2
Вівторок, 4 серпня 1914 року
Ельфріда Кур спостерігає, як 149-й піхотний полк залишає Шнайдемюль

Літній вечір. Тепло. Звідкись здалеку долинають звуки музики. Ельфріда з братом сидять удома, на Альте-Банхофштрассе, 17, але музику вони чують. Музика стає дедалі голоснішою, і вони розуміють, у чому річ. Вони вибігають надвір і мчать до жовтого вокзалу, що нагадує фортецю. На площі перед будівлею юрмляться люди, горить електричне освітлення. Ельфріді здається, що в цьому білому, тьмяному світлі листя каштанів нібито вирізане з паперу.

Дівчинка здирається на залізну огорожу, що відокремлює будівлю вокзалу від люду на площі. Музика наближається. Вона бачить товарний потяг, він стоїть на третьому пероні. Бачить, що над паротягом здіймається пара. Вона помічає відчинені двері вагонів, у яких миготять одягнені в цивільне резервісти, які вирушають до місця призначення. Чоловіки визирають із вагонів, махають і сміються. Музику чутно дедалі ближче, тепер вона лине у повітрі літнього вечора. Її брат кричить: «Вони йдуть! Це 149-й полк!»

Усі чекають саме на нього: 149-й піхотний полк, розквартирований містом. Тепер він прямує на Західний фронт. Так, новий вираз – «Західний фронт». Досьогодні дня Ельфріда нічого подібного і не чула. Війна – справа рук росіян – це всі знають. Німецька армія здійснює мобілізацію, щоб відповісти росіянам, які готують напад, як усім відомо^[3].

Особливо тим, хто живе тут, у Померанії. Усі розмірковують про загрозу зі сходу, і Шнайдемюль не є винятком. Російський кордон розташований менше ніж за 150 кілометрів звідси, і через місто проходить головна траса Берлін – Кеніґсберг, а отже, це абсолютно очевидна мішень для могутнього ворога на сході.

Мешканці Шнайдемюля, так само, утім, як і ті політики і генерали, незграбні, неповороткі та некомпетентні, які балансуючи призвели Європу до війни, отримували інформацію, майже завжди неповну або застарілу. Брак фактів доповнювали здогадками, припущеннями, надіями, побоюваннями, нав’язливими ідеями, теоріями змови, мріями, кошмарами, чутками. У Шнайдемюлі, як і в десятках тисяч міст і сіл на всьому континенті, картина світу вибудовували в ці дні саме з хиткого матеріалу здебільшого з чуток. Ельфріді Кур виповнилося дванадцять років. Вона непосидюча розумна дівчинка з рудуватим кісками і зеленими очима. Вона чула розмови про те, що французька авіація бомбувала Нюрнберґ; що атакували залізничний міст біля Айхенрида; що російські війська просуваються до Йоганнісбурґа; що російські агенти намагалися вбити кронпринца в Берліні; що один російський шпигун ледь не підірвав авіаційний завод на околиці міста; що інший російський шпигун мав на меті заразити холерою воду у водопроводі; що французький агент хотів підірвати мости через Кюддов.

Усе це були лише чутки, але правду дізнаються згодом. Сьогодні люди готові повірити у будь-що, навіть у найнеймовірніше.

Жителі Шнайдемюля, як і більшість німців, уважають цю війну оборонною, – війною, яку їм нав’язали, не залишивши іншого вибору. Німці, як і всі жителі міст і сіл Сербії, Австро-Угорщини, Росії, Франції, Бельгії та Великої Британії, сповнені страху і надії, водночас переконані у своїй правоті, бо їм належить битися із силами зла. Потужна емоційна хвиля прокотилася Шнайдемюлем, Німеччиною та Європою, накривши собою всіх і вся. Те, що для нас пітьма, для них – світло.

Ельфріда чує вигуки брата й одразу бачить усе сама. Ось вони йдуть, шеренги солдат у сірій уніформі, коротких чоботях зі світлої, невичиненої шкіри, з великими наплічниками, у загострених касках з сірими тканинними чохлами. Попереду крокує військовий оркестр. Коли він наближається до вокзалу і натовпу на площі, то звуки знайомої всім мелодії захоплюють людей. Солдати співають, і натовп підхоплює за ними приспів. Пісня лунає бравурно цього серпневого вечора:

 
Lieb’Vaterland, magst ruhig sein,
Lieb’Vaterland, magst ruhig sein,
Fest steht und treu die Wacht, die Wacht am Rhein!
Fest steht und treu die Wacht, die Wacht am Rhein!^[4]
 

Повітря дрижить від барабанного бою, тупоту чобіт, співу і криків «ура».

