Харківська фортеця

Вежі фортеці: 1 – Микільська кутова вістова; 2 – Московська проїзна (нова на місці Шаповалівської); 3 – Протопопівська кутова; 4 – Чугуївська проїзна; 5 – Різдвяна кутова; 6 – Тайницька водозвідна; 7 – Глуха; 8 – Лопанська проїзна; 9 – Деркачівська кутова; 10 – Московська проїзна (стара); 11 – Микільська проїзна; 12 – Кутова; 13 – Троїцька проїзна; 14 – Кутова; 15 – Різдвяна проїзна. Церкви: 16 – Успенський собор; 17 – Покровська; 18 – Миколаївська; 19 – Вознесенська; 20 – Троїцька. (Публікується за джерелом: http:/balakliets.kharkov.ua/ocherki/kontury-kreposti).

Кожне старовинне місто, яке шанувало себе, починалося з фортеці. Харків зміцнювався на горі, навколо якої несли свої води річки Харків і Лопань (сьогодні ця місцина називається Університетською гіркою).

Так на околиці тодішнього Московського царства виросла найсправжнісінька фортеця з десятьма вежами, три з яких були проїжджі, тобто через них можна було заїжджати до фортеці й виїжджати з неї.

Будували фортецю жителі поселення під керівництвом представника воєводи Селіфонтова. Дубова стіна, довжина якої по периметру перевищувