Читать книгу «Будинок на Аптекарській» онлайн полностью📖 — Ольга Саліпа — MyBook.
image

Глава 3


Хмельницький, 2018 рік

День за днем кожен ранок Ляни починався однаково: дівчина прокидалася, пила каву, їхала в батьків магазин і читала. Старенький ноутбук з потертими від часу кнопками і номером на кришці – також, виходить, куплений у когось «антикваріат», – чудово конектився із сучасним «вайфаєм», хоч і не працював без живлення від розетки. Ніколай обходився з клієнтами сам, Ляна здебільшого спостерігала за ним і слухала. Лише час від часу ситуація потребувала її втручання, та й то більше не так її власне, як авторитету господині магазину.

– Ні, навіть не просіть, – хмурив брови, водночас посміхаючись, як завжди, коли якийсь чоловік приніс продати старий мобільний, – ви ж читали вивіску. Хіба там написано «Ломбард»?

– Поклич когось… старшого, – не сприймав його серйозно клієнт.

Ніколай закопилював губу і показував пальцем у бік Ляни:

– Ось вона – господиня магазину.

Ляна повільно встала і поклала руку на плече Ніколаю:

– Мій консультант має рацію. Ми не приймаємо сучасну техніку, хай і застарілу.

Чоловік махнув рукою і вийшов, а Ніколай розтягнув губи у посмішці:

– А можна я собі бейдж зроблю? – приклав долоню до грудей.

– Можна.

– Консультант?

– Консультант. Слухай, – наважилася продовжити після паузи, – ти ж шукаєш собі роботу? Бо я тут досі стирчу фактично лише через тебе.

– Шукаю, – відвів погляд.

Вже хвилин за десять хлопець вирізав з картону прямокутник, на якому власноруч написав маркером «Ніколай. Консультант з антикваріату» і пришпилив його до футболки.

Якби не цей хлопець – все б уже давно завалилося. Неприємний висновок муляв Ляні свідомість і штовхав у спину: читати і вчитися. Дівчина повільно розглядала кожну дрібницю в магазині і вже за кілька днів знала, де шукати інформацію про її вік та цінність і до якого експерта телефонувати при потребі. Номери їй дав той же Ніколай, проте, за його словами, її батько за експертною консультацією звертався рідко.

– Не несуть нам нічого аж такого дорогого, щоб витрачатися на спеца, – опускав кутики губ вниз хлопець.

Найлегше було зі старими грошима. Визначити їх ціну можна було прямісінько в інтернеті, продати чи купити щось – теж.

– Слухай, а може, нам організувати онлайн-магазин? – зірвалася на ноги Ляна, захоплена власною ідеєю. – Ти не ображайся, але в цю глуш мало хто доходить.

Насправді Ляна думала про інше: якщо перевести справу в онлайн, то можна буде займатися всім цим прямісінько з Києва і не сидіти у Хмельницькому. Так вона змогла б швидше повернутися додому і її б не мучила совість, що закрила справу, яку їй залишив тато.

Ніколай ідею сприйняв добре і пообіцяв допомогти з описом кожної речі.

Почалася робота: Ляна завела сторінки магазину в Інстаграм і Фейсбук, фотографувала антикваріат, викладала в мережу і паралельно поширювала пости на тематичних форумах. А ще проходила кілька курсів із продажів у мережі.

«В інтернеті вас зустрічають по ніку», – казав котрийсь із них. Але Ляна, коли реєструвалася, над цим довго не думала – назвалася просто «Антикварка».

Справа повільно, але закрутилася. Перші невеликі замовлення з’явилися за кілька днів, і до Ляниного маршруту дім-магазин-дім додалося ще крихітне відділення «Нової пошти». У котрийсь із днів оператор у відділенні розкрив її паспорт і здивовано підвів погляд:

– Ляна? Не може бути!

Дівчина хвилину-дві вдивлялася в обличчя молодого чоловіка. Глибокі ямочки на щоках, світло-русяве волосся і ніс «картоплиною». Щось таке знайоме…

– Дімон! – схопила його за руку, ніби злякалася, що він втече. – А я недавно про тебе згадувала!

– Нічого собі, – молодий чоловік роздивлявся Ляну з ніг до голови. – Якби не прізвище та ім’я – я б тебе не впізнав. Це ж які ми малі були, як ти поїхала! Дивно, що ти мене пам’ятаєш.

– Пам’ятаю, як ти з будівельного крана мені злізти помагав.

– Як би я не поміг? Я ж у тебе закоханий був.

Ляна опустила очі, а Дімон навіть не відвів погляд.

– Я й не знала.

– Слухай, а давай ввечері – на каву? – чоловік окинув оком чергу, що встигла зібратися за Ляниними плечима.

– Давай. Бо мені тут і поговорити ні з ким.

Ляна помахала Дімону «па-па» і вийшла на вулицю. Вже у самому під’їзді згадала, що навіть не залишила йому свій номер телефону. Отже, сьогодні кави не буде. Доведеться завтра зайти знову. І хто знає, чи ще потрапить на Дмитрову зміну.

Надвечір задзвонив мобільний.

– Ти готова? – почула в слухавці голос Дмитра. – Я вже у дворі.

– І як ти дізнався мій номер? – єдине, що здогадалася спитати.

– Ну ти смішна. Це ж Нова пошта. У нас є вся база.

Надворі вечоріло, Ляна знайшла у валізі байкову сорочку й накинула на плечі – їхала вона сюди на два-три дні, тож про те, щоб взяти трохи одягу, не подумала. А щодо теплого – й поготів. Ще трохи – і доведеться влаштувати собі шопінг на місцевому ринку.

Дімон сидів на лавці, де вдень вигрівали на сонці кістки бабусі.

– А я вже тут не живу, – обвів жестом подвір’я. – Батьки у Бостоні. Емігрували у двохтисячних. Вчителі тоді ледве виживали. І сестричка там. А мене тоді залишили з бабусею.

– То ти живеш із нею, – Ляна сіла на лавку поруч й обвела поглядом вікна будинку, силкуючись згадати, за якими була квартира Дмитра.

– Бабуся померла недавно. Від раку.

– І мій тато помер.

– Чув. Співчуваю. То ось чому ти приїхала.

– Угу. Хоронити.

– Слухай, ми підемо на каву, – вперше за весь вечір глянув їй в очі Дмитро, – чи так і будемо тут сидіти, як старі?

Ляні відверто полегшало – розмову на неприємну тему закрито. Десь у дворі запищала автомобільна сигналізація. Дівчина мимоволі повернула в її бік голову: не Іван. Дивно, але його «шевроле» не бачила з того дня, коли зачинила перед його носом двері квартири.

– Коли ти поїхала в Київ, – Дімон запхав руки в кишені, – я навіть батькам своїм сказав, що вступати поїду в столицю і знайду там тебе.

– І вступив? – посміхнулася.

– Ні. Спочатку було медучилише. Але з медициною не склалося. Вчився далі. Став слідчим поліції.

– То як тебе з поліції занесло в «Нову пошту»?

– Та так. Сталося дещо. Не хочу про це. Одним словом – мене звільнили.

– Жалкуєш?

– Проблем – менше, зарплата більша. За чим жалкувати? Хіба за пригодами. А ти де?

– В Києві, закінчила юрфак, працюю в архіві.

– Теж з пригодами так собі, правда?

– Правда, – Ляна не знати чого заусміхалася. – Часом думаю, що вмру від нудьги.

Дмитро різко зупинився посеред дороги:

– А знаєш, що я подумав! Ну його до біса, ту каву. Поїхали на картинг!

Ляна навіть не думала сперечатися. Вже за півгодини, проїхавшись у майже пустій маршрутці, вони знайшли у центральному парку картинг і ганяли навперегін. Трохи завеликий шлем сповзав на очі, а двигун ревів так, що можна було оглухнути, але Ляна почувалася супер.

– Правда, круто? – Дмитро подав їй руку і допоміг вилізти з автівки, коли час оренди закінчився.

– Крутезно! – Ляну розпирало від щастя. – Я давно так не дуркувала!

– І я, – Дімон обняв її за плечі. – Кави?

– Води, – закотила очі Ляна. – Вмираю від спраги.

Вони купили пляшку мінералки на двох у найближчому продуктовому магазині й випили її до дна на лавці в темному парку.

– За законом жанру, ми б мали тепер поцілуватися, – Дімон обіймав її однією рукою, а іншою загортав їй за вухо пасмо волосся.

Ляні було добре. Весело, як ніколи. Ці кілька годин вона жодного разу не згадувала ні про смерть тата, ні про купу справ, пов’язаних з магазином. Але амур в її плани точно не входив:

– Перестань, – по-дитячому полоскотала Дмитру живіт. – Ми вже не діти.

– То поцілунку не буде?

– Я не цілуюся з тими, з ким не зможу зустрічатися, – посміхнулася Ляна. – То просто твій незакритий дитячий гештальт.

– То давай закриємо? – Дмитро награно витягнув для поцілунку губи і заплющив очі.

– Точно не сьогодні, – викрутилася з обіймів Ляна. – Остання маршрутка втече!

І хоч дівчина навіть не уявляла, до котрої тут ходять маршрутки, додому довелося йти пішки.

– Не сьогодні – не означає ні, – підморгнув їй Дмитро, по-дитячому повиснувши на дверях під’їзду. – Я почув.

Ляна швидко вибігла на свій поверх і сховалася за дверима. Сьогодні вона знову була тією маленькою дівчинкою, що колись жила в цьому місті з мамою і татом. Безтурботною і щасливою. І в неї був закоханий хороший хлопчик Дімон, що колись допоміг їй злізти із башти будівельного крана.

Дівчина кинула на полицю в коридорі ключі і зачепила пальцями порцелянову фігурку янголятка. Фігурка впала й розлетілася на друзки. Ляна увімкнула світло і дістала з крихітної кладовки мітлу і совок. Підмітаючи уламки, зловила себе на думці, що кидає ключі на поличку однаковим рухом щодня, але янголятко жодного разу їй під руку не потрапляло, бо завжди стояло в кутку. Цікаво, як так сталося тепер?

Дівчина зробила ще кілька рухів мітлою і зупинилася: на старих дошках чітко було видно частину відбитка взуття. Ляна прокрутила кілька попередніх днів у пам’яті: після того як вона відмила квартиру від бруду і, головне, – від крейди, якою обводили батькове тіло на підлозі, сюди не заходила жодна людина, окрім неї самої.

Серце дременуло в п’яти. Випростала спину й роздивилася навколо: вікна зашторені, хоч вона точно вранці їх відкривала, татові зошити на столі зсунуті з місця – це видно по чистих від пилюки смугах, які донедавна були під зошитами, бо стіл Ляна так і не знайшла час протерти. Сумнівів не залишалося: у квартирі хтось був.

Дівчина перевірила шуфляду, куди поклала свої гроші, – все було на місці. Старий телевізор, інша техніка і меблі – теж.

Ляна увімкнула у всіх кімнатах світло і похапцем знайшла папірець, на якому їй записав свій номер Іван.

– Ти десь далеко? – спитала без привіт-як справи.

– Щось сталося?

– Здається, в мою квартиру хтось заліз.

Іван якийсь час мовчав, а потім заговорив впівголоса:

– Щось вкрали?

– Ні, але мені страшно.

– Може, ти себе накручуєш?

– Слухай, ти мене маєш за ідіотку? Я дипломований юрист, між іншим. Ми кримінальну справу теж вивчали. Якщо я кажу, що в мене вдома хтось був, то в мене вдома хтось був! – кричала в трубку.

– О’кей, що я можу зробити?

– Тобто, якого біса я телефоную саме тобі, ти це хотів спитати? – Ляна вже не могла стримати емоції. – Між іншим, ти мій майже єдиний знайомий у цьому місті, кому мені ще дзвонити. Сам же номер і дав, пам’ятаєш?

– О’кей, о’кей, не кричи, – майже шепотів у слухавку Іван. – Щось придумаємо. Я зараз не можу розмовляти, але завтра заїду. Хочеш – камеру поставимо. Лягай спати.

Ляна кинула слухавку. Добре сказати – лягай спати. А як лягти, коли ще зовсім недавно хтось ходив по твоїй квартирі й перекладав речі? А що, як він і досі тут?

1
...