Розділ II

Увійшовши, вони побачили Доріана Ґрея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав сторінки «Лісових сцен» Шумана*.

– Та це ж чудові речі, Безіле! – вигукнув Доріан. – Ви повинні позичити мені ці ноти, я хочу їх вивчити!

– Це цілком залежить від того, як ви сьогодні позуватимете, Доріане.

– Ой, як мені воно набридло! Я вже й портретові своєму не радий, – з вередливою міною відповів юнак, повертаючись на дзиґлику. Завваживши незнайомого, він ледь почервонів і схопився на ноги. – Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.

– Знайомтесь, Доріане, – це мій давній друг, ще з Оксфорду. Я тільки-но говорив йому, як добре ви позуєте, а ви взяли та й зіпсували все.

– Але ви не зіпсували мого задоволення від зустрічі з вами, містере Ґрей, – сказав лорд Генрі, виступивши наперед і простягаючи Доріанові руку. – Моя тітонька часто згадує про вас. Ви один з її улюбленців і, боюся, також одна з її жертв.

– Я тепер у чорному списку леді Еґати – промовив Доріан з виглядом жартівливої покути. – Я обіцяв поїхати з нею минулого вівторка до клубу у Вайтчепелі* і, далебі, забув про це. Ми збиралися там грати в чотири руки, – здається, аж цілих три дуети… Тепер не знаю, що вона й скаже мені. Я вже й заходити до неї побоююсь.

– О, я вас помирю з моєю тітонькою. Вона вельми прихильна до вас. А ваша відсутність на концерті – то я не думаю, щоб мала яке значення. Публіка, певно, вважала, що грало двоє. Коли тітонька Еґата сідає за рояль, вона зчиняє гамір на рівні двох душ.

– їй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й мені не дуже приємно, – засміявся Доріан.

Лорд Генрі подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак – з ніжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима й злотистими кучерями – був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким одразу викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу. Бачилось – життєвий бруд ще не позначив його своїм тавром. Чи ж дивина, що Безіл обожнював Доріана!

– Ви занадто чарівні, щоб віддаватися філантропії, містере Ґрей, занадто чарівні.

Лорд Генрі вмостився на дивані й розкрив портсигар.

Художник тим часом заклопотано змішував фарби і готував пензлі. Почувши останнє зауваження лорда Генрі, він глянув на нього, хвильку повагався, а тоді сказав:

– Гаррі, я хотів би сьогодні закінчити портрет… Ти не образишся, коли я попрошу тебе піти?

Лорд Генрі усміхнено подивився на Доріана Ґрея.

– Піти мені, містере Ґрей?

– О ні, будь ласка, залишіться, лорде Генрі. Я бачу, Безіл сьогодні знов насумрений, а я не можу терпіти, коли він такий. Крім того, мені б хотілося, щоб ви пояснили, чому я не повинен віддаватися філантропії.

– Не знаю, чи варто це пояснювати, містере Ґрей. Це така нудотна матерія, що про неї треба було б говорити серйозно… Але я певно вже не піду, як ви просите. Ти ж не заперечуватимеш, Безіле? Адже ти сам казав мені, що тобі подобається, коли твій позувач має з ким погомоніти на сеансі.

Голворд закусив губу.

– Якщо Доріан бажає, ти, звичайно, повинен залишитись. Доріанові примхи – закон для всіх, окрім нього самого.

Лорд Генрі взяв капелюха й рукавички.

– Хоч ти й дуже наполягаєш, Безіле, але, на жаль, я таки мушу йти. У мене призначено зустріч з одним чоловіком у ресторані «Орлеанс». До побачення, містере Ґрей. При нагоді завітайте до мене на Керзон-стріт. О п’ятій годині я майже завжди вдома. Тільки сповістіть завчасу – я б шкодував, якби ми розминулись.

– Безіле! – скрикнув Доріан Ґрей. – Якщо лорд Генрі піде, я також піду. За роботою ви ніколи й уст не розтуляєте, а мені тут стій і ще показуй приємну міну! Це жах як набридає! Попросіть його залишитись – я так хочу!

– Залишись, Генрі! Зроби таку ласку й Доріанові, і мені, – сказав Голворд, зосереджено дивлячись на картину. – Доріан каже правду – я ніколи сам не говорю, працюючи, і не слухаю, що кажуть інші, а це, мабуть, страшенно докучливо моїм бідолашним натурникам. Я прошу тебе, залишись.

– А як же з тією особою, що чекає на мене в ресторані?

Художник засміявся:

– Не думаю, щоб це був який клопіт. Сідай, Гаррі. Ну, а тепер, Доріане, станьте на поміст і не дуже ворушіться. І не звертайте ніякої уваги на те, що говоритиме

лорд Генрі. Він має вкрай поганий вплив на всіх своїх друзів, за винятком хіба що мене.

Доріан Ґрей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, котрий явно йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома – разючий контраст. І голос у лорда Генрі такий приємний!.. Трохи згодом Доріан Ґрей звернувся до нього:

– Справді ви маєте вкрай поганий вплив, лорде Генрі? Аж настільки поганий, як каже Безіл?

– Доброго впливу взагалі не існує, містере Ґрей. Будь-який вплив неморальний – неморальний з наукового погляду.

– Чому це?

