38
Вівторок, 2 березня 1915 року
Володимир Літтауер оглядає поле бою в лісі під Августовом

З темного неба падає сніг. Вони прямують дорогою, але не впізнають цих місць. Їм трохи не по собі, тим паче, що вони готуються до наступу. Десь там, у сніговій круговерті, знаходяться німці.

По обіді снігопад поступово рідшає і припиняється. Горизонт розчистився. І тоді вони побачили, що відбувається навколо. Майже за два кілометри від них рухаються ворожі кавалеристи. Схоже, вони весь час ганялися одне за одним. Але бій так і не почався. Німцям дозволено відступити.

Смеркає. Дерева обступають їх дедалі щільніше. Вони в серпневому лісі. Тут дев’ять днів тому тривали тяжкі бої, коли німці оточили і знищили вщент XX корпус Булгакова^[74]. А тепер переможці ретирувалися, залишивши за собою тихе, безлюдне поле бою. Утім, не таке вже й безлюдне.

Колона вершників рухається вперед, і Літтауер бачить якісь дивні стоси, немов уздовж лісової дороги нагромаджені дрова. І все ж щось не сходиться. Це вочевидь не дрова, зважаючи на їх розміри, і взагалі не схоже на деревину. Один корнет прямує до них і відразу ж повертає назад: ні, це не дрова, це штабелі людських тіл.

Місцеві жителі мали поховати загиблих. Але їм поки не вдалося завершити цього ритуалу. Ліс став місцем жорстокого кровопролиття. Військові з’єднання зненацька зітнулись у страшній метушні. Раз у раз спалахували ближні бої, цілком хаотичні. У той час як оточені російські частини тіснилися на маленькому п’ятачку, відчайдушно намагаючись прорватися. Літтауер був приголомшений. Він ніколи не бачив нічого подібного.

Деякі острівці полів і лісів були буквально встелені трупами – і німців, і росіян. Під час минулої битви в цих місцях німецькі та російські солдати вочевидь переслідували одне одного по п’ятах і полягли, ніби шари пирога. Неможливо було з’ясувати, де свої, а де ворог. Невеликі групи обстрілювалися з найнесподіваніших напрямів і з близької відстані.

Літтауер прямує далі, з жахом вдивляючись в моторошні застиглі картини. Ось він бачить батарею: люди й коні застигли в своїх звичайних позах, усі вони мертві. Він бачить піхотну роту, яка полягла зразковим строєм: усю її скосив кулеметний вогонь, усі мертві. Бачить півдесятка санітарів, які лежать у ряд із навантаженими ношами, і всі вони також мертві. Бачить одягнутих у сіре німців, які лежать купою: вони марно намагалися сховатися під кам’яним містком, але всі вони тепер мертві. Бачить обоз російського полку.

Усі коні та всі люди були вбиті під час переправи через міст. Останнім у цьому ряду виявився візок священика. Він також загинув, сидячи у своєму візку.

Вони зупинилися на постій у селі. Будинки були переповнені тяжко пораненими росіянами, яких німці не чіпали відступаючи. У деяких у ранах ворушилися хробаки. Сморід стояв нестерпний. Літтауер не зміг ночувати в будинку. Він ліг спати у дворі, просто в снігу.

39
Середа, 3 березня 1915 року
Андрій Лобанов-Ростовський і заметіль під Ломжею

Зима незабаром завершується. А разом з нею – і лютневий наступ німців. В обох випадках йдеться про феномени, абсолютно непередбачувані, незважаючи на закони метеорології та плани стратегів. І коли полк Лобанова-Ростовського готується до бою – останнього або передостаннього, невідомо, – щоб зайняти малесенький горбок на лінії фронту або знищити ворожу позицію, або здійснити інший задум, що можна роздивитись у всій повноті лише на штабних картах масштабу 1:84 000, – починається сильна хуртовина.

Цю зиму в північно-західній Польщі можна назвати жахливою. Остання атака Гінденбурґа не мала особливого ефекту. Лінія фронту росіян у північно-західній Польщі пересувалася зовсім трохи то туди, то сюди, але в цілому залишалася незмінною.

Андрій Лобанов-Ростовський служив у гвардійської дивізії – тому типі надійних елітних з’єднань, що використовували в ролі «пожежних» і яких посилали на найнебезпечніші ділянки. Але він знову уник тяжких боїв. Спочатку захворів у Варшаві, потім пересідав з потяга на потяг і їхав то в одному, то в іншому напрямку, поки генерали вирішували, де ж його дивізія найпотрібніша: «Те, що військове керівництво в паніці не могло ухвалити певного рішення, свідчило про те, що ситуація змінювалася щохвилини». Зрештою вони зупинилися в Ломжі. Дивізія вирушила на лінію фронту, на північний захід від міста, позначеного на карті. «І коли наблизився ворог, ця лінія дійсно стала фронтом».

