілою обставиною було те, що Фергюсону доводилося миритися з простодушним невіглаством, прищепленим, здавалося, його однокласникам іще при народженні. Навіть Дуг Хейз, завжди такий приязний Дугі Хейз, який першим виявив ініціативу заприятелювати з Фергюсоном, коли той тільки-но з’явився в Гіл’ярді, який першим запросив його на свій день народження, а потім не менш ніж разів з десять – до особняка своїх батьків на Східній Сімдесят-восьмій вулиці, і досі міг спитати після дев’яти місяців спілкування з Фергюсоном; «А що ти плануєш на День подяки?»

– Їсти індичку, – відповів Фергюсон. – Ми кожного року так робимо – йдемо з мамою до діда з бабусею і їмо фаршировану індичку з підливкою.

– О, – сказав Дугі, – а я й гадки не мав.

– Чому? – поцікавився Фергюсон. – Хіба ви не робите те ж саме?

– Робимо, ясна річ. Я просто не знав, що ваш народ святкує День подяки.

– Мій народ?

– Еге ж-бо. Єврейський народ.

– А чому б нам не святкувати День подяки?

– Ну, мабуть, тому, що це чисто американська штука. Пілігрими. Плімут Рок. Всі оті англійці в кумедних капелюхах, які припливли сюди на кораблі «Мейфлауер».

Фергюсон був такий спантеличений цією ремаркою Дуга, що навіть не знав, що й сказати. До того моменту йому й на думку не спадало, що він може й не бути американцем, вірніше, його спосіб бути американцем виявиться менш автентичним, аніж спосіб бути американцем у Дуга та інших хлопців, але його приятель, схоже, хотів підкреслити ось що: між ними існувала різниця, невловима й непояснима риса, яка мала стосунок до англійських предків у чорних капелюхах, тривалості часу, проведеного по цей бік океану, і до кількості грошей, котрі давали змогу мешкати в чотириповерховому особняку на Верхньому Іст-Сайді. Ця риса робила одні родини більш американськими, аніж інші, а в кінцевому підсумку різниця між ними ставала настільки великою, що менш американські родини можна було й не вважати американськими взагалі.

Поза сумнівом, матір вибрала йому не ту школу, що треба, але попри оту приголомшливу розмову про харчувальні традиції євреїв під час національних свят, вже не кажучи про приголомшливі моменти до і після цієї розмови з Дугі Хейзом, Фергюсон не відчував ані найменшого бажання покинути школу Гіл’ярд. Навіть не зважаючи на те, що йому важко було збагнути особливості поглядів та традицій світу, до якого він увійшов, Фергюсон робив все від нього залежне, щоби їх дотримуватися, хоча й не раз винуватив свою матір та тітку Мілдред за те, що вони його сюди влаштували. Зрештою, десь же треба навчатися. Згідно до закону, кожна дитина віком до шістнадцяти років мала ходити до школи, а в тім, що стосувалося Фергюсона, школа Гіл’ярд була не гіршою й не кращою за будь-який інший пенітенціарний заклад для молоді. І не було вини школи в тім, що навчався він там погано. В смутні перші дні після смерті Стенлі Фергюсона малий Фергюсон дійшов висновку, що він живе у всесвіті, перевернутому догори ногами, всесвіті реверсивних понять (день = ніч, надія = розпач, сила = слабкість), і в питанні про школу це означало, що тепер він просто був зобов’язаний замість успіху добиватися неуспіху, а зважаючи на те, що йому тепер було вкрай приємно ні про що не турбуватися, було приємно принципово прагнути поразки й кидатися в затишні обійми приниження й фіаско, можна було не сумніватися, що Фергюсон провалився б так само безславно і в будь-якій іншій школі.

Вчителі визнали його «лінивим і невмотивованим, байдужим до авторитетної думки, схильним відволікатися, впертим, вражаюче недисциплінованим, людиною-загадкою». Хлопець, який дав вірну відповідь на кожне запитання вступного екзамену і який буквально підкорив директора приймальної комісії своєю приязною вдачею та не по роках зрілими судженнями, пізній прибулець, який мав би приносити додому найвищі оцінки з усіх предметів, заробив лише одну оцінку «відмінно» у своєму першому квітневому табелі. Предметом, за який він отримав цю оцінку, була фізкультура. Оцінку «добре» Фергюсон отримав за читання, писання та каліграфію (він намагався робити гірше, але у мистецтві приховувати свої таланти виявився новачком), за співи він заробив «задовільно», бо не міг стриматися й з ентузіазмом виводив, часто фальшивлячи, негритянські спірічуелси та ірландські народні пісні, яким навчав хлопців містер Боулз; вся ж решта предметів була оцінена «незадовільно», включно з математикою та іншими точними науками, мистецтвознавством, суспільствознавством, поведінкою, основами соціальної відповідальності та манерами. Наступний і останній табель, виданий в червні, був майже ідентичний першому, лише з тою різницею, що оцінка в математиці з’їхала з «незадовільно» до «погано» (на той час Фергюсон вже встиг опанувати мистецтво давати хибні відповіді на арифметичні задачки, приблизно в трьох з кожних п’яти, але й досі не міг наважитися на неправильний правопис понад одної десятої своїх слів). За нормальних обставин Фергюсона не залишили б у школі на наступний рік. Його результати були настільки катастрофічно-невтішними, що напрошувалося питання: а чи не є вони свідченням якогось глибокого психічного розладу? Така школа, як Гіл’ярд, не мала традиції тягнути на собі баласт, принаймні, коли двієчник не походив з поважної родини з глибоким корінням («глибоке коріння» означало нащадка в третьому, четвертому чи п’ятому коліні, чий батько кожного року виписував школі чек на грубеньку суму або був членом ради опікунів). Однак керівництво вирішило дати Фергюсону іще один шанс, бо розуміло, що його обставини важко було назвати нормальними. Містер Фергюсон помер в середині навчального року, помер раптовою насильницькою смертю, яка кинула хлопця в пекельний стан горя та розпачу, і тому він заслуговував на те, щоби дати йому додатковий час, аби оговтатися й взяти себе в руки. Надто великий потенціал він мав, щоби отак взяти й відмовитися від нього лише після трьох з половиною місяців навчання, тому шкільне начальство поінформувало матір Фергюсона, що її сину нададуть іще один рік, щоби утвердитися. Якщо за цей час йому вдасться переломити ситуацію, то він більше не перебуватиме на випробувальному терміні. А якщо не вдасться, то тоді до побачення, і удачі йому в іншій школі.

Фергюсон ненавидів себе за те, що розчарував свою матір, чиє життя було й так вельми важким і без того роздратування, яке викликали у неї його погані оцінки, але на кону стояли питання значно важливіші, аніж необхідність догодити їй чи намагатися стрибнути вище голови на радість всієї родини, принісши табель, повний оцінок «відмінно» та «дуже добре». Фергюсон знав, що життя було би значно простішим для нього та всіх інших, якби він провів у піску чітку лінію й виконував те, що від нього чекали. Як легко й абсолютно нескладно було б припинити навмисне давати хибні відповіді, знову почати ставитися до навчання з належною увагою і дати таким чином привід пишатися ним як сумлінним хлопцем, але Фергюсон замислив важливий експеримент, таємне дослідження стосовно найбільш фундаментальних питань життя і смерті, і тому вже не міг повернути назад, бо він вже йшов тернистим і небезпечним шляхом, самотній посеред скель та звивистих гірських стежин, ризикуючи будь-якої миті зірватися в прірву, але допоки не буде зібрано достатньо інформації, щоби зробити чіткі остаточні висновки, він мав продовжувати наражати себе на ризик, навіть якщо це означало ганебне вигнання з хлоп’ячої школи Гіл’ярд.

А питання полягало ось у чім: Чому Господь кинув розмовляти з ним? І якщо Господь замовк, то чи означало це, що Він замовк назавжди, або все ж таки насамкінець знову з ним заговорить? А якщо Він більше не заговорить, то чи не означало це, що Фергюсон сам себе обманув і ніякого Бога ніколи взагалі не було?

Скільки він себе пам’ятав, Його голос завжди лунав у нього в голові, розмовляючи з ним завжди, коли Фергюсон залишався наодинці, – тихий, розмірений голос, одночасно і заспокійливий, і авторитетний, такий собі баритональний напівшепіт, який ніс в собі вербальні еманації великого невидимого духа, котрий керував усім світом, і Фергюсон завжди відчував, як той голос заспокоює його, захищає його, каже йому, що допоки він виконуватиме свої обов’язки, все у нього буде добре, а обов’язки його полягали в тім, щоби завжди бути доброю людиною, ставитися до інших з доброзичливістю й щедрістю, дотримуватися священних заповідей, тобто ніколи не брехати, не красти й не заздрити, шанувати своїх батьків, старанно навчатися в школі й триматися подалі од гріха. Тож Фергюсон вірив цьому голосу й щосили старався завжди виконувати його вказівки, і оскільки Господь, здавалося, дотримувався своєї частини угоди, тобто робив так, щоб у Фергюсона все було добре, хлопець почувався щасливим і любимим, впевненим у тім, що Господь вірить у нього так само, як він вірив у Господа. І так тривало, допоки Фергюсону не виповнилося сім з половиною років, а потім одного листопадового ранку, ранку, який нічим не відрізнявся від усіх інших ранків, матір увійшла до його кімнати й повідомила, що його батько помер. І тоді все раптово змінилося. Виходило так, що Господь збрехав йому. Довіряти великому невидимому духу вже не було можливості, і хоча Він і продовжував промовляти до Фергюсона наступні кілька днів, прохаючи надати йому іще один шанс проявити себе, вмовляючи хлопця, котрий втратив батька, «залишатися з Ним в цей похмурий час смерті й жалоби», Фергюсон так розлютився на Нього, що й слухати Його не хотів. А потім, через чотири дні після похорон, голос раптово замовк, і відтоді більше з ним не розмовляв.

Отже, перед Фергюсоном постала проблема: дізнатися, чи був Господь і досі з ним, хоча й в режимі мовчання, чи зникнув з його життя назавжди. Фергюсон не наважувався свідомо скоїти акт жорстокості, він не міг змусити себе збрехати, зшахраювати чи украсти, він не відчував у собі схильності завдати болю своїй матері, але в тому вузькому діапазоні прогрішень, які були йому доступні, він розумів, що єдиним способом відповісти на постале запитання було порушувати свою частину угоди якомога частіше, не дотримуватися священних заповідей – а потім чекати, чи зробить і йому Господь щось погане, щось лихе й особистісне, яке послугує чіткою ознакою свідомої відплати: зламана рука, висип фурункулів на обличчі, укус скаженого собаки. Якщо Господь не покарає його, то це означатиме, що Він щез тоді, коли замовк голос, а оскільки вважалося, що Господь присутній повсюди, в кожному дереві й в кожній травинці, кожному подуві вітру та кожному людському почутті, то це означало, що казати, наче Він кудись зник не мало жодного сенсу. Він неодмінно мав би бути з Фергюсоном, бо Він був одночасно в усіх місцях, а якщо Його не було в тому місці, де зараз перебував Фергюсон, то це могло лише означати, що Його взагалі не було ніколи й ніде, що насправді Його ніколи не існувало, і що голос, який Фергюсон прийняв за голос Бога, був нічим іншим, як його власним голосом, котрий промовляв до нього під час розмови з самим собою.