IV

Римська імперія, яка наводила жах на увесь тодішній світ, володіння якої простяглися від гір Шотландії аж до гір Лівану, свого часу породила на своїх теренах релігію, що стала причиною її занепаду і, зрештою, падіння. На колишніх територіях колись могутньої єдиної імперії виникали і зникали держави, деякі – звичайні одноденки, інші протрималися довше, але досягти колишніх величі і могуті не зміг ніхто.

Феодальна роздробленість, що охопила усю Європу і була причиною незліченних негараздів і поразок, не оминула й Італію. Це відчув на собі рицар ордену тамплієрів Гійом де Пардо, мандруючи на чолі десяти воїнів і стількох же зброєносців з Риму до Сицилії, на виконання доручення Папи Римського. Знадобилося дев’ять днів, щоб, долаючи різноманітні перешкоди, а то й звичайну ворожість місцевих правителів, подолати цю відстань. Ще півдня вони втратили, чекаючи на судно, щоб переправитися через протоку, хоч сицилійський берег виднівся вдалині і був зовсім поруч. І ще година знадобилася, щоб добратися до монастиря Святого Павла. За переказами, його побудували на тому місці, де зійшов на берег апостол Павло під час своєї поїздки до Риму. Правда це чи ні, ніхто сказати не міг. Зрештою, ніхто і не старався ні підтвердити, ні спростувати це. Монастир, обнесений високою кам’яною стіною, розташувався осторонь міста Мессіни і був повністю незалежний від його господаря. Він належав до бенедиктинського ордену, відомого своїми суворими правилами, тому монахи користувалися повагою і авторитетом у населення.

Так у понеділок 23 лютого 1254 року у перший день Великого посту рицар-тамплієр Гійом де Пардо стукав у почорнілі від часу дубові ворота монастиря Святого Павла у Мессіні. Стукати довелося довго, ніхто не підходив до воріт і не цікавився, кого це приніс нечистий у такий день.

Декілька разів гримнувши у ворота руків’ям короткого меча, Гійом де Пардо повернувся до рицарів, що спокійно спостерігали за діями командора.

– Не вистачало ще, щоб проникнути у цю святу обитель, брати її штурмом! – сказав він.

– Це Боже місце, на яке зійшла благодать Господа нашого! – почувся з-за воріт чийсь низький голос. – Негоже ревнителям віри Христової грішити думками про насилля.

Після цих слів загриміли засови, і хвіртка у брамі прочинилася. У проході стояв літній монах могутньої статури у поношеній чорній сутані, підперезаній звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монахові більше нічого не було, не рахуючи шкіряних сандалів, але вони не дуже зігрівали.

– Мені дивно, що ревнителі Христової віри змушують монахів переривати месу, – сказав він.

– Повірте, за інших обставин ми ніколи не вчинили б такого, – спробував виправдатись тамплієр. – У мене із собою послання Святійшого отця до абата Опізо.

Почувши таке, монах знітився, сховався за хвірткою, чим здивував рицарів, але одразу загримів засов, і ворота відчинилися навстіж.

Тамплієри в’їхали на засніжене подвір’я монастиря.

– Де абат? – запитав де Пардо, спішившись.

– Абат відправляє месу, – повідомив монах. – Якщо вам не спішно, почекайте її закінчення.

– Нам спішно, але ми почекаємо, – відповів командор.

– Тоді прошу пройти за мною у трапезну і там почекати настоятеля.

Рицарі залишили коней на зброєносців і попрямували за монахом всередину приземистої будівлі, що служила трапезною.

Сьогодні, у перший день посту, тут було порожньо і порівняно тепло.

– Прошу почекати тут, – сказав монах і показав на лави обабіч довгого столу.

Сказав і зник, залишивши рицарів самих.

– Що ж, розміщуйтесь, – махнув рукою де Пардо і першим сів край столу.

Він звичним рухом зняв з голови кольчугу і подивився на рицарів, яких з повним правом міг називати своїми. Минуло три роки відтоді, як він прийняв командорство. Це сталося після того, як під час штурму воїнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурі у боротьбі за знамено наклав головою тодішній командор Нуаро. Тоді він, двадцятисемирічний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула їх, зумів підняти чорно-біле знамено ордену. Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцілілі тамплієри. Їх було десятеро. Вже пізніше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрілою, винесли на собі рицарі і відправили на лікування в Акру, після одужання Гійом де Пардо знову з’явився перед капітулом ордену і несподівано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарів-монахів, з якими бився тоді біля Мансури. Хоч за єдиним винятком усі рицарі були старші від нього за віком і титулами, вони беззаперечно прийняли цей вибір.