– Тому що впливати на когось – означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи – коли є така річ, як гріх, – запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя – розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство – ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самих себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків – обов’язок перед самими собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи й не мали її. Страх перед суспільством, що є основою моралі, страх перед Богом, що є таїною релігії, – ось що владує нами. А проте…

– Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трошки праворуч, – сказав художник. Поринувши у роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.

– А проте, – низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граціозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітону*, – я певен, що якби кожна людина проживала все своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію, – тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий і дужий збудник радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу*, а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою саможертву. Кожен імпульс, що ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і отруює нас. А згрішивши, ми покінчуємо з гріхом, бо вже чинячи гріх – людина тим самим очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси – піддатись їй. А опирайтеся спокусі – і ваша душа знеможе від жадання речей, що їх ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили потворними і незаконними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людському мозкові. І так само слушно, що й найбільші гріхи світу чиняться в людському мозкові і тільки в мозкові. Та й ви самі ж, містере Ґрей, – і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, – не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які – і то може спопелити вам щоки соромом…

– Годі-бо! Годі! – затинаючись, пробелькотів Доріан Ґрей. – Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась відповідь на ваші слова має бути, але я не можу знайти її. Не говоріть більше! Дайте мені подумати… Чи ні – краще, мабуть, не думати про це…

Хвилин десять він стояв непорушно, з напіврозтулени-ми устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому, – слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, – торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами.

Так зворушувала й бентежила його музика. Однак вплив музики менш виразний… Вона-бо творить у людині не новий світ, а скорше новий хаос. А тут – слова! Самі слова! Але які моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж – які в них невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь так само реальне, як слова?

То правда: в його ранній юності бувало таке, чого він не міг зрозуміти. Але зараз він це розумів! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здалося, що він ішов крізь полум’я… І чому він не відчував цього досі?

З ледь помітним усміхом лорд Генрі стежив за юнаком. Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною дією своїх слів. Йому пригадалася книжка, що її він прочитав у шістнадцять літ, – вона відкрила перед ним чимало невідомого раніше, і йому кортіло знати, чи й Доріан Ґрей переживає цю мить щось подібне. Він пустив стрілу просто так, навмання. Невже вона влучила в ціль?.. Але ж який чарівний цей юнак!

Голворд усе працював, і в кожному сміливому мазку його були справжня витонченість і досконала ніжність, що засвідчують, – в усякому разі, в мистецтві, – дужий хист. Він не відчував мовчанки.

– Безіле, я втомився стояти! – скрикнув раптом Доріан. – Я хочу вийти в садок. Тут така задуха!

– О, даруйте, друже мій! За роботою я забуваю про все… Але ви ніколи не позували так гарно. Ви навіть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, – напівстулені уста і яскравість в очах… Не знаю, що Гаррі казав вам, але, безперечно, це він викликав у вас такий прегарний вираз. Він, певно, наговорив вам компліментів? Не беріть за правду його слів.

– Ні, він ніяких компліментів мені не говорив. Можливо, саме тому я й не вірю жодному його слову.

– Е ні, Доріане, ви добре знаєте, що повірили всім моїм словам, – заперечив лорд Генрі, мрійно дивлячись на нього своїми томливими очима. – Я, мабуть, і собі вийду в садок. Тут страшенно гаряче. Безіле, почастуй нас чимось холодненьким, чимось із полуничним соком…

– О, будь ласка, Гаррі. Подзвони лишень Паркерові, і я скажу йому, що подати. Я вийду в садок пізніш, бо ще маю докінчити задній план. Тільки не затримуй Доріана занадто довго. У мене сьогодні так добре йде робота, як ніколи. Цей портрет має бути моїм шедевром. Та вже й тепер це шедевр.

У садку, зануривши лице в прохолодне ґроно бузкового цвіту, Доріан Ґрей спрагло, наче вино, пив його аромат. Лорд Генрі підійшов до юнака впритул і поклав руку йому на плече.

– Оце ви маєте слушність, – упівголоса сказав він. – Бо ніщо не лікує так душі, як відчуття, і ніщо не лікує так відчуттів, як душа.

Доріан здригнувся і відступив. Він стояв простоволосий, листя розкуйовдило його непокірні кучері й сплутало їх злотисті пасма. Очі були перелякані – як у людини, зненацька розбудженої. Гарно виточені ніздрі тремтіли, якийсь прихований неспокій пробивався в трепеті ясних його уст.

– Так, – провадив далі лорд Генрі, – це велика таїна життя – лікувати душу відчуттями, а відчуття – душею. Ви надзвичайна людина, містере Ґрей. Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж вам хочеться знати.

Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть ці руки – холодні, білі, подібні до квітки, – мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху. Чом це хтось сторонній мав би відкрити йому його ж власну душу? Він знав Безіла Голворда вже не один місяць, але їхня приязнь зовсім не змінювала його. І ось раптом з’являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві таємниці… А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчисько! Це смішно – лякатись.

– Сядьмо в затінку, – запропонував лорд Генрі. – Паркер уже приніс напої… Якщо ви будете довго на сонці, то зіпсуєте собі шкіру, і Безіл ніколи більше не малюватиме з вас. Далебі, вам не слід бути на осонні. Засмага вам не пасує.

– Та яке це має значення? – засміявся Доріан Ґрей, сідаючи на лаву в кінці садка.

– Це означає все для вас, містере Ґрей.

– Як-то все?

– Адже перед вами чудова юність, а юність – це єдина річ у світі, яку варто мати!

– Я не відчуваю цього, лорде Генрі.