Я думав: якого біса, що може тут приваблювати, ну, нехай будинок, а не оте гадюччя, бородавкуваті жаби. Цю частину на півострові розчистили для місцевої знаті, що приїздила пополювати, порибалити, випити горілки, м’яко кажучи. З ними приїздили їхні німфи. Слово «трахатися» – це не те слово, що його можна тут ужити. Це навіть не оргія, а простий відпочинок. Іноді у цих одутлих типів підіймався стручок. Тоді вони пишно називали це оргією. Але на ті часи це було вершиною шику: телефон, сауна, басейн, телевізор з відеомагнітофоном. Цей комфорт смердів затягнутою смертю. На цих речах я розумівся. Але всі ці предмети видавалися мені недоречними серед піску, вітру, води. Риба у воді лежала ліниво на сонячних плямах, тільки ворушила хвостами і водила зеньками. Рибі було якось однаково: чи ріжуть тут кого, чи трахаються, що аж сперма розлітається на меблі. Звісно, говорило сумління, це сон, не що інше, як сон. Людині треба все усвідомити в далекій юності, але навряд чи це допоможе жити, – крізь дрімоту, крізь випари гарячого тіла Марго проясняється думка. Я відкрив очі. Марго лежала поруч, розкішно розкинувши ноги: впалий живіт, тонка талія, слоновий колір шкіри. Світ нерухомий, але щось невблаганно в скронях гуло, наче відходили від пристані кораблі. Тільки риба в озері повистромляла голови, хапаючи безкровними губами повітря… Марго ловила ротом мій, широко відкриваючи, великим ротом. Пурпурове полум’я сонця стояло на пагорбах, а ми й не думали нікуди їхати. І так весь час, доки не пішли дощі. Марго переодягнулася у зелений джинсовий костюм, просиджувала під широкою сосною за білим мармуровим столиком, майже не розмовляючи зі мною, з тим же нерухомим поглядом, у якому не було ані печалі, ані смутку, ані задуми, притаманної дівчатам у її віці. Так, начебто вона бачила і знала все наперед. Марго підійшла, пригорнулася, постояла так, наче вираховувала хвилини, прожиті чи ні, і знову сіла за столика під кудлатою сосною. Але наступного дня була сильна злива, і вона перебралася в будинок, що підпливав водою і туманом. Марго сиділа до ночі, а потім, як сутінок чарівною кривою вирізав дикі для цієї місцини предмети, перебралася до мене під пледа, скрутившись калачиком, і я більше нічого не чув, лише серце у неї билося, мов далекий дзвін, а я нічого не запитував, проводжаючи нічні тіні, слухаючи, як дощ ріже стіною, обламує віти. І світ ніколи більше не видавався мені таким пропащим і близьким. Поцілувавши Марго у скроню, я засинав, лишаючи позаду ще один день. А зранку мене підірве, засинаючи, думав, і я подамся блукати лісом, можливо, це не так давитиме на Марго. Саме так… Саме так… Саме так і трапилося – я вийшов о шостій ранку і пішов лісом, що, наче тисячі зубочисток, стримів у малиновому сиропі світання. Дощ ущух, і вже десь близько восьмої почало припікати. Ліс – те неприємне, те страшне, що я міг уявити у своєму житті. Я йшов між відполірованими коричневими соснами і думав про Марго, не обов’язково так, як усі уявляють: обличчя, очі, шкіра, запах. Взагалі, я думав про Марго, наче про розтягнутий, відразу за сосновим лісом, простір, там, де вона зникала: у набігаючих хвилях, з іграшковим сонцем, білими будинками, шкаралупами барж і річкових суховантажів. Тут була інша Марго, і вона присутня, і її ніяк не позбудешся, як не витруїти думки, що між нами все закінчилося. Зараз я не міг думати саме про це, наче вона не відбулася, не проявилася, як чорний негатив у розчині зелених, відкритих у світ очей, заґратованих віями. Потім мені зробилося тоскно, і я побрів уздовж берега, намагаючись здогадатися, від чого ця сіра туга, як у передчутті чогось, що ніколи не відбудеться, а буде лежати перед немислимим зором сірим ландшафтом, де немає горизонту. В ті години мало що змінилося: від моїх вчинків думки лише затекли у безводну гавань і утворили лагуну, куди прибивалося чуже сміття, котре я викидав, але маю надію, що туди не заходила Марго, навіть тінь її. Але вона буде приходити, стукатиме у двері й дивитиметься своїми нерухомими зеленими очима на чужий дім, з гладким дахом халабуду. І так рік за роком, століття за століттям, доки цей крихкий прихисток людського безглуздя не розлетиться на дрібненькі шматочки білими світлячками, важкими і бездомними крилами ночі, без кінця і краю. Колись у дитинстві з приятелем ми забавлялися такими штуками: не пили по три дні води, залишаючи повний стакан стояти на ніч. Чи ми так намагалися загартувати волю, чи справа в дитячих запалених залозах, які проривали шлях до дорослого життя, обумовленого суспільним Шалманом під назвою екгрегор, останнє слово у мене асоціювалося з садомазохізмом. Але можна визнати: це пішло на користь. Не тому, що в дорослому житті нам менше хотілося пити. Ні, стакан води у спеку був у