– О-о-о! – протягнув Тома Білецький. – Ми вже стали любими. Значить, справи цісаря геть кепські.

Але на нього зацитькали, мовляв, висловишся пізніше.

– Читай, Хведьку!

Той іще раз подивився на «підбурювача спокою» і вів далі:

– «Моїм гарячим бажанням було присвятити роки, які мені можуть іще бути даровані з ласки Божої, зміцненню миру та вберегти мої народи від жертв і тяжкого тягаря війни. Провидіння судило інакше. Інтриги переповненого ненависті ворога примушують мене в ім’я захисту моєї монархії після довгих років миру знову взятися за меч. Усе сильніше роздмухується вогонь ненависті до мене і мого дому, все більш відкритими стають спроби насильством відторгнути невід’ємні території Австро-Угорщини. Сербські злочинні діяння підривають основи державного ладу на південному сході монархії, щоб похитнути народ, про який я дбаю з батьківською любов’ю, в його вірності правлячій династії і батьківщині, щоб підбурювати молодь до злочинних і зрадницьких дій. Із безперестанною зухвалістю Сербії має бути покінчено, щоб не було порушено честь і престиж моєї монархії, а її політичний, економічний і військовий розвиток не зазнавав постійних потрясінь. У цю хвилину я повністю усвідомлюю масштаби свого рішення й особисту відповідальність перед Всевишнім. Я все вивчив і зважив. Зі спокійною совістю стаю на шлях, накреслений мені обов’язком. Сподіваюся на свої народи, які завжди, в усіх бурях об’єднувалися в незмінній вірності трону та виявляли готовність до найбільших жертв в ім’я честі, величі й сили батьківщини. Сподіваюся на хоробрі, сповнені самовідданої наснаги збройні сили Австро-Угорщини. І вірю, що Всевишній пошле перемогу моїй зброї».

Віддихавшись, Федір закінчив:

– «Франц Йосиф власноруч».

Увесь час, поки Федір читав маніфест, ніхто і словом не прохопився, навіть вічно говіркі хлопчаки, здається, усвідомили важливість того, що відбувається. Певний час усі мовчали, аж той-таки Білецький зронив:

– То що, війна?

– Ти, Томо, або дурний, або нерозумний! – озвався сусід Мороза Гнат Валько. – Ти гадаєш, що цісар просто так прислав до тебе єроплан? Цісарська величність вирішила покарати сербів за те, що вбили престолонаступника. Що тут не ясно?

Григорій Мороз стояв похмурий і не вникав у розмову односельців. Федір, побачивши стан батька, обережно запитав:

– Тату, що з вами?

Батько перестав дивитися кудись в одну точку, перевів погляд на сина і сказав лише одне слово:

– Олекса!

Найстаршого сина Мороза Олексу лише минулої осені було призвано до війська, і він зараз проходив службу за Львовом, у Золочеві. Григорій єдиний раз відвідав сина весною, і той постав перед батьком у парадному військовому однострої, гордий за себе і за імперію, яку готовий був захищати. А буквально місяць тому Олекса написав, що його похвалили командири і натякнули, що скоро він навіть може отримати перше звання ґефрайтера, а для наочності вислав знімку, де він у повній військовій амуніції, навіть для переконливості начепив на гвинтівку багнет.

Сказане Морозом змусило спохмурніти ще двох чоловіків, сини яких також служили у цісарському війську, а Михайло Валько до того ж восени навіть мав повернутися додому. Тепер це навряд чи станеться так скоро.

Тут спробував розрядити обстановку Яків Смоляр, єдиний тесля у селі.

– Та нÍчого нам переживати! – сказав він. – Де та Сербія, а де ми! Та й скільки тої Сербії?

Але Григорій Мороз не поділяв цього оптимізму. Де б не була «та Сербія», якщо доведеться воювати, то невідомо, чи відсидиться у себе в полку його син Олекса. Напевне, такі думки роїлись у головах Гната Валька і Микити Нагірного, чиї сини теж зараз були далеко. Єдине, що могло хоч трохи розрадити стривожених батьків, було те, що всі троє служили в одному полку і завжди трималися разом.

– Нема чого переживати! – озвався Тома Білецький, єдиний у селі москвофіл, котрий намагався при будь-якій нагоді – а то й без неї – донести темним односельцям світло майбутнього руського світу. – Тому кажу прямо: війни не буде!

– Ага, єроплан просто так летів над тобою! – мовив Василь Вовк.

Він був ковалем, свою справу знав дуже добре, тому мав заслужену повагу серед сусідів. Траплялося, його кузня ставала місцем, де обговорювалися найважливіші події, причому вона користувалася більшою популярністю, аніж вечірки молоді, що їх вряди-годи влаштовував Тома.

– Тобі доступно пояснили, що цісар не пробачить сербам смерті престолонаступника, – вів далі коваль. – Це тобі не наші суперечки!

Але Білецький не вгавав.

– Та кажу вам: нічого не буде! Пам’ятаєте, позаминулого року болгари також почали з кимось воювати? Навіть резерв зібрали. А Семко Кандиба аж у Кам’янку їздив до своїх уланів. І що? Поплакали баби, сльози ще не висохли, як хлопи вернули домів, – говорив Тома. – І тепер так само буде!

– А це, вуйку, як ваша баба Явдоха надвоє казала! – почулося позаду.

Це до спільного гурту підоспів Семен Кандиба. Його хутір стояв віддалік од села, до нього вела дорога завдовжки майже кілометр, але Кандиба завжди вважав себе жителем села Перетин. Йому заледве виповнилося тридцять років, але з-поміж односельців у нього було найбільше поля, і дехто з присутніх навіть наймався до нього на роботу. Коли минулої зими він поховав батька – справжнього ґазду, до думки якого прислухався навіть Тома Білецький, що, окрім очільників товариства Качковського, не слухав нікого, – у селі думали, чи впорається молодий Кандиба з такою роботою.

