Легенда
Як сприймали Хмельницького його сучасники?
Війна під проводом Богдана Хмельницького, яка вибухнула в 1648 р. і тривала до його смерті в 1657 р., викликала чималий резонанс і знайшла відображення в літературі. Закономірно, відгуки були різні – часто діаметрально протилежні.
Митрополит Петро Могила
До нас дійшли хвалебні вірші про гетьмана, які походили із українського середовища. Укладаючи в 1649 р. козацький реєстр, канцеляристи вписали до нього панегірик, де Хмельницький іменується «Богом даним» й всіляко прославляється.[23] Поряд із ним славиться й генеральний писар Іван Виговський. Не виключено, саме він міг скласти ці вірші чи хтось із наближених до нього людей. Їх автор, вихований у традиційному православному руському дусі, представляє Хмельницького майже як володаря Русі-України (у тексті – Росії). Проводяться певні паралелі зі славними часами князя Володимира. Говориться, що за цього князя Росія піднялася, але занепала за його синів. Тепер же, за Богдана, знову вона піднімається. Словом, Хмельницький постає як продовжувач Володимира. Також він постає і як продовжувач справ митрополита Петра Могили.
Автор демонструє лояльність до польської королівської влади. Богдан представлений як гетьман під владою короля Яна Казимира:
«Когда король Казимер єсть в Польше Иоань
В Руси єсть гетьман Хмельнитцкий Богдан».
Правда, наведені віршовані стрічки можна прочитувати і як протиставлення. Але в інших місцях автор хвалить Яна Казимира, вважає, що за його правління настала поправа російських, чи то козацьких, справ.
Декларується навіть польсько-руська єдність:
«В росийскомь роде польская булава,
В народе пол(ь)скомь росийская слава».
Отже, Хмельницький репрезентується не як повстанець, а як вірний королівський слуга, що «відновив» славу Русі-Росії.
Таке розуміння діянь гетьмана Богдана мало поширення передусім у середовищі шляхтичів, що, в силу різних обставин, опинилися у козацькому війську. До таких, зокрема, належав Іван Виговський. Ці люди, виховані в шанобливому ставленні до влади Речі Посполитої, хотіли примирення з королем. Водночас вони жили мріями про «відновлення Русі», «руської слави» під королівським берлом. Хмельницький, на їхню думку, якраз і робив це.
Подібні погляди вчених канцеляристів, що походили з рядів руської шляхти, не набули великого поширення. Ця шляхта в українських реаліях ставала «вчорашнім днем», поступаючись новій козацькій еліті. Зрештою, чимало руських шляхтичів стало козаками. Так само в минуле відходили русько-шляхетські стереотипи, які були представлені в цих панегіричних віршах.
Одним із перших негативних творів був «Літописець або хронічка» Яна (чернече ім’я – Яким) Єрлича (1598–1674).[24] Її автор належав до православних шляхтичів. Тому його не варто трактувати як представника суто польської сторони.
Радше, він представляв у своєму творі погляди української православної шляхти й духовенства. Правда, і ця шляхта, і почасти це духовенство були лояльними до влади Речі Посполитої. На них помітно впливала культура польська. Вони широко користувалися польською мовою. Не був винятком і Єрлич, який писав свій «Літописець…» польською мовою. Хоча в творі зустрічаються й україномовні фрагменти.
Неприхильне ставлення до «Богом даного» гетьмана Хмельницького зустрічаємо в тогочасних польських і навіть почасти руських шляхтичів, які не пристали до козацької «ребелії». Для шляхти Речі Посполитої Хмельниччина стала шоком і трагедією. Її представники намагалися в літературних творах осмислити це явище. Як правило, і самого Хмельницького, і підняте ним повстання вони характеризували негативно. Хоча й були спроби зрозуміти причини повстання, з’ясувати, як дії шляхетства спровокували це явище.