дорослому житті бажанішим, ніж тоді, але лишився вилинялий, як шкільна промокашка, досвід: не рви задарма задницю, коли не отримаєш нині того, чого бажаєш. І ти вже наперед знаєш, де і коли вип’єш той стакан води. Так і з Марго. Вже тоді, починаючи дорослішати, я намагався брати її маленькими ковточками, наче боячись нікому не лишити. Ось так. Навіть через багато років з жалісливим презирством я дивлюся на тих, хто цим не скористався. Так мало бути, так має бути… І, напевне, це все паскудно угніжджувалося у моїй голові, коли я брів уздовж штучного моря до білих квадратиків будиночків. Я ще рипався, щоб зовсім не втратити Марго, хоча не знав справжньої причини. Я підійшов до будки, здається, з написом «Лаванда» чи «У моряка», з двома білими столиками, обшарпаними парасольками. У віконці продавець світив писком і двома рядами зубів. Бармен, офіціант, продавець – в одній особі. Мухи гуртом засирали йому голову, і він всьорбував у свою пащу в’язке післядощове повітря разом з комахами, готовий проковтнути мене, потім парасольки і столи. Я замовив каву, сів спиною до нього. Просидівши хвилин з п’ятнадцять над його пійлом, несподівано почув голоси. Я повільно розвернувся одним боком до кав’ярні і став спостерігати за купою циганських дітей. Трохи далі – троє жінок. Чорного кольору спідниці з чистого шовку. Одна вхопила на руки дитину, що хвицалася і верещала, доки не отримала гучного, як на боксерському рингу, ляпаса і замовкла. Жінки були з багатої родини. Вони носили масивні золоті кульчики. А в найстаршої висів великий, з одного шматка, литий хрест. Я їх упізнав відразу. Одна, та, що старша, носила золоті масивні ланцюги на щиколотках. Вона – коханка вождя. А вождь мешкав на Кобищі, тобто у Хоролі. Поява цієї сімейки аж ніяк не підняла і без того паскудного настрою. Менша, Лейла, красива, з гнучкою талією тварини, признана крадійка, хоча за руку ніхто її не спіймав. Несподівано, як завжди у випадках небезпеки, мою спину густо покрив холодний піт. Я прожогом випив пійло, що називалося кавою. Спробував зібрати думки, вірніше, дістати з усієї каші хоча б одну здорову. Тоді я встав і обійшов грибок у пошуках туалету. Щасливий ловець мух повернув голову, замахав нею, що означало, мовляв, можеш відлити тут, ніякий собака не бачить, ну, як і належало в цих краях. Свій пацан, майже в дошку. Я відливав і очима відміряв відстань до пагорба, обліпленого білими, як гриби, капелюшками дахів. Відстань від Лейли – відстань до моря. Якщо побігти, то точно викличеш занепокоєння, якщо стояти отак з пісюном, то Лейла впізнає чи мене, чи пісюна, яка різниця. Потім я почав думати тверезо: якого фіга лякатися, нема нічого страшного, але цигани, наші цигани просто так не з’являються у чужому місці, в таких глухих кутках. Нарешті мені обридло протирати свої мізки, і я повільно, наче ковбой, рушив до гори, а ловець лохів, мух і ще чогось горлопанив мені у спину. Я скоро дійшов до гори, цього разу з КП, що був порожнім, тільки вищав ВЕФ і сонце плавило його поверхню. Мені збрело в голову заглянути туди, але я передумав і взяв курс прямо на наш з Марго будиночок. Відразу за КП йшла бетонована доріжка, сіра і безлика, за ніч засипана дрібними сосновими гілками, ганчірки туману висіли нерухомо у повітрі. Далі ще видно кілька будинків за зеленими ворітьми, кованими та добротними, з амбарними навісними замками. Приймач вищав і видавав мішанину звуків, що дратували, і я віддалеку вловив наростаючий головний біль. Не інакше це мене тоді здивувало: відсутність охоронника і неналаштований приймач. Я повільно побрів на гору, з перших кроків розуміючи, що Марго повертається, легким привидом, а потім усе реальніше і реальніше. Самотній крук помуркував у низькому небі, повільно плив, поклавши крила на повітряні потоки. Мене не дратувало безлюддя, як завжди. Але зараз мені кортіло бачити Марго, навіть ту Марго, зі спрямованим у простір холодним зором. Несподівано я почав вишукувати у пам’яті предмети: незграбний електронний лічильник з велетенськими зеленими цифрами, з часом, що застряг на травні місяці, дорогий коньяк, здається «Кюмель», Саманта Фокс, кілька книжок, колода карт з голими бабами. А тоді вже Марго, з підтиснутими до підборіддя колінами. Я закурив і подивився на озеро, що лежало навпроти, засипане бордовим листям, і здавалося так, наче то була осінь, тягуча і паскудна, як і водиться в цих краях, коли серед серпня місяця несподівано робиться холодно, а в літніх людей ломить потилицю. Хоч це не південь і тут вітри холодні, не такі, як там, де проходить добра частина мого життя. Холод пробирав від ніг до живота і далі. Я озирнувся: машина стояла на місці, але дверцята відчинені. Будь це з іншою жінкою, я б не насторожився, але з Марго не так, сам не розумію чому.

