21
Середа, 4 листопада 1914 року
Пала Келемена поранено на північ від Турки

Чудова ніч, місячна, холодна, зорі сяють на небі. Його кінь знехотя залишає теплу стайню й опиняється на крижаному вітрі. Армія знову відступає: уперед, назад, вперед і знову назад. Вони отримали наказ стежити за тим, щоб з’єднання, що відступають, не відставали. Створюється нова лінія оборони. До другої години ночі вона повинна бути готова. Свіжа піхота поспішає до ущелини як підкріплення. Наказ, отриманий Келеменом і його гусарами, практично нездійсненний, бо в темряві важко орієнтуватися. На дорозі вже коїться щось неймовірне. І вони повільно їдуть верхи, пробиваючись крізь зустрічній потік виснажених людей, коней, возів, гармат, возів із боєприпасами, в’ючних ослів.

У місячному світлі він розрізняє щось чорне на білому снігу, схоже на довгі смуги, – це щойно вириті окопи. Потім до нього долинають звуки пострілів спереду – росіяни починають тіснити їх. Він відзначає подумки, що потік тих, хто відступають, починає рідшати, хоча як і раніше зустрічаються окремі купки втікачів. Келемен і його люди вказують їм дорогу. Вона вкрита льодом, слизька мов скло. Їм доводиться спішитися і вести коней за собою. Келемен занотовує у своєму щоденнику:

Тим часом російська артилерія відкрила вогонь по всій лінії фронту. Я скочив у сідло і поскакав назустріч гуркоту гармат. Місяць був на збитку, стояла крижана холоднеча, небо затягло хмарами. А під хмарами плив важкий дим від розривів гранат і картечі.

Кілька кинутих возів стояли на дорозі: ані людей, ані коней. Ми вже було минули їх, але тут я відчув сильний удар у ліве коліно і побачив, що кінь злякався. Я подумав, що вдарився об щось у темряві. Торкнувшись коліна, я інстинктивно підніс руку до обличчя. Вона була гарячою і вологою, і я відчув різкий, пульсуючий біль.

Поруч зі мною скакав Могор. Я сказав йому, що, здається, поранений. Під’їхавши ближче, він з’ясував, що мого коня також поранило. Але обидва ми продовжували свій шлях. Усе одно тут ніде було зупинитися. Поблизу не було видно жодного перев’язувального пункту. А дістатися санчастини піхоти на самій лінії фронту, під ураганним вогнем, було значно небезпечніше, ніж скакати назад.

В усілякі простенькі й добродушні способи Могор мужньо намагався відвернути мою увагу від рани. Він утішав мене, запевняючи, що ми обов’язково зустрінемо когось із наступаючих і поміж них виявиться лікар.

Світало. Яскраве сонячне світло лилося зі сходу. Небо сяяло, засніжені гори чітко виступали на тлі темного хвойного лісу. Мені здавалося, що моя нога росте, стає дедалі довшою. Обличчя палало, рука, що тримає поводи, затерпла. Кінь – це граційне і розумне створіння – усе ще впевнено скакав уперед, поміж заметів.

Нарешті ми дісталися південного схилу ущелини. Тут, з підвітряного боку, дорога була не такою слизькою, і коли сонце у всій своїй красі затопило світлом долину, ми помітили на віддалі село.

На базарній площі ми зустріли Вас. Він почав занепокоєно цікавитися, чому ми так затрималися, і не на жарт злякався, коли Могор розповів про події. Уночі місцева школа була спішно переобладнана під перев’язувальний пункт, куди я і попрямував, у супроводі Васа і Могора.

Перед очима все пливло. Я навіть не зміг спішитися: ліва нога заніміла. Двоє санітарів допомогли мені зійти, а Могор повів коня. Вони обережно спустили мене на землю. Ледве її торкнулася моя ліва нога, як почулося хлюпання крові в чоботі. Стояти я не міг. З легковажністю юності Вас дістав кишенькове люстерко, і в ньому відбилося моє різко постаріле, пожовкле обличчя, незнайоме мені самому.