Автор згаданого «Літописця…» походив з Волині, з села Колом’є, що неподалік Острога. Можливо, він навчався в Острозькій академії. Певний час Єрлич служив у війську. Навіть брав участь у Хотинській битві 1621 р. Після цього через кілька літ прийняв чернечий постриг під ім’ям Яким. У кінці 1620-х – на початку 1630-х рр. був ченцем Київського Пустинно-Микільського монастиря. Улітку 1633 р. новообраний київський митрополит Петро Могила вирішив цей монастир підпорядкувати собі, застосувавши при цьому силу до настоятеля й ченців. Єрлич покинув чернече життя, одружився й господарював неподалік Житомира. У 1648 р., після того як вибухнула війна під проводом Хмельницького, змушений був утекти до Києва, де переховувався від козаків у Києво-Печерській лаврі.
Близько 1652 р. переїхав на рідну Волинь, де проживав з родиною до кінця своїх днів під опікою свояка князя Юрія Пузини.
Ймовірно, події Хмельниччини, коли Єрлич ховався за монастирськими стінами, підштовхнули його на написання «Літописця…», над яким він переважно працював у 1648–1673 рр.[25]
«Літописець…» є твором гібридним, де щоденникові записи, мемуари доповнюються різними документами (угодами, присягами, універсалами, ухвалами й сеймиковими інструкціями), віршами, листами державних діячів та т. зв. листами-новинами, промовами тощо. У творі викладалася історія роду Єрличей (розділ
«Опис моїх предків»), говориться про події в Речі Посполитій, зокрема на українських землях, у 1620-х – на початку 1670-х рр. Є записи щоденникового характеру під назвою «Нещасний початок розбою козацького», який охоплює 1648–1649 рр.
Загалом Єрлич негативно ставився до козаків-повстанців під проводом Хмельницького. Це зрозуміло. Він сам постраждав від козацької «ребелії». Автор «Літописця…» обурений вчинками «свинопасів», які підняли руку на своїх панів. Повстанців Єрлич іменує «нецнотливими псами, яких під сонцем немає гірших за інших створінь».
Він, щоправда, не в захваті від того політичного ладу, що утвердився в Речі Посполитій. Нікчемними людьми, нездарами, боягузами, пияками постають зі сторінок літописця високі достойники держави – полководці й сенатори. Уїдливо характеризує літописець гетьманів Станіслава Жолкевського та Станіслава Конєцпольського, хоча для тогочасної польської шляхти вони вже стали культовими постатями. Пише, що за їхнього гетьманування Україна, власне Подніпров’я, Волинь, Поділля та Русь, тобто воєводство Руське (Галичина), не знали спокою. Чи не головним антигероєм Єрлича є коронний гетьман Микола Потоцький, на якого він кладе провину за початок війни з козаками. Цей високий достойник, за словами автора «Літописця…», «більше думав про келишки, шклянки, аніж про добро Речі Посполитої», не слухався мудрих порад, щоб дати спокій козакам і хлопам. Саме Потоцькому, як антигерою, присвячено вірші, в яких йдеться про поразку польського війська під Жовтими Водами в квітні-травні 1648 р. Про них далі буде йти мова. Дістається від Єрлича й іншим воєначальникам – Мартину Калиновському, Станіславу Потоцькому й Яну Собеському. Негативно він характеризує шляхтича Самуїла Лаща, який прославився розбишацтвом на Київщині. Ці та деякі інші достойники, на думку автора «Літописця…», й довели руські, в сучасному розумінні – українські, землі до негараздів.
Нинішньому невпорядкованому світові Речі Посполитої Єрлич протиставляє «ідеальний» світ, який відійшов у минуле (тут спрацювала міфологема «золотого віку»). Це світ, де правили руські династії – Острозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі, Стангушки та «інші княжата». Всі ці князі, як правило, герої прикордоння, котрі захищають свою землю від татар. Правда, до числа захисників додаються ще шляхтичі – Струсі й Бернард Претвич.
