49
Що я живу й помру – хто з того користь має?
З верстата нашого хто полотно знімає?
Небесне полум’я найкращим людям очі
Щодня випалює – й хоч би димок! Немає.
50
Ніхто з нас тайн одвічних не прогляне,
Ніхто не розбере письмо незнане.
Є наша бесіда біля завіси:
Завіса упаде – і нас не стане.
51
В житті недовгому не сподівайсь відради:
Тут кожна грудочка – Джемшіди й Кай-Кубади.
Цей світ – та що цей світ?
Увесь великий всесвіт —
Нікчемний сон, мана, невпинні злети й спади.
52
Чи діждемо жаданого спокою,
Чи дійдемо до хати над водою?
О, як я хочу після тисяч років
Зійти з землі хоч травкою малою!
53
Найкращу з гурій дай, замість вина налий
Живущої води у келих золотий,
Дай слухати Зухру, з Ісою10 розмовляти —
Навіщо це мені, коли мій дух смутний?
54
Немов на грищі м’яч, тебе життя ганяє.
Корись, бо виходу в нас іншого немає!
Той, хто жбурнув тебе в цю метушню невпинну,
Один керує всім, один про все гадає.
55
Шукав поради я у зошитах сторіч —
I скорбний друг мені таку промовив річ:
«Щасливий тільки той,
з ким поруч мила, схожа
На місяць-білозір у довгу-довгу ніч!»
56
Часу скороминущого не бійся.
Змагає смерть найдужчого – не бійся:
Цю мить, що ти живеш, віддай утіхам!
Забудь старе – й грядущого не бійся!
57
Боюсь, що більше ми не вернемось додому,
Ні з ким не стрінемось у обширі земному.
Цю мить, що ти прожив,
вважай своїм трофеєм!
Бо що нас потім жде – не дано знать нікому.
58
Вино нам вічність одкриває – пий!
Від нього серце оживає – пий!
Хоч палить, як вогонь, зате турботи,
Немов жива вода, змиває – пий!
59
Не знаєм істини – то й що ж? Хіба сердезі
Отак і мучитись, немов на гострім лезі?
Тримайся келиха, не випускай із рук —
I добре житимем, не п’яні й не тверезі.
60
Хвилину радості в турботах не губи,
На порох не стирай під жорнами журби!
Немає жодного, хто б угадав майбутнє.
Тож пий, і розважайсь, і дівчину люби!
61
Фортуні попелу на голову насип,
З місяцевидою гуляй і пий! Звели б
Тебе давно у гроб думки, якби піддався.
Нікого не вернув землі холодний глиб!
62
Хіба у всесвіті найкращий твір – не ми?
В очах у розуму зіниця й зір – не ми?
Це коло всесвіту скидається на перстень,
А камінь, що горить ясніш од зір, – це ми.
63
Якщо ти любиш пить, до мудрих прихиляйся,
З тюльпановидими, веселими впивайся.
Впивайся, та не так, щоб дивувались люди:
Потроху, зрідка пий і від людей ховайся.
64
Дні весело збувай: свіжіша від тюльпана,
Хай дівчина тобі всміхається кохана!
Бо незабаром смерть, як чорна буря, зірве
Сорочку днів твоїх, як пелюстки з тюльпана!
65
Як гарно: на квітках – росинки прохолодні,
I дівчина в квітках. Ну що ж: напередодні
Було усякого – про те тепер не згадуй,
Все, що було, забудь: найкращий день —
сьогодні.
66
Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки – чи виживу, хто зна?
Та найдивніше те, що від ції хвороби
Немає й засобу, крім доброго вина.
67
Страшним потоком кров тече у мене з серця,
У струмі сліз моїх півкраю захлинеться.
Кривавим жолобом зробилась кожна вія!
А вії опущу – новий потоп почнеться.
68
Якщо Творцю неприйнятні мої бажання,
То як же здійснити мені мої бажання?
Коли усе, що хоче Бог, – високе й чисте,
То, значить, грішні і брудні мої бажання!
69
Ті, що освіти та знання надбали,
Що світочем наук для нас палали,
Не здужали із тьми цієї вийти:
Сказали баєчку – і в сон запали.
70
Хто землю цю створив, ким небеса підперті,
Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті,
О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць,
У землю заховав, в тісну шкатулу смерті!
71
Свого майбутнього ніхто не прозирне.
Навіщо й думати про те, що неясне?
I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів),
Бо й не зоглядишся, як вік твій промине.
72
Ковтає крапельку розбурхана ріка,
На землю падає пилиночка легка.
А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш,
Як та дрібнесенька у вихорі мошка?
73
Хоч у гріхах бридких мої загрузли ноги,
Я не журюсь, як той, хто жде згори підмоги.
З похмілля гинучи, я знову буду пити
Й минати з милою мечеті й синагоги!
74
Журитись завтрашнім, о друже мій, не слід:
Вважай за знахідку скороминущий світ.
Ми завтра кинемо шинок цей і пристанем
До товариства тих, кому сім тисяч літ.
75
Хто в найтаємніше спроможний зазирнути,
Той не шукає втіх і не боїться скрути:
Якщо добро і зло – минущі, то байдуже,
Слабим чи лікарем тобі судилось бути.
76
Ти був краплиною, тією, що назовні
Огненні спалахи виштовхують любовні.
День проживеш, а там… розвіє вітер прах твій!
Тож майся весело і випивай уповні!
77
У мірочці вина топлю свою досаду,
Побіля келиха, як багатир, засяду.
З умом і вірою розлуку взявши тричі,
Весілля справлю я з дочкою винограду.
78
Цей караван життя – предивна річ:
Так мало у ньому щасливих стріч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино, бо пропадає ніч!
79
Весь вік про гурій пишновидих снитиму,
Щодня вино – лози дарунок – питиму.
Хай Бог пошле тобі покуту, кажуть…
Хай шле, дарма, а я своє робитиму!
80
Вже сонце свій аркан метнуло ввись – і от
У келих Кай-Хосров укинув свій клейнод.
Пий не міркуючи, бо всіх пора світання
Коханки голосом зове до насолод!
81
Ми більш працюємо, ніж муфтій-горлодер;
I в п’яних менше в нас у голові химер:
Ми точим кров лози, а він людської прагне —
Нехай же судить сам, хто гірший кровожер!
82
Ці чвари, підступи, нікчемне сум’яття…
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
Як решта з келиха, цей залишок життя!
83
Душа моя болить, я думаю про друга,
А в друга милого на серці інша туга.
Навіщо ж гойнії тепер шукати ліки,
Коли вже й лікаря перемогла недуга?
84
Що перед чаркою імперія Ковуса,
Кубадів гордий трон, ясні клейноди Туса?
Зітхання вранішнє з грудей коханця краще
За молитви того, кого страшить спокуса.
85
Прожити сімдесят – і з думки викинь! Хай
Тобою править хміль – тут тільки п’яним рай!
Аж поки з голови твоєї зроблять глечик,
Ти глечика з вином із рук не випускай!
86
Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип’ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
Води звичайної нам не пошле вона.
Конец ознакомительного фрагмента.
О проекте
О подписке