Ця місцина пласка, як стіл, а чистими днями, ранньої осені чи на початку літа тут видно, як пари підіймаються за пагорбами, на сорок чи п’ятдесят кілометрів. І рудий степ, кілька озер, чорно-зелена бахрома лісу, з виразками червоних плям боліт, що їх відразу видно з віконечка задньої стіни будинку, подібного швидше до свинарника. Збоку крило, безкінечне, як тягуча спека пісків, де крикливі чайки тягають поліетиленові кульки. І вже потім, трохи віддалік берестового гайка, якщо пройти на схід, видно, як у золотистому мареві підіймається місто, як щось однозначне, як мірило людського марнославства.

І того дня, коли я потинявся широкими і порожніми вулицями, не пропускаючи жодної красивої ноги, зігнутої десь у кісточці, зі звернутим каблуком, відтопиреним задом, а потім ясний, трохи каламутний погляд опік, наче куля вогню, випущеного з нутра, я зупинився біля розчахнутих дверей кінотеатру. Сопух адреналіну і життя, і ще чогось там, пішов на мене. Десятки збуджених облич, істот, полишених якихось там умовностей, вивалили під розкішне небо, що пахло свіжістю ночі. І я відчув себе старим: формений костюм, біла сорочка, дорогі штиблети, а видавався сам собі плямою на горизонті. І отож цілу ніч я промарив про свіжий вітер на світанку, тугу траву під п’ятами і берестовий гайок. Я пив цілу ніч і марив тією годиною, коли я приїду туди, ляжу і просплю кілька годин поспіль. А потім пішов дощ, спочатку важкий, а потім чистий, наче кришталеві підвіски. Я випив віскі, нюхнув кокаїну, і тут почало з’ясовуватися, що там, де безсила тиранія грошей, я виглядаю нікчемним лисіючим клерком у чорному костюмі із залисинами на видних місцях, з червоними ніздрями і червоними очима від стресів та кокаїну. У мене затерпло в горлянці. Єдиний мій товариш – єврей, що не знає рідної мови і відхрещується від своїх сородичів і одноплемінників, з головою лисою, наче глобус, а ще двірник, котрий знає про кожного у нашому домі більше, ніж саме СБУ. Словом, стан у мене був такий, як після недільної п’янки. Темні кола навколо очей, невпевнена хода і темне майбутнє. І все найпротивніше – я думав, уперто, в’язко, наче дивлячись у глуху ніч, думав про Риту. На ранок я передумав їхати. Вірніше, мене зупинив її дзвінок. Несподівано, як постріл, як крик серед пустелі.

Ранок виявився напрочуд світлим. Дома стояли рівною стіною, підсвічені білим, яскравим, наче штучним сонцем. Квадратні куби людського марнославства, а може, людського генія, – хто його знає. Я пив каву жадібними ковтками; знову заварював і пив; я відганяв думку, що скоро мене винесе на вулиці, і навіть із шикарного «бентлі» я буду бачити веселі обличчя людей, стрункі витончені ноги жінок, їхні красиві груди, що гойдаються під одягом; я боявся, що запахи проникнуть у мій світ, зруйнують цю тиху гавань грошей, тиху ілюзію. Значить, я зрозумів, що це прийшла розплата. Ну, звісно, помилився. Це просто розквітала червоними і чорними порами любов. Я зійшов східцями донизу, набрав у легені повітря і відчинив двері. Мене залило жовтою мелясою світла. Дивно – з кімнати воно видалося срібним і набагато привітнішим, ніж зараз. Мене наче вжалили сотні металевих ос. А тому, вірогідніше всього, тому думка повернулася до тихого будинку і берестового гайка, де я ховався в дитинстві, граючи у слідопита і Робіна Гуда.

