Однак «проєкт» Руської держави Володимира був лише заявкою. Його потрібно було ще реалізувати, довести до завершення. Це вже зробив його наступник на київському престолі – Ярослав Мудрий.

Спочатку його батько послав княжити у Ростов, потім – у Новгород^[177]. Велике значення для молодого княжича стало його перебування в Новгороді, оскільки це місто тоді почало відігравати помітну роль у житті Руської держави. Новгород був тісно пов’язаний із варязьким світом. Саме від варягів допомогу отримав Володимир, щоб заволодіти київським престолом. Потім цей «сценарій» повторив Ярослав.

Хоча Володимир відправив своїх синів правити в різні землі держави, але це не означало, що в ній настав мир і порядок. Якихось традицій, чітких законів не існувало. Багато що залежало від суб’єктивного чинника – лояльності й пошани синів до батька. Проте не завжди ця лояльність виявлялася.

За повідомленням хроніста Тітмара Мерзебурзького, близько 1013 р. проти Володимира організував змову Святополк, який княжив у Турові^[178]. Це показало, що Володимир, якому було вже за п’ятдесят років (тоді досить поважний вік!), не володів повністю ситуацією в своїй державі. Його сини-князі хотіли проводити самостійну політику.

Ослабленням влади батька вирішив скористатися й Ярослав, виявивши непокору й відмовившись платити «уроки», власне, данину, що становила дві тисячі гривень.

«У рік 6523 [1015], – читаємо в «Повісті минулих літ», – коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав [послів] за море і привів варягів, боячись отця свого. Але бог не дав дияволу радості. Володимир бо розболівся, а в сей час перебував у нього [син його] Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він послав проти них Бориса, а сам слабував вельми, і в сій же болісті він і скончався місяця липня у п’ятнадцятий день»^[179].

Звичайно, Ярослав не просто так зважився на бунт проти батька. Сподівався, що його не покарають. До нього мала би доходити інформація, що Володимир слабко тримає владне кермо. То чому б не скористатися таким моментом?

Бунт Ярослава мав чисто меркантильний характер. Дві тисячі гривень (доволі велика сума), які становили дві третини доходів новгородського князя, він мусив надсилати до Києва. Лише третину залишав у себе. Таке надмірне оподаткування могло сприйматися як несправедливе. Ярослав хотів сам бути розпорядником цих грошей чи принаймні більшої частини з них.

Смерть Володимира дала старт боротьбі між синами цього князя за київський престол. Не будемо переповідати її драматичних колізій. Відзначимо лише, що в кінцевому підсумку переможцем вийшов Ярослав, якого з часом почали іменувати Мудрим. І саме з його діяльністю пов’язане остаточне оформлення Русі як середньовічної держави імперського типу.

Ярославу дістався непростий спадок. До кінця не сформована «держава Володимира» опинилася в стані дезорганізації. Влада київського князя не відзначалася міцністю. Дехто з місцевих правителів, які належали до «Володимирового племені», не особливо слухалися Ярослава. Деякі землі Русі, наприклад, Червенські міста, захопили іноземці.

Головним суперником Ярослава став князь Мстислав, між якими тривалий час велася боротьба. Зрештою, Русь була поділена на дві частини по Дніпру: Правобережна дісталася Ярославу, лівобережна – Мстиславу. Князі зуміли домовитися. Кожен мав свою частку володінь і не зазіхав на землі брата. Ярослав нарешті зміг спокійно сісти в Києві. Мстислав же княжив у Чернігові, намагаючись це місто зробити справді стольним градом. І справді, як уже говорилося, сіверська (чернігівська) земля була доволі розвиненою. Вона цілком могла претендувати на лідерство серед слов’янських етносів Східної Європи.

Проте амбітним планам Мстислава не вдалося звершитися. Занадто рано пішов він із життя. Під 6542-м роком (1034 р. від Різдва Христового) літописець зафіксував, що «Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер»^[180]. Після цього Ярослав став єдиновладним правителем Руської землі. Збирання земель держави Володимира закінчилося.

