30
Неділя, 17 січня 1915 року
Ріхард Штумпф драїть палубу на «Гельґоланді» біля берегів Гельґоланда

Холодне, свинцеве море. Напружене очікування змінюється позіханням. Вони жодного разу не брали участь у бою, жодного разу не бачили ворога. Щоправда, під час битви біля острова Гельґоланд наприкінці серпня вони чули віддалену канонаду, і тільки. Штумпф описує це як «чорний день» у своєму житті та житті всього екіпажу. Вони майже наблизилися до бою, коли на Різдво знову ж таки чули звуки британських дирижаблів. Але «Гельґоланд» огорнуло фіранкою туману, і його не можна було атакувати, і все ж один з дирижаблів скинув бомби на віддалений крейсер і на вантажне судно, так що десь на борту виникла пожежа. З корабля Штумпфа теж вчинили стрілянину в бік звуків, звісно наосліп, але тим рішучіше.

Справа не в тому, що «Гельґоланд» та інші німецькі кораблі намагалися триматися подалі від ворога. Німецькі стратеги прагнули ретельно обирати, з ким із британського флоту, що переважав за чисельністю, можна вступити в бій. Повсякденну грубу роботу покладали на підводні човни, які повинні були перешкодити постачанню Британських островів і, крок за кроком, послабити супротивника^[61]. Значні морські битви не планувалися. Адмірали з обох сторін чудово розуміли, що можуть програти війну за півдня. Відсутність перемог на морі Німеччина компенсувала по-своєму. На початку війни подекуди в світовому океані почали з’являтися легкі німецькі ескадри, іноді вони належали німецьким колоніям. І незабаром почалася примітна гра в кота та мишку між цими невловимими корсарами і незграбним британським флотом^[62]. У той час як основний німецький флот до цієї пори задовольнявся патрулюванням власних територіальних вод, щоб захищати свою країну від ворожого десанту і здійснювати поодинокі вилазки, подібні до шпилькових уколів, біля британського узбережжя в Північному морі^[63].

Після Різдва «Гельґоланд» патрулював через день. Заняття виснажливе, часто воно означало безсонні ночі. Крім того, воно було неймовірно одноманітним. Штумпф занотовує у своєму щоденнику: «Не відбувається нічого, гідного згадки. Якби я занотовував свої справи щодня, то довелося б писати одне й те саме».

Цей день також був схожим на інші.

Спершу Штумпф разом з іншими матросами драїв палубу. Потім вони начищали до блиску всі латунні деталі. Наприкінці відбувся педантичний огляд форми. Останнє розлютило Штумпфа. Він занотовує в щоденнику:

Незважаючи на те що ми через загальний брак вовни тривалий час не мали можливості замінити зношені речі, командир дивізіону ^[64] розглядає кожну зморшку і кожну плямку на нашій формі. Він відкидає будь-яку спробу пояснення, незмінно відповідаючи: «Погане виправдання!» Боже, як я стомився від такої поведінки на флоті! Більшість це вже не хвилює. Ми раді, що не всі офіцери такі.

Штумпф зціплює зуби під час «гидотного огляду» і бажає подумки, щоб ворожий літак «скинув бомбу на голову командира». Він утішається тим, що після обіду буде вільний.

І тут надходить наказ: «Гельґоланд» повинен повернутися до Вильґельмсхафену для постановки в сухий док. «Чорт забирай, – пише він, – ще одна зіпсована неділя». Війна триває всупереч очікуванням Штумпфа. Вечір був витрачений на копирсання в шлюзах. У синіх сутінках спроби рушити далі були марними, і вони підійшли до берега на ніч.

31
П’ятниця, 22 січня 1915 року
Учень пекаря відвідує Ельфріду Кур у Шнайдемюлі

Уже пізно. У двері дзвонять. Ельфріда відчиняє. На морозі, у темряві стоїть учень пекаря, у білому робочому одязі і дерев’яних черевиках, укритий борошняним пилом. Він простягає дівчинці закритий кошик. У ньому лежать свіжоспечені хлібці, ще гарячі, щойно з печі. Зазвичай вони отримують свіжий хліб уранці, а зараз наче б то вечір? Хлопчик сміється: «Тепер усе інакше, фройляйн». І розповідає, що ввели нові державні обмеження на використання борошна і що тепер не можна пекти вночі. Але засмучуватися тут не варто. Він нарешті зможе спати, як усі нормальні люди. І побіг далі, крикнувши їй: «Це через війну!»