Власне, воно б усе так і лишилося, аби Мусія не відправили до Штатів, а мене не покликали на корпоративну вечірку. Вечірки від самого початку були засновані для того, щоб підбити підсумок, поставити на місце «заблудлих овець» і зняти пожертви, але цього разу не з пастви, а з її обслуговуючого персоналу. Потім починалися чисті та голі оргії. Віруючим, напевне, був лише сам Абрахам Лі. Я досі впевнений, що Абрахам Лі вірив, що саме він є головним проводирем Бога на землі і що саме він має поступати як заманеться і віддавати титули царів і цариць світу, в ім’я того ж Господа. З пантелику збивала рафінадна усмішка, кремові рухи, ніжний, трохи індичачий голос. Але за цим ховалося… До того часу я вже відійшов від лихоманки. Молодість пройшла. З’явилися залисини, ночі налилися безсонням, як порожній стакан – випивкою. Я дивився на Абрахама Лі, як на індійського факіра, що зачакловує кобру. Він – факір, народ – кобра. Зазіваєшся – тебе вжалять. Але для того, щоб тебе не вжалила кобра, треба вірити, що ти робиш саме свою справу. Абрахам Лі і робив свою справу…

Через десять років поверхня води мені бачилася не зовсім чистою… Сам по собі Абрахам Лі був убогою людиною. Але він знав натовп, тому що сам являвся його продовженням, цією жаднющою щуроподібною оравою. Він знав, що найсильнішими місцями у людини є інтелект і жалібність. Інтелект, коли не розуміє чогось, спочатку випускає жало або надуває капюшон, наче у кобри, а вже потім, з часом повертається, щоб провірити: що ж там таке в біса відбулося? І тут-то попадається. Абрахам Лі тут звертається до совісті, до віри і ще багатьох речей, яких вдячного середньоінтелектуального йолопа навчали в школі та університеті, словом, до всього того, що значилося в його кишеньковому талмуді чеснот, які треба – хоч-не-хоч – виконувати. Абрахам Лі, наче цирковий клоун, витягував золочену кульку з кишені і показував натовпу: «Ось кулька. Зараз я її витягну з кишені Льоліка…» Це і чув Льолік. Абрахам Лі витягував за хвилину кульку у Льоліка. І всі дивувалися диву. Саме подібне відбувалося і на сцені його Святилища. Він висмикував на сцену знаменитість, звісно, багату, і говорив, що ось цей Льолік зробився благим, тому що ходить на наші зібрання і вірить йому, Абрахаму Лі, як самому Господу Богу. І більшість відкривала рота. Це зовсім шара – взяти до рук Біблію, і дивись, через тиждень-другий, ну нехай через рік, ти мільйонер. Що за цим стоїть, нікого не цікавило. Більшість з них вірили у перекраяний будиночок із садочком у райській місцині біля моря, але не те, що в Біблії. Хоча це теж була віра, і тому я гадаю, сховавшись за вірою, так важко було звалити Абрахама Лі. Словом, ось це, що я лише бачив, але вже знав і відчував, що скоро дізнаюся більше, ніж того очікувалося…

Такі ось вечірки у напівтемному, з готичними упереміж з римськими колонами, з високою стелею, де світився ізумрудів лик невідомого кого, викликали у мене тихий переляк, як і в кожного середньостатистичного обивателя, долученого до чогось такого, що мені знати непотрібно, а лише слухати, розвісивши губи, руки, вуха і всі частини тіла, котрі можуть повиснути. Раніш, багато років тому, коли Абрахам Лі, випускник престижного вузу, вигнанець рідної країни, що боролася за незалежність, заснував братство, воно було нічим не гірше за Біле братство чи тих же п’ятдесятників або баптистів. Але час навічно відкоригував ініціативи та задачі: тоді ми збиралися як невелика купка спільників у велетенському, пронизаному холодним повітрям гаражі і радісно ділилися своїми місіонерськими здобутками. Зараз ми могли понюхати коксу у сусідній кімнаті, потім поляскувати один одного по задницях, повідтягувати труси у жінок і розповісти, марку якої машини розбабахала наша коханка чи коханець. Тут джмелями пролітали майже всі знаменитості: від політичних до культурних. І в цьому не було дивини. Система сильно і міцно зв’язала всіх владостоячих і владолежачих у цій замріяній країні малохольних романтиків. У центрі, на вивищенні, під галогенними лампами, у білому костюмі, у чорних лакових туфлях, з лакованими білками й устричними зіницями, поруч – Аскарид Боб з віспяною харею, ліворуч – Рита у строгому костюмі, красива і недосяжна – так воссідав Абрахам Лі, людина-монстр і людина-загадка.