Ярославу вдалося завдати сильної поразки кочівникам-печенігам, які здійснювали постійні напади на Русь.

Однією з турбот Ярослава було розширення Руської держави, відвоювання забраних і завоювання нових земель.

Основні вектори зовнішньої військової експансії Ярослава були спрямовані в кількох напрямках.

Пріоритетним для нього був напрямок західний. Він прагнув повернути Русі ті міста, які були забрані польським королем Болеславом Хоробрим. Передусім це стосувалося Червенських міст над Західним Бугом. Також Ярослав втручався в польські справи і став важливим гравцем у політичній боротьбі, яка велася в Польщі після смерті Болеслава Хороброго.

Ярослав робив певні кроки в підпорядкуванні фіно-угорських племен, котрі жили на північно-східних теренах Європи.

Певну роль у зовнішній політиці Ярослава відігравала також експансія на терени, де проживали литовські племена. Проте цей напрямок не був важливим.

Традиційними для руських князів були походи на Візантію. Ярослав теж здійснює такий похід, посилаючи на цю війну свого старшого сина Володимира. Щоправда, цей похід не був вдалим у військовому сенсі. Проте дозволив Ярославу отримати певні бонуси у відносинах із Візантійською імперією.

Однією із головних заслуг Ярослава стала розбудова столиці Русі – Києва.

У «Повісті минулих літ» під 6545-м роком (1037 р. від Різдва Христового) читаємо:

«Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення Святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим Благовіщенням Господнім і молитвою Святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього [він звів] монастир святого Георгія [Побідоносця] і [монастир] святої Орини»^[181].

Проведені археологічні дослідження дають підстави говорити про грандіозність будівництва Києва за часів Ярослава Мудрого. Оборонний вал, який оточував новий град, починався від «міста Володимира» і йшов у південний бік до нинішнього Майдану Незалежності, а звідти тягнувся до Золотих воріт. Далі вздовж сучасної вулиці Ярославів Вал він виходив на теперішню Львівську площу, а вже звідти через сучасну вулицю Велику Житомирську «повертався» до валів «міста Володимира». У тих місцях, де вал проходив по відносно рівній поверхні, був викопаний глибокий рів.

Висота валу сягала близько одинадцяти метрів. На ньому стояли дерев’яні заборола вистою до метрів п’яти. Ширина його була двадцять сім метрів, а протяжність три з половиною кілометра. На той час це були грандіозні фортифікаційні споруди, будівництво яких потребувало виконання величезного обсягу робіт^[182].

Територія, яку оточували нові укріплення, у сім (!) разів перевищувала «місто Володимира». Становила вона понад 70 гектарів. Звичайно, Київ тоді ще не «дотягував» до колишніх столичних міст Білої Хорватії. Та все ж тоді це справді було велике місто.

В’їхати до «міста Ярослава» можна було через троє воріт – Золоті, Лядські та Жидівські. Залишки Золотих воріт^[183] збереглися до наших днів. Своєю назвою вони, напевно, були зобов’язані константинопольським Золотим воротам. Останні слугували парадним в’їздом до візантійської столиці. Київські Золоті ворота так само були парадними.

Золоті ворота стали першокласною воєнно-інженерною спорудою. Взяти її приступом не вдалося жодному із завойовників. Не могли їх узяти й воїни Батия 1240 року. Лише захопивши Київ, вони зруйнували їх.

Головною спорудою часів Ярослава, безперечно, стала Софія Київська. Упродовж тривалого часу до Батиєвого погрому 1240 р., а також і певний період після нього вона була центром Київської митрополії. У її приміщенні відбувалися собори руських єпископів. Використовувалася Софія Київська й для здійснення світських обрядів. Тут ставили на велике княжіння, приймали іноземних послів, присягали на вірність тощо.