Бабуся схвалила нововведення. Німці їдять надто вже багато хліба. У газетах з’явилися суворі попередження про заборону використовувати зерно на корм худобі: «Кожен, хто згодовує зерно худобі, чинить злочин проти Батьківщини і зазнає кари». У господарському житті Німеччини виникла необхідність серйозних змін: тепер калорії слід отримувати не з м’яса, а зі споконвічної вегетаріанської їжі. (У зерні, наприклад, його міститься в чотири рази більше, ніж при перерахунку на м’ясо). Ні, не м’ясо, а овочі повинні відтепер панувати на обідньому столі німців. У цих краях дві третини населення працюють на землі. Але це не означає, що всі живуть у рівних умовах. Дрібні селяни та сільськогосподарські робітники вже відчули на собі, що часи змінюються на гірше, тоді як заможні селяни чудово давали раду. Ельфріда чула розмови про те, що багаті селяни, незважаючи на всі заборони, продовжують годувати своїх корів і коней зерном; це було помітно з угодованості худоби та її лискучої вовни.

Ні, багаті селяни і поміщики ще не відчули на собі тягаря війни:

Щоранку вони їдять на сніданок чудовий пшеничний хліб, іноді з родзинками і мигдалем, а ще – яйця, ковбасу, сир, копчену шинку, копченого гусака, варення різних сортів і ще багато всього іншого. Кожен, хто хоче, може випити свіжого молока, кави або чаю. А в чай вони кладуть фруктове желе ложками.

До обурення і заздрості Ельфріди від думки про те, як поводяться багатії, приєдналися того дня докори сумління. Адже і вона деякою мірою завинила перед Вітчизною. Дівчинка дуже любила коней тому іноді крадькома пригощала їх хлібцем або яблуком. Але тепер коней було не так багато, як бувало перед війною. Усіх їх забрали в армію, крім тих, без яких було не впоратися в сільському господарстві.

32
Середа, 3 лютого 1915 року
Мішель Корде зустрічає в Парижі героя

Ще один обід. Найбільш іменитий гість за столом – без сумніву відомий письменник, шукач пригод, мандрівник і академік П’єр Лоті^[65], найбільш дивний – лейтенант Симон, у цивільному житті – учитель французької мови в Англії та перекладач. Так, перекладач: Симон переклав одну книгу з англійської французькою мовою, але популярною вона не стала, бо в ній ішлося про німця (Гете). Незважаючи на свої мізерні заслуги в літературі, лейтенант наполегливо хотів бути героєм вечора. Він – ветеран битви біля Марни, де втратив око і був поранений у руку. За вікнами – прохолодний Париж.

Битва близ Марни вже оточена особливим ореолом. Причина очевидна: саме там були зупинені німецькі армії, що здавалися непереможними, там був врятований Париж і зникла загроза поразки у війні. (Крім того, перемога біля Марни стала розрадою після величезного розчарування через провал дорогого наступу французів у німецькій Лотарингії на самому початку війни.) Але була й ще одна причина. Поле бою було доступним. Зона бойових дій зазвичай була строго закритою для цивільних осіб, потрібен був спеціальний дозвіл, щоб просто зателефонувати туди. (Іноді навіть у високопоставлених політиків виникали труднощі, коли вони мали намір виїхати на фронт, а вони охоче просилися туди, бо це виглядало гідним вчинком, і до того ж вони могли вбратися в костюми власного винаходу, що нагадували військову форму. Одного разу, коли Бріан приїхав на фронт, його вважали за шофера.) Проте місця близ Марни, де точилися бої, були відкритими для всіх охочих і розташовувалися близько від Парижа. Тому вони незабаром стали місцем паломництва. Люди приїжджали туди, збирали осколки, що вкривали поле після боїв, везли додому як сувеніри різні предмети, зокрема: каски, кашкети, ґудзики, гільзи від патронів, осколки гранат, картеч. Ті, хто були не в змозі поїхати на поле, могли замість цього купити щось на пам’ять на деяких ринках, де щойно зібрані сувеніри продавали просто в кошиках.