Але того дня вийшло зовсім по-інакшому. Мене провели двоє охоронців, третій з’явився несподівано і закрив мені спиною дорогу, отож мене повели через низку довгих коридорів, підсвічених знизу денним світлом, потім зав’язали очі чорною шерстяною пов’язкою; і як тільки мені зав’язали очі, відразу десь далеко-далеко увімкнулася музика, що нагадувала удари африканських тамтамів, а від того по спині заходили невидимі посудомийні щітки. Ці звуки нагадували пробитий каналізаційний колектор, або звучали, як формула свинцю, зачитана вголос п’яним учителем хімії. Потім ми поїхали. Це був довгий, як малайзійська свиня, лімузин: по запаху шкіри сидінь, по ходу, взагалі по всьому, на що вказував мені досвід, набутий серед грошей і несмаку. Виходило, що тебе везуть або закопувати, або для приємного сюрпризу, або – швидше за все – нікуди, і це ідіотський жарт твоїх друзів чи знайомих. Ми їхали колами, поверталися назад, і ця довбана музика в стилі «плюм бум» не переставала звучати. Нарешті лімузин зупинився. Мене вивели, дбайливо тримаючи попід руки. Вивели і зняли пов’язку. Нічого особливого зі мною не сталося. Нічого особливого я і не побачив: велетенський ангар, срібна сигара літака, затиснута збудженими «колегами», і все це нагадувало дешевий фантастичний звіт про висадку марсіан. Для мене стало все зрозумілим, коли я побачив Абрахама Лі, що наприсідки, колами, скакав біля свого літака. Мені враз чомусь стало сумно: варто було зробити, пережити стільки, – я був певен, що цей чоловік скуштував лиха немало, – щоб усе звелося до такого кретинізму. Абрахам Лі скакав біля літака, пестив його, лакований блиск в очах зник; він зупинявся, закривав очі в позі жаби, потім знову заходжувався виписувати ритуальні па біля звичайнісінького МИГа. Треба ж було, щоб усі бачили і всі раділи. Тож я теж, скриплячи зубами, зробив захоплену міну на обличчі й почав плескати в такт долонями. Всі радісно захиталися і стали бити в долоні. За якихось п’ять хвилин усі увійшли в якийсь дикий транс. Через десять – більшість валялися на підлозі, блаженно закотивши очі під лоба, а Абрахам Лі не звертав на це уваги і продовжував пестити, наче циган коня, срібну літаючу штуку. Кільком баришням стало погано, і їх винесли. Музика продовжувала нарізувати повітря. Мене нудило. Цілу ніч я не спав, нюхав і пив віскі. Зараз мене хилитало, як опудало на городі. І тут на мій обшлаг лягла чиясь м’яка і тепла рука. Я піймав ніздрями тонкий запах парфумів, трохи мускусу і ще щось таке, чим, на мою думку, пахнуть гарні і виховані дівчата. Я спробував обернутися і глянути на гостю, але рука на обшлазі напружилася, і голос – м’який, з якимись глухими інтонаціями на межі зриву, екзальтації і захоплення – прошепотів над вухом, вкинувши у раковину небезпечний початок мого нового життя:

– Ви такий гарний і цікавий молодий чоловік, а себе не жалієте.

Я знав, що це вона, Рита, і ніхто інший.

– А ви пропонуєте щось інше? – сказав я, не обертаючись.

Тут мене щось легенько, по-дитячому, смикнуло, і я пішов спиною за нею.

Це була кімната не менше десяти квадратних метрів, погано освітлена, завалена мітлами, молотками, поламаними стільцями. Через маленьке віконечко пробивалося світло. Нарешті я побачив її сам на сам. Вона мовчки притиснулася до мене, і я відчув, як кров приливає до голови. Запах її поту, важкого і тягучого, запах її парфумів, а потім удар губ об мої, язик, що розсуває губи і вривається до тебе, коли ти ще зовсім не розумієш, перелякано чіпляючись за звичний світ. Вона розсунула піджак, червоний, з чорними оторочками, що ще більше виділяли краї грудей – білі корінці айсбергів. Рита щось швидко заговорила, голова пропала на мить, вона присіла на одне коліно, і штани злетіли у мене до колін. Знову її дивовижні очі з трунком всезнайства і вседозволеності, з покірною тваринячою іскрою. За спиною розгортався клекітливий крик Абрахама Лі. Я розвів її піджак, вивільнивши груди, білі і тугі, з червоними, майже малиновими сосками, маленькими і задертими догори. Я несподівано застиг на місці і дивився, просто дивуючись чуду природи, так, наче вперше бачив оголені жіночі груди. Вона мене не зрозуміла. Власне до цієї хвилини, до цієї миті я мислив логічно, логічно пропускав інформацію, і все навколишнє було для мене полем з неживих і живих предметів. Але її подих, запах її грудей, молочна свіжість – так війнуло на мене чистим запахом, що його хотілося проковтнути. Дивне і солодке відчуття буденності. Це мало нагадувало секс у його первісному розумінні. Я побачив, як у неї зволожилися очі, а у вигнутих догори кутиках рота з’явилася слина, наче те, чим ми займалися, мало ще якийсь тільки їй відомий зміст. Очі у неї завжди золотисті, а зараз їх затягло перламутровим туманом. Вона, як не дивно, не відчувала страху, і спина її під моїми долонями стала м’якою, розслабилася і прогнулася назад. Вона віддалася не мені, а тому, що жадібно смоктало її, пестило її пустопорожніми ночами і довгими полуднями у розарії Абрахама Лі. Так, це мало нагадувало секс: це був бунт проти чогось такого, що ми не могли вимовити вголос. Але воно сталося. Ми лежали на купі ганчір’я, відсапувалися, і нашими поглядами пливло безкінечно синє небо. Було болісно і радісно водночас, принаймні мені. Я лежав під пекучим сонцем, розглядаючи предмети, я побачив шматок броньованого кабелю, рука потягнулася до нього, а пальці стиснули теплу свинцеву оболонку. Рита перехопила мою руку, і її гнучкі пальці обплелися навколо зап’ястя. І тут мій мобільник зрадливо запищав. Я глянув – дзвонив Мусій.

– Я тут дещо нарив, старий! – глухий голос з Америки.

У небі кольору сардоніксу тремтіли зірки, наче задки шершнів над високою стеблиною велетенської красивої квітки; вечір переходив у ніч, проковтнувши предмети, невловимі риси цього світу. Ми нарешті опинилися у мене за містом. Мусій лежав на підлозі у купі переписаних паперів, поставивши стакан з віскі на живіт; поруч розляглася зовсім гола блондинка, виставивши пружний зад і сховавши обличчя в зігнутих у ліктях руках. Рита перехопила мій погляд, але нічого не сказала. Мусій продовжував говорити:

– Значить, ось так вони починали…

Рита рвучко встала і пройшлася кімнатою. Мусій замовк і зрозумів, що не варто говорити при незнайомих людях.

– А чого? – сказав Мусій тоном ображеної дитини. – Ми тільки-но з нею трахалися. Може, у нас з нею щось вийде?

– Нічого у тебе з нею не вийде. Можеш валяти. Твоя справа, а я не хочу, щоб Лісовські знайшли на звалищі з перерізаною горлянкою, – сказала вона і налила собі повний фужер «Сапераві», густого і червоного. Я уявив кров, що булькає з моєї перерізаної горлянки, і подолав нудотний напад страху. Я встав і підійшов до вікна: чорна бахрома лісу, суміш дубів, столітніх в’язів, модрин, беріз, підмита широким озером, що на початку вісімдесятих кишіло качками і де лосі з вітром у широких рогах благородним поступом підходили до самого його краю і шумно пили воду; дикі комишеві коти дерли качок і їхні гнізда, а люди, що тут деінде з’являлися, намагалися жити з усім у мирі. Я стояв і дивився, не відчуваючи допитливого погляду Рити і білявки, що зараз сиділа, – відображення в дзеркалі з голеним лобком і сірим непроникним кошачим поглядом звужених по-тваринячи зіниць. Я пошукав поглядом сигару, уникаючи очей самої Рити, що зараз віддавала кислою нудьгою вчорашнього празника. Древній ліс, що завжди лякав мене, несподівано викликав радість, тиху втому і спокій.

– Нехай говорить, – сказав я. – Хто ви, у біса, такі, щоб йому забороняти. Дві шльондри. Дві суки, що вилизують корита у кого попаде, аби тільки їх гладили не проти шерсті.