Окрім князівського світу, Єрлич виділяє ще трьох героїв. Це – козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, який, на думку автора «Літописця…», відіграв основну роль у Хотинській битві 1621 р., Стефан Хмелецький, котрий прославився захистом українського прикордоння в 20-х рр. XVII ст., а також Стефан Чарнецький, що був київським каштеляном (1655–1657), а пізніше київським воєводою та польним гетьманом. Єрлич характеризує останнього як рятівника від «хлопської сваволі». Він не дбає про особисті вигоди, веде суворий спосіб життя: для нього напій – вода, постіль – повсть, а сідло біля голови – то його подушка.
Як уже говорилося, Єрлич у своєму «Літописці…» вміщав віршові твори. Деякі із них нині стали хрестоматійними. Це – «Пісня про пана Миколая Потоцького». Іноді цей твір розділяють на дві частини, оскільки друга частина, «Відповідь пана Потоцького на жовнірські слова», може розглядатися як окремий твір.[26]
Петро Конашевич-Сагайдачний
Коли з’явилися ці вірші, не можемо точно сказати. Але те, що вони були написані незадовго після поразки польських військ під Жовтими Водами, сумнівів не має. Вірші відносно адекватно відображують реалії, пов’язані з цією битвою. У них, як не дивно, відчуваються прокозацькі настрої. Тому, схоже, їх автором був не Єрлич, а якийсь анонімний грамотій, що симпатизував козакам. Однак Єрличу вони могли сподобатися, оскільки тут засуджувався коронний гетьман Микола Потоцький. І тому він помістив їх у своєму «Літописці…»
Вірші побудовані як малий драматичний твір. Перша частина – звернення жовнірів до Потоцького. У ньому є заклик до цього полководця вміло керувати ввіреним йому військом, враховувати різні обставини. Звучить симпатія до запорожців, як до звитяжних воїнів, що можуть розгромити жовнірів:
«Жони і діти гди ся мають подіти наші напотом,
Гди нас молодці, тії запорожці, збавлять клопотом».
Жовніри закликають гетьмана помиритися із запорожцями, укласти з ними угоду:
«Чини трактати а кажи брати гроші за заслугу,
Бо то єсть здавна заслуга славна запорозького люду».
Мовляв, необхідно заплатити козакам гроші «за заслугу», за несення військової служби. Козаки, відповідно, трактуються як люди військові, такі собі найманці, що живуть з «рицарського хліба».
Звернення жовнірів викликає гнів у Потоцького:
«Он глянув як звір, знет крикнув, як лев, на жолнірськії слова,
Остра, як міч, а груба, як річ, була йому тая мова».
Але впертість Потоцького має погані наслідки для польського війська:
«Бо скоро стали ляхи подле плавлі, зараз построчили,
Хмельниччики, ординчики обоз заточили».
Прикметно, що в пісні немає антитатарських мотивів. Татари постають як союзники козаків. І це трактується цілком нормально. Хоча Єрлич, схоже, таку позицію не сприймав.
Автор віршів говорить про поразку Миколи Потоцького під Жовтими Водами й Корсунем, яка завершується його полоном:
«Хочет битися, кривди мститися, під Корсунь вступає,
А за собою, як за совою, молодців-запорожців потягає.
Там же на полі всю свою силу жовнірську втрачає,
Стрільбу і штуки, і всі риштуки запорожцям назичає.
Турецькії коні, дорогі убори оддає поневолі,
А сам іде і інних веде до татарської неволі».
Наступна частина віршів – це такі собі «пропозиції» й осмислення подій. Автор вважає, що татарський полон коронного гетьмана Миколи Потоцького, польного гетьмана Мартина Калиновського та їхніх воїнів є справедливою карою, котра впала на їхні голови. Це плата за кривди, які вони чинили під час перебування на Поділлі, а також за кривди, завдані козакам:
«А ви в татарах в тяжких кайданах до смерті сидіте,
Як ми од вас, так ви од нас нужі потерпіте».