Лейтенант Симон почав описувати свої враження і те, як він був поранений у битві. Тут Корде побачив, що гості за столом поводяться неуважно і майже не слухають оповідача. Історії про героїв і драматичні військові події також схильні до інфляції. І тоді він згадав про офіцера, якому ампутували обидві ноги і який сказав потім: «Тепер я герой. А за рік стану просто калікою».

Усе ще немислимо сказати: швидше уклали б уже мир. Почувши таке, усі хором кричать: «Обурливо!» Люди знову почали заповнювати ресторани^[66].

33
Субота, 6 лютого 1915 року
Вільям Генрі Докінз сидить біля пірамід і пише листа матері

«Люба мамо, – пише він, – на жаль, цього тижня пошти не було, оскільки бракує поштових кораблів». Поштовий зв’язок з австралійськими військами в Єгипті вкрай ненадійний. Три тижні тому вони одержали листи, яких чекали з листопада: прибуло одразу 176 мішків із поштою. Спершу – нічого, потім – забагато, важко на все відповісти. Тепер – знову нічого.

Але Докінз отримав листа з домашніми новинами. Він знає, що всі живі – здорові, що мама водила близнючок до дантиста, що квіти, які він відправив знайомій дівчині, не надійшли, що ціни в Австралії зростають. Настрій у нього гарний. Хоча він, як і раніше, з неприязню ставиться і до самої ситуації, і до Єгипту. Тривають нескінченні навчання, і ще їх застала перша цього року піщана буря. Вони, як і раніше, не знають, що ж буде далі, – чи відправлять їх до Європи чи залишать у Єгипті.

Війна поволі наближається, але поки її ще не видно й не чутно. Приблизно тиждень тому британські літаки-розвідники виявили османські військові з’єднання, що рухалися через Синайську пустелю до Суецького каналу. Три дні тому відбувся довгоочікуваний бій. Два батальйони австралійської піхоти були послані як підкріплення в саме пекло – Ісмаїлію, – і незабаром атаку було відбито^[67]. Багато хто, поміж них – Докінз, трохи заздрили тим, хто вирушив до Суецького каналу, і в листі до матері простежується філософія байки про лисицю і виноград:

Біля каналу сталася сутичка, але вдома ти, звісно ж, сама почитаєш повідомлення про це. Четвер став для нас пам’ятним днем, коли на захист каналу вирушили перші з’єднання. Це були 7-й і 8-й батальйони. Вільям Гамільтон^[68] служить у 7-му батальйоні, і ще мій старий командир, майор МакНіколл. Усі їм заздрили, але я особисто сумніваюся, що операція принесе їм задоволення, – адже так стомлює чекати цих турок, з яких і солдати зовсім нікудишні.

Сам він проводить час, займаючись будівництвом, розбиранням і транспортуванням понтонних мостів^[69]. Цього дня вони, до речі, вільні. Разом з іншим товаришем по службі, офіцером, він їде в Мемфіс – поглянути на стародавні руїни. Найбільше враження справили на нього дві гігантські статуї Рамзеса II. Він пише в листі: «Це приголомшливі скульптури. Напевно, потрібні десятиліття для їх зведення». Тепер вечір, і він сидить у своєму наметі:

Коли ти отримаєш цього листа, літня спека у вас уже зменшиться. Сподіваюся, що після збору врожаю можна буде купити борошно й пшеницю дешевше. Почуваюся виснаженим, тому завершую свого листа гарячим вітанням усім – від Віллі й до дівчаток.

34
П’ятниця, 12 лютого 1915 року
Флоренс Фармборо перевіряє в Москві свій дорожній гардероб

Тепер усе позаду: шість місяців роботи в приватному військовому госпіталі у Москві; старанне навчання на курсах медсестер (практичні основи вона опанувала добре, але проблеми виникали з теорією, що викладали важкою російською мовою); іспит; урочиста церемонія в православному храмі (священик неправильно вимовляв її ім’я – «Флоренц»); спроби влаштуватися на службу в новий пересувний польовий госпіталь № 10 (ці спроби були успішними після чергового втручання її колишнього роботодавця, відомого кардіолога).

Фармборо занотовує у своєму щоденнику: