2.2

Перше число видання «Хрестоносець на бруківці» вийшло 13 січня 1958 року. Арчібальд Фергюсон, засновник і видавець цієї дитячої газети, в передовій статті на першій сторінці заявив, що «Хрестоносець буде висвітлювати факти в міру наших можливостей і казатиме правду, чого б це не вартувало». Друк першого видання в обсязі п’ятдесят примірників здійснювався під наглядом виробничого директора Рози Фергюсон, яка відвезла рукописний макет до друкарні Маєрсона в Вест-Орандж, щоби там відтворити обидві сторони аркуша розміром двадцять чотири на тридцять шість дюймів і зробити копію на папері достатньо тонкому, аби його можна було скласти пополам, і саме завдяки тому, що він складався й розкладався, «Хрестоносець» з’явився на світ більше схожим на (майже) справжню газету, ніж на якийсь кустарний, віддрукований на машинці та розмножений на мімеографі бюлетень. Ціною п’ять центів за примірник. Ані фотографій, ані рисунків, тільки трохи вільного місця для трафаретної шапки угорі, і більше нічого, окрім двох великих прямокутників, заповнених вісьмома шпальтами щільно стулених слів, написаних від руки печатними літерами. То був почерк одинадцятилітнього хлопця, який завжди мав проблеми з каліграфією, але, попри декотрі нерівності й кривизну, текст виявився досить читабельним, а загалом результат виглядав як щира, хоча й дещо неоковирна версія широкосмугової газети вісімнадцятого сторіччя.

Всі двадцять з гаком матеріалів охоплювали діапазон від епіграм та ядучих зауважень в кілька рядків завбільшки до нотаток в дві-три шпальти, першою з яких була передовиця на першій сторінці, котра мала заголовок «Гуманітарна катастрофа: Доджери та Гіганти перебираються з Нью-Йорка на Західне узбережжя» і містила витяги з інтерв’ю, взяті Фергюсоном у різних членів родини та приятелів, найдраматичнішим з яких була реакція друга-п’ятикласника Томі Фукса: «Мені хочеться вбити себе. Єдина команда, що лишилася, – це Янкі, а я ненавиджу Янкі. Що ж мені тепер робити, га?» В статті на тильній сторінці висвітлювався скандал, що розгорявся в початковій школі Фергюсона. Протягом останніх чотирьох тижнів учні, граючи в м’яча, вже чотири рази травмувалися, вдарившись об одну з двох цегляних стін спортзалу і здобувши собі таким чином велику кількість синців, струсів мозку, а також розбитих маківок та лобів, і Фергюсон виступав за встановлення у спортзалі м’яких панелей, щоби запобігти подальшим травмам. Взявши коментарі у жертв нещодавніх інцидентів («Я кинувся за м’ячем», сказав один хлопець, «але незчувся, як відлетів від цегляної стіни з розбитою головою»), Фергюсон поговорив з директором школи, містером Джеймсоном, який погодився, що ситуацію слід взяти під контроль. «Я говорив з представниками Комісії з освіти», сказав він, «і вони пообіцяли встановити м’які панелі до кінця місяця. А доти ігор в м’яч не буде».