22
П’ятниця, 13 листопада 1914 року
Вільям Генрі Докінз, який перебуває на борту австралійського транспортного судна «Орвієто», пише листа матері

Дме теплий морський вітер. Життя на борту транспортного судна чудове. Напевно, Вільям Генрі Докінз ніколи не жив з такими зручностями, як зараз. Нехай він звичайний новоспечений лейтенант, але все одно – офіцер, і йому належить власна каюта першого класу на цьому найкращому і найсучаснішому кораблі східних ліній (таким корабель уважається вже близько місяця). Тут є душ, гаряча ванна, а поруч – чудова їдальня, де тричі на день подають вишукані страви: «Їжа тут смачніша, ніж у кращих готелях Мельбурна». Для пасажирів у військовій формі на борту корабля грає оркестр.

Єдине, що порушує ідилію, – це запах від коней, що піднімається з трюму. І ще спека: вона все посилювалася в міру того, як НМАТ^[39] «Орвієто» та інші судна великого конвою під палючим сонцем ішли курсом на північ через Індійський океан.

Багато солдатів спали на палубі, сподіваючись знайти там нічну прохолоду. Тим часом Докінзу виповнилося 22 роки. На фотографії перед посадкою на судно в Австралії відображений юнак з м’якою усмішкою, довгастим обличчям, вузьким носом і відкритим, допитливим поглядом. Він щойно почав відрощувати вуса, краватка з’їхала набакир.

Хоча він та інші офіцери жили за класом «люкс», вони не байдикували. Прокидалися вони зазвичай за чверть шоста ранку, і їхні дні минали у фізичних тренуваннях, навчанні солдатів, спортивних змаганнях. Вони опановували основи боксу і французької мови. (Його і ще 20 тисяч австралійців і 8000 новозеландців, які перебували на кораблях цього конвою, передбачалося відправити на Західний фронт.) Le prochain train pour Paris part а quelle heure?^[40]

Спершу війна була десь далеко^[41]. Кораблі спочатку йшли з повним освітленням, як у мирний час, і красень «Орвієто» ночами виблискував тисячами різнокольорових вогнів. Але тепер потрібне світломаскування. Забороняли навіть курити на палубі після заходу сонця. Боялися німецьких рейдерів – знали, що вони є в Індійському океані, що можуть раптово напасти і що вже близько двадцяти торгових суден союзників потоплено. Відправлення морського конвою з Австралії до того ж затрималося, оскільки стало відомо, що поблизу перебуває німецька ескадра^[42].

Вони тримали курс на північний захід, оточені ескортом союзних кораблів. По правому борту Докінз бачив японський крейсер «Ібукі». З його широких труб валив чомусь більш густий дим, ніж із труб британських і австралійських кораблів. Це видовище вражало – 38 кораблів на варті! Сьогодні Докінз сидить у своїй каюті та пише листа до матері:

Приємно усвідомлювати міць Британії на морі. Велетенський конвой іде без зупинок, своїм курсом і в своєму темпі. Іноді нам зустрічаються окремі судна, на кшталт «Остерлі», що перевозять пошту до Австралії та назад. Або крейсери з нашим прапором на щоглі. Усе це підтверджує наше панування на морі. Сьогодні ми дізналися про захоплення Циндао, і почався обмін привітаннями між нами та японським кораблем.

Узагалі-то Вільям Генрі Докінз хотів стати вчителем. У його батьків бракувало грошей. Не існувало і родинної традиції навчатися (мати кравчиня, батько робітник), але вони бачили, що хлопчик розумний. Завдяки отриманій стипендії він зміг продовжити навчання в пансіоні в Мельбурні. У шістнадцятирічному віці Докінз уже хотів обійняти посаду помічника вчителя^[43] у школі, що розташовувалася всього за сорок кілометрів від його будинку. Можливо, він досяг би успіху на цьому терені (і відчував до цього покликання), якби одного разу не прочитав у газеті, що в Дантруні відкривається військовий коледж. Він подав туди заяву, склав іспити і, на свій подив, був зарахований.

