IV

Того самого дня, зранку, спостерегла Марійка, що в неї знов пропала одна велика курка, і завела голосний лемент.

– Треба спитати Саву! – обізвався Івоніка, що сидів недалеко хати, клепав косу і на всякі нарікання й допити своєї жінки не мав досі жодної відповіді. – Він же ґаздує тепер коло курей! Оноді чув я, як казав, що половик^[81] ухопив одну!

Вона розсміялася, викрививши уста.

– Прокляті половики: тепер пхаються вже аж до курника та хапають кури тоді, як вони сплять!..

Старий підняв голову і глянув на жінку. Щось більше важного прокинулося в тоні голосу, чим у словах, коли спитав:

– Що кажеш, Маріє?

– Кажу, що є й такі половики, що пхаються аж у курник і забирають дріб. А як не будете вважати, то повиносять вам і інші речі!

– Маріє! Уважай, що говориш, та й май на увазі, аби ніхто не чув того, що ти говориш! – сказав, остерігаючи. – Люди завидують нам і так усього, а як довідаються, що наш син злодій, будуть із того ще раді. Я знаю, що то Сава все робить, і я йому того не дарую!

– Від мене він уже дістав свою партику^[82], – обізвалася знов жінка, – але то все Рахіра через нього робить. Намовляє його до всього, а він лиш виконує те, що вона йому накаже. Оноді здибала я її, як вертала з пляшкою горівки від Мендля. Ти гадаєш, що сказала мені хоч «добрий день»? Де там! А я ж їй прецінь тітка! Її мама – моя рідна сестра. Дивилася, як вовчиця, в землю, переходячи коло мене. В неї нечисте сумління, бо ходить і намовляє хлопця до злого. Вона продає мій дріб у Мендля й купує горівку та тютюн. Я вже прийшла на тото. Домніка мені се сказала. Вона мешкає там недалеко них і бачить усе та чує. А Домніка розумна й виділа й знає багато. Не дурно в місті десять років служила…

– Вона розумна, але й хитра і фальшива, Маріє! – відповів він спокійно й узявся далі клепати свою косу.

– Вона фальшива, але я їй ніколи жодного зла не заподіяла; я з нею добре живу. Врешті, вона знає все, що в селі діється, а вона би сього не знала! Сава пересиджує тепер більше у Григорія, як у нас. Колись тутки помагав йому на його винаймленім жебрацькім полі косити, – казала мені Домніка. Я вам не хотіла сього казати, але тепер таки скажу. Михайло працює коло нас, мов чорний віл, не має супокою, аби все в ладі утримати, зривається від рання до вечора, а сей тратить свої дні і свої молоді сили там, для поганця. Вам би побити його з раз, Івоне!

Івоніка мовчав, і німе зітхання зняло йому грудь. Він се знав. Він знав багато дечого іншого, чого вона не знала. Недавно, приміром, копав щось у панському городі й украв із шпихліра^[83], що стояв на часок отворений, грубезний ланц^[84]. Цей ланц продав відтак старий Григорій жидові на Гоппляцу, а він, Івоніка, був саме тоді при тім і пізнав панський ланц. Догадався зараз, відки се походило, але мовчав. Сава ж був його дитина! Те все скоїв Сава, однак що він мав діяти! Сором признатися-таки перед усіма, що ось його син злодій, а з другим злодієм камратує^[85] й туманить людей.. Бог дав йому двоє дітей. Але що по одній стороні було саме добре, вийшло по другій саме зло. А він їх однаково любив обох, вигодував однаково працею своїх рук. Оба були його рідні-ріднесенькі діти…

– Як Михайло піде до рекрутів, і він побачить, що нема кому все кутати^[86], він поправиться. Тепер він ще на Михайла спускається! – потішав він жінку й себе самого.

– Дай Боже! – відповіла Марія. – Але доки він буде держатися сеї гадини, доти буде триматися його зло й лихо. Се я вам кажу, бадіко. Він сміється вже з мого жалю, а то, відай, не смішне, як мама плаче. Він вилить, що мені серце з жалю тріскає, що Михайло мусить іти, а він каже: «Ідіть з ним до жовнірів… Хто йому там подасть груді?» Таке він до своєї мами говорить. У нього тверде, недобре серце, і Бог би його скарав за його слова!

– Не проклинай, Маріє! – успокоював, остерігаючи, Івоніка. – Він так само наша дитина, як Михайло. Він поправиться. Я вже йому кілька разів казав, та упоминав його, що коли не поправиться, не дістане від мене ні грудки землі. Все, кажу, дам Михайлові. Він се знає. І він знає, що чоловік без землі нічого не значить. Він се дуже добре знає. І видить, що Григорій у селі значить перед людьми…

– Вже змалку був такий упертий і злосливий! – тягнула Марія далі своє. – Я собі нагадую все добре.

– Від дитини нема чого великого надіятись, на те воно й дитина, і до того нема що чіпатися. І ми були колись дітьми й робили добре і зле. Що хто винен тому, що був дурною дитиною?

– Я кажу лише, що він уже тоді був непослушний і упертий і робив своїй мамі все наперекір, як вона приказувала що-небудь!

– Чи ти слухала все твоєї небіжки-мами, Маріє, ге? – спитав чоловік і усміхнувся, бог знає чому, вимушено.

– Ви старі й дурні! – затріпотала вона нетерпеливо. – Я говорю про огонь, а ви говорите про воду. Я кажу, що він був уже змалку упертий і злобний, а ви кажете мені, які-то змалку були ви, яка я і які були інші. Що мені з того?! Адіть, одного разу, коли ще був малий, відібрав йому один хлопець – мені здається, молодший брат Тодорики, що відтак помер, нагадуєте собі? – відібрав йому сопілку, бо вони все оба разом на толоці пасли товар. Сава не сказав нічого. Чотири неділі пізніше зловив великого джмеля і упхав його хлопцеві за ковнір. Як хлопчище заслаб і лежав запухлий, а Саву за те били і сварили та й допитували, чому таке наробив, мовчав, як камінь. Затявся та й мовчав. «Видиш? – кажу йому, – він може і вмерти!» Він споглянув лиш по-вовчому в землю, зморщив брови, а по якійсь хвилі почав плакати. Плакав, але не сказав ані словечка. А як я приказала піти до хлопця та його мами та перепросити обох, не рушивсь з місця. Неначе закам'янів, так стояв тутки, і ніби занімів. Тоді була би я йому з гніву кості поломила. І лише мав щастя, що був усе такий мізерний і блідий, інакше, бігме, була б кості поломила! Та й такий він і тепер, та й тому маю я жаль до нього!

– Він не був усе такий, як тепер, не слухав тільки свого розуму, Маріє! – сказав старий. – Лише відколи зайшов у приятельство з Григорієм, вертиться йому плутанина в голові!

– Ей, він усе був лінивий і упертий! – закинула стара знов своє роздразнено.

– Лінивий!.. Але він не крав і не бокував від праці так, як тепер, та й…

– А ви се видите і скажете йому хіба раз у рік яке слово! – перервала вона люто бесіду Івоніки. – Якби він вам і хату над головою запалив, ви б набрали води в рот. Я не знаю, що у вас за серце. Ви все лиш добрі та добрі; лиш оце одно знаєте ви, але се недобре, Івоніко!

Він задержався в клепанні і глянув на неї.

– Маріє! – сказав поважно і докірливо. – Чи Сава не є так твоя дитина, як Михайло? І чи ти його менше любиш? Чи ти його не вродила? Що ти від мене хочеш? Він молодий і дурний і підмовлений лихими людьми. Рахіра наробила йому щось, але як то минеться, вона стратить свою міць над ним, він назад верне до нас. Я його пазю^[87], хоч і мовчу. Мовчи й ти і тримай язик за зубами. Михайло також вилить більше, як ти думаєш, а Сава се знає. Довго не буде її триматися; вона не чесна дівчина, а женитися з нею він не буде, бо ж вона його перва сестра, а се ж гріх. Він знає оце все, і оце все мусить скінчитися. Треба лиш бути терпливим… і Бога просити, щоби нас не опустив… щоб і Михайла не опустив…

– Михайле, Михайле! – зойкнула нараз Марія, мов уколена. – Дитино моя, серце моє! За що відривають тебе від мене, за що садять у ярмо? Що будемо без тебе діяти? Що пічне земля без тебе? Як то сонечко, так зайдеш ти для нас, а я розіб'юся, жаль за тобою виссе мою кров і побілить моє волосся. Ми-хай-ле! Ми-хай-ле!

Він підняв живо голову і глипнув журливо на неї. Чи не товкла знов головою до стіни? Коли жаль обхопляв її так нагло, як тепер, коли пригадувала собі розлуку із своїм любимцем, чинила се майже за кождим разом, а вона була вже слаба і немолода.

Але сим разом вона не робила того. Вона лише заводила й нарікала, а там, може, й заплаче знов…

Похнюпив голову, як перше, на груди, зморщив болісно чоло і клепав перед собою дальше мовчки косу, ба ще пильніше.

Вона не вмовкала. То з середини хати, то по надвір'ю прокидався її голос жалісно… все нарікала. Від часу до часу здіймалася її худа права рука… і грозила комусь удалині…

Відтак настала ніч. Ясна й тиха, найшла обох, як спочивали кожде в глибокій тишині в темній хатині… з їдовитим горем у серці, безсонно…

V

О тій самій порі, коли Михайло дожидав своєї дівчини, закрадався Сава, мов злодій, крізь городи й поміж хати до Рахіри.

Мешкала зі своїми родичами в малій хатині в поблизькості старого величезного лісу, що станув коло села, мов велетенський мур, недалеко найліпшої товаришки Маріїної, розумної та язиком гладкої Домніки.

Старий Григорій і його жінка, сліпа на одно око Тетяна, не мали жодної землі і винаймали щороку кільканадцять пражин поля у чужих людей, щоб хоч отак тручати свою біду вперед. Мала хатина, що стояла посередині малого садка, була стара й похила, і здавалося, що по кождій сильній тучі щораз більше похилялася в сторону лісу.

Григорій був зарібником, його жінка ходила враз із ним на роботу, бралася за всяку працю, лиш Рахіра оставалася дома і проводила свої дні у безробітті або швендяла по селі, задержуючися коло кождої хати, де були дівчата або молоді хлопці й нав'язували балаканку.

Се було правда, що вона, а властиво, її батько походив із «Циганії».

У сусідньому селі, що вважалося уже містечком, бо в ньому відбувалися ярмарки й торги, осілася була ще за давніх літ колонія циганів.

Тодішній дідич і властитель села подарував тій колонії якусь частину землі. Так вона осілася там, і частину тої землі враз із мешканцями прозвано Циганія.

Цигани мали тут свого, окремого двірника, своїх громадських радних і держалися кріпко своїх звичаїв і циганських установ. Найкращу циганочку взяв властитель села до свого двору, і вона проживала тут у розкошах, мов княгиня в давніх казках.

Однак роки 66—67 привели зміну. Запанував голод, прокинулася холера, багацько родин вимерло, багацько вивандрувало із Циганії до Молдави, а ті, що осталися на місці, змішалися з іншими мешканцями, і лиш небагато з них осталося вірними своїм традиціям і обичаям.

Старі люди, що пригадували собі ще добрі часи, у яких процвітала Циганія, оповідали не один цікавий епізод про їхнє життя-буття і вдачу та про їхній особливішій талант обманства. Та проте згадували їх із симпатією й якоюсь теплотою.

Як було проходити коло їх толочки, де літньою дниною пасли звичайно крадені вівці, у неділю, приміром, мож було сміятися до розпуку. Всі малі циганята, нагі, збиралися тут роями, гуляли, качалися і крутилися, побравшися за руки, блискавкою, так що їх чорні тільця у сяєві сонця лиш так поперед очі мигали й вилискувалися. Кидалися переходячим під ноги й просили дикими, а заразом бутними рухами милостині, кричали та благали, співали й заводили правдиву чудасію, так що хто переходив, мимоволі усміхнувся й сягнув рукою до кишені.

Вони мали свою окрему музику, торгували дерев'яним начинням, мали своїх ремісників, а в суботу передягалася більша часть жінок у лахміття й ходила в сусідні села по милостиню. Григорій Чункач, батько Рахіри, був потомком Циганії. Він одружився з сестрою Марії, на одне око сліпою Тетяною, бо мала кілька пражин ґрунту, а коли пропив усе, мусив винаймати землю й ходити на щоденні зарібки.

Тетяна була добра робітниця й мала славу такої на ціле село. Їй і тій славі мав одиноко завдячувати Григорій, що діставав роботу, інакше не мав би ні одного свого прихильника, ні своїх рук. Він був злодій і мав на своїм сумлінні одне людське життя. Одного разу упився ї побив одного старого так сильно, що той кілька днів по тім помер. За те просидів у криміналі довгий час, однак, коли вийшов на волю, не став ні на волосок ліпший.

Рахіра цілком у нього вдалася, і він любив її, мов свою душу. Мала не лише його круглі чорні жадібні очі, але і вдача його відбилася у неї, немов у дзеркалі. Лінива до розпуки, пленталася цілими днями бездільно по селу, балакаючи та оглядаючи все, що впадало їй в очі, особливо ж дріб, або ставала там, де ґаздині білили свої полотна, щоб опісля, при відповідній нагоді, з одного або другого затягнути незамітно під паху.

Її мати не мала жодної волі й жодного голосу дома й чинила завсіди лиш те, що наказував чоловік і чого бажала донька. Була для обох мовчазливою, невсипущою машиною. В молодих сільських хлопців не тішилась Рахіра симпатією. Вони погорджували нею явно і висміювалися з неї голосно. Вона накидалася кождому, і осягнути її ласку не було трудно.

Ніякий хлопець не просив її на танечнім місці до танцю, але вона лізла від одного до другого, мов ласиця, і підлещувалася та просила так довго, доки один або другий не потягнув її за рукав напівжартом, напівповагою до танцю і, обкрутивши її кілька разів, трутив від себе або відіслав двозначними словами на місце.

Але вона сміялася з того. Зі своїми білими, блискучими зубами й червоними викоченими устами виходила при слідуючім танці, неначеб не було нічого, сміючись наново до них, і вміла наново звернути на себе увагу і діпняти свого. Від кількох місяців лип до неї Сава. Симпатія взяла початок у гульбі. Жартами і сміхом, штовханцями, а відтак перемінилася в грізну, поважну силу.

Вона була старша від нього. І було се тому – чи лежало се вже в її вдачі, вона так ним знала верховодити, що не було ні одної майже точки між ними, в котрій він не згоджувався б з нею і не піддавався б насліпо її видумкам або напівдиким химерам. Була для нього богинею й держала його при собі, мов магічною силою…

Крім того, випереджувала всі його бажання, і кождий поступок його позискував у неї похвалу.

Находив у ній підпору для своїх найгрубших й найнижчих зворушень, а що не замічав у засліпленні її хиб, так тонув чимраз глибше й глибше в атмосфері її духу й душі. В товаристві її родичів не потрібував ніколи в'язатися. Пив враз із ними і не бачив у тім нічого соромного бути п'яним. Вони знаходили все якусь вимівку на те, а коли Рахіра приносила додому кусень білого вкраденого полотна або вкрадену курку, оповідаючи, як одно або друге опинилося в її руках, то головною річчю в тім було те, як вона заходилася коло того, щоб добути се в свої руки, і що скаже він на те. Він сміявся дивним здавленим сміхом і подивляв її зручність^[88] і притомність^[89]. Поводився з нею свобідно. Батько й мати не в'язали їх ні в чім, і так Сава проводив із нею не раз цілі вечори й ночі, і ніхто не встрявав до їхніх відносин до себе та до їхнього діла. Їх почуття могли розвиватися без упину і розвивалися…

Старі вийшли в сусіднє село на роботу й не вернули ще. Вона сиділа сама під хатою на призьбі і, дожидаючи Сави, гляділа нерухомо великими очима в жаристий місяць.

Недалеко від хати направо тягнувся великий чорний ліс, наліво – сади сусідніх хат, і глибока тишина панувала повсюди.

Що не приходить!.. А обіцявся, що прийде ще перед заходом сонця. А де вже тепер сонце!.. І сліду з нього нема. Ніч розцвіла як можна пишно, а замість сонця запалився місяць і розжеврівся, аж притягав до себе.

Певно, заставили його дома умисне до якої роботи, щоб лише перешкодити йому піти до неї! Тета Марія! О, то вона така злобна! Вона ненавидить її, Рахіру. Вона бажала би її скорше нині як завтра побачити на лаві, і все через те, що Сава любить її і помимо всяких заборон і грізьби ходить до неї і тримається її.

Її великі, неприборкані, неуговтані очі спалахнули. Вона держатиме умисне Саву при собі, їм на злість буде Сава її любити, візьме її за жінку, їм на злість… на злість… Тій старій, скупій вороні на злість і йому, Михайлові, що вдавав усе такого святого…

Їх не має ніщо обходити, що він її любить. Вона їм усім уже покаже, хто вона, особливо ж тій старій відьмі! І що вона їй за тітка? Має гроші й корови, мала полотна й мед, всілякого роду збіжжя, а навіть не дивиться в той бік, де проживають вони!

Часом не мали в хаті й по кілька день молока, кусня кулеші, а вона вдавала, що й не знає їх. А її мати, Тетяна, її рідна сестра! Але вона сього колись жалуватиме. Вона їм колись покаже, аби вона так здорова. Має в сусідньому селі тітку, що розуміється на всяких зіллях і ворожбитстві; до неї піде й виманить яке недобре зілля. Нехай вони лише лишуть її в супокою! Її й Саву…