Завершувалася зима, а з нею – і зимові бої. Тепер уже йшлося про битву «місцевого значення». Заметіль не повинна була перешкодити наступу росіян згідно з планом. І знову Лобанов-Ростовський є лише глядачем. У цій ситуації він як сапер не затребуваний. Він уважав жахливим, що війна або, швидше, генерали не бажають скоритися перед силами природи: «Звуки артпідготовки і гарматного вогню змішувались із завиванням вітру і заметіллю». Втрати були надзвичайно великими, навіть за мірками цієї війни, бо багато поранених просто загинули від переохолодження. А ті з них, хто вижив у сніговій бурі та при низьких мінусових температурах, дістали обмороження. Госпіталі були переповненими солдатами з ампутованими кінцівками.

Андрій Лобанов-Ростовський почувався кепсько. Його гнітили бездіяльність і постійне очікування. Він уважає, що пасивність і відсутність дій «надзвичайно пригнічують». Монотонність життя порушувалася тільки тоді, коли німецькі аероплани пролітали над ними, зазвичай удосвіта або пізно ввечері, і скидали на них бомби.

40
Неділя, 7 березня 1915 року
Крестен Андресен малює в Кюї віслюка

Полковий священик привітав їх у своїй проповіді з тим, що всі вони живуть у цей доленосний час. Потім вони проспівали «Твердиня наша – вічний Бог», пропустивши другий вірш, бо він міг бути розтлумачений як сумнів у силі зброї ^[75]. Минуло кілька дивних місяців. Бої гриміли десь удалині, і то рідко. За весь час перебування на фронті Андресен зробив лише три постріли, причому він був певен, що кулі полетіли в нікуди, застрягши в загородженні перед їх позиціями. Коли панувало затишшя, у нього іноді виникало відчуття нереальності того, що відбувається, що рано чи пізно заволодіє всіма учасниками подій, яке заважало усвідомити, що дійсно триває війна.

Напевно, саме тиша і спокій змусять його відчути – йдеться саме про почуття, – що все в цьому світі незбагненним чином наближається до свого кінця. У будь-якому разі він мріяв про мир. Андресену вночі снилися дивні сни. Як учора: йому наснилося, що він гуляє вулицями Лондона, одягнений у свій кращий костюм, пошитий до конфірмації; потім раптово переноситься у дім свого дитинства і накриває там на стіл, готуючись обідати.

Спів птахів, спекотне синє небо розкинулося над землею, де з сухого жовто-коричневого починає проростати соковите яскраво-зелене. Весна настала в Пікардії. Зацвіли крокуси, у лісі розпустилися фіалка та білокрильники, а просто посеред недавніх руїн Андресен побачив чемерники і проліски. Зазвичай весна була часом сівби, але не тут і не зараз. Зрозуміло, Андресен міг почути звуки парової молотарки, що лунали з села. Але зерно, що там перемелювалося, не знадобиться французькому селянинові, – адже йому навіть заборонили зорати власну землю; причому заборона ця була ще суворішою з урахуванням того, що вона була запроваджена тоді, коли селяни вже встигли зорати більшу частину, – виявилося, зовсім марно.

Андресену жалів тих французів, які все ще залишались у селах просто за лінією фронту.

Їх раціон вирізнявся жахливою одноманітністю. Мер роздавав мешканцям по кілька короваїв, розміром з колесо тачки, спечених із пшениці навпіл із житом. Зазвичай вони харчувалися всухом’ятку, іноді з’їдали по маленькому шматочку м’яса або по кілька печених картоплин. Переважно харчувалися молоком та бобами із буряком.

Андресен, який сам виріс у селі, добре розумів страждання французьких селян, яким тяжко було змиритися з бездумним марнотратством на війні. На початку свого перебування в цих краях солдати щоночі застеляли спальні місця новою, необмолоченою пшеницею з полів. У розбомбленому Лассіньї деякі вулиці були вистелені товстим шаром необмолоченого вівса для того щоб, приглушити шум від возів.

Можливо, та сама сільська натура заговорила в Андресені, коли йому полюбився маленький віслючок на кличку Паптіст, який стояв на одному з обійсть в Кюї. Любов виявилася нерозділеною: віслючок сердито кричав, коли до нього наближалися, і готовий був брикнути непроханого гостя. Андресенові віслючок здавався надзвичайно комічним у своїй дурості та вроджених лінощах. Цієї неділі він вирішив написати його портрет: віслючок стоїть на галявині та насолоджується весняним теплом. Коли малюнок буде готовий, він пошле його своїм, додому.

Віслючок був не єдиним його знайомим. У Кюї він також потоваришував із двома француженками, блондинкою і брюнеткою. Вони були біженками з довколишнього села, що опинилося на нічийній землі. Швидше за все, це знайомство відбулося тому, що він данець, а не німець. Брюнетка мала одинадцятирічну доньку, Сюзанн, – звали її Су. Вона називала Андресена «Крестен-датчанин». Брюнетка не бачила свого чоловіка з кінця серпня. «Вона дуже засмучена».

Днями вони запитали мене, коли знову запанує мир. Але я, як і вони, мало що знав. Я втішав їх як міг. Вони плакали над своїм нещасним життям. А взагалі їх рідко можна було побачити в сльозах, хоча вони мали на це повне право.