Тобто не варто розглядати Софію Київську як суто сакральний храм. І в його оздобленні, і функціонуванні було чимало елементів та моментів світського характеру. Щоправда, тоді у Русі Київській не існувало чіткої межі між профанним і сакральним. Світський князь мав частку своєї сакральності, його влада трактувалася як священна, він навіть міг втручатися в справи церковні. Натомість священики мали свою частку світськості, отримуючи доходи від мирян, і також втручалися в справи сімейні. Софія ж Київська ніби демонструвала єдність сакральності й профанності.

Спорудження Софії Київської, а також інших будівель «міста Ярослава» було не лише наслідування константинопольських зразків, а виявом політичного суперництва з імперією. Реалізація будівельної програми Ярослава мала піднести авторитет держави й Руської православної церкви^[184]. Храмове будівництво, подібне до київського, здійснювалося і в інших містах. 1045–1050 рр. був споруджений Софійський собор у Новгороді. Також подібний собор виріс у ті часи у Полоцьку^[185].

За часів Ярослава Мудрого і за його сприянням набула поширена в країні християнська лектура, котра переважно була перекладена з грецької мови. Були це і богослужбові книги, і різноманітні збірники. Книга стала відносно доступною, особливо для представників елітарних верств. Багато з них вміли читати й навіть писати. Усе це разом узяте сприяло появі оригінальних творів. Останнє, зокрема, засвідчило, що Русь досягнула високого ступеня розвитку. Вона стала лідером у тому ареалі слов’янського світу, де утвердився східний обряд.

Християнська Церква за часів Ярослава Мудрого виступала важливою складовою Руської держави, будучи її основним інтегратором. Також Церква мала завданням забезпечувати соціальну стабільність, соціальну комунікацію – горизонтальну й вертикальну.

Київ за часів Ярослава Мудрого перетворюється в сакральне місце. Він отримує не лише Софію Київську, яка є конкурентом Софії Константинопольської, а й також Печерський монастир, який у певному сенсі є «замінником» Афону. Складається враження, що за «рівнем сакральності» «матір городів руських» перевершує столицю Візантії.

Хоча батько Ярослава Мудрого, Володимир, прийняв християнство і здійснив певні кроки для християнізації Русі, все ж складно говорити про значне поширення цієї релігії в його державі. Проблематично вести мову й про структуру християнської церкви на Русі за часів Володимира. Вважається, що тоді було засновано кілька єпархій. Чи існувала тоді митрополія – це залишається під питанням. «Повість минулих літ» про митрополитів за часів Володимира нічого не говорить. Перша там згадка про київського митрополита відноситься до 6547 року (1039 р. від Різдва Христового). Називається його ім’я – Феопемпт^[186]. Це були часи Ярослава, коли вже існувала Софія Київська. Щоправда, у Новгородському першому літописі є згадка про трьох київських митрополитів до Феопемпта. Їхні імена – Леонтій, Михаїл та Іоанн^[187]. Проте, що це були за люди й коли вони перебували на митрополичому престолі, – не відомо.

У «Повісті минулих літ» порівняно небагато говориться про християнські діяння Володимира. Маємо на сторінках літопису різні міфи про «вибір віри», а також суцільну апологетику, коли язичник, а, отже, грішник, Володимир протиставляється християнину, тобто праведнику, Володимиру. Про конкретні діяння князя на користь Церкви літопис говорить дуже мало.

Інша справа – Ярослав Мудрий. Про його християнські справи чимало йдеться на сторінках «Повість минулих літ».

Найважливішою церковною справою Ярослава Мудрого була побудова Софії Київської, а також комплексу церков і митрополичих споруд біля цього храму. Подібні до Софії собори були побудовані в Новгороді та Полоцьку.

Одним із головних повідомлень «Повісті минулих літ», яке стосувалося церковної діяльності Ярослава Мудрого, є інформація про поставлення київським митрополитом Іларіона. Про це говориться під роком 6559 (1051 р. від Різдва Христового): «Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів»^[188].