У кабінеті замначальника міліції Рибчика я був зранку. Нічого зайвого, як при живому Коломійцеві: два стільці, картина з колгоспниками, які зустрічають монгольського вождя, ваза з сухими квітами, що їх Рибчик називає ікебаною. Сльозливі очі, тонкогубий, з гострим підборіддям, роздвоєним дуже помітно наприкінці. Рухи полохливі, і сам він топчеться на місці так, наче намагається відшукати опертя або як людина серед трясовини. Він увесь час нишпорить у паперах. Там і ховається його сльозливий погляд. Добрих п’ять хвилин підполковник не помічав моєї присутності. Я часто уявляв, як він закидає ногу на дружину, однією рукою підтримуючи звисаюче черево, як у поросної свині. Він продовжував ритися у паперовому розгардіяші, потім підняв несподівано голову і сказав:

– О, Гриша, сідай, сідай… Я хвилиночку…

Ця хвилиночка тягнулася ще добрих п’ять. Я сів, а Рибчик продовжував вивчати стіл. Нарешті він відірвався, подивився на мене і запитав:

– Ну, як?

– Не знаю, – спокійно сказав я, а насправді мені все це остогидло. – Хлопці тут ні при чому, так думаю.

– Як ні при чому? – погляд у Рибчика висох.

– А так. Єдине, що ми можемо їм навісити, – це групова бійка. І то немає доказів.

Рибчик засопів. Він не любив, коли я говорив з ним так, саме так, а не як з Коломійцем.

– Перестань, – зашелестів він. – А хто тоді грабонув ощадкасу на Кобищі і ювелірний біля третьої школи? Три трупи. Почерк один. Гриша, не валяй дурня. Вірмени і цигани, сам знаєш, на таке не підуть.

– Як знати. У циган знайшли десяток годинників, – вставив я своєї. – Якщо так, то треба шукати десь-інде…

– Гриша, не валяй дурня. Є люди. Іди і працюй. Зрозуміло? І нічого тут умнічати. Ти багато думаєш, Силка, – видав підполковник, очі в нього зволожніли, а кінчик язика солодко облизав губи.

– Тут треба думати, Рибчик, – я так просто і назвав його на прізвище, від чого той боязко поморщився, шукаючи відповіді у скупого розуму.

– Ти, старший лейтенант, не інакше – мислитель.

Він пошукав щось очима, потім зупинився на графині, синьому, з жовтими квітками, і мені зробилося на душі паскудно, так, наче провалюєшся у прірву. Я відповів:

– Підполковнику, на вулиці вісімдесят четвертий рік.

– Ти і покопайся… Знайди тих, хто стріляв по вірменському вагону, відшукай стволи, свідків, щоб усе було чинно, а то зразу вісімдесят четвертий рік. Мені хоч двохтисячний, зрозумів? – випалив він, потер лоба вузлуватим вказівним пальцем, лизнув нижню губу. – Джулай помер чи що?

– Угу, – сказав я. – Сьогодні його хоронять. З області навіть наряд на підмогу прислали.

– Ідіоти. Кіпіш тільки наводять.

– Точно.

– Що ти, як папуга.

– Його застрелили, – сказав я і подивився йому прямо в очі, але він відвів погляд, і я зустрівся з запітнілою лисиною.

