Варто глибше зрозуміти і функцію псевдоніма для діяльності письменника (маємо на увазі не тільки О. Рудченка – Панаса Мирного). Факт наявності псевдоніма у того чи іншого українського письменника ХІХ століття донедавна витлумачувався переважно (якщо не виключно) як факт суспільно-політичний: як засіб обманути пильність охоронців режиму, уникнути особистих переслідувань за публікацію творів тощо. Ймовірно, це можна стверджувати стосовно початкового етапу творчої діяльності Панаса Мирного – коли він публікував свої перші твори не в Росії, а за кордоном, в тодішній Австро-Угорщині. Одначе він не поспішав вивільнятись від псевдоніма своєю природою талант письменника належав до відносно «раннього» типу. Уже у двадцятишестилітньому віці, у 1875 р., він мав видрукуваними оповідання «Лихий попутав» та повість «П’яниця» (які поклали початок його незаперечному письменницькому авторитету), і не тільки це, не тільки нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а й написаний на основі одного з мотивів цього нарису, завершений і засланий до цензури роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Свіжість молодого таланту відбилась і у романі «Повія», над яким він практично відразу після цього починає працювати…

Першим друкованим виступом Панаса Мирного був сповнений патріотичних почувань вірш «Україні», вміщений 1872 р. у львівському журналі «Правда», услід за цим – друковані там же прозові твори «Лихий попутав» (1872), «П’яниця» (1874) та згаданий вже нарис (1874).

В оповіданні «Лихий попутав» автор звертається до уже традиційної на той час в українській літературі теми про зведеницю. Особливістю її витрактування Панасом Мирним є те, що письменник намагається психологізувати сюжет: нещасна доля дівчини-сироти розкривається в її ж оповіді (від першої особи), де значна роль вділена її переживанням, її намаганням пояснити суть взаємин між людьми. Спокусником дівчини виступає не хтось із верстви соціально вищої (як це має місце, приміром, у «Сердешній Оксані» Г. Квітки-Основ’яненка), а такий же, як вона сама, наймит-заробітчанин, що займається ремеслом у міського майстра. Таким чином на передній план твору виходить драма обманутого довір’я, яка розгортається в місті, та чужість і безсердечність оточення, зокрема родичів, що його дознає дівчина у селі. Мотив зведення щирої, простої дівчини присутній і в повісті «П’яниця». Тут він доповнює собою комплекс болісних вражень, які здобуває молодий, недосвідчений чиновник на початку свого службового шляху, стикаючись із холодно обміркованими, безпощадними до оточуючих планами свого брата кар’єриста. Цей перший досвід ламає Івана Ливадного, героя оповідання, і він спивається.

Майстерне ведення повістування, багатство мови, характерні подробиці у змалюванні соціальних типів, сповнені внутрішнього драматизму сюжетні мотиви (до них письменник іще повертається, даючи їм ширше розгортання у наступних творах), – усе це, притаманне прозовим картинам «Лихий попутав» та «П’яниця», відразу і надовго (в період, коли видрукувані в Женеві книги залишалися фактично невідомими в Україні, принаймні в Україні Наддніпрянській) визначило високе й безперечне письменницьке становище Панаса Мирного. Так, І. Франко, згадуючи пізніше свої гімназійні роки і коло свого тодішнього (перша половина 70-х років) читання, зазначає: «…я дістав був перші річники “Правди” і читав з них тільки белетристику українську: Стороженка, Марка Вовчка, Куліша, Шевченка, Руданського, Мирного. Сей останній (крім Шевченка і Марка Вовчка) зробив на мене найсильніше враження своїм оповіданням “Лихий попутав” (Зібрання творів, т. 49, с. 244). До ранніх творів належить і недруковане за життя автора, виконане в натуралістичному ключі оповідання «Палійка» – з викладом історії про скалічену дитину, її хворобливе дорослішання, жалюгідні нагоди втолення її природних інстинктів, її помсту тим, хто глузує над нею. Життєві явища, подібні до тих, що відображені в цьому оповіданні, двома десятиліттями пізніше стають предметом особливої уваги, навіть певного культивування, в літературі «декадентській». Випереджаючи таку літературу загальним заявленням змісту твору, Панас Мирний, разом з тим, у відношенні емоційно-смисловому зберігає іншу, відмінну позицію, ближчу до тієї позиції гуманного співпереживання, що встановилася у перших відомих його оповіданнях.