Ельфріда запише в своєму щоденнику:

149-й пройшов тоді пліч-о-пліч, розтікаючись пероном як сіра хвиля припливу. У всіх солдатів були на шиї довгі вінки з квітів або ж просто квітки на грудях. З гвинтівок стирчали айстри, левкої та троянди, немов мали намір обстрілювати ворогів квітами. Обличчя солдатів були серйозними. А я ж уважала, що вони сміятимуться і радітимуть.

Ельфріда все ж бачить одного усміхненого солдата, лейтенанта, й відразу впізнає його. Його звати Шен, і вона дивиться, як він прощається з родичами і потім продирається крізь натовп. Як інші ляскають його по спині, обіймають, цілують. Їй хочеться крикнути: «Привіт, лейтенанте Шен!» Але вона не наважується.

Грає музика, над натовпом здіймаються капелюхи і носові хусточки, потяг з одягненими в цивільне резервістами гуде і рушає з місця. Усі люди махають і кричать «ура». Незабаром вирушить у дорогу і 149-й. Ельфріда злазить з огорожі, її поглинає натовп. Вона відчуває, що її ось-ось розчавлять, задушать. Дівчинка бачить літню жінку з червоними від сліз очима. Вона несамовито кричить: «Пауль! Де мій малюк Пауль? Дайте мені побачити мого сина!» Ельфріда не знає, хто такий Пауль, вона стоїть, стиснута з усіх боків спинами, руками, животами, ногами інших людей. Вражена або, можливо, вдячна за те, що їй удалося помітити хоч щось у цьому безладному, плутаному, гігантському клубку образів, звуків і відчуттів. Ельфріда, затиснута в натовпі, промовляє коротку молитву: «Боже милосердний, збережи цього Пауля! Поверни його цій жінці! Молю Тебе, благаю, молю!»

Вона бачить, як повз неї марширують солдати, а поруч з’являється маленький хлопчина. Просунувши ручку крізь холодні залізні прути огорожі, він кричить: «До побачення, солдате!» Один з них, одягнений у сіру форму, бере простягнуту ручку і потискає її: «До побачення, малюче!» Усі сміються, оркестр грає «Deutschland, Deutschland, ьber alles». Дехто підспівує. Довгий, прикрашений квітами потяг зупиняється біля першої платформи. Лунає звук горна, і солдати зразу ж залазять всередину. Лайки, жарти, накази. Солдат, який відстав, поспішає до потяга, пробігаючи зовсім поруч із Ельфрідою, яка стоїть за огорожею. Вона сміливо простягає йому руку і ніяково бурмоче: «Хай щастить!» Він дивиться на неї, посміхається і на ходу потискає їй руку: «До побачення, дівчинко!»

Ельфріда проводжає його поглядом. Бачить, як він здирається в один із товарних вагонів. Бачить, як він обертається і дивиться в її бік. Потяг рушає з місця, спершу – зовсім повільно і неохоче, потім – набираючи швидкість.

Крики «ура» лунали в повітрі, обличчя солдатів виднілися у відчинених дверях вагонів, люди кидали квіти слідом за потягом. Якось одразу багато з тих, хто залишився, заплакали.

 
До побачення! Чекаємо вас додому!
Не бійтеся! Ми незабаром повернемося!
Ми відсвяткуємо Різдво вдома з мамою!
Так, так, так, швидше повертайтеся додому!
 

З потяга, що відходить, лунає гучний спів. Дівчинці вдалося розчути тільки частину приспіву: «In der Heimat, in der Heimat, da gibt’s ein Wiedersehen!» ^[5]

А потім потяг зникає в ніч. Літо. Тепло.

Ельфріда схвильована. Стримуючи сльози, вона повертається додому. Дорогою вона тримає перед собою руку, яку їй потиснув солдат, наче та тепер особливо цінна і дуже крихка. Піднімаючись погано освітленими сходами на Альті-Банхофштрассе, 17, вона крадькома цілує цю руку.

3
Середа, 12 серпня 1914 року
Володимир Літтауер бачить загибель Маргграбови

І це війна? Літнє сонце з’являється над сільською ідилією. Він бачить доглянуті селянські двори, складені з каменю, ошатні села. Бачить широкі поля, копиці сіна, невеликі гайки. Бачить блискучу гладь озер і м’які обриси пагорбів. Вони повільно їдуть верхи вздовж вузької, звивистої дороги, посипаної гравієм. Над колоною майорять червоні, жовті та блакитні флюгери.

