Цитаты из книг автора «Панас Мирний»

Порадились отак; поблагословив батько з матір’ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала – і вирядили старостів до Кабанця. Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п’яниці. Чого ще? – Як знаєш, дочко! – каже Мотрі. А Мотря стоїть коло печі та в запічку колупає. Почервоніла, розгорілася – ще краща стала, ніж була. – Як мати скажуть… – одмовляє батькові. – А що, стара? – Кабанець своїй жінці. – кажи ще ти! – Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенький… Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок – хоч куди! – Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.

«Сватає тебе Мирін. Чи підеш?» А вона – звісно, молода, сором’язна. «Не знаю», – одказує… «А хто ж зна?» – питає батько. Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили…

Йшов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий… «Доходжу я, – каже Мирін, – до Зайцевого хутора – виморений, змочений потом. Пити – аж душа горить. Коли – зирк! – вискочила ласочка з земляної нори з відерцем в руках, та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то в мене аж закипіло всередині… Піду, думаю, нап’юся води холодної… Іду

Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір – стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли. Байраки – малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, – красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.

там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, – красується село Вовча Долина.

Приходь, заори, скільки хоч, – ніхто тобі й слова не скаже.

Кирило Кнур – недалечкий сусід

Оришкою – старою своєю матір’ю

Мотрі Жуківни – бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір’ю.

Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде – отаманує. А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.