Соловейко і троянда

– Вона сказала, що танцюватиме зі мною, якщо я подарую їй червоні троянди, – розпачливо мовив юний Студент. – А в моєму саду червоних троянд немає.

Соловейко, що звив собі гніздо на високому дубі неподалік, почув ці слова, визирнув з гущавини і здивувався.

– Жодної червоної троянди! – бідкався Студент, і його гарні великі очі були повні сліз. – І від такої дрібниці залежить людське щастя! Я прочитав усі мудрі книги, пізнав усі таємниці філософії, а через якусь червону троянду мені життя не миле!

«Ось справжній закоханий, – подумав Соловейко. – Я щоночі співав про кохання, а не знав його в лице. Щоночі я розповідав про нього зіркам, а тепер побачив його на власні очі. Кучері в нього темні, мов гіацинт, а вуста червоні, наче пелюстки троянди, про яку він мріє; але пристрасть зробила його обличчя блідим, мов слонова кістка, і журба поклала свій знак на його чоло».

– Сьогодні принц влаштовує великий бал, – шепотів юнак, – і моя кохана там буде. Якщо я принесу їй червону троянду, вона танцюватиме зі мною до світанку. Якщо я принесу їй червону троянду, я триматиму її в обіймах, і вона схилить голову мені на плече, і її рука лежатиме в моїй. Але в моєму саду немає жодної червоної троянди, і я сидітиму сам-один, а вона пройде і навіть не гляне в мій бік. Я буду їй непотрібний і помру з туги.

– Так, це справжній закоханий, – сказав до себе Соловейко. – Те, про що я співав, він переживає насправді, – що для мене забавка, для нього мука. Дивна то річ – любов! Вона коштує дорожче від смарагдів, а зустрічається рідше, ніж дорогоцінні опали. Її не купиш ні за перли, ні за самоцвіти, бо вона не продається. Її не в змозі придбати жоден купець, бо вона не вимірюється вагою золота.

– На балконі гратимуть музики, – продовжував Студент, – і моя кохана буде кружляти в танку під звуки арф та скрипок. Вона танцюватиме так легко, немовби не торкаючись ніжками підлоги, і всі ті придворні чепуруни будуть упадати за нею. А зі мною вона не захоче танцювати, бо я не принесу їй червоних троянд.

І він кинувся на траву, затулив лице долонями і розридався.

– Чого він плаче? – здивувалася маленька Зелена ящірка, пробігаючи поруч із задертим хвостом.

– Справді, чого б то? – повторив Метелик, що летів услід за сонячним променем.

– Чого він плаче? – тихенько спитала Маргаритка у своїх сусідок-квіток.

– Він плаче за червоною трояндою, – відповів Соловейко.

– За червоною трояндою? – вигукнули разом. – Ох, як смішно! Сміх та й годі!

А Ящірка, що мала досить-таки цинічну вдачу, розреготалася вголос.

Проте Соловейко розумів, чому Студент так побивається, і тихенько сидів серед дубових віт, розмірковуючи про велику таїну Кохання.

Аж раптом він розправив свої темні крила, злинув у повітря, промайнув над гаєм, мов миготлива тінь, і тінню промчав до саду.

На галявині посеред саду ріс розкішний трояндовий кущ, і Соловейко вмить підлетів до нього і сів на гілку.

– Подаруй мені червону троянду, – попросив він, – а я заспіваю тобі найкращу з моїх пісень.

Але Кущ похитав головою.

– Мої троянди білі, – відповів він, – білі, мов піна морська, біліші, ніж сніг на гірських вершинах. Звернися до мого брата, що росте біля старого сонячного годинника, і, може, він виконає твоє бажання.

І Соловейко полетів до трояндового куща, який ріс біля сонячного годинника.

– Подаруй мені червону троянду, – мовив він, – і я заспіваю тобі найкращу з моїх пісень.

Але Кущ похитав головою.

– Мої троянди жовті, – відказав він, – жовті, мов кучері русалки, що сидить на бурштиновому троні, жовтіші, ніж нарциси, що квітнуть на луках, поки не згинуть під косою. Піди до мого брата, що росте у Студента під вікном, і, може, він виконає твоє бажання.