Андресен допоміг брюнетці написати до відділення Червоного Хреста в Женеві, щоб отримати відомості про її зниклого чоловіка. Ще він подарував Су лялечку на ім’я Лотта. Дівчинка радісно возила її, посадивши в порожню коробку з-під сигар. Андресен вирішив змайструвати для ляльки іграшкову карету.

41
П’ятниця, 12 березня 1915 року
Рафаель де Ногалес прибуває до гарнізону Ерзурума

Під час тривалого та виснажливого походу через засніжені гори найбільше враження на нього справило те, що ніде не було видно дерев. І немає жодних птахів. А він думав, що зустріне хоча б воронів або грифів, а можливо, інших якихось птахів, що харчуються падлом, бо в кінці шляху він міг бачити наслідки великої катастрофи біля Сари-комиша, – тисячі задубілих трупів коней і верблюдів. «Воістину це нещасна країна, якщо навіть хижі птахи залишили її».

Однак у ньому не було помітно жодної тіні каяття. Він дістав те, що хотів.

Коли в серпні почалася війна, багато хто виявив бажання взяти в ній участь, довгими і важкими шляхами дістаючись до Європи. Мабуть, шлях Рафаеля де Ногалеса виявився одним із найдовших. І вже напевне найтяжчим. Якщо хтось і заслужив титул «міжнародного авантюриста», то це він. Народився Рафаель у Венесуелі, у старовинній родині конкістадорів та корсарів (його дід воював за незалежність країни), виріс і здобув освіту в Німеччині. Його завжди вабили пригоди.

Рафаель Інчоспе де Ногалес Мендес не був захоплений ідеями нестримного націоналізму або утопічними енергіями, що рухали мільйонами людей. Не мав наміру він на той час і доводити щось собі або іншим. Безстрашний, нетерплячий, безтурботний, він давно був готовий до життя в невпинному русі. Так, він воював в іспано-американській війні 1898 року, брав участь (не на тому боці) у перевороті 1902 року у Венесуелі, за що був змушений емігрувати з країни; бився добровольцем в російсько-японській війні 1904 року (де був поранений); промивав золото на Алясці (уважається одним із засновників міста Фербенкса), був ковбоєм в Арізоні. Нині Рафаелю де Ногалесу 36 років. Він енергійний, привабливий, гордий, загартований, освічений, темноволосий і невисокий на зріст, капловухий, з овальним обличчям і глибоко посадженими очима. Своїм зовнішнім виглядом де Ногалес дуже нагадує Еркюля Пуаро: прекрасно одягнений і має невеликі, гарно підстрижені вуса.

Ледь почувши про початок війни, він сів на поштовий пароплав, що йшов до Європи, твердо вирішивши брати участь у битвах. Судно називалося «Кайєнна». Коли ж він звивистими шляхами дістався нарешті Кале, перед ним постала трагічна картина. Вулиці міста були заповнені біженцями, здебільшого жінками і дітьми. Вони несли «жалюгідні залишки» свого майна, що вдалося врятувати. Час від часу вулицями марширували солдати або гуркотіла артилерійська батарея, і перехожі тулилися до стін будинків. Назустріч їхали машини, заповнені пораненими в найрізноманітнішій військовій формі: «Схоже, десь точилися бої, але бозна-де». Особливо він запам’ятав два звуки. По-перше, загрозливе гуркотіння аеропланів, що кружляли у них над головами. Вони «вилискували сталлю і були схожі на орлів». По-друге, безперервне тупотіння тисяч людей у дерев’яних черевиках по бруківці. Усі готелі були переповнені. Уперше де Ногалесу довелося ночувати в кріслі.

Через своє виховання він був схильний завжди приставати на бік великих держав, однак новина про те, що німецькі війська розтоптали одну зі своїх маленьких країн – сусідів, змусила його «пожертвувати особистими симпатіями і запропонувати свої послуги маленькій, але героїчної Бельгії». Виявилося, що це легше сказати, ніж зробити. Тому що маленька, але героїчна Бельгія ввічливо відмовилася від пропозиції. Тоді він звернувся до французької влади, але й тут відмовилися прийняти його на службу до армії. Після чого він, розсерджений і ображений, дістав пораду спробувати звернутися… до Чорногорії. Завершилося тим, що його заарештували в горах як шпигуна. Сербська і російська влада також відхилила його пропозицію, звісно, у найввічливішій формі. Російський дипломат, якого він зустрів у Болгарії, натякнув, що, можливо, йому варто спробувати в Японії, «можливо, вони…». Обурення і відчай де Ногалеса були такими великими, що він мало не знепритомнів просто в розкішно обставлений залі російського посольства в Софії.

Рафаель де Ногалес не знав, куди йому податися. Повертатися додому він не хотів. Але не міг він «і нічого не робити, адже це означало б загибель якщо не від голоду, то вже напевне від туги». Випадкова зустріч із турецьким послом у Софії вирішила справу: де Ногалес завербувався в армію супротивника. На початку січня він записався на службу до турецької армії, а за три тижні залишив Константинополь^[76] і вирушив на фронт на Кавказ.