– Блядь, Силка, ти так і шукаєш роботи. Як застрелили?

– Із винтаря. А в докладній надряпали, що від інфаркту, – видав я.

– А це не ті винтарі, що погуляли на Кобищі?

– Не знаю, – відповів я, але відчув, як щось гидко повзе поза шкірою.

– Марго зникла, й Ульяненко, – задумливо сказав підполковник.

– Слухай, тієї ночі гуляв Батрак зі своєю компанією. Тобі, Вася, ні про що це не говорить?

Підполковник завмер, наче вождь монголів з картини, хрюкнув і подивився, зараз прямо-таки у вічі подивився:

– Про Батрака забудь. Приїдуть полтавські або київські, то надеруть так задницю, що… – він пошукав слова, але не знайшов. Вдихнув на повні легені і заявив: – Копай, копай пацанів, – він хотів лизнути губу, а вийшло – захопив повітря, – а про Батрака забудь.

І знову я уявив його дружину, але вже в іншій якості: вона, трусячи пузом, залазить на Рибчика. Ось так, про пацанів, про Марго я не думав, наче їх не було взагалі або вони давно мертві. Ми наче по команді подивилися у вікно, мовби там повгніздювалися привиди. Ось так було. А можливо, не так. Алкоголь з віком дуже погано впливає на здоров’я…

Я відразу розповів Гриші Собаководу все, що знав: про підслухану розмову на СТО, звісно, добрехав щось, не без того, але чомусь ця дівчина з випнутими коліньми, з кругленьким задком і великими, майже грубими пальцями на руках не йшла з голови. І тому я говорив, усе говорив, як восени, коли зберуть кукурудзу, картоплю і будинки стоять умиротворено-спокійні в холодній тиші. Собаковод сказав, що Джулая застрелили, але міг би і промовчати – ми все тут, у Хоролі, знаємо раніше за міліцію. Бідоласі Джулаю всадили кабанячий жакан, розвернули груднину. З його ж винтаря. А що Марго пропала, то цього ніхто не знав, хоча я вже казав: за цією дівкою таке щось тяглося, аж зуби зводить і сльози накочуються. Так, начеб вона є і нема водночас. Але про те, що за дві години вона була у Джулая і той як божевільний катався на своєму візку, я промовчав. Узагалі, чого гарного чекати від мента. Нічого доброго з того не вийде, на який би ти бік не впав. А Марго щось поговорила, потім сіла у червоні «Жигулі» і тю-тю, поїхала. А машина у неї була з казенними номерами, не інакше батька. Далі ми всі чули гучну музику. А Джулай ніколи музики не слухав. Хіба як перебере самогону і реве биком якусь ахінею. Потім під’їхала «Волга», а може, водночас. Може і таке бути. Батрак, її братик, їздив на чорній «волжані». А коли взяли ювелірну лавку Білявського, а тим паче ощадкасу, то той Батрак такі «фітілі запалював», куди нам. Грошей кури не клюють. От що я можу сказати: у лавці Білявського торгували дорогими французькими парфумами. Половину розбили, коли стріляли, тому, коли менти приїхали, сморід не тільки від кальсонів Білявського стояв. Так отаких два фанфурики знайшли на подвір’ї у Джулая. Силка йшов, зупинявся, нюхав. Вузенька вуличка, котра в народі називається Сраною, вела на гору. Собаковод так і йшов на чаплиних напівзігнутих крізь червону дерезу, з рваними трусами, протезами, консервними бляшанками. Нюхає слоїка, рухається на цирлах далі з вивернутими, як у качки, ступнями. Головне – ніхто не шукав Батрака, а той би багато чого повідав. Мутний якийсь тип, з вологими очима, як у наркоші. Він зі своїм дружком донецьким розсікав, тягався по блядях, хоча то його справа. Але шукали Марго й Ульяна. Та сама ця шура-бура почалася, коли наші гамселили вірмен, ставили по-своєму на місце, і нікому вдивину не було, і менти це завжди пропускали повз вуха. Хоча ощадкаси і ювелірні в один день зроду не брали. Було: грабонув один козел, охоронець, банк. Порішив свою коханку, але то діло зрозуміле. А тут дивина – ніхто і за холодну воду не брався, шукали зовсім інших. Але наступного дня Силка припантачився знову. І ми, значить, поговорили щиро. І він так, мимохідь, сказав, що нехай пошукають алібі люди в чорних «Волгах». Так і сказав. Тю ти, Джулай же Батраку рідний дід, а Марго – сестра. Тоді і це не зрозуміле для нього, – так видав Гриша. А я йому на те: Джулай сам купив «Волгу» онучку. Да, купив, – видає Собаковод, – у нас їх три, три на район, – розчепірив пальці. Дві належать пенсіонерам, поважним людям, ну, а одна Батраку. Да, діла, непорушні діла. Нехороші діла. Так, значить, у пацанів алібі, – тихо видаю я. Я тобі дам, старий, алібі. А хто писки вірменам товк? Вони з винтарів обстріляли вагон, – гне свого Собаковод, кліпає своїми щурячими очками, а сам думає про інше. Я йому на те, які там, Гриша, винтарі, пугачі, сіркою понабивали. Кажеш, сіркою? – і мугикає ментяра поганий. Я так думав, що малого свого потягну з цієї бодяги і почну здавати хлопців. І враз замовк, наче нічого говорити й, окрім цього світлого ясного дня, нічого немає. Потер він коліна, а на мене цими французькими одеколонами понесло: ну, значить, Ульяненко лишився, Марго і на закуску Батрак. Ми навіть не поручкалися, і він пішов, на напівзігнутих, щасливий, як ідіот. Бачили таких. Щоб таке діло любити, то, щонайменше, кретином треба бути, ну, хоча б для проформи влупитися сп’яну головою об стовпа. Да-м-м… Діла… І я теж двинув в обхід, там місце лишилося ще від нашого місцевого маніяка Валери Шклярова. Це давня історія. Але мені не до Валери, теж мент кандибасив, так я вирішив його перехопити і шугонути. Сто потів з мене зійшло, земля повільно, як тягучка на кондитерській фабриці, повзла з-під ніг. На самому розі, де ми повинні, значить, пересіктися, я зустрів синаша свого. Це я вам зараз кажу спокійно, а так би… так я побачив, як Гриша Силка знімає і нюхає кашкета. Ну, а я напустився на синаша: ах, потрух сучий, це вам не морди бити, це вишак, лоба зеленкою намажуть ідіотам, тобі з Ульяном у першу чергу. Чого? – гуде мій синаш. – А того, що ви довбойоби. Поки ми те та се, по умняках пробиралися з нашою батьківською і синівською любов’ю, Собаковод натягнув кашкет і того… тільки сорочка здулася. Я у нього потім розпитував, так він мені признався за стаканом портяка, що, мовляв, знаю, старий, що у тебе в голові тоді сиділо. От же падлюка вродиться, але зла на нього не маю, святий хрест. Їй-богу, не маю.

