Колотнеча в Каракасі на той час вже встигла стати застарілою новиною, але ця фраза ніяк не йшла у Фергюсона з голови, вона торохтіла в ній кілька місяців, тому замість використати її як заголовок в репортажі про те, що трапилося з Ніксоном, він обернув цю статтю на взяту в рамку передовицю посередині першої сторінки. Вона була розташована таким чином, що заголовок «Фракас у Каракасі» йшов на одній половині аркушу, а сам текст – на другій. Натхненний своєю розмовою з Гері, Фергюсон стверджував, що Америка має кинути так сильно перейматися комунізмом і прислухатися натомість до того, що кажуть люди в інших країнах. «Спроба перекинути авто віце-президента – це погано», писав він, «але люди, які намагалися це зробити, були розлючені, і розлючені не просто так. Вони не люблять Америку тому, бо вважають, що Америка – проти них. Це не означає, що ці люди – комуністи. Це лише означає, що вони хочуть бути вільними».

Спершу був удар, удар у живіт, а потім Тіммерман вигукнув «Брехун!» – і збив його з ніг. Останні двадцять два примірники «Хрестоносця» вилетіли з рук Фергюсона, і сильний ранковий вітер погнав їх шкільним подвір’ям повз ошелешених учнів, мов зграйку повітряних зміїв, що відірвалися від своїх мотузок. Фергюсон підвівся й хотів був завдати удару у відповідь, але Тіммерман, який, схоже, за літо встиг вирости на три-чотири дюйми, ухилився і завдав іще одного удару в живіт, удару значно сильнішого за перший, який не лише збив Фергюсона з ніг, а й забив йому дух. А Кролик і Том Скунс з кількома іншими хлопцями вже тут як тут: стоять над поверженим Фергюсоном і насміхаються, дражнячи образливими словами «сцикун», «слабак» і «підар котячий». Коли Фергюсон спроквола знову став на ноги, Тіммерман втретє штовхнув його на землю, штовхнув дуже сильно, і Фергюсон, падаючи, вдарився ліктем об землю, і через мить нестерпний біль в ліктьовій кістці на кілька секунд паралізував його. Скориставшись цим, Кролик зі Скунсом почали хвицати ногами, намагаючись кинути йому в обличчя грудки землі. Фергюсон заплющив очі. Десь заверещала дівчина.

Потім були кари й догани, залишення після школи, ідіотичне завдання двісті разів написати фразу «Я більше ніколи не битимуся в школі», церемоніальне рукостискання в стилі «закопаймо сокиру війни» з Тіммерманом, який не дивився Фергюсону в очі, який більше ніколи не дивитиметься йому в очі і який ненавидітиме Фергюсона всю решту свого життя, а потім, перед тим, як новий класний керівник, містер Блейсі, хотів був відпустити їх додому, до класу увійшла секретарка директора і сказала Фергюсону, що містер Джеймсон чекає на нього внизу у своєму кабінеті. «А Майклу теж іти?», спитався містер Блейсі. «Ні, Майклу не треба», відповіла міс О’Хара. «Тільки Арчі».

Коли Фергюсон зайшов до директорського кабінету, містер Джеймсон сидів за своїм робочим столом з примірником «Хрестоносця» в руках. Він керував школою протягом останніх п’яти років і з кожним роком наче ставав трохи нижчим на зріст, округлішим, а волосся на його голові дедалі рідшало. Наскільки пам’ятав Фергюсон, те волосся спершу було каштановим, а тепер ті пасма, що від нього лишилися, посивіли. Директор не запросив Фергюсона сісти, тож він так і лишився стояти.

– Ти розумієш, що потрапив у серйозну халепу? – спитав містер Джеймсон.

– Халепу? – перепитав Фергюсон. – Яку халепу, коли мене щойно покарали?

– Тебе з Тіммерманом покарали за бійку. А я маю на увазі ось це.

Містер Джеймсон кинув на стіл примірник «Хрестоносця».