І Соловейко полетів до трояндового куща, який ріс під вікном у Студента.

– Подаруй мені червону троянду, – гукнув він, – і я заспіваю тобі найкращу з моїх пісень.

Але Кущ похитав головою.

– Мої троянди червоні, – мовив він, – червоні, мов лапки голуба, червоніші, ніж крильця коралів, що тріпочуть у морській глибині. Та сувора зима заморозила мої жили, мороз побив мої бруньки, буревій поламав мої віти, і мені не цвісти цього року.

– Мені потрібна лише одна червона троянда, – вигукнув Соловейко, – одна-єдина! Невже немає жодного способу її дістати?

– Спосіб є, – відповів Кущ, – але такий страшний, що я не зважуся розповісти тобі про нього.

– Розказуй, – сказав Соловейко. – Я не боюся.

– Для того щоб дістати червону троянду, – почав Кущ, – ти мусиш сам створити її з мелодії місячного світла і полити її живою кров’ю свого серця. Ти повинен співати до мене, настромившись грудьми на шип. Усю ніч до ранку ти співатимеш мені свою пісню, і коли шип досягне твого серця, твоя кров просочиться у мої жили і стане моєю.

– Смерть – то завелика ціна за червону троянду, – скрикнув Соловейко, – а життя любе всім. Як хороше сидіти в зеленім гаю і дивитись, як сонце мандрує небокраєм у золотій колісниці, а місяць – у перлинній! Як солодко пахне цвіт глоду, і дзвіночки, що ховаються в тінистих долинах, і духмяний верес на схилах пагорбів… І все ж таки Любов дорожча від життя, і що то серце якоїсь пташини проти людського серця!

І він розправив свої темні крила й злинув у повітря. Тінню він промайнув крізь садок і, мов тінь, промчав понад гаєм.

Юний Студент усе ще лежав на траві, і очі його були ще вологі від сліз.

– Будь щасливий, – гукнув йому Соловейко, – будь щасливий; ти матимеш свою червону троянду. Я створю її з мелодії місячного світла і поллю живою кров’ю свого серця. Лише одного прошу у віддяку – будь вірним своїй коханій, бо Любов мудріша від Філософії, хоч яка та мудра, і сильніша від Влади, хоч яка та могутня. Крила любові – крила вогненні, і тіло її – полум’я. Вуста її солодкі, як мед, а подих – мов запашне миро.

Студент звів очі і прислухався, та не міг збагнути, що каже йому Соловейко – адже він розумівся лише на книжковій премудрості.

Але старий дуб усе зрозумів і неабияк зажурився, бо дуже любив малого Соловейка, що звив собі гніздечко в його вітах.

– Заспівай для мене востаннє, – прошепотів він. – Мені буде так самотньо без тебе.

І Соловейко заспівав для старого дуба, і його голос дзюрчав, наче вода у срібному глечику.

Коли ж він змовк, Студент підвівся, узяв записника і витяг з кишені олівець.

– В його пісні є своєрідна композиція, – міркував він уголос, ідучи гаєм, – цього не можна заперечувати; та чи є в ній якесь почуття? Боюся, що ні. Власне, цей птах – як більшість митців: працює лише над стилем і не дбає про щирість. Він не пожертвує собою заради інших. Він думає тільки про мелодію. А втім, кожен знає, що всі митці себелюбні. І все ж таки слід відзначити, що деякі ноти йому вдалися просто чудово. Як шкода, що в цьому співі немає ані найменшого смислу, ані користі.

Він увійшов до кімнати, ліг на своє благеньке ліжко і знову почав думати про свою кохану; а тоді й заснув.

А коли зійшов місяць, Соловейко сів на трояндовий кущ і притулився грудьми до гострого шипа. Він співав до ранку, і холодний кришталевий Місяць мовчки дивився згори і слухав. Усю ніч він співав, а шип проникав усе глибше та глибше в його тіло і випускав живу кров назовні.

