Отримати догану за передачу наприкінці кварталу означало позбутися премії, а це – солідна добавка до невеликої зарплати режисера П категорії. Коли режисер майже змирився з таким рішенням керівництва, яке жваво обговорював увесь колектив, з Києва прийшов телекс, що на загальнокомітетській літучці передача Чернівецької студії телебачення «Камертон доброго настрою» визнана кращою передачею тижня й занесена на Червону дошку. І є прохання від глядачів пісню «Червона рута» повторити в одній із наступних програм, яка вийде на УТ.

Андрій Федорович Москаленко був чоловік гарячий, крутий, але справедливий. І те, що передача в Києві занесена на Червону дошку, його дуже втішило й переконало, що творці «Камертона…» заслуговують наподяку, а не на догану. Отож він так само швидко відмінив наказ про догану й видав інший – про нагородження режиссера Стріховича Похвальною грамотою. У 1999 році Василь Іванович передав Грамоту в музей Івасюка.

А вже наступного тижня в програмі «Студентський меридіан» знову звучала «Червона рута», але вже підкріплена знятим ще у серпні у місті Косові «роликом», в якому брала участь приятелька Володимира Івасюка, студентка театрального інституту Віра Хомюк. Віра Михайлівна нещодавно згадувала^[4] той прекрасний період свого життя, коли була на зйомках.

Та повернемось у 1970-й.

31 жовтня у Чернівецькій обласній філармонії звітують самодіяльні народні колективи області, щоб підтвердити своє звання. Тоді це був дуже складний іспит для аматорів художньої самодіяльності. В «екзаменаційній» комісії – представники Міністерства культури України, очолює журі композитор, автор шляґера 60-х років «На долині туман» Борис Буєвський.

По закінченні виступу кожного колективу журі аналізує рівень майстерності, дає поради. Ансамбль «Смерічка» з Вижниці, керований Левком Дутківським, в числі тих пісень, які можна показати такому шанованому журі, виконав «Червону руту». Як же всі були шоковані, коли Буєвський оцінив цю пісню, як «мильні бульбашки на новорічній ялинці»! Учасники ансамблю, які, до речі, були запрошені з гастролями до сусідньої Румунії, після такої різкої критики навіть побоялися, що їх не пустять за кордон. Як згадував Левко Тарасович, Володимир Івасюк заспокоював їх: він був переконаний у тому, що його пісня хороша. Бо за півтора місяця, що минули після прем’єри, отримав стільки схвальних листів, що їх би вистачило Буєвському на всі написані ним пісні.

Але до тріумфу було далеко. Володя навчався в медичному інституті на 4 курсі, а про нього заговорила преса: спочатку пером молодої журналістки Галини Тарасюк, яка опублікувала в молодіжній газеті статтю «Знайти сонця руту», в якій висловила захоплення талантом юного автора й прорекла йому велике майбутнє. А в травні 1971 вірш і ноти «Червоної рути» разом з невеликою розповіддю про ансамбль «Смерічка» друкує популярний в Україні журнал «Україна». Володимир купує цей часопис по дорозі в село Русів Снятинського району, де відбувалося всесоюзне свято з нагоди 100-річчя з дня народження Василя Стефаника. На цьому святі були присутні зірки першої величини, зокрема, й сам Іван Семенович Козловський. Цей видатний співак був кумиром родини Івасюків. Донині в музеї зберігається платівка з записом у виконанні Козловського пісні «Чорнії брови, карії очі» видання 1957 року, коли ще техніка запису в СССР була в зародковому стані, бо ж пісня записана на платівці з обох боків – на одному не помістилася! Володимир набрався сміливості з підійшов до свого кумира, щоб узяти автограф. Виявилося, що Іван Семенович уже чув про юнака, чув і саму пісню, він привітав його і залишив свій автограф для Володимира.