Ось найближче до нього сидить граф Роже де Обер. Найстарший серед рицарів, він з повним правом міг претендувати на командорство. Міг, але з готовністю прийняв рішення капітулу. Командор міг у будь-який момент звернутися за порадою до графа де Обера і завжди отримував допомогу. Такої ж готовністі допомогти йому і слухатись Гійом де Пардо чекав і від Етьєна де Гімора, Роберта Фуньє, шевальє Гвідо де Артуа, Бернара Рідфора, П’єра де Мореля. Лише Жак Роне був молодший за свого командора. Усі вони були франками, як і Гійом де Пардо. Едуард Бомон народився в Англії, але як потрапив сюди, командор не знав. Уго делла Барбо був італійцем і походив з Беневенто. Усі вони вступили до ордену вже давно, тільки ставши рицарями, а Роберт Фуньє став ним уже тут.

За приписами статуту ордену сиділи мовчки, хоч у такому вузькому колі не так суворо дотримувалися цього. Звичкою (і обов’язком) для тамплієрів стала молитва, якщо поруч відбувається відправа, а самі вони не мають можливості бути присутніми на ній.

Так у мовчазній молитві вони не помітили, як двері трапезної відчинилися. У приміщення увійшов літній монах, напевне, сам настоятель. Визначити, що це сам абат, було неможливо, принаймні він нічим не відрізнявся від монаха, що зустрів їх біля брами: така ж поношена чорна сутана, підперезана мотузкою, сандалі. Навіть виголений на голові круг – тонзура – була такою ж, як і в інших монахів.

– Пробачте, що ми не можемо прийняти вас, як належне, – з порога почав він. – У перший день посту сюди ніхто не заходить, а дехто з братів не бере в рот навіть води, хоч свята Церква і не вимагає такої жертви.

– Повірте, падре, єдине, про що ми шкодуємо, це про те, що запізнилися на відправу, – підвівся зі свого місця де Пардо.

– Що привело вас у нашу скромну обитель? – поцікавився абат, зупинившись перед командором.

Гійом де Пардо мовчки вийняв з торбинки на поясі довгий скручений пергамент і подав настоятелю.

– Про це ви дізнаєтесь звідси.

Абат Опізо недовірливо подивився на печатку, впізнав відтиск Папи Інокентія IV, розгорнув документ і заглибився у читання.

Він дочитав до кінця, подивився на дату і особистий підпис Папи, знову скрутив пергамент.

– Святійший отець не пише, навіщо я йому потрібен, – сказав він. – Вам нічого про це не відомо?

– Наше завдання – забезпечити вашу подорож до апостольського престолу, – повідомив командор.

– Зрозуміло. Коли ми можемо вирушати?

– Негайно, – відповів де Пардо.

– Мені потрібен якийсь час, щоб зібратися і владнати справи, – повідомив Опізо. – Гадаю, що до вечора я буду готовий.

– Тоді не варто спішити. На ніч недоцільно вирушати в дорогу. Найкраще це зробити завтра зранку.

– Що ж, нехай буде так. Брат Бартоломео покаже вам ваші келії.

Абат Опізо схилив голову.

Зрозумівши, що розмова закінчена, командор на знак поваги також поклонився.

…Нічне небо ще не встигло посіріти, як ворота монастиря Святого Павла відчинилися і випустили два десятки вершників. На землю тихо, неначе боячись розбудити її, ще сонну, падав великий лапатий сніг. Того року зима взагалі була багатосніжною і морозною, і все ж не такою лютою, як століття тому, коли, за переказами, замерзло Руське море. Хоч цьогорічній зимі далеко до цього, командор де Пардо порекомендував падре Опізо одягнутися тепліше. Зрештою, абат і без нагадування з’явився перед тамплієрами у довгому овечому кожусі. Він легко скочив на запропонованого коня, натягнув віжки.

– Поїхали! – сказав він.

Гійом де Пардо вислав наперед Фуньє і Бомона разом з трьома зброєносцями, щоб розвідати дорогу і повідомити власника судна, що переправляв їх сюди, про своє наближення, а сам на чолі невеликої колони неспішно рушив слідом.

Поволі розвиднювалося. Десь там, на сході, куди вони їхали, затягнуте низькими сніжними хмарами, несміливо засіріло небо. Сонце ще не зійшло, невідомо, чи взагалі вигляне воно сьогодні з-за хмар, але нічна темрява остаточно втрачала силу.

Абат Опізо їхав ближче до голови колони, весь час пориваючись заговорити з мовчазним командором тамплієрів, про яких він багато чув, але так вийшло, що зустрічатися раніше не доводилося, але оцінивши ситуацію, відмовився від цього. Від монастиря до порту зовсім небагато їхати, дороги вистачить лише на початок розмови. Нічого, він надолужить своє після переправи, дорогою до Риму.

Порт міста поволі прокидався. Вантажники вже встигли поснідати нехитрими харчами і першими взялися за залишену звечора роботу. То тут, то там чулися голосні команди і звичні погуки.

Тамплієри в’їхали на територію порту і попрямували до причалу, де їх мало чекати судно.

Саме тут де Пардо і помітив зброєносця, котрий щосили біг назустріч.

– Сір! – випалив той. – Прошу вас, покваптесь!