Він співав про те, як зароджується Любов у серці хлопчика й дівчинки, і що далі він співав, на верхній гілці куща, пелюстка за пелюсткою, поволі розквітала прекрасна троянда. Спершу вона була бліда, мов серпанок над водою, бліда, наче досвітнє марево, срібна, мов крила ранкової зорі. Мов тінь троянди у срібному дзеркалі, мов тінь троянди на тихій воді – такою була ця троянда, що розквітала на верховині куща.

А Кущ закликав Соловейка притулитися до шипа ще міцніше. «Притулися ближче, малий Соловейку, – гукав він, – бо скоро світанок, а троянда ще не готова!»

І Соловейко притулився до шипа, і пісня його зазвучала з новою силою, бо тепер він співав про те, як зароджується пристрасть у серці юнака й дівчини.

І ніжний рум’янець спалахнув на пелюстках троянди, мов на обличчі нареченої, яку поцілував наречений. Але шип іще не дійшов до самого серця, і тому серце троянди лишалося білим, бо тільки жива кров може віддати йому свій червоний колір.

А Кущ усе просив Соловейка притулитися до шипа міцніше. «Притулися ближче, малий Соловейку, – кричав він, – бо скоро світанок, а троянда ще не готова!»

І Соловейко притулився до шипа, і шип встромився в його серце, і гострий біль пронизав усе його тіло. Страшний і лютий був цей біль, і страшна сила звучала в його пісні, бо він співав про Любов, яку вінчає Смерть, про Любов, що не вмирає і в могилі.

І прекрасна троянда почервоніла, мов небо жаркого Сходу. Червоним стало мереживо її пелюсток і рубіново-червоним – серце.

А голос Соловейка все слабшав, його малі крильця безсило тріпотіли, і мла застилала йому очі. Усе тихіше звучала його пісня, і він почав задихатись.

Та ось він озвався востаннє, і блідий Місяць, почувши його, забув про світанок і лишився на небі. Почула його червона троянда – і затріпотіла, розкривши свої пелюстки назустріч ранковому вітру. Луна віднесла цей спів у темні яри та долини, і пастухи, почувши його, пробудились від сну. Пісня долинула до річки, і течія понесла її у далеке море.

– Поглянь, поглянь! – закричав Кущ. – Троян-да готова!

Але Соловейко вже не міг йому відповісти. Він лежав мертвий у високій траві, і шип глибоко встромився йому в груди.

Опівдні Студент відчинив вікно і визирнув надвір.

– Оце так пощастило! – вигукнув він. – Червона троянда! Досі ще не бачив такої. Вона така гарна, що, певно, має якусь довгу латинську назву.

І він хутко вибіг у сад та зірвав троянду, а тоді надяг капелюха і мерщій побіг до професорського будинку.

Дочка професора сиділа біля дверей і намотувала на котушку блакитні шовкові нитки, а біля її ніг лежав маленький песик.

– Ви казали, що будете танцювати зі мною, якщо я принесу вам червону троянду, – мовив Студент. – Ось найчервоніша троянда у світі. Сьогодні ввечері ви приколете її біля серця, і коли ми будемо танцювати, вона розповість вам, як я кохаю вас.

Але дівчина невдоволено скривилася.

– Боюся, вона не пасуватиме до моєї сукні, – відповіла вона. – І до того ж, племінник камергера прислав мені справжні самоцвіти, а кожен знає, що самоцвіти дорожчі від квітів.

– Слово честі, ви дуже невдячні! – скрикнув Студент.

Він кинув троянду на вулицю, вона впала у водостік, і її розчавило колесо воза.

– Невдячна? – повторила дівчина. – Знаєте, а ви просто нечема! Та, власне, хто ви такий? Звичайний студент, і більш нічого. Не думаю, що у вас є навіть такі срібні пряжки до черевиків, як у племінника камергера.

З цими словами вона підвелася й пішла в дім.

– Усе це кохання – справжня дурість, – бурмотів Студент, плентаючись додому. – Воно й наполовину не таке корисне, як Логіка. Воно нічого не доводить, тільки змушує чекати небувалого та вірити в неймовірне. Воно абсолютно непрактичне, а ми живемо у практичний час, і тому я краще повернуся до Філософії та буду вивчати Метафізику.

Він повернувся до своєї комірчини, схопив велику запорошену книгу і почав читати.