Романтична картина: «Гусари на тлі пасторального пейзажу». Лиш одне дивно. Ніде не видно жодної живої душі. Але поки нічого й не відбувається, принаймні нічого серйозного. Ще не зовсім розвидніло, і в сутінках піхотинці, які йдуть поруч з ними, натрапили на когось, кого вони помилково вважали німецькими солдатами. Почулася стрілянина, і знову все стихло.

За кілька годин ескадрон гусарів, у якому служив Володимир Літтауер, опинився у Східній Пруссії. Кордоном тут була лише мілка канава, де можна було побачити стовп з німецьким гербом, що лежав у траві. Метою операції було невелике німецьке містечко Маргграбова. Вони з цікавістю розглядали будинки, повз які проїжджали. Вони порожні. У деяких з них був накритий сніданок, його облишили, не доївши. Їжа була ще гарячою.

Володимир Станіславович Літтауер – корнет російського гусарського полку, 1-го Сумського. Він народився на Уралі, виріс у Санкт-Петербурзі, батько його був заможним заводчиком. Триває другий рік його служби в армії. Він самовпевнений, зарозумілий, розумний, і досі його життя було безжурним. (Єдине, через що він переймався, так це те, що він виглядає значно молодше у свої двадцять два роки.) Багато в чому Літтауер справді ідеальний гусар, принаймні за гусарськими мірками: гарний наїзник, елегантний, добре одягнений, добре вихований, дотримує етикету, пиячить, б’ється на дуелях, має коханок, танцює на балах, усерйоз його турбує вигляд його вощених вусів і відпрасованої форми.

Для нього, як і для його товаришів-офіцерів, військова служба була не стільки покликанням, скільки способом життя. (А полк – їхня родина^[6].) Було заведено байдуже ставитися до різних військових інновацій. Їхні манери та поведінка свідчили про те, що він зі своїми товаришами жив на початку XIX століття. Що за вигадки всі ці виснажливі маневри і нудні уроки тактики або артилерії? Єдине, що має значення, – особиста хоробрість і вміння триматися в сідлі. Так вони вважали. Ескадрони могли виконувати витончені за своєю складністю маневри з точністю циркачів. Більшість солдатів не вміли читати і писати. Багато хто походив з російської частини Польщі. Коні у них були чудовими. Перед парадом їх фарбували, щоб усе виглядало одноманітно.

Але ось щось відбувається. Лунають постріли. Колона зупиняється. Світає. Командир ескадрону наказує Літтауеру за допомогою своїх людей відтіснити німців, які перешкоджають просуванню колони. Літтауер наказує своїй чоті спішитися. Вони починають просуватися через невеликий гайок, до того місця, звідки почулися постріли. У повітрі лунає якийсь свист, час від часу чутно звуки дивних ударів, немовби від стовбурів дерев. Капрал, який біжить поруч із ним, запитує: «Що це, ваше благородіє?» Літтауер відповідає йому дещо невпевнено і розгублено: «Гадаю, що це кулі».

Вони дістаються того місця, звідки лунали постріли. Там нікого немає. Нікого з його солдатів не поранено. Вони сідають на коней, і ескадрон знову мчить вперед.

До сьомої години ранку вони вже досягли мети: ось він, великий селянський двір на пагорбі. Там вони і зупиняться. З височини бачать прекрасний краєвид біля містечка Маргграбове. Літтауер помічає скупчення міських дахів, церковні шпилі, просто біля блискучого озера. Він звертає увагу і на єдину в місті площу. На деяких, найбільших будинках висять прапори Червоного Хреста. Він бачить, як відбувається наступ. Ця картина вражає його:

Багато що з того, що я побачив з пагорба, за своїм драматизмом нагадувало живописні полотна дев’ятнадцятого століття. Гусари, спішившись, марширують просто мов на плацу; дві гармати нашої батареї висуваються вперед, щоб зайняти позиції у відкритому полі, саме на лінії вогню; гуркоче артилерія; розривається шрапнель; гармати випльовують снаряди; гусари просуваються вперед. Нам здавалося, що ми бачимо іграшкову війну. Вона швидше відчувалася як захопливе видовище і не жахала. Ми немов не розуміли і не відчували, що є свідками братовбивства.