Військовий коледж був ще не добудований, коли там навчався перший випуск майбутніх офіцерів. Зовнішній вигляд закладу також викликав розчарування: місце було нудне, холодне, пустельне, а курсанти мешкали в спартанських одноповерхових казармах з легкого бетону. Але навчали там добре, а честолюбний Докінз отримав високі оцінки як з теоретичних, так і з практичних дисциплін. Молодий чоловік був невисокого зросту, близько 167 см, тендітної статури, тому зрозуміло, що саме ця обставина, а також його розумові здібності спонукали його до заняття тією справою, де потрібні мізки, а не груба сила. Більшість випускників 1914 року – 37 осіб – пішли на службу в піхоту або кавалерію, а він разом з іншим відмінником навчання потрапив до інженерних військ. Саме цей рід військ найкраще відповідав його характеру. Звісно Докінз був радий опинитися в Австралійському експедиційному корпусі та з рештою радів з приводу британських перемог, але все-таки він не був п’яний війною. І в його листах лунає голос честолюбного, спокійного, акуратного молодого чоловіка, учителя народної школи, який вдягнув форму. Він відвідує церкву. У сім’ї він найстарший з-поміж шістьох дітей: двох молодших, дев’ятирічних близнючок Зельму і Віду, він дуже любить і приділяє їм багато уваги.

Чутки про війну поширювалися давно, і для Докінза початок військових дій не став несподіванкою. Мало хто сприймав чутки всерйоз: якщо щось і трапиться, то це буде в буквальному значенні на іншому кінці земної кулі, в далеких країнах, про які ми ледь знаємо, навіть назви їхні в нас майже ніхто вимовити не можливо. Але було отримано звістку про початок війни. Стало зрозуміло, що Австралія незбагненним чином долучається до цієї війни. Докінз та інші курсанти були вкрай спантеличені. Що з ними буде? Їм залишалося чотири місяці до кінця навчання. Потім їм повідомили, що вони складуть іспити достроково і в складі експедиційного корпусу вирушать на війну. Курсанти радісно укладали свої речі, роздаровуючи або продаючи зайве. На їхню честь був влаштований святковий випускний обід. І тепер вони прямують на війну.

Європа ще дуже далеко, але Докінз уже помітив ознаки війни. У будь-якому разі деякі з них. Чотири дні тому вони пливли повз Кокосові острови, і конвой обрав східний маршрут замість звичайного західного. Причиною тому став страх перед найвідомішим і найпідступнішим рейдерським німецьким судном, легким крейсером «Емден»^[44]. Запобіжні заходи виявилися досить своєчасними, адже німці дійсно чатували на них. Конвой отримав телеграму. Найбільший корабель ескорту був висланий назустріч німцям. О 10:25 на корабель Докінза надійшло повідомлення: «Атакуємо ворога!» Хтось на борту «Орвієто» навіть чув далеку канонаду. «Емден», що поступався супротивникові в силі, був підірваний і сів на мілину.

Поширилася чутка, що поранених і полонених після цього 25-хвилинного морського бою візьмуть на борт корабля Докінза. Він з цікавістю чекає на цю подію. Конвой наближається до Цейлону. Звідти Докінз збирається відіслати листа матері. І він пише заключні рядки:

Сподіваюся, що ти добре почуваєшся. У мене все чудово, здоров’я відмінне. Дуже сподіваюся, що тітка Мері незабаром видужає. Переказуй від мене вітання всім, хто запитує про мене. На цьому я завершую листа, сподіваюся отримати від тебе відповідь, коли ми будемо в Коломбо. Цілую й обіймаю всіх вас, починаючи з Віллі… і закінчуючи дівчатками.