Під час роботи над романом «Хіба ревуть воли…», на етапі його остаточного викінчення, Панас Мирний за короткий час створює повість «Лихі люди» (видана 1877 р. в Женеві, пізніша, цензурна назва – «Товариші»). Багато що в особливостях її постання пояснюється тим, що у ній (особливо у роздумах основного її героя, молодого літератора Петра Телепня) відбито заповітні міркування самого Панаса Мирного. Повість водночас була тим твором, яким письменник прилучився до розпочатої П. Кулішем, О. Кониським та І. Нечуєм-Левицьким дискусії про «нового героя» української прози – пов’язаного з народом культурного діяча. Твір цей з-поміж інших, сучасних йому, у багатьох відношеннях виявився чи не найзмістовнішим. У ньому докладно розкрито психологію головних персонажів (звичайне жанрове визначення цього твору – «психологічна повість»), з реалістичною правдивістю окреслено суспільну атмосферу, в якій розгортається дія.

У повісті автор подає своєрідний «паралельний життєпис» чотирьох персонажів – «товаришів», з дитинства знаних один одному (навчалися разом у початковій школі, потім троє – у гімназії, четвертий же, учень семінарії, мешкав разом з ними на найманій квартирі). Доля знову зводить їх разом – цього разу в тюрмі міста П. (нескладне «зашифрування» Полтави). Літератор Телепень, що виношував плани друкованим словом «звертати увагу на страшні картини нужди та горя» та повертати освічене суспільство обличчям до народу, узятий в тюрму разом із своїми паперами. Невдовзі в сусідню камеру прибуває його однодумець Тимофій Жук, діяч, що бореться за бодай незначне поліпшення становища громади працюючих. Допит заарештованого веде, блискаючи ґудзиками офіцерського мундира, товариш (заступник) прокурора Шестірний, віддавна знаний їм як донощик і провокатор, людина підступна, запобігаюча перед власть імущими. По інший бік тюремної «хати» опиняється й постать Попенка, «тюремщицького батюшки», що з цинічним гумором коментує долю своїх колишніх «товаришів». Повість увіч засвідчує, якою непростою в умовах поліцейської, самодержавної Росії того часу була справа громадської роботи, долання яких морально-психологічних бар’єрів передбачав її вибір, з якими далекойдучими суспільними і просто житейськими наслідками пов’язане було зовні невинне бажання чимсь прислужитися рідному народові… Майже вся історія «товаришів» подається через свідомість Петра Телепня – через його спогади, марення, а далі й галюцинації. Хворобливий стан героя, чесного, прямого, але душевно не загартованого, наближається до божевілля; останньою краплиною, що переповнює його страждання, стають відвідини тюрми його матір’ю. Усвідомлення того, якого нещастя завдав він сім’ї, почуття загальної безвиході надсилають йому низку нових видив, обриває які лише його самогубство.

