– Так, Гаррі, мабуть, це правда. Я не можу таїтись перед вами. Ви маєте якийсь чудний вплив на мене. Навіть якби я вчинив злочин, то й то зізнався б вам. Ви зрозуміли б мене.

– Такі люди, як ви, Доріане, – це примхливі сонячні промені, що осявають життя, і вони не чинять злочинів. Але за комплімент красно дякую!.. А скажіть-но тепер… подайте, будь ласка, мені сірники… дякую… які ж насправді ваші стосунки з цією Сібіл Вейн?

Доріан Ґрей схопився з місця, увесь спаленівши; очі його взялися вогнем.

– Гаррі! Сібіл Вейн для мене священна!

– Тільки священні речі й варті, щоб їх торкатися, Доріане! – прорік лорд Генрі з незвичним пафосом у голосі. – Та й чого вам так дратуватись? Я гадаю, однак же вона колись вам належатиме. Закоханий завше починає тим, що ошукує себе, а кінчає тим, що ошукує інших. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?

– Певна річ! Першого ж вечора після вистави той бридкий старий єврей підійшов до моєї ложі і запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульеттою. Я розлючено напався на нього – мовляв, Джульетта померла кількасот років тому, і тіло її лежить у мармуровому склепі у Вероні*. Він спантеличено витріщив на мене очі – певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.

– Воно й не дивно.

– Тоді він спитав, чи не дописую я до газет. Я відповів, що навіть не читаю їх. Це його страшенно розчарувало, після чого він довірливо повідомив мене, що всі театральні критики у змові проти нього і що всіх їх підкуплено.

– Може, він у цьому й має рацію. Хоча, судячи з їхньої зовнішності, більшість критиків дешево обходиться покупцям.

– Однак йому вони, очевидячки, не по кишені, – засміявся Доріан. – Ну, а тим часом у залі почали гасити світло, і я мусив іти. Єврей силкувався накинути мені ще якісь там сигари, що він дуже розхвалював, але я й від них відмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому місці. Він привітав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте, хоч яка огидна в нього фізіономія, слід визнати, що він ревний Шекспірів прихильник. Він з гордістю сказав мені, що всіма своїми п’ятьма банкрутствами його театр цілковито завдячує «бардові», – так він уперто воліє називати Шекспіра. Він вважає це, либонь, чи не за особливу відзнаку.

– Це й є особлива відзнака, любий Доріане, велика відзнака. Здебільшого люди стають банкрутами, коли надміру запопадливо віддаються прозі життя. А от зазнати руїни через поезію – це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з міс Сібіл Вейн?

– Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватись. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені видалось… А старий єврей не відставав, немов утявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що мені не хотілося знайомитися з нею?

– Ні, не думаю.

– Чому ж, любий Гаррі?

– Колись при нагоді скажу. Але зараз я хочу слухати далі про цю дівчину.

– Про Сібіл? О, вона така сором’язлива, така лагідна! У ній ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві – вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей, осміхаючись, стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатини і просторікував перед нами, а ми обоє собі дивились одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене «мілордом», тож я мусив запевнити Сібіл, що я зовсім не лорд. А вона сказала мені просто: «Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас Чарівний Принц».

– Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..

– Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой з п’єси! Вона нічого не відає про реальне життя. Живе вона разом з матір’ю, виснаженою, змарнілою жінкою, що першого вечора в якомусь червоному капоті грала леді Капу-летті*. По матері видно, що колись вона бачила кращі дні.

– Знаю я таких жінок. Вигляд їх нагонить тугу, – пробурмотів лорд Генрі, розглядаючи свої персні.

– Єврей хотів розповісти про її минуле, але я сказав, що то мене не цікавить.

– Ви маєте рацію. У трагедіях інших людей є щось безмежно жалюгідне.