Окрім від’їзду бейсбольних команд та розбитих лобів, там були також замітки про зниклих домашніх тварин, про повалені бурею стовпи, автомобільні аварії, змагання зі спітболу, про «Спутнік», стан президентського здоров’я, а також коротенькі нотатки про останні події в середовищі кланів Фергюсонів та Адлерів, наприклад «Лелека не забарився!»: «Вперше в історії людства немовля народилося в належний строк. Об 11:53 вечора, 29 грудня, за сім хвилин до закінчення належного терміну, місіс Френсіс Голандер з Нью-Йорка, віком 22 роки, народила свою першу дитину, хлопчика вагою 7 фунтів 3 унції, якого назвали Стівеном. Вітаємо, кузино Френсіс!» Або таке: «Великий крок догори»: «Нещодавно Мілдред Адлер підвищили від ад’юнкт-професора до штатного професора факультету англійської мови та літератури Чиказького університету. Вона є одним з провідних світових знавців художньої літератури Вікторіанської доби і опублікувала праці про творчість Джорджа Еліота і Чарльза Діккенса». Слід також зазначити, що в правому нижньому кутку задньої сторінки був текст у прямокутній рамці під назвою «Куточок жартів від Адлерів», який Фергюсон планував зробити постійною рубрикою в усіх випусках «Хрестоносця», бо хіба ж міг він проігнорувати такий цінний ресурс, як його діда, короля невдалих жартів, від якого Фергюсон за багато років наслухався їх стільки, що він, як молодий редактор, визнав би для себе неприпустимим ними не скористатися? Першим з надрукованих невдалих жартів став ось цей: «Містер та місіс Хупер летять на Гаваї. Незадовго до посадки містер Хупер цікавиться у дружини, як правильно вимовляти – «Гауаї» чи Гаваї»? «Та хтозна», каже місіс Хупер. «Спитаємо кого-небудь, коли прибудемо». В аеропорту вони помічають маленького дідка в гавайській сорочці. «Вибачте, добродію», питає в нього містер Хупер. «Чи не скажете ви нам, куди ми прилетіли – на Гауаї, чи на Гаваї?». «На Гаваї», відповідає дідок, не зморгнувши оком. «Дякуємо», кажуть йому містер та місіс Хупер. «Та нема за що», відказує дідок.

Подальші випуски були опубліковані в квітні та вересні того ж року, кожен наступний кращий за попередній, принаймні, так запевняли Фергюсона його батьки та родичі, але з його шкільними приятелями сталося інакше, бо після успіху першого номеру, який мав у його класі шалений успіх, наступні призвели до певних непорозумінь і навіть ворожнечі. Замкнений світ п’яти- та шестикласників керувався жорстким кодексом правил і так само жорсткою соціальною ієрархією, і Фергюсон, проявивши ініціативу й випустивши «Хрестоносця на бруківці», тобто, насмілившись створити щось на рівному місці, сам того не бажаючи, вийшов за межі, встановлені чинним кодексом. В цих межах хлопці могли самоствердитися двома способами: успіхами в спорті або в мистецтві бешкетництва. Хороші оцінки важили мало, мало важили навіть непересічний талант в образотворчому мистецтві чи в музиці, оскільки ці таланти вважалися вродженими рисами, біологічними характеристиками на кшталт кольору волосся чи розміру стопи, і тому мало пов’язаними з індивідами, які ці характеристики мали; вроджені таланти вважалися просто фактами природи, незалежними від людської волі. Фергюсон завжди був вельми вправним у спорті, і це давало йому змогу товаришувати з іншими хлопцями й уникати лихої долі парії. Бешкетництво його не цікавило, але його анархічне почуття гумору допомогло йому закріпити за собою репутацію хлопця, гідного поваги, навіть попри те, що він тримався осторонь від навіжених задерикуватих розбишак, які проводили свої вихідні за тим, що пхали до поштових скриньок вишні, розбивали лампочки на стовпах і робили непристойні телефонні дзвінки красивим дівчатам зі старших класів. Іншими словами, Фергюсону наразі вдавалося співіснувати з однокласниками, уникаючи надмірних труднощів, його хороші оцінки не вважалися ані плюсом, ані мінусом, а його чемний та неагресивний підхід до особистих стосунків захищав його від агресивності інших хлопців, і це означало, що битися навкулачки йому доводилося нечасто, і що постійних ворогів він собі не нажив. Але потім, за кілька місяців до того, як йому виповнилося одинадцять, йому спало на думку сотворити сенсацію у вигляді самвидавчої одноаркушевої газети, і раптом його однокласники збагнули, що Фергюсон – фігура більшого масштабу, аніж вони гадали, що насправді він був вельми розумним непересічним хлопцем, якому вистачило клепки провернути такий тонкий трюк, як «Хрестоносець», і тому всі двадцять два його однокласники витратили свої копійчані заощадження на придбання першого випуску, привітавши з прекрасною роботою і посміявшись над численними дотепними фразами, якими пістрявіли його статті. А потім прийшов уїк-енд, а за ним настав ранок понеділку, і про газету вже ніхто не говорив. Якби «Хрестоносець» так і завершив своє існування після першого випуску, то Фергюсону вдалося б уникнути лиха, яке в кінцевому підсумку обрушилося йому на голову, але звідки йому було знати, що є різниця між «бути розумним» і «бути надто розумним», що другий весняний випуск налаштує декотрих однокласників проти нього, бо продемонструє, що він працював напружено, вельми напружено в порівнянні з ними, які особливо не напружувалися, а це означало, що Фергюсон був підприємливим ділком, а вони – лінькуватими й недолугими невдахами? Дівчата й досі були на його боці, всі дівчата до одної, але вони не були йому конкурентами, конкурентами були хлопці, які вже почали відчувати на собі тиск Фергюсонової працьовитості, принаймні, троє чи четверо з них, але Фергюсон був надто сповнений власним щастям, надто сповнений тріумфом з приводу завершення наступного випуску газети, щоби зацікавитися, чому Роні Кролик зі своєю зграєю розбишак відмовилися купляти нове число «Хрестоносця», коли Фергюсон приніс його до школи у квітні, він, особливо не замислюючись, вирішив, що у них просто забракло грошей.