Із цього повідомлення випливало, що митрополита ставить не якийсь церковний ієрарх, а князь Ярослав, тобто він є фактичним главою Церкви на Русі. Князь збирає собор єпископів, які мають обрати митрополита. І вони виконують княжу волю. Зрештою, сам князь ставить єпископів на кафедри. Як це було, наприклад, із Лукою Жидятою, якого він зробив новгородським єпископом^[189].

Акт поставлення князем Ярославом Іларіона на митрополичу кафедру трактується як «бунт» проти Візантії. Адже Іларіон не був висвячений константинопольським патріархом. Деякі автори говорять про антивізантійські настрої самого Іларіона, які він продемонстрував у своєму творі «Слово про Закон і Благодать»^[190]. Справді, там є перелік християнських країн і їхніх вчителів, але чомусь із цього переліку випала Візантія.

З Ярославом Мудрим традиційно пов’язується становлення руського права. Є тут чимало незрозумілих і дискусійних моментів. Проте безсумнівно одне: саме за цього князя почалася письмова фіксація права на Русі, принаймні у відносно широких масштабів.

Саме Ярославу Мудрому приписується створення т. зв. короткої редакції «Руської правди». Ця редакція дійшла до нас у двох списках ХV ст., які включені у Новгородський перший літопис молодшого ізводу під 1016 роком^[191]. Там уміщена розповідь про перемогу Ярослава над Святополком, після якої він став княжити в Києві, а новгородцям, що допомогли йому, він дав гроші, а також грамоту, де подавалася скорочена редакція «Руської правди»^[192].

Існує значна література, яка стосується досліджень «Руської правди», зокрема її короткої редакції. Появу розширеної редакції цієї пам’ятки права переважно пов’язують із нащадками Ярослава Мудрого.

Одним із найбільш авторитетних дослідників «Руської правди» є російський учений Олександр Зімін. У своїй фундаментальній монографії, присвяченій цій пам’ятці, він окреслив таку сцену її формування.

Цей дослідник вважав, що ще до 1016 року могли існувати якісь записи общинного права, зроблені київськими князями. Свідченням цього, на його думку, є договори Русі з греками. Так, у п’ятій статті договору 911 року йдеться про якийсь «закон руський». Щось подібне є й у договорі 944 року. Шоста стаття цього документу вказує, що злочинець карається «По уставу і по закону руському». У часи князювання Володимира відбувався подальший розвиток права. Право звичаєве почало змінюватися державним, власне князівським.

Безперечно, у русів існувало своє звичаєве право, яке поступово трансформувалося, перетворювалося в державне. І в цьому питанні можна погодитися із Зіміним. Проте, чи варто говорити про згадки щодо існування цього права, які зафіксовані в договорах Русі з греками 911 та 944 років? Існує думка (і не безпідставна), що ці договори не є автентичними, що вони пізніші вставки в літописний текст. Хоча вони могли створюватися на основі якихось фіксованих документів.

Також проблематично говорити й про якусь фіксацію правових норм за часів правління Володимира. Принаймні немає свідчень на користь цього. Хоча логічно було б припустити, що такі явища відбувалися.

Зімін вважає, що Ярослав Мудрий продовжив процес руського правоутворення. 1016 року він уклав новий кодекс – «Руську правду». І дарував її новгородцям за те, що вони допомогли йому заволодіти Києвом. Цей документ, на думку дослідника, є свідченням правового оформлення процесу створення Руської держави. Віднині князь перестав бути главою напіврозбійницької дружини, а став очільником Русі як державного організму. Після остаточної перемоги Ярослава Мудрого над своїм суперником Святополком Окаянним «Руська правда» набула загальноруського поширення^[193].

Загалом важко говорити, як цей документ став «основним законом» Русі. Так само важко говорити, що в короткій редакції «Руської правди» йде від Ярослава Мудрого, а що з’явилося в ній після з’їзду його синів у Вишгороді 1072 року. Проте не будемо звертати на такі нюанси, що є важливими для істориків права.

Краще звернемо увагу на «дух» «Руської правди». Дослідники справедливо звертали увагу, що цей правовий документ не має відповідників ні у Візантії, ні в країнах Європи.

Сумнівно, що «Руська правда» виросла з общинного права. Наприклад, у ній була знята кровна помста. І якщо за Ярослава вона частково ще існувала, то Ярославичі її вже відмінили^[194].

«Руська правда» не могла з’явитися в суспільстві, де панувало натуральне господарство, а торгово-грошові відносини були зведені до мінімуму. Таке право радше зародилося у військово-торгових корпораціях, які були чи то на Волзькому шляху, чи на шляху «із варяг у греки». Пізніше це право, трансформувавшись, стало державним. Особливо дієвим і прийнятним воно було у великих міських центрах – Києві, Новгороді тощо. У Новгороді взагалі розглядали текст «Руської правди» мало як не священний. На ньому навіть приносили клятви.

«Руська правда» – це «конституція» суспільства, де панують торгові відносини. Немає сенсу говорити про гуманізм цього правового кодексу, як це роблять деякі патріотично налаштовані дослідники. «Руська правда» – доволі прагматичний і …цинічний документ. У ньому все має свою ціну, зокрема й життя людське. Тож ціна життя багатої чи впливової людини помітно вища, аніж простолюдина. Наприклад, у одній зі статей читаємо: «Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, то плати верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень»^[195]. За будь-який злочин можна відкупитися.

Окрім «Руської правди», Ярославу Мудрому та поставленому ним митрополиту Іларіону приписують укладення т. зв. «Уставу князя Ярослава про церковні суди». Принаймні в спискові цього документу, який дійшов до нас, ці двоє людей іменуються його авторами^[196].

Маємо пізній список цього «Уставу…». У ньому зустрічаються слова, які не були характерними для часів давньої Русі. Наприклад, штрафи визначаються не лише в гривнях, а й у рублях. Це дало підстави багатьом дослідникам вбачати в «Уставі князя Ярослава про церковні суди» пізню пам’ятку. Однак є науковці, що вважають, ніби цей правовий документ з’явився в часи давньої Русі, можливо, навіть за Ярослава Мудрого^[197].

Справді, список «Уставу…» говорить про його редакцію часів Московського царства. І тут відображені значною мірою реалії тієї держави. Однак не виключено, що була рання редакція цього документу, котра з’явилася в давній Русі і, можливо, справді належала Ярославу Мудрому та митрополиту Іларіону.

Сам же «Устав…» являє собою кодекс сімейного та шлюбного права. Тут теж провини караються штрафами. При цьому частку штрафів отримує митрополит. Іноді покарання є суто церковним – винуватця віддають у монастир. Принаймні «Устав…» виглядає не настільки прагматичним, як «Руська правда».

Отже, хоча маємо чимало нез’ясованих питань щодо становлення та розвитку руського права, можемо однозначно констатувати: це право почало письмово оформлятися за часів Ярослава Мудрого. Формування права в Русі не відбувалося на основі традиційного общинного права. Радше «Руська правда» це право ігнорувала.

На Русі формувалося право, в основі якого лежали торгові відносини. Можливо, якби не татарська навала й не дезінтеграція Русі в ХІІІ ст., у Східній Європі продовжувала б розвиватися держава, зорієнтована на економіку, яку ми зараз називаємо ринковою.

Патронімічний тип держави – політичний устрій, за якого влада пануючої династії та підпорядкована їй територія розглядалися як нерозривно поєднані. За такого устрою право на владу мав кожен член панівного дому.

Також на право, що формувалося в Руській державі, помітний вплив справило право візантійське. Серед перекладної літератури візантійського походження, яка з’явилися на Русі, зустрічаємо тексти правничого характеру.