– Сібіл – це єдине, що мене обходить. Що я маю до її роду? Від голівки й до ніжок вона геть-чисто в усьому божественна! Щовечора я ходжу дивитись на її гру, і з кожним разом Сібіл стає все більш і більш чудовою.

– Он воно чому ви тепер ніколи не обідаєте зі мною! Я так і гадав, що у вас якийсь роман. І не помилився, хоч це трохи інше, ніж я сподівався.

– Гаррі, любий, ми ж кожного дня буваємо разом – чи за полуденком, чи за вечерею, і кілька разів я їздив з вами в оперу, – заперечив Доріан, здивовано розширивши свої голубі очі.

– Але ви щоразу страшенно спізнюєтесь.

– Та що ж мені подіяти? Я не можу пропустити гру Сібіл! – скрикнув Доріан. – Навіть коли вона виступає лише в одній сцені… Мені вже несила жити без неї. Коли я подумаю, що за чарівна душа криється в цьому тендітному тілі немов із слонової кості, мене проймає побожний трепет.

– Ну, а сьогодні – ви, певно, зможете пообідати зі мною, Доріане?

Юнак похитав головою.

– Сьогодні вона Імогена, а завтра буде Джульетта.

– Коли ж вона Сібіл Вейн?

– Ніколи.

– Поздоровляю вас.

– Який ви неможливий, Гаррі! Вона – це всі великі героїні світу заразом. Вона – щось більше, ніж просто окрема особа. Смієтеся? А я вам кажу – вона геній. Я кохаю її і зроблю все, щоб вона покохала мене! Гаррі, ви осягли всі таємниці життя, скажіть же мені – як можна причарувати Сібіл Вейн? Я хочу, щоб Ромео запалився ревнощами. Я хочу, щоб усі закоханці минулого почули наш сміх і посмутніли; я хочу, щоб подих нашої пристрасті розворушив їхній порох, розбудив їхній тлін і примусив його страждати! Ви й не повірите, Гаррі, як я її обожнюю!

Кажучи це, Доріан схвильовано ходив по кімнаті. Гарячкова барва заграла йому на щоках, юнак був украй збуджений.

Лорд Генрі стежив за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився від того сором’язного, несміливого хлопця, що його він здибав у робітні Бе-зіла Голворда! Вдача його немов тільки-но розквітла і вже викинула пломенистий цвіт. З потайного сховища вийшла Душа, і Бажання постало, щоб зустріти її в дорозі.

– І що ж ви гадаєте робити? – спитав нарешті лорд Генрі.

– Я хочу, щоб ви й Безіл пішли зі мною подивитись на її мистецтво. Я не маю жодного сумніву, що ви теж визнаєте хист Сібіл Вейн. Тоді треба буде вирвати її з рук того єврея. Вона зв’язана контрактом ще на три роки, точніш, на два роки й вісім місяців. Певна річ, я заплачу йому щось там. А коли все це влаштується, заорендую який-небудь театр у Вест-Енді і покажу її світові в усій її силі! Вона зачарує всіх так само, як зачарувала мене.

– Ну, це вже чи не занадто, мій любий!

– Ось побачите! У неї не тільки незрівнянне мистецьке чуття, але й своя індивідуальність. А ви ж часто казали мені, що саме особистості, а не принципи, рухають наш вік.

– Та вже нехай. А коли ж ми підемо до театру?

– Сьогодні у нас вівторок?.. Тоді давайте взавтра. Завтра вона грає Джульєтту.

– Гаразд. Зустрінемось у «Бристолі», о восьмій вечора. Я привезу Безіла.

– Де ж можна о восьмій, Гаррі! О пів на сьому! Нам треба там бути перед початком вистави. Ви повинні побачити її в першій дії, коли вона зустрічається з Ромео.

– О пів на сьому? Так рано? Наче ми збираємось чаювати або читати англійський роман! Ні, хіба вже о сьомій. Жодна порядна людина не обідає раніш сьомої. Ви побачитеся з Безілом перед цим? Чи, може, мені написати йому?

– Любий Безіл! Цілий тиждень я не бачив його! Я такий невдячний – він же прислав мені мого портрета у чудовій рамі, зробленій за його ескізом. І хоч я трохи заздрю портретові, що він уже на цілий місяць молодший від мене, все-таки я ним захоплений. Але, мабуть, краще ви напишіть Безілові. Я не хочу бачитися з ним наодинці – мене нудять його добрі поради.

Лорд Генрі посміхнувся.

– Деякі люди дуже люблять розкидатись тим, чого самі найбільше потребують. Ось що я називаю вершиною щедрот.

– Безіл – чудовий товариш, але він трошки філістер. Я завважив це, відколи познайомився з вами.

– Любий мій хлопчику, Безіл усе, що має в собі найкращого, вкладає у свою роботу! І на життя у нього нічого не лишається, крім упереджень, моральних приписів і здорового глузду. З усіх митців, що я знаю, привабливі, як особи, самі лиш нездари. А ті, що мають якийсь хист, існують тільки в тому, що вони творять, і, отже, самі з себе зовсім не цікаві. Великий поет, справді великий, – найменш поетична істота. Зате пересічні поети – просто чарівні. Що гірші в них рими, то більш мальовничі їхні особистості. Самий уже факт надрукування книжки другорядних сонетів робить людину зовсім невідразною. Вона живе тією поезією, якої не могла викласти у словах. Інші ж поети пишуть поезію, яку не насмілюються здійснити в житті.

– Хотів би я знати, чи це й справді так, Гаррі, – мовив Доріан Ґрей, напахкуючи носовичка парфумами із флакона з золотою шийкою, що стояв на столі. – Мабуть, так, якщо ви кажете… Ну, я йду. На мене чекає Імогена. Не забудьте про завтрашній вечір. До побачення!

Коли юнак вийшов, лорд Генрі задумався, опустивши важкі повіки. Мало хто коли цікавив його так, як Доріан Ґрей, це безперечно, – а проте безтямне юнакове поклоніння перед кимось іншим не викликало в нього ні найменшої образи чи ревнощів. Він був навіть задоволений цим – тепер вивчення Доріана ставало ще цікавішим! Лорд Генрі завжди захоплювався методами природничих наук, але ординарні їх об’єкти видавались йому нудними й мізерними. Отож він почав з розтину самого себе, а кінчив розтином інших. Людське життя – це єдине, що варто вивчати, вважав він. Проти цього решта світу – пусте. То правда, що, досліджуючи життя в його найхимерніших проявах страждань і насолод, людина не може пройти увесь шлях з непроникною скляною маскою на обличчі, так щоб задушливі випари не збурили мозку і не скаламутили уяви страхітливими образами й моторошними марами. В житті є отрути такі тонкі, що їхні властивості можна спізнати, лише самому піддавшись їх дії. В житті є хвороби такі дивні, що лише переслабувавши на них, можна збагнути їхню сутність. Але ж яку велику винагороду одержує за все це людина! Яким чудовим постає тоді цілий світ перед нею! Постерігати несхильну логічність пристрастей і забарвлене емоціями життя інтелекту – завважувати, де вони стикаються і де розходяться, в який момент вони у злагоді, а коли у розладі, – це справжня насолода. Що там ціна, яку за це платиться! За нові, незвідані відчуття не шкода й найвищої заплати!

Лорд Генрі розумів – і на цю думку його карі агатові очі радісно зблиснули, – що всі ті зміни в Доріані спричинив він, що це музика його мелодійних слів навернула Доріанову душу до тієї білявої дівчини і примусила юнака уклінно схилитись перед нею. Так, Доріан великою мірою був його, Генрі, творінням, і тому так рано зміг цей юнак уздріти суть життя. Пересічні люди чекають, поки саме життя явить їм свої таємниці, але кільком обраним життєві тайни розкриваються ще до того, як запону відслонено. Часом це наслідок впливу мистецтва і, головне, літератури, що діє безпосередньо на почуття та розум. Але вряди-годи функції мистецтва перебирає складна індивідуальність, котра, власне, й сама є витвором мистецтва, – Життя-бо також виплекує шедеври, як творять їх поезія, скульптура, малярство.

