А що там не обходилося без товариства, а перед тим усім гострішого догляду не було, то допився він уже там так сильно, що батько, не вижидаючи на його поправку у лісничого, поїхав сам по нього й забрав з собою додому. Наскільки це було ліпше, що він зостався опісля вдома, а не між чужими, я нині добре розсудити не можу. Знаю лиш тільки, що він тут не гамував себе більше, ніж там. До того вічне товаришування з простими сільськими парубками, до котрих його вже більше тягнуло, як до інтелігенції, а зрештою і в добре лихо затягнуло, – і поволі, поволі дійшло до того, що він став уникати ліпшого товариства цілком, а від батька, котрий з ним немилосердно суворо поводився, почав ховатися, мов від свого ворога. Звертав це все на суворість батька, котрий, щоправда, раз у раз ловив його на неправді й пиятиці, і так виходило, що хоч як бажали ми йому добра й іншого життя, він все-таки мав свої причини ходити до корчми, крадькома чи одверто, і напиватися. Пізніше почав гніватися, що батько надто багато втручається йому в господарство й не дає самому господарські справи провадити, – і знов була причина між приятелів ходити і всякі жалі запивати… На всякі умовляння й благання батькові й мої не марнувати в такий огидний спосіб найкращі літа й здоровля та майно, що йому віддано в руки, виправдувався тим, що в нього нема ні жінки, ні дитини, для котрих мав би маєтки збивати, та що він доволі вже літній, щоб знав, що становить для нього щастя, а що нещастя.

Він, мовляв, працює тяжко, утримує батька й матір, – бідний батько почав уже щораз більше занепадати на здоровлі, – працею своїх рук, причім показував з гордістю мозолі на своїх дійсно натруджених руках; не робив нікому якого-небудь закиду, – нехай же дадуть і йому вже раз спокій. Скільки йому до життя потрібно, мовляв, він собі завжди годен заробити, хоча б йому лише кінь і батіг зосталися. На тім кінчав своє виправдування.

Звичайно намагався батькові як найшвидше з очей зникнути, або мовчав так уперто, що іноді можеш до нього й годину як хочеш говорити, а він а ні пів словечком не обізветься. Чудно поводився він іноді!

Ніколи не мав він сили, – ба навіть ще й тепер він такий, – відмовити кому-небудь у якомусь проханню: як його про щось прошено, він завсігди буде старатися бажання кожного сповнити, чи кого-небудь в одній або в другій справі поратувати. Таке серце в нього!

Глянь, в якій одежі він ходить, – чи на ньому є хоч одна річ, що дійсно йому належить. Боже, борони! І це в нього хтось видурив, і той за гірше заміняв, і той на вічне віддання випозичив, а він у самому лахміттю або з других перебраному зостався.

– Доки я живу й можу, я все стараюся, щоб він мав чисту білизну на собі і яку таку одежину на тілі, – але як я колись заплющу очі, то він один зостанеться, справді, сиротою і безпомічним, хоч яка в нього борода сива й він себе старим називає. В того п’яниці є щось вічно неповнолітнє й дитяче, що показує йому світ завсігди гарним і в рожевому світлі! І, може, в тім і криється його безталанне щастя!.. Але я не помру через нього спокійно, бо не маю його на кого зоставити. Він моя найнещасливіша дитина, хоч і яка розшарпана та покалічена доля всіх інших…

Андруша! Андруша! – застогнала раптом мати вголос і її очі зайшлися слізьми, – то ти вибрав собі найгіршу долю. А дитиною мав ти такі чудово ніжні губенята і умів так любо та щиро коло матери пеститися. А проте не проклинало ні одно з дітей свою матір, лиш ти один! Ти однісінький… Господи Боже, змилосердися над нами!

Підстарший син обернувся з переляком до матери.

Як, мамо?! – крикнув з незахованим переляком, – цей негідник зважився вас проклинати? Чому ви мені про це ніколи давніше не писали?

– Тихо, тихо, мій сину! – заспокоювала старенька з ледве помітним гірким усміхом, – це вже така давня застаріла пісня, що я її вже й сама забула! А все ж таки після всіх таких тяжких хвилин сиділа біля його постелі й усипляла молитвами до Спасителя. Особливо ж одного разу, а він проказував молитви за мною. Так, так, мій сину; ти цього не розумієш, як і багато, багато дечого іншого не розумієш. Андруша молився, хоча б по п’яному, а все-таки проказував молитви за мною, і, мов сама засинаючи, примовила пів голосом, – молився, синку, зо мною…

Але, бійся Бога, мамо! – вигукнув з жахом, обурено, син, – того чоловіка, маючи його таким перед собою, був би я не знаю що… а ви могли його – молитвами до сну заспокоювати?! Ви ж мали безпритомну звірину коло себе!

Тихо, тихо, мій сину! – заспокоювала старенька мати, як і раніше, лише цим разом невимовно лагідним голосом, – це вже така давня й застаріла пісня, що я її й сама більше не тямлю. Хто б ще й згадував та зворушався там нею! Тодішня ніч, коли воно все скоїлося, пожерла все… Це ж була тихесенька, ясна, місячна, зимова й морозиста ніч, а смерть все коло моїх вікон виблискувала косою. Чи ти думаєш, що чоловік не радий, коли може перед нею двері зачинити, а того, на кого вона замірялася, молитвами до сну покласти? Ти не знаєш нічого про такі ночі, і тому тобі бракує розуміння й лагідности в осуді таких річей, в осуді твого безталанного брата!

Але, мамо, – батько! Чи він жив ще тоді?

Жив. Це трапилося якраз перед самою його смертю і він перебував тоді вже з твоїми обома сестрами, Лідою й Оленкою, у твого шурина в місті, під лікарським доглядом, а я була тут сама одна, в оцій самій постелі, з Андрушкою…

Як воно сталося, мамо? Як сталося? Прошу, розкажіть мені! – просив зворушений син і, підійшовши скоро й близько до неї, сів і глядів неспокійним поглядом на білоголову матір. – Це мусите мені, мамо, оповісти, це я мушу знати, це я Андруші не подарую, – нехай він безталанний, нехай і я не щасливіший, але цього я йому ніколи не дарую. Він звірюка, а до звірів треба підступати з батогом.

Та тут підняла стара мати, погрожуючи, палець.

Мій сину, мій сину! – сказала, – коли я помру, я на тебе Андрушу не полишу. Він уже тепер ані для світу, ані для людей. Я ще Богу дякую, що його душа не запропастилася цілковито. Морально він не збивався, хоч і як він себе змарнував. Але й він має свої шляхетні хвилини. Не смій ніколи поводитися з ним жорстоко! П’яниця він, отой мій син, слабої волі, немічний, котрий ще до того став брехливим, лякаючися гострого й пильного ока свого батька, але в нім нема нічого злого, жорстокого.

– Я не мав на думці, мамо, що йому все жорстокого трактування треба. Над ним треба лиш сильнішої руки, котра б ним конче в його власнім інтересі кермувала. Мені його жаль, і я думаю, що найсильніше, що в нім є, це його нахил до пиття. Він був би в силі навіть щось значного зробити, коли б йому в нагороду обіцяно необмежену волю напитися. Але все ж таки, мамо, все ж! Як його уста не всохли, коли ображав тебе так нечувано, то я не можу собі порадити!.. Отже тоді була також хвилина, в котрій була повинна одна «зміїна» голова відбитися! Я не хочу нічого більше казати і далекий від того, щоб зробити вам, батькові, або кому-небудь на світі, який закид за нього; але мені все здається, що коли б він був за молодих літ дістався під керму в сильніші руки, ніж ваші, з нього були б люди вийшли. Але ви були всі разом занадто добрі й поблажливі до нього; ви, мамо, і батько, і сестри, особливо ж ви й сестри, а це все через страх перед батьком і «сценами». Це я сам по собі знаю. Зате маєте тепер такі сцени, котрих, правда, не видно на театральних сценах, але вони не менше мороз на тілі викликають…