Але на здивування сусідів у Семена виявився такий же твердий характер, як і в покійного батька Ілька, він одразу взявся за роботу, днями пропадав на полі, але господарку не запустив. Григорій Мороз, бувало, у міру своїх сил і коли не було нагальної роботи вдома, допомагав Кандибам, адже у Семена була молодша сестра Ганна, на котру кинув оком його Олекса. Та й дівчина також не залишалася байдужою до гарного юнака. Про щось більше нічого поки що не говорили, але з мовчазної згоди Ганни між батьком і братом було вирішено одружити їх після того, як Олекса відслужить у війську.

– Семку, ти, може, і більше начитаний від нас, але читаєш ти не те, що треба, – говорив Тома Білецький. – Якби ти читав правильні книжки…

– Наприклад, видання Михайла Качковського, – вставив Семен.

– А хоча б його! – спокійно парирував Тома. – То знав би, що дочка сербського короля Петра вийшла заміж за родича російського імператора.

– Ну то й що? І яким тут боком наш цісар? – не зрозумів Семен.

Як виявилося, не тільки він.

– І цей шлюб змусить цісаря позбирати назад ці аркушики! – Кандиба показав папір, який, видно, підібрав дорогою сюди. – І до чого тут Росія?

– От зразу видно, що ви сьи не розбираєте, що сьи роби у світі, – переможно сказав Білецький. – Наш цісар має найголовніший орден Росії, що його ним нагородив дід теперішнього царя. А російський цар просто так наліво і направо своїх нагород не роздає! Побачите, що Росія не допустить війни.

– Ти, Томо, забув про німців, – подав голос Лука Солтис.

– А що німці? Їхній кайзер і російський цар – братаничі. Хто піде війною на брата? – виголосив убивчий аргумент Білецький.

Не відомо, чи переконали такі аргументи односельчан, а може, люди почули те, що хотіли почути, але вже зникла важка невизначеність, і вони поволі почали розходитися. Тома Білецький переможно подивився чомусь не на молодого Кандибу, а на Григорія Мороза, і гордо попрямував вулицею до свого обійстя.

А Семен підійшов до Морозів, привітався з усіма за руку.

– Ти у це віриш? – поцікавився Григорій.

– Вуйку Грицю, ви ж мене добре знаєте! Звичайно, не вірю! – майже з докором відповів Семен. – Тим більше що Сербія дійсно далеко, а Росія близько, за лісом. Але я не за тим прийшов. Треба поговорити.

– То, може, зайдемо до нас. Марта вже зачекалася з обідом. Там і поговоримо.

– Ну, якщо запрошуєте, то гріх сьи відмовляти!

Відправивши малого Василя вперед, аби попередив сестру про гостя, Григорій із сином і Семеном неспішно рушили дорогою додому. Попереду Василь обігнав Микиту Нагірного, який спішив повідомити жінці звістку, що, можливо, їхній син Тимофій повернеться з армії не скоро. Григорій зітхнув. Напевне, так само сприйняла б його Настуня, дізнавшись, що її Олексі доведеться воювати, але Настуня померла ще вісім років тому і вже не здатна переживати.

Дорогою здебільшого мовчали, лише Федір час від часу кидав погляд на портрет цісаря, неначе хотів іще раз переконатися, що все написане у маніфесті правда і ніяких інших тлумачень немає. Побачивши такий стан хлопця, досвідченіший Семен заспокоїв його.

– Не переживай, Хведьку! Тобі ще немає двадцяти одного року. Тебе в армію точно не заберуть, – сказав він. – Та й, можливо, війна і не добереться сюди.

Для більшості селян війна була чимось далеким і чужим. Лише двоє односельців – Микита Вовк та Іван Валько – знали, що це таке. Свого часу їм пощастило воювати, коли пруссаки разом із італійцями напали на Австрію. Правда, з ними також був дід Луки Солтиса, але він так і залишився лежати в Чехії. Протягом майже п’ятдесяти років виросли два покоління, що не знали війни. Дивно, але мало в кого вона асоціювалася з бідами, смертю та злигоднями. Можливо, тільки двоє живих учасників знали їй ціну, та й це було так давно, що деталі зовсім стерлися з пам’яті, лишивши тільки неясні спогади.

Із сіней Семен у супроводі Гриця Мороза зайшов до покоїв.

Праворуч від вхідних дверей містилася кам’яна піч, біля якої поралася Марта. Перед челюстями печі був припічок з глини, а над ним чотиригранна пака, комин, через який дим ішов від печі до димаря.

Ліворуч від дверей стояв мисник-шафка, де знаходилося кухонне начиння. Уздовж стін – досить широкі лави, які слугували для сидіння, а вночі для спання.

Над двома низькими вікнами було ще по одній полиці, на якій клали омасту і хліб. Навпроти вхідних дверей на стіні висіли образи Спасителя та Діви Марії. Під ними стояв стіл з ослоном.

На відміну від комори, стіни були мазані глиною та побілені.

Марта їх вже чекала. Посередині стола стояв чавунний баняк із бараболею, заправленою сметаною та прикришеною зеленою цибулею. Розуміючи, що гість прийшов не просто так, дівчина поставила на стіл розпочату пляшку горілки та два горнятка. Сама сіла на лаві біля протилежної стіни.

– Я не голодна, – пояснила вона. – Попоїла, поки вас чекала.

– Ну, тоді прошу до столу! – мовив Григорій і сів перший.

Він розлив горілку, й вони і удвох з Семеном залпом випили.

Невдовзі дерев’яні ложки зашкребли по баняку, причому найбільше старався малий Василь.