Авжеж, юнак цей рано пробудився до життя. Він збирає врожай ще о весняній своїй порі. Увесь запал, уся пристрасність юності вирують у ньому, але водночас він уже починає усвідомлювати і своє «я». Яка розкіш – спостерігати за ним! Із своїм чудовим обличчям та чудовою душею він немов і створений задля того, щоб ним захоплюватись. Байдуже, чим це все скінчиться, байдуже, яка доля судилася йому! Він схожий на ті граційні постаті з маскараду або п’єси, що їхні радості чужі нам, але страждання – збуджують у нас почуття краси. їхні рани – немов червоні троянди.

Душа і тіло, тіло і душа – які вони таємничі! Душі притаманна чуттєвість, а тіло здатне на одухотворення. Почуття можуть витончуватись, а розум деградувати. Хто може сказати, де тілесні збудники змовкають і де бере слово душа? Які поверхові й довільні розумування пересічних психологів! Але ж і важко як розібратися між вимогами різних шкіл! Чи й справді душа лише тінь, вміщена в гріховну оболонку? Чи, може, тіло міститься в дусі, як гадав Джордано Бруно?* Відокремлення душі від тіла – таємниця така ж незбагненна, як і злиття душі з тілом.

Лорд Генрі запитував себе, чи зможе коли-небудь психологія стати точною наукою, так щоб кожен найменший порух життя розкрився перед нами? Бо досі ми ніколи не розуміли себе і рідко розуміли інших. Досвід не має ніякої етичної вартості – це тільки назва, яку людина дає своїм помилкам. Моралісти здебільшого оцінюють його як своєрідне застереження, гадаючи, що він справляє вплив на формування характеру. Вони підносять досвід, який, мовляв, показує нам, за чим іти й чого уникати. Але досвід не має рушійної сили. Він такий же малодійовий збудник, як і сумління. Він свідчить, власне, лише за те, що наше майбутнє буде таким самим, як наше минуле, і що гріх, вчинений нами колись один раз, і то гидуючи, – опісля ми повторюватимем багато разів, і радо.

Лордові Генрі було ясно, що тільки експериментальним методом можна домогтись успіху в науковому аналізі пристрастей і що вивчення Доріана Ґрея обіцяє плідні наслідки. Раптова шалена закоханість юнака у Сібіл Вейн з психологічного боку становила неабиякий інтерес. Звісно, тут чимало заважила цікавість – і цікавість, і жага нових переживань, – однак це почуття було не просте, не примітивне, а навпаки – дуже складне. Те, що в його коханні походило від суто чуттєвого інстинкту юності, уява юнакова перетворювала на щось високе, одуховле-не, і якраз через це воно ставало ще небезпечнішим. Адже ж саме ті пристрасті, про джерела яких ми судимо хибно, і владують нами найдужче. А ті чуття, природу яких ми розуміємо, – найслабші. І часто здається нам, що ми експериментуємо на інших, тоді як насправді ми експериментуємо на собі…

Коли лорд Генрі сидів заглиблений у ці роздуми, в двері раптом постукали. Увійшов камердинер і нагадав, що вже пора перевдягатись на обід. Лорд Генрі підвівся й виглянув на вулицю. Призахідне сонце залляло золотим багрянцем горішні вікна в будинках навпроти, і шибки там виблискували, немов платівки розжареного металу. Небо над містом було зблякло-рожеве. А лорд Генрі думав про юне пломенисте життя свого нового друга, силкуючись розгадати, яка йому судилася доля.

Повернувшись додому десь о пів на першу ночі, він побачив на столі в передпокої телеграму. Доріан Ґрей сповіщав про свої заручини із Сібіл Вейн.