Серед помітних творів прозаїка – повісті «Голодна воля» (друга половина 80-х років, незакінчена, надр. 1940), «Лихо давнє й сьогочасне» (90-ті роки, надр. 1903), «За водою» (80-ті роки, у значній частині дописана І. Біликом, надр. 1918). У них ще раз яскравою гранню виявила себе епічність художнього мислення Панаса Мирного, що включає, як свою характеристику, новітній художній історизм та зумовлює розгляд зображуваного на великому часовому протязі. Природно, увагу письменника, «літописця» епохи, не могла не привернути одна з поворотних подій суспільного життя – земельна реформа 1861 року, що формально покінчила з кріпацькою залежністю і дала поштовх новим економічним і політичним тенденціям. Виступаючи уже, по суті, істориком щодо епохи дореформеної, Панас Мирний робить об’ємне зіставлення особливостей суспільного укладу різних історичних етапів через змалювання доль багатьох персонажів, серед них і таких, що «проведені» прозаїком з однієї епохи в іншу. Привертає увагу вміння письменника окреслити настрої більшого чи меншого колективу, народної маси (це, зокрема, віднесена до перших років реформи їх незгода приймати жалюгідні умови дарованого «звільнення», пошуки селянами «справжньої волі»). На цьому тлі виразніше вимальовуються окремі постаті. Галерею кріпосників, знану з роману «Хіба ревуть воли…», доповнюють Гамза («Голодна воля»), що помер від звістки про урядовий намір розкріпачення селян, та Башкир («Лихо давнє й сьогочасне»); жорстокий самодур із канчуком у руках, незадовго перед кінцем кріпосницького владарювання він зникає з села, застуканий панією у своєму кабінеті з «кумою» кріпачкою. Леліє гадки стати заможним господарем Василь Кучерявий («Голодна воля»), колишній кріпак, один з небагатьох, хто не хилив покірно голову перед панською сваволею. Проте, згідно з духом епохи, тривкіше становище здобуває Йосипенко, колишній прикажчик, котрий у час смерті свого господаря викрав гроші із панської скрині, тепер він розбагатів, затуркана ж громада погоджується обрати його старостою…

Зміст одного з названих творів сам письменник визначив як «оповідання про лихо давнє – кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата». Існування розбрату між селянством, малодушність щодо спільної солідарної дії, корисливий егоїзм втілено в образові Марини («Лихо давнє й сьогочасне»), колишньої панської коханки, тепер – ключниці в управителя, здатної прогнати геть усіх тих, хто колись її рятував, не видавав гнівній панії.

Трагічною є доля селянина Федора Нужди («За водою»). Для хворого сина, котрого, ради заробітків, змушений по цілих днях залишати без свого догляду, він, за порадою знахарки, рішається наловити раків. Але всі водойми уже перебувають в оренді нових власників. Змушений виконувати свій задум крадучись, Федір тоне. Смерть його, проте, не розжалоблює багатіїв. І пан, і орендар Лейба, і сільський піп глумляться над честю злидаря, тіло якого, із затиснутим у руці раком, наступного дня було виловлено з води…

Ця промовиста деталь, як і опис самого епізоду (ловіння раків) – не єдина художня знахідка прозаїка (варто зазначити, що в основі її лежить бувальщина, свого часу оброблена молодшим братом письменника Георгієм у поемі «Рибалка-злодій», на високий мистецький рівень цю подробицю підносить саме Панас Мирний).

Звертає на себе увагу й розкриття душевного стану героя через його монолог, «думки вголос» (п’яного Федора, панського «кума» з повісті «Лихо давнє й сьогочасне», якому душевно непосильним є таке «кумування»), що може розглядатись як попередництво «стефаниківської» манери змалювання характеру. У цій же повісті цікавим явищем постає персоніфікація і, зрештою, міфологізація небаченої в селі сільськогосподарської машини – у свідомості селян, з їх емоційним до неї ставленням (машина забирає у них можливість заробітку), що проникливо підмічено й художньо підсилено автором.

Помітним у доробку Панаса Мирного є невеликий твір «Серед степів» (1885, 1898, надр. 1903), що з однаковим правом може бути жанрово пойменований як нарисом, так і своєрідним «настроєвим» оповіданням. Часові виміри, які охоплені викладом, – «день у дорозі» (первісна назва твору). В одну художню цілість автор поєднує виразні пейзажні замальовки степу, опис нескладних вчинків двох подорожніх – героя та візника Якима, філософічні роздуми героя над життям степівників, найгостріший імпульс яким подають «тини та загороди», ознаки егоїстичних власницьких інтересів. Відрадний настрій героя, що спостерігає красу українського степу, підточує невідступна думка про тих, кому не знаходиться місця серед розкішного степового роздолля, – про переселенців. Саме їх стрічають подорожні, до них не проти пристати й супутник героя, також битий нуждою…

Нечисленними є гумористичні прозові твори Панаса Мирного. Їх усього два – оповідання «Лови» (1883, надр. 1887) та «Дурниця» (1909), проте вони належать до кращих зразків цього жанру в українській прозі. Порівняно з творами І. Нечуя-Левицького, де основне комічне навантаження припадає на репліки персонажів та авторську характеристику останніх, гумор Панаса Мирного більш стриманий (але при цьому й соціально гостріший), це гумор анекдотичних ситуацій, в які потрапляють персонажі. Жандармський пристав, шукаючи небезпечного злочинця, що, за відомостями, з’явився у місті, бере штурмом кімнату готелю, в якій виявляє заїжджого офіцера та… власну дружину («Лови»). В другому оповіданні – простуватий стражник легко розгадує конспіративний маневр сільського політикана-любителя: витягує з-під стріхи заховане там записане на папері звернення, з трудом читає та, оцінивши його як «дурницю», пускає на самокрутки. Комічну ситуацію посилює й образ станового, котрий одного вечора братається з героєм-оповідачем, а наступного – робить у нього трус по всій формі.

Значну частину творчої спадщини Панаса Мирного становить так звана «незавершена проза» (у семитомному Зібранні творів – повних два томи). Цей масив, переконливо розкриваючи «стихійний», конкретно-предметний тип художнього мислення прозаїка, дає уявлення й про безнастанну роботу його уяви, яка і в умовах гострого дефіциту вільного часу вимагала від нього бути зафіксованою на папері. Накидані в чорновиках (подеколи й переписані начисто) більші чи менші повістувальні шматки, десятки персонажів, окреслених зримо чи тільки штрихами, їх монологи й діалоги, незчисленні ситуації, що снувались у фантазії письменника, працюють на розширення окремих сторін художнього світу його прози, вияскравлюють додаткові її можливості. «Повчальним, – писав О. Білецький, – є цей архів, майстерня видатного художника, де величезні полотна оточені значною кількістю етюдів, не раз тільки розпочатих і кинутих, почасти вже доведених до ступеня високої майстерності».

Дослідниками в результаті зіставлення текстів незавершеної прози виокремлено абриси кількох великих творчих задумів, таких, як цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться», повісті «Сколихнув», «[Місто Мирне]» (остання назва умовна) та ін.; як літературний факт уже давно функціонує незавершена повість Панаса Мирного «Голодна воля». В усіх цих творах письменник накидує широку картину сільського і міського життя на великому часовому протязі – від дореформених років до доби Першої російської революції, вибудовує розмаїті сімейно-родові генеалогії, створює цілу галерею характеристичних типів із селянського, міщанського, купецького, чиновницького середовища. Тож іще раз можна лише пошкодувати, що копіткими службовими справами, що їм Панас Мирний завдячував своїм відносним житейським благополуччям, було «вкрадено» багато творчого часу у нього як у митця, часу натхнення, якого письменник так і не встиг компенсувати, щоб завершити розпочате.

Втім, «незавершеність» окремих із цих творів не варто абсолютизувати, як і ряд загальних аспектів такого способу письма: стихійно-творче нарощування текстів, що характеризується багатоваріантною розробкою сюжету, примірянням різних ракурсів і точок зору на подію, примноженням художніх деталей і подробиць, – усе це, позбавлене практично-цілісної остаточності за мірками того часу, в якому працював письменник, цілком може бути зіставлене з явищами, окремі риси якого, в чомусь подібні до названих, знаходять сміливішу творчу легалізацію в певній частині повістувальних структур ХХ ст.

У доробкові Панаса Мирного є кілька драматичних творів. Драмі «Лимерівна» (1883, надр. 1892) притаманний загалом традиційний сімейно-побутовий конфлікт: вдова Лимериха з корисливих міркувань видає свою дочку заміж за нелюбого їй. П’єса позначена певним історичним колоритом (дія віднесена в другу половину ХVІІІ ст.). Страдницький образ Лимерівни, головної героїні, належав до найбільш вдалих і улюблених ролей М. Заньковецької.

Тематично «Лимерівну» продовжує драма «У черницях» (1884). Автор тут непоступливий у викритті святенництва монастирського побуту, в обстоюванні права молодої людини на пристрасне почуття.