– Скажи мені, Фергюсоне, – продовжив директор, – це ти написав статті до цього числа?

– Так, сер. Кожне слово в кожній статті.

– І тобі ніхто не допомагав?

– Ніхто.

– А твої батько й матір – вони читали цю газету іще до того, як вона була надрукована?

– Матір читала. Вони допомагає мені з друком, тому й переглядає написане іще до того, як це зроблять інші. Мій батько прочитав газету тільки вчора.

– І що вони тобі сказали з цього приводу?

– Нічого особливого. Ну, типу «гарна робота, Арчі. Так тримати!»

– Отже, ти хочеш сказати, що передовиця на першій сторінці – це винятково твоя ідея?

– «Фракас у Каракасі»? Моя.

– Скажи мені правду, Фергюсоне. Хто отруює твій мозок комуністичною пропагандою?

– Що?

– Скажи, бо мені доведеться відсторонити тебе від занять за поширення цієї брехні.

– Я не брехав.

– Ти щойно пішов до шостого класу. Це означає, що тобі одинадцять років, так?

– Одинадцять з половиною.

– І ти гадаєш, я повірю, що хлопець твого віку здатен висувати такі політичні аргументи, як в оцій статті? Ти іще замолодий, щоби бути зрадником, Фергюсоне. Такого просто не може бути. Напевне, хтось згодовує тобі оце огидне сміття, і я підозрюю, що це – твій батько або матір.

– Вони не зрадники, містере Джеймсон. Вони люблять свою країну.

– В такому разі це мав бути хтось інший. Хто?

– Ніхто.

– Коли ти минулого навчального року започаткував свою газету, я підтримав її, еге ж? Я навіть погодився дати тобі інтерв’ю для одної зі статей. Мені сподобалася твоя ідея, бо саме цим, на мою думку, і має займатися такий здібний хлопець, як ти. Жодних суперечливих тем, жодної політики, але тут починаються канікули, і ти повертаєшся після них до школи червоним комуністом. І що мені тепер з тобою робити?

– Якщо проблема в «Хрестоносці», містере Джеймсон, то можете не турбуватися. Останнє число налічувало п’ятдесят примірників, і половину з них завіяло вітром після того, як почалася бійка. Я сумнівався, продовжувати випуск газети чи ні, але після сьогоднішньої бійки я прийняв остаточне рішення. «Хрестоносця на бруківці» більше не існує.

– Обіцяєш, Фергюсоне?

– Їй-богу.

– Дотримуйся своєї обіцянки, а я спробую забути, що ти заслуговуєш на відсторонення від занять.

– Ні, не забувайте. Я хочу, щоби ви мене відсторонили. Тепер всі хлопці в класі будуть проти мене, і тому школа – це останнє місце, куди мені хотілося б ходити. Відстороніть мене на тривалий термін, містере Джеймсон.

– Не треба так жартувати, Фергюсоне.

– А я й не жартую. Я у класі мов біла ворона, тому чим довше мене тут не буде, тим краще буде для ме5не.

У батька тепер був інший напрямок роботи. «Домашній Світ» припинив існування, але тепер на межі Вест-Оранджу з Саут-Оранджем постала велика крита бульбашка під назвою «Тенісний Центр Саут-Маунтін». Вона містила шість критих кортів, де ентузіасти тенісу з найближчих районів могли задовольняти свою пристрасть до цього виду спорту круглий рік – і в дощ, і в сніг, вдень і вночі, зимовими й літніми ранками іще до світанку; півдюжини кортів з жорстким покриттям, двома роздягалками з душем, туалетом та раковинами і спеціалізованою крамницею, де продавалися ракетки, м’ячики, кросівки та біла тенісна форма для чоловіків та жінок. Суд вирішив, що пожежа 1953 року була нещасним випадком, і страхова фірма виплатила повну суму страховки, але замість відбудувати магазин чи відкрити інший в новому місці батько Фергюсона щедро виплатив своїм братам-співвласникам їхню частку грошима (по шістдесят тисяч доларів кожному), а решту сто тисяч використав для реалізації свого тенісного проекту. Лью та Міллі подалися до південної Флориди, де Лью став організатором собачих перегонів та матчів в хай-алай, тоді як Арнольд відкрив у Моррістауні магазин, що спеціалізувався на дитячих товарах до дня народження, забивши його полиці повітряними кульками, серпантином з гофрованого паперу, свічечками, свищиками та фуркалами, кумедними кепочками й наліпками, але Нью-Джерсі був іще неготовим до такої новаторської концепції, і коли через два з половиною роки магазин збанкрутував, Арнольд звернувся до Стенлі по допомогу, і той влаштував його на роботу до своєї спеціалізованої крамниці в Тенісному центрі. Що ж стосується Фергюсонового батька, то кожного дня з тих двох з половиною років, які знадобилися Арнольду, щоби загнати свій магазин в могилу, він займався пошуками капіталу, аби підкріпити гроші, які він вклав у власний проект; знайшов і купив ділянку землі, консультувався з архітекторами та підрядчиками, а насамкінець спорудив Тенісний центр, який відкрився в березні 1956 року, через тиждень після дев’ятого дня народження свого сина.

Фергюсону подобалася ця всепогодна бульбашка й ті химерні лункі звуки, які видавали тенісні м’ячі в її просторому приміщенні, подобалося попурі з ударів ракеток по м’ячу – цюк-цюк, – коли кілька кортів використовувалися одночасно, переривчасті верески гумових підошов кросівок на жорсткій поверхні, досадливі зойки та радісні вигуки, довгі інтервали, під час яких ніхто не промовляв ані слова, мовчазна серйозність гравців у білій формі, з якою вони перебивали білі м’ячі через білу сітку – маленький замкнений світ, абсолютно несхожий на великий світ за межами куполоподібної споруди. Фергюсон вважав, що його батько вчинив правильно, змінивши вид діяльності, бо коли ти втрачаєш інтерес до телевізорів, холодильників та пружинних матраців, це означає, що настав час покинути корабель і розпочати щось нове. А якщо батько так любив теніс, то чом би не заробляти на своїй улюбленій грі? Іще в 1953 році, в ті лячні дні після того, як «Домашній світ» згорів дощенту, коли його батько почав працювати над планом побудови центру «Саут-Маунтін», матір попередила його про ризики, пов’язані з такою авантюрою, про величезну відповідальність, яку візьме на себе батько. І дійсно: на цьому шляху трапилося багато злетів та падінь, і навіть після спорудження центру знадобився певний час, щоби кількість його членів стала достатньо великою, аби їхня абонентська плата перевищила щомісячні витрати на експлуатацію такої великої будівлі, а це означало, що майже три з половиною роки від кінця 1953-го до середини 1957 року родина Фергюсонів змушена була майже повністю покладатися на заробітки студії «Роузленд Фото», щоби хоч якось триматися на плаву. Але відтоді справи пішли краще, центр та студія працювали з пристойними прибутками і гарантували дохід достатній, щоби забезпечити такі розкоші, як новий «б’юїк» для батька, нове зовнішнє оздоблення будинку, норковий палантин для матері і два сезони підряд в літньому таборі для Фергюсона. Але навіть попри те, що їхні матеріальні умови значно покращилися, Фергюсон розумів, що для забезпечення й підтримання такого комфорту батькам доводилося тяжко працювати, що їхня робота поглинала багато сил, і що для всього іншого у них залишалося дуже обмаль часу, особливо у батька, який тримав свій центр відкритим для відвідувачів сім днів на тиждень з шостої ранку й до десятої вечора, і хоча йому й допомагали наймані працівники, зокрема, Чак О’Ші та Біл Абрамович, які могли більш-менш самостійно справлятися зі своїми обов’язками, Джон Робінсон, колишній носій на залізничному вокзалі, який наглядав за кортами та роздягалками, байдикуватий дядько Арнольд, який коротав свої години в спецмагазині, покурюючи «Кемел» та проглядаючи газети й бюлетені перегонів, а також Роджер Найлс, Нед Фортунато і Річі Сігель, котрі працювали по черзі змінами по шість-сім годин, і півдесятка старшокласників, що працювали на половину ставки, все одно батько Фергюсона рідко брав собі вихідні в холодну пору року, не дуже часто – в теплу.

Через те, що його батьки були такі зайняті на роботі, Фергюсон звик власні проблеми вирішувати сам. Він знав, що в разі критичної ситуації зможе покластися на материнську допомогу, але річ була в тім, що протягом останніх двох років критичних ситуацій не спостерігалося, принаймні таких, які змусили б його кинутися до матері по допомогу, а тепер, коли йому було вже одинадцять з половиною, більшість з тих ситуацій, які раніше можна було визнати критичними, усохли до розміру маленьких проблем, які він міг розв’язувати самотужки. Те, що його побили на ігровому майданчику перед початком першого дня занять, звісно, було великою проблемою. Звинувачення в поширенні комуністичної пропаганди з боку директора також було, безперечно, великою проблемою. Але чи можна було б вважати хоча б одну із них критичною? Дарма, що він готовий був розплакатися після прочухана, отриманого в кабінеті директора, дарма, що йому довелося стримувати сльози увесь час по дорозі додому. То був жахливий день, мабуть, найгірший день у всьому його житті, за винятком того дня, коли він впав з дуба й зламав собі ногу, і тому він мав повне право втратити самовладання й розплакатися. Побитий своїм приятелем, принижений іншими приятелями, з перспективою отримувати в майбутньому лише образи й запотиличники, та ще й ганебно затаврований як зрадник безмозким і боягузливим директором, настільки боягузливим, що він навіть не спромігся відсторонити його від занять… Так, Фергюсон почувався пригніченим, Фергюсон насилу стримував сльози, Фергюсону було непереливки, але який сенс був у тім, щоби розповідати про це своїм батькам? Звісно, матір дуже співчувала б йому, вона пригорнула б його до себе, знову радо перетворивши на маленького хлопчика, посадила б його на коліна й вислуховувала його сльозливі ламентації. А потім вона б страшенно обурилася за нього, стала б погрожувати, що зателефонує містеру Джеймсону й скаже все, що про нього думає, потім будуть батьківські збори, і дорослі кричатимуть про підривну діяльність ліваків, про те, що його батьки – теж ліваки, тож який з цього буде толк, яким чином матір зможе вберегти його від іще одного удару в живіт чи в обличчя? Батько підійшов би до цієї проблеми з практичного боку. Він дістав би боксерські рукавички й дав би Фергюсону іще один урок мистецтва кулачного бою, цієї, за словами батька, «премилої науки» (на думку Фергюсона, важко було вигадати назву, хибнішу за цю), і протягом двадцяти хвилин демонстрував би йому, як слід тримати правильну стойку й захищатися від вищого на зріст суперника. Але який толк був з рукавичок на ігровому майданчику, де люди билися голими кулаками і не дотримувалися правил, де не завжди билися один на один, а часто бувало, що були двоє на одного, троє на одного і навіть четверо? Жах. Так, може, й жах, але батько інакше не міг, матір інакше не могла, і тому він мав розбиратися з усім цим самотужки й помовкувати. Не треба гукати на допомогу. Жодного слова батькам. Треба просто перетерпіти, не з’являтися на ігровому майданчику і сподіватися дожити до Різдва.

Цілий навчальний рік він жив у пеклі, але природа того пекла, і закони, якими воно керувалося, безперервно змінювалися з місяця в місяць. Фергюсон гадав, що, в основному, все зведеться до ударів та запотиличників, на які він неодмінно відповідатиме щосили й з готовністю, але великі битви на відкритому повітрі вже були зняті з порядку денного, і хоча його часто стусали протягом перших тижнів занять, він жодного разу не мав нагоди завдати удару у відповідь, бо стусани, які він отримував, завдавалися зненацька й без попередження – раптом до нього підбігав якийсь хлопець, стусав його в руку, в спину або в плече, і так само раптово зникав, перш ніж Фергюсон встигав зреагувати. Ті удари були болючими, раптові підлі наскоки з одним ударом, коли ніхто не бачив, кожного разу інший хлопець, дев’ятеро різних хлопців з одинадцятьох у його класі, вони немовби змовилися й розробили свою стратегію заздалегідь, а коли Фергюсон отримав дев’ять ударів від дев’яти різних хлопців, напади припинилися. Після цього почався бойкот, ті ж самі дев’ятеро хлопців відмовлялися розмовляти з ним, вдаючи, що не чують Фергюсона, коли той розкривав рота й щось казав, вони мовчали, дивлячись на нього порожніми байдужими очима і поводячись так, наче він був невидимим, такою собі краплиною ніщо, яка розчинялася в порожньому просторі. Потім настав період, коли його почали штурхати додолу – старий трюк, коли один хлопець стає навколішки позаду, а другий штовхає його спереду, швидкий поштовх – і Фергюсон втрачав рівновагу й падав, перекочуючись через спину того, хто причаївся позаду. При цьому він неодноразово вдарявся головою об долівку, і було в цьому не лише приниження, що його застукали зненацька, а й сильний біль. Хлопцям було дуже смішно, вони отак веселилися за його рахунок, причім настільки хитро й вправно, що містер Блейсі, схоже, нічого не помічав. Зіпсовані малюнки, пописані закарлючками завдання з математики, вкрадені торбинки з бутербродами, сміття в комірці, відрізаний рукав куртки, сніг в калошах, собаче лайно під його партою. Зима була сезоном злих витівок, жорстокою порою злостивості й дедалі глибшого відчаю, а потім через пару тижнів після його дванадцятого дня народження бойкот скінчився, і знову почалися стусани.

Якби не дівчата, то Фергюсон, звісно, розпався б на шматки, але жодна з дванадцяти дівчат у класі не обернулася проти нього, до того ж було двоє хлопців, котрі відмовилися брати участь у цьому дикунстві: товстий і трохи недоумкуватий Ентоні Де-Люкка, відомий під прізвиськами Товстун, Кабан та Медуза, який завжди з повагою ставився до Фергюсона і який був у минулому мішенню знущань з боку Кролика й компанії, а також новий хлопець, Говард Смол, мовчазний інтелігентний хлопець, який перебрався до Вест-Оранджу з Манхеттена після літніх канікул і який досі намацував свій шлях як новачок в приміській глушині. Фактично, більшість учнів була в таборі Фергюсона, і завдяки тому, що був він не один, принаймні, не абсолютно один, йому вдавалося зносити знущання, дотримуючись своїх трьох основних принципів: ніколи не давати супротивникам побачити, як він плаче, ніколи не реагувати в стані пригнічення або люті і ніколи не розповідати про це людям авторитетним, а особливо своїм батькам. Звісно, це було жорстоке й деморалізуюче випробування, з незчисленними сльозами, виплаканими вночі у подушку, жорстокі мрії про витончену помсту, тривалі падіння в кам’янисті розщелини меланхолії, гротескні запаморочення свідомості, коли він уявляв, що стрибає вниз з Емпайр-Стейт-Білдінг, тихі але пристрасні промови про несправедливість, яку вчиняли по відношенню до нього, супроводжувані поривчастими й шаленими нападами презирства до самого себе, приховане переконання, що він заслужив на таке покарання, бо сам накликав на себе цей жах. Але все це було наодинці. А на людях Фергюсон змушував себе бути стійким, зносити стусани без єдиного зболеного вереску, ігнорувати їх так, як ігнорують мурах або погоду десь у Китаї, виходячи з кожного нового приниження наче переможець в якійсь вселенській боротьбі добра зі злом, стримуючи будь-який вираз смутку чи приниження, бо він знав, що дівчата спостерігають за ним, і чим хоробріше протистояв Фергюсон своїм нападникам, тим більше підтримували його дівчата.