На думку Фергюсона, газета була найважливішим винаходом людства, і він любив газети відтоді, як навчився читати. Рано-вранці, сім днів на тиждень їм приносили примірник місцевої газети «Ньюарк Стар-Леджер», який падав на ганок з приємним глухим стуком тої миті, коли Фергюсон вибирався з ліжка; його кидав туди якийсь безіменний невидимий чоловік, який жодного разу не схибив, і на той час, коли малому виповнилося шість з половиною, він вже почав брати участь у ранковому ритуалі прочитання газети під час сніданку, він, який змушував себе читати в те літо, коли зламана нога прикувала його до ліжка, він, який вирвався з в’язниці своєї дитячої наївності й дурості і перетворився на громадянина світу, достатньо розвиненого, щоби розуміти все або майже все, окрім заумних питань економічної політики і того поняття, що накопичення ядерних озброєнь якимось незбагненним чином здатне забезпечити тривалий мир; щоранку він сідав за сніданок разом зі своїми батьками, і кожен з них досліджував свій розділ газети, перечитуючи його мовчки, бо розмовляти в таку рань було іще важко. Потім вони, сидячі, мінялися прочитаними частинами на кухні, сповненій ароматами кави та яєчні, підсмаженого в тостері хліба та масла, що розпливалося на гарячих шматочках хліба. Фергюсон завжди починав з розділів гумору та спорту, потім переходив до місцевих новин, новин загальнонаціональних та міжнародних, статей про кінофільми та вистави, так званих нарисів для всіх – про сімнадцятьох учнів коледжу, які примудрилися увіпхатися до телефонної будки, чи про тридцять шість бутербродів, спожитих за один присід переможцем змагання їдців у окрузі Ессекс, а коли всі ці теми вичерпувалися, то перед походом до школи залишалося іще кілька вільних хвилин для перегляду розділу тематичних та персональних об’яв. Любий, я тебе кохаю. Благаю, повернися додому.