А невдовзі Всесоюзне радіо «Маяк» почало активно «крутити» надіслану з «Червону руту» в своєму ефірі.

…На початку серпня у місті Яремча, в самому серці Карпат, розпочинаються зйомки першого українського музичного фільму «Червона рута». До участі запрошено самодіяльні колективи – ансамблі «Смерічка», «Росинка», «Карпати», «Опришки», а наролі головних героїв – шахтаря Романа й гуцулки Оксани, – Софія Ротару та Василь Зінкевич. Він і виконував пісню «Червона рута».

Не спадає на думку жодної назви іншого музичного фільму, знятого в ті роки. Зрозуміло, вони були. Але такого приголомшливого успіху, який мав фільм Романа Олексіва (режисер фільму), мабуть, не випало тоді на долю жодного іншого. Його дивилися громадяни всього неозорого СРСР від Карпат до Камчатки. Ось як розповідає про своє враження від фільму відомий поет Степан Пушик: «Я вперше побачив його на Виставці досягнень народного господарства, у павільйоні Української РСР. Тоді відбувалися в столиці СРСР Дні України з нагоди якогось ювілею чи чогось такого. Я ходив з павільйону в павільйон, та коли прочитав, що через годину на екрані покажуть «Червону руту», то, звичайно, залишився подивитися. Зібралося багато глядачів. Я був приємно схвильований, що фільм переніс мене з Москви в Яремче, що прозвучали Івасюкові пісні, Мирослава Скорика, Левка Дутковського і на мої слова. Показали Володю, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару. Якийсь міліціонер не витримав хвилювання й вигукнув: «Зємлячкі!». Я запитав молодого міліціянта, звідки він родом. Виявилося, що служив, як і я, солдатом у Підмосков’ї, на третьому році служби його завербували в московську міліцію, після «дембеля» солдатські погони поміняв на міліцейські, але серце не опогониш, хіба що опоганиш. Батьківщина піснями розморозила серце подолянина, він захотів додому».

Зрозуміло, що історія кохання шахтаря й гуцулки (яка данина соцреалізму й ідеології!), покладена в основу сюжету, не була оригінальна. Важко було працювати в чорно-білому варіанті, щоб показати красу Карпат. Самі учасники фільму – самодіяльні (навіть Ротару) виконавці теж не надто могли розраховувати на якийсь особливий успіх у глядачів. Можливо, саме за такими критеріями й дозволили зйомки та дали кошти? Бо якщо в Україні вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» непогано знали, то «Опришки» й «Карпати» були звичайні самодіяльні колективи. Не варто забувати й про те, що в країні готувалися до 60-річчя створення СРСР і фільм міг спрацювати на ідею рівноправ’я народів радянської імперії, особливо це стосувалося б України, зокрема, на фоні забороненої та виданої в багатьох інших (навіть у Китаї) державах книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». А проте учасники творчої групи фільму, здається, так глибоко не заглядали в ідеологічні процеси того часу: вони були щасливі від того, що весь фільм буде присвячений українській пісні, новітній пісні. І навіть те, що треба було обов’язково включити в репертуар пісню російською мовою, їх не бентежило. Бо була пісня, яка вже стала центром тяжіння фільму, була «Червона рута», яка й дала назву всьому фільму.

Під час зйомок фільму Софія Ротару відсвяткувала свій день народження, а Володимир закохався в Наталку Михайлову, студентку з Івано-Франківська, яка брала участь у фільмі як танцюристка ансамблю «Ритм».

Наступні після прем’єри місяці підтвердили, що вибір авторів фільму був як ніколи точний! Якщо висловитися в руслі соціалістичного реалізму, то «Червона рута» пройшла переможною ходою по екранах кінотеатрів від Карпат до Камчатки. Рейтингів тоді в Радянському Союзі не складали, але, без сумніву, це був найбільш рейтинговий фільм року! Варто тут зазначити й таке: саме у 1971-му на V Московському міжнародному кінофестивалі інший фільм – «Білий птах з чорною ознакою» за участю Івана Миколайчука, під час зйомок якого^[5] Володимир нарешті створив остаточний варіант вірша «Червоної рути» і в зйомках якого брав участь у складі танцювального ансамблю «вітерець», отримав Гран-прі фестивалю. Така подвійна перемога двох українських фільмів вражала.