Для такого знехтування правилами статуту, що дозволив собі цей слуга, повинні бути серйозні причини, отож командор поцікавився:

– Що сталося, Джованні?

– Поспішайте! Може, ще встигнете. Мій пан Бомон добиває власника судна, – пролепетав зброєносець і додав ще раз: – Поспішайте!

Гійом де Пардо пришпорив коня і поскакав по замерзлій землі туди, куди показував Джованні і звідки чулися крики.

Картина, що відкрилася перед зором тамплієрів, переконала Гійома, що служка мав серйозні підстави занепокоїтись. До стіни будинку притулився миршавий в’юнкий чоловічок, у якому всі упізнали хазяїна орендованого судна, а перед ним стояв громило Бомон і напирав на нього. У руках тамплієра блиснуло лезо меча. Його гострий кінець торкався горлянки нещасного.

Поруч стояв Фуньє і спокійно, неначе не відбувалося нічого незвичайного, спостерігав за тим, що відбувалося.

– Що сталося, Едуарде? – поцікавився де Пардо.

Побачивши командора, бідолашний хазяїн смикнувся до нього, але вістря меча глибше увійшло у шкіру. З’явилася кров.

– Сір! Врятуйте мене! – благав він.

– Едуарде, прошу пояснити! – наполягав командор.

– Це поріддя диявола вночі відправив до Генуї корабель, яким ми мали переправитися через протоку! – гаркнув англієць. – Та за таке я намотаю твої кишки на шию і заставлю з’їсти власну печінку!

Видно, попереднє спілкування з розлюченим тамплієром було дуже емоційним, бо сицилієць повірив одразу.

– Пане, пощадіть мене! – благав він, все ще пориваючись до де Пардо.

– Хто тобі наказав вивести судно з порту? – запитав Гійом, вже зрозумівши, що з переправою через протоку доведеться зачекати.

– Ніхто, – пролепетав власник судна. – Це я винен. Нечистий поплутав. – Він спробував перехреститися, але цьому завадив меч Бомона. – Пробачте, але все це кляті гроші. Як тільки ви вчора від’їхали, у порт увійшло генуезьке судно, що прямувало з Кіпру. З його вигляду було видно, що воно натерпілося у морській подорожі і далі не попливе. До мене підійшов купець і сказав, що йому конче потрібно відправити східні прянощі до Генуї. Пане, скажіть цьому достойному рицарю, щоб він забрав свого меча. Я дуже боюся, що він не стримає свого гніву.

– І правильно робиш, що боїшся! – проревів Бомон.

– Едуарде! – звернувся до Бомона командор. – Забери меча.

Англієць знехотя опустив меч.

– Що було далі? – запитав де Пардо. – Повір, нам просто кортить дослухати твою розповідь до кінця.

– Я не обманюю вас, – виправдовувався судновласник. – Купець дуже мене просив, бідкався, що через поломку судна не встигне доставити товар.

– І ти пожалів бідолашного генуезця, – промовив де Пардо. – Але ж ти знав, що ми замовили твоє судно на сьогодні!

– Знав, пане, звичайно, знав. Але я думав, що нічого не станеться, коли моє судно допоможе тим, хто зазнав аварії, а сам я до вашої появи знайду інше.

– Знайшов?

– Не встиг. Приїхав достойний рицар і…

– Можеш не продовжувати, – зупинив його Гійом. – І де це бідне розбите генуезьке судно? Щось я не бачу, щоб на воді плавали розірвані вітрила і зламані щогли?

– Генуезці не хотіли залишатися тут, і як тільки мій корабель відплив, вони також покинули порт. Купець говорив, що їм потрібно стати на ремонт, але вони не хочуть цього робити в Королівстві Обох Сицилій.

Гійом де Пардо пильно подивився на замовклого власника судна.

– Ти знаєш, у чому твоя проблема? – запитав він. – Твоя проблема у тому, що я не вірю жодному твоєму слову. А якщо я комусь не вірю, це для нього погано закінчується. Падре! – звернувся командор до абата, який мовчки спостерігав за усією розмовою. – Висповідайте цю грішну душу перед смертю, бо вже сьогодні вона предстане перед Богом.

Абат Опізо здивовано подивився на де Пардо і з серйозного виразу його обличчя зрозумів, що той не жартує.

Зрештою, це дійшло і до власника судна. Він не на жарт перелякався і вмить гепнувся на коліна.

– Прошу, не вбивайте! – проскімлив він. – Бачить Бог, я не винен!

– Хто це був? – допитувався тамплієр.

– Я їх не знаю. Вони зійшли на берег одразу ж після вас. Коли ви поїхали до монастиря, вони підійшли до мене і запитали, скільки ви мені заплатили. Я не хотів говорити, але один з них, з вигляду благородний рицар, хоч і мав неприємне лице і права повіка у нього постійно тремтіла, сказав мені, що заплатить втричі більше, якщо моє судно негайно покине порт.