У мене підплила кров до обличчя. Мене крутило, мене нудило, і я нічого не міг із собою вдіяти. Але я знав, що Рита права, як правий Мусій – невиразний товстун, голомозий і булькатий, але котрий належав нашому неписаному братству, що пов’язало нас назавжди. Я стояв і думав про Риту. Дивився на темний ліс, і в мене крутило у паху. Те, що я хотів робити з нею, аж ніяк не входило у плани тримати решту цих двох типів: Мусія і його коханку. Мусій налив собі рівно півсклянки і сказав:

– Ну так слухайте, і ми тобі його зробимо, нашого верховного…

Що собою являв Абрахам Лі? Для мне особисто те, що й очікувалося: завзятий авантюрист, якого не лякало ані життя, ані смерть, а хвилював лише успіх, що він його заклав собі в голову, видно, з самого дитинства. А для решти – нічого особливого. Для преси ця інформації мала абиякий інтерес, власне, до того дня, коли Абрахам Лі ступив на обітовану землю міста Одеси. Наша держава завжди гостинно приймала подібних гібридів, і не тому, що полюбляла читати іноземну класику. Абрахам Лі, вірніше Амбруозі Сінонга, студент Йоганнесбурзького університету, якого відраховано з третього курсу за нестандартні статеві стосунки з викладачем німецької мови. Викладача звали Оліб Олібом, син котрого переховувався від Інтерполу за перевезення чорної полунички у Західну Європу та Сполучені Штати. З півроку він тинявся дикими і проїденими корозією злиднів кварталами Йоганнесбурга, тоді ще під владою білих. Його бачили в районах гей-кварталів для чорних, що кишіли щурами і вошами, СНІДом, як ірландським грипом. Ці квартали буцімто нічого не значили, були викреслені з карти людського існування. Навіть расистська політика ПАР не торкнулася їх, такими-от вони виявилися непотрібними. Але він вижив. Він, потинявшись, вірніше попуширувавши травичкою і паскудним кокаїном, заразившись лихоманкою, упав на розпечений асфальт Йоганнесбурга з однією думкою, що це ще не кінець; коли очуняв у великій світлій кімнаті з круглою люстрою, котра нагадувала потойбічне сонце чи ще якусь там муру, він побачив себе в оточенні шоколадних, синіх, чорних, як гуталін, облич, серед яких зрідка непристойно виглядало біле обличчя. Але саме цим непристойним білим обличчям Амбруозі Сінонга був зобов’язаний своїм життям. З університету-то його випирали його ж одноплемінники, які тільки років два тому замінили спис на авторучку, обламали хвоста та злізли з дерева. Так він потрапив у таємне Братство незрозумілого віросповідання, але з усіма атрибутами Ветхого, Нового Завітів, кабали і зороастризму. Керував цією конторою колишній нацист, сімдесятилітній вірменин Серго Серунян, а вірніше, Серж Серапруа чи ще щось у цьому роді. Амбруозі оклигував, помалу відвідуючи збори, і клеїв якісь картонки, дивно схожі на обкладинки паспортів і перепусток. І взагалі це нагадувало підозрілому і кмітливому колишньому студенту заготовки для документів. Місяць він придивлявся, а потім підійшов і звернувся до Біпо, чорного нігера з диких саван, де ще промишляли канібалізмом. Біпо оскалив зуби, похитав головою, але нічого не сказав. На ранок до нього прийшли в кімнату, витягли з ліжка і повели із зав’язаними очима. Йшли вони півгодини, але по тому, як повертали і зупинялися, Амбруозі Сінонга вирішив, що його водять колом, і місце, куди його ведуть убивати чи ще для чогось, зовсім поруч. Нарешті з нього скинули чорну пов’язку, штовхнули у велику, з низькою глиняною стелею і глиняною підлогою кімнату. Серунян сидів на маленькому кріселку, і тому його велетенське, як розплиле тісто, тіло виглядало потворним, неприємним, страшним і бридким водночас. Серунян дивився не на нього, а кудись на білу кішечку, що моталася за мишею. Його водянистий погляд сімдесятилітнього морфініста, гомосексуаліста і великого махінатора, здавалося, приваблювала ця біла маленька кішечка, що бігала між дротів. Кішечка вигинала спину, шипіла, кидалася з одного боку в інший, і видавалося би, що вона просто бавилася, аби не екскременти, котрі вона періодично видавала із себе від переляку. Тільки зараз Амбруозі Сінонга побачив у нього в руках маленьке реле, що регулювало струм у дротах. Серунян натиснув на клавішу, кішечка дико заверещала, немислимо роздулося її маленьке тіло, потім скрутилася кільканадцять разів, запахло смаленим, і вона затихла.