Завершується пісня подякою Богові за звитягу. Ця частина є найбільш ідеологічною:
«Честь Богу, хвала, навіки слава війську Дніпровому,
Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Висляному.
А рід проклятий жидівський стятий, чиста Україна,
А віра святая вцале зостала, добрая новина!»
Отже, автор схильний трактувати повстання під проводом Хмельницького як етнічну війну. Мовляв, козаки разом із татарами вигнали ляхів аж до Вісли, а також «стяли», понищили євреїв. Він тішиться з того, бо Україна стала «чистою».
Звучить також славослів’я і війську Запорізькому, і його гетьману Хмельницькому:
«А ти, Чигирине, місто окраїнне, не меншую славу
Тепер в собі маєш, коли оглядаєш в руках булаву
Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця,
Хмельницького Чигиринського, давнього запорожця.
Бог його вказав і війську подав, аби їм справовав,
А жеби покорних од рук гордих моцно обварював.
Учини ж, Боже, всім нам гоже, аби булавою
Військо твоє славне, всьому світу явне – за його головою».
Це чи не один з перших панегіриків Хмельницькому. Звичайно, йому далеко до панегіриків пізніших козацьких літописців. Та все ж…
Загалом пісня є провіденціалістською. Автор вважає, що все в руках Бога. Бог покарав ляхів за те, що вони були горді, поступали нерозумно й чинили зло запорожцям. Тепер Бог підняв запорожців, дарував перемогу над ляхами, а також дав їм доброго полководця – Богдана Хмельницького.
Думка, що повстання під проводом Хмельницького – це кара полякам за їхні гріхи, набуває поширення навіть у суто польській літературі. Подібні погляди цілком вкладалися в русло середньовічних уявлень про Божу кару. Вони мали поширення і в літературі українській, і польській.
Окрім віршів про Миколу Потоцького, вміщених у «Літописці…» Єрлича, до нас дійшла ще одна пісня того часу про битву під Жовтими Водами. Починається вона такими словами:
Багато в чому цей твір нагадує народну пісню. І достатньо адекватно відображує настрої й погляди, які панували в козацькому середовищі. Автор тішиться, що ляхи зазнали поразки. З іронією пише про них:
«До Жовтої водиці
Наклав їм дуже хмельниці.
Не могли на ногах стояти —
Воліли утікати».
У цій пісні не зустрічаємо антитатарських мотивів. Радше, навпаки, автор радіє, що татари разом із козаками побили поляків:
«І по пастуші табунці
Приїхали к нам ординці.
Не утікай же, ляху,
З самого перестраху…»
Із тексту пісні навіть складається враження, що чи не головною силою в битві під Жовтими Водами були татари. Й сама битва трактується як татарський наїзд на ляхів, у якому брали участь козаки. До речі, в такому ж ключі трактують ці події кримсько-татарські джерела.
Є в пісні певний натяк на причини Хмельниччини. Там не говориться про якісь кривди православних, не йдеться, за великим рахунком, і про причини соціального характеру. Виявляється, що головна образа козаків полягала в тому, що ляхи зв’язалися із євреями:
«Миліш вам жиди-збойці,
Ніж запорожці-молойці».
Через цю «милість» з євреями поляки якраз й отримали наїзд татар та козаків Хмельницького:
«Хоть же маєте кримчухи,
Дайте їм тепер кожухи.
Отже, Хмельницький може —
Поможи йому, Боже,
Тих куроїдів бити,
Як жидів не живити».
Антиюдейські настрої, як бачимо, в той час мали поширення в Україні. З часом з’явилася низка українських фольклорних творів, де мова велася про кривди, які заподіяли євреї українцям.[28]
Завершується пісня кпинами над боягузтвом ляхів та прославлянням молодецтва козаків і татар:
«Юж утікають з валів,
Бояться самопалів,
Волять татарської юки,
Ніж козацької руки».