Привабливість газет була абсолютно відмінною від привабливості книжок. Книги були солідними та вічними, а газети – тоненькими та ефемерними предметами одноразового користування, які викидали відразу ж після їхнього прочитання, щоби наступного ранку замінити на нові, кожного нового ранку – нова газета. Події в книзі рухалися вперед по прямій лінії, тоді як в газетах висвітлювалися кільканадцять подій одночасно, такий собі калейдоскоп з одночасності та суперечливості, на одній і тій самій сторінці одночасно уживалися кілька історій, кожна з яких висвітлювала окремий аспект довколишнього світу, кожна з яких демонструвала ідею чи факт, який не мав нічого спільного з тим, що розташовувався по сусідству, праворуч – війна, ліворуч – перегони з яйцем у ложці, палаюча будівля угорі і зустріч колишніх однокласниць – внизу, важливе й тривіальне змішане докупи, трагічне на першій сторінці і фривольне – на четвертій, зимові повені та поліцейські розслідування, наукові відкриття та рецепти десертних страв, смерті й народження, поради закоханим та кросворди, футбольні новини та дебати в Конгресі, циклони й симфонії, страйки на підприємствах і трансатлантичні подорожі на повітряних кулях – ранкова газета неодмінно мала містити в собі всі ці події на своїх шпальтах з чорної, злегка розмитої друкарської фарби, і кожного ранку Фергюсон насолоджувався всією цією мішаниною, бо, на його переконання, саме таким і був світ – великою вируючою мішаниною, в якій одночасно відбувалося мільйони різних подій.

«Хрестоносець» став для нього шансом витворити власну світову мішанину за допомогою газети, яка була дуже схожою на повноцінну. Звісно, вона не була повноцінною і являла собою, в кращому випадку, грубе наближення, але його хлопчача аматорська версія легітимної газети була досить реалістичною за своїм духом, щоби справити належне враження на його приятелів. Саме на таку реакцію й сподівався Фергюсон, йому хотілося, щоби всі в класі повернули голови й звернули на нього увагу, і тепер, коли ця мрія здійснилася, він поринув у виготовлення другого випуску зі зростаючим почуттям впевненості в собі, з новою вірою у свій власний геній, і настільки сліпою стала та віра, що навіть частковий бойкот з боку Кролика та його приятелів не зміг відкрити Фергюсону очі на те, що відбувалося. Вони трохи відкрилися лише наступного ранку. Майкл Тіммерман був одним з його найближчих друзів, кмітливий і популярний хлопець, чиї оцінки були навіть кращими за Фергюсонові, майже героїчна постать, яка вивищувалася над такими карликами, як Роні Кролик так само, як кремезний дуб вивищується над кущем отруйного плюща, тож коли Майкл Тіммерман відводить тебе убік на ігровому майданчику і каже, що вам треба поговорити, то ти слухаєш його з радісною готовністю. Його перші слова були про те, що «Хрестоносець» – дуже гарна газета, і Фергюсон дуже зрадів, почувши таку оцінку, оскільки думка найкращого спортсмена та учня класу важила для нього більше, аніж будь-чия, але потім Тіммерман сказав, що хотів би співпрацювати з Фергюсоном, що хотів би стати членом редколегії «Хрестоносця» й дописувати власні статті, від чого видання лише покращиться, бо газета, зроблена одною людиною, – це нонсенс, бо є щось абсурдне й старомодне в тому, що один репортер пише всі статті, і що коли Фергюсон дасть йому такий шанс і справи підуть добре, то можна буде залучити до газети трьох чи навіть п’ятьох кореспондентів, а якщо всі учасники скинуться грошима для покриття витрат на друк, то можна буде розширити «Хрестоносця» до чотирьох чи навіть восьми сторінок, і друкувати його справжнім типографським шрифтом, а не покладатися на Фергюсонів жахливий почерк, завдяки чому «Хрестоносець» стане схожим на справжню газету.