Цікаво, що саме в 1971-му на Центральному телебаченні започаткували фестиваль «Пісня року»: визначали кращі пісні за листами глядачів і слухачів. І в це коло 20 обраних, серед яких – гранди радянської пісні композитори Островський, Колмановський, Бабаджанян, Фельцман, вривається юнак із Чернівців! Коли він дізнається про перемогу, схвильовано пише Назарію про те, що пісня виконуватиметься в супроводі естрадно-симфонічного оркестру Юрія Силантьєва. Коли ж видатний диригент і улюбленець сотень тисяч телеглядачів країни Силантьєв знайомиться з Володимиром Івасюком, він у захопленні від талановитого автора й приймає рішення про те, що юного маестро треба представити багатомільйонній аудиторії, отож на сцені «Останкіна» «Червону руту» вони виконували втрьох – Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк. Як скромно і з гідністю він тримався на сцені, з якою пошаною сприймав оплески аудиторії, здається, він навіть соромився тієї слави, що впала на нього.

Його пропустили на «Пісню року» ще з «Водограєм» у 1972-му, а потім немовби зімкнули завісу, хоч пісні Івасюка співала вся країна, вони були в репертуарі навіть Едіти П’єхи, не кажучи вже про Кобзона, Ухнальова чи ансамблів «Песняри», «Орера» «2+1» тощо. В 1979 році разом з Назарієм Яремчуком він готував для «Песни года» написану спільно зі Степаном Пушиком річ «Я ще не все тобі сказав». Пушик згадував, як він дзвонив йому й просив замінити слово в рядку «У небі вітер та й нарвав дощу», бо для тих, хто не знає української мови, слово «нарвав» асоціюватиметься зовсім з іншою дією. Пушик запропонував таке: «У небі вітер накосив дощу». Однак трагічна загибель композитора зірвала виступ Яремчука у відбірковому турі, а вперше ця пісня прозвучала лише в 1989 році на першому обласному конкурсі «Червона рута». Співав Яремчук.

Камертоном на все життя стала «Червона рута» як для самого Івасюка та виконавців цієї чудової пісні, так і для покоління 70-х. Навіть попри негласну заборону виконання пісень Івасюка вона залишалася в назві вокально-інструментального ансамблю із солісткою Софією Ротару, перед воїнами в трагічні роки радянсько-афганської війни її співав для воїнів Назарій Яремчук. Навіть у далекій Монголії його просили заспівати «Червону руту»!

А що стосується новітнього часу, то відкривши YuTub, знайдеш пісню у виконанні Хору Турецького, Тото Кутуньо, джазової піаністки з Японії Кейко Матсуї… Всіх не назвеш…

В інтерв’ю всесоюзному радіо «Маяк» у 1979 році на запитання, як народилась «Червона рута», Володимир відповів:

– Песенный (жанр. – П. Н.)интересовал меня особенно, потому что я видел в нем большие возможности использования фольклора. И эту песню я, откровенно говоря, писал, совсем не рассчитывая на какую-либо популярность ее в будущем. Когда я предложил песню исполнителям, она им понравилась, и много труда и чувств вложили в нее София Ротару и ансамбль «Смеричка». Позже я слышал очень много интерпретаций этой песни нашими советскими и зарубежными исполнителями, но мне как автору близок именно первый вариант, оригинал этой песни.

Нам також саме той, перший варіант, найбільш близький, бо в ньому – і чар пісні, і чар молодих голосів, і відчуття незнищенності. І наш музичний камертон на все життя.