Мається на увазі, що поляки радше підуть до татарського полону, оскільки більше бояться козаків. Це відповідало дійсності. Деякі польські шляхтичі воліли опинитися в татарському полоні, сподіваючись, що їм вдасться звідти викупитися.
У наведених поетичних творах конфлікт між поляками й козаками зображується як конфлікт переважно етнічний. І тут і там говориться про кривди, які чинили козакам ляхи. Але говориться дуже загально. Взагалі у віршах про Потоцького маємо натяк, що козаки повстали, бо їм не заплатили гроші за службу. Цікаво, що на ту саму причину Хмельниччини вказує османський літопис «Історія Наїми».[29]
У зазначених творах відсутні антитатарські мотиви. Татари – союзники запорожців, їхні дії схвалюються. Основними ж ворогами козаків вважаються ляхи, а також жиди. Тут же бачимо спроби ідеалізувати козаків, показати їх як умілих воїнів, що здатні отримувати блискучі перемоги. Відповідно, маємо й ідеалізацію їхнього вождя – Богдана Хмельницького.
Проте таке трактування подій не було загальноприйнятим у той час. Є твори, які, ймовірно, вийшли із козацького середовища, але в них ці події подаються дещо інакше. До таких належить пісня про Берестецьку битву, яка має назву
«Дума козацька о войні з козаками під Берестечком над Стиром-рікою року теразнійшого 1651-го, дня 28-го, і 29-го, і 30-го червця і потім дев’ятого і десятого липця».[30] Із назви випливає, що твір з’явився в 1651 р. Принаймні опис битви, поданий у творі, дає підстави вважати, що автор був або свідком цієї події, або йому описали Берестецьку битву її свідки.
Починається пісня словами:
«Ой ріко Стиру, що Хмель о віру? Яке всьому миру,
Де в Дніпр впадаєш, оповідаєш радощі з війни чи миру?
Хан наступає, сам помагає козакам ляхів бити,
Під Берестечком, малим містечком, мав оних кров пролити.
На перевозі чи пак в дорозі короля погромити:
Військом, гетьманом, королем-паном татарам заплатити.
Хан згоду радить, та не провадить, козаки войну люблять.
Ой Казимиру, вже тобі миру з козаками не буде».
Автор хоча симпатизує козакам, все ж намагається дотримуватися об’єктивності. Як про щось само собою зрозуміле, говорить про союз козаків і татар проти поляків, про те, що козаки з татарами за службу розплачуються ясиром. Козаків же зображує як рицарських людей, які люблять воювати.
Автор з повагою говорить про поляків, їхніх полководців. Розповідає про те, як їм вдалося побити татар. Подає свою версію відходу кримського хана. І, схоже, ця версія має під собою серйозні підстави.
А. Орльонов. «Битва під Берестечком»
У творі описується своєрідна драма, яка виникла під час битви. Її дійовими особами був кримський хан та Хмельницький. Спочатку ведеться мова, що татари зазнали серйозних втрат від польських військ:
«Що, небож-хане, не знає, як лях стане?…
Не утікає, от наступає к бунчуку ік ханському.
«Ой не гледіти, треба ся бити – хан мурз напоминає, А лях не дбає, мурз забиває, в їх крові меч купає.
Пав страх на хана, шле до гетьмана, як ніч наступила:
«Щоб твоя рада, істинна зрада ніколи не снила,
Я преч одходжу, да пак вигоджу за страту мою тобі,
Що мі ся стало, кілько пропало мурз моїх! Тям же собі!»
Далі автор говорить, що Хмельницький все-таки упросив хана не покидати поля бою, пообіцявши йому велику здобич:
«В ноги падає, тисячі дає Хмельницький тут ханові,
Щоб наступити і ляхів бити завтра велів військові.
«Я сенатори Польськой Корони, і КОРОЛЯ дам тобі,
Все то нестатки, усі достатки завтра їх візьмеш собі».
О проекте
О подписке