Фергюсон виявився неготовим до такої заяви. «Хрестоносець» завжди задумувався як шоу одного актора, його власне шоу, хоч яким би недосконалим воно не було, його власне і більше нічиє, тому ідея розділити сцену з іще одним хлопцем, вже не кажучи про кількох інших, наповнила Фергюсона великою печаллю. Тіммерман душив його ініціативу своїми коментарями та підказками, намагаючись примусити його поступитися контролем над старомодною газеткою з її жахливими рукописними літерами, але хіба ж Тіммерман не розумів, що він про це вже замислювався, що навіть якби він вмів друкувати на машинці, то все одно не став би друкувати, бо тоді б газета виглядала не так, як він задумував, до того ж він не міг дозволити собі оплатити роботу друкарки, зважаючи на той факт, що було йому лише дванадцять років, і саме тому він зупинився натомість на рукописному варіанті. А іще Тіммерман не знав про домовленість між матір’ю Фергюсона та Маєрсоном про те, що вона візьме меншу ціну за портрети його трьох дітлахів в обмін на використання друкарського устаткування для виготовлення копій – отак все й було влаштовано. Йому хотілося сказати Тіммерману, що це був свого роду бартер в умовах обмежених ресурсів, тому забудь про випуск так званої справжньої газети на паях, бо п’ятеро хлопців ніколи не спроможуться назбирати коштів достатньо для того, щоби покрити всі витрати. Якби Тіммерман не був його найкращим другом, то Фергюсон послав би його під три чорти й порадив випускати власну газету, якщо той має так багато оригінальних ідей, але він поважав Тіммермана і тому не насмілився висловитися, не захотів ображати свого друга. Натомість він вчинив як боягуз і, замість чітко заявити «так» чи «ні», сказав, що йому треба подумати, сподіваючись, що з часом журналістський ентузіазм Тіммермана охолоне і що через пару тижнів він забуде про цю розмову.

Одначе Тіммерман, як і більшість успішних хлопців, був не з тих, хто легко здавалися чи швидко забували. Всю решту тижня кожного ранку він підходив до Фергюсона на ігровому майданчику і цікавився, чи прийняв той рішення, і кожного ранку Фергюсон намагався відкараскатися від нього. Може, це й гарна ідея, казав він, але зараз вже весна, і до кінця навчального року часу для випуску нового числа газети буде недостатньо. Ми й без того обидва зайняті зараз іграми в Малій лізі, а ти просто не уявляєш, як багато часу забирає підготовка нового випуску. Тижні, а то й місяці роботи. Стільки роботи, що я навіть не певен, чи захочу знову взятися за це. Давай відкладемо це питання на певний час, а влітку до нього повернемося.

Але Тіммерман збирався влітку до табору, і тому хотів вирішити це питання зараз. Навіть якщо наступне число з’явиться аж восени, нам все одно треба знати, зможемо ми розраховувати на нього чи ні, і взагалі – чому Фергюсон так довго тягне кота за хвіст, вирішуючи, що робити? В чім проблема?

Фергюсон збагнув, що його загнали в глухий кут. Чотири дні поспіль він перебував в стані облоги, і зрозумів, що ця облога не припиниться, допоки він не дасть чіткої відповіді. Але ж якою вона мала бути, правильна відповідь? Якщо сказати Тіммерману, що він йому не потрібен, то можна втратити друга. Якщо ж погодитися й взяти Тіммермана в газету, то він зневажатиме себе за те, що піддавався тиску. Частина його єства тішилася тим, що Тіммерман виявив такий ентузіазм щодо «Хрестоносця», тоді як інша частина починала відчувати антипатію до друга, який поводився вже не як товариш, а як красномовний хуліган. Ну, не зовсім як хуліган, а як маніпулятор, а через те, що цей маніпулятор був найсильнішою та найвпливовішою особою у класі, Фергюсону страшенно не хотілося ображати його, бо якщо Тіммерман відчує, що Фергюсон збирається його «кинути», то зможе налаштувати проти нього увесь клас, перетворивши своєму кривднику решту навчального року на перманентний кошмар. Однак він не міг піти на знищення «Хрестоносця» лише заради збереження миру. Що би не сталося, він все одно не зможе втекти від самого себе, тому краще стати парією, аніж втратити повагу до самого себе. А з іншого боку, краще спробувати уникнути долі парії взагалі – якщо вийде.