Я ще раз подивився на Калініченка: на його короткозорі очі, з почепленими тоненькими окулярами на червоний облущений ніс, з цупкими рудими волосинками у ніздрях, на хлопчачий йоржик волосся, зачесаний догори, на бабський манір.

– Ти тільки не бреши, Костя, – попередив я його втретє. – Говори, що знаєш про Батрака.

Калініченко закурив, поправив окулярики. Закурив він у своєму лікарському кабінеті, і пахучий дим від сигарет змішався противно з медикаментами.

– Що я знаю про Батрака? Та багато чого, але воно тобі, Гриша, навряд чи допоможе, – він глибоко затягнувся і глянув на мене, зовсім як на кролика чи хворого алкана, принаймні у мене склалося таке враження.

– А ти говори. Я вже якось розберусь, – сказав я йому.

– Нормальні люди сміються зі своєї глупоти, а ми показуємо її, як красиву цяцьку, – сказав Калініченко.

– А до чого тут це? Ти не мути води, Костя, – видавив я із себе, аби не сказати більше.

– Оце тобі, Гриша, і є Батрак. Від непорозуміння він усе робить, він давав зрозуміти, що більше нічого не скаже, але це я знав і без нього. Хотіли почепити на цього мажора все, що трапилося: і ощадкасу, і Білявського.

– Ти знаєш, шо трапилося? – запитав я.

– Хм-м. Все місто знає, Гриша…

– Білявському обчистили голову, як апельсин… Троє мертвих в ощадкасі, – перебив я його.

– Всі ми, Гриша, колись помремо. Знаєш про це?

– Гм-м…

– Що ти взагалі маєш проти мене? Нічого? Так-от, я зайнятий, Гриша, якщо когось виловиш, то обов’язково скажи. А на мене чекає зараз чоловік з райкому. Фурункул на сраці такий вискочив, що й не туди… Я тобі скажу, по секрету скажу, йому на обком їхати, а у нього чиряк на сраці, – весело загигикав Калініченко. – А ти іди собі. Я через Батрака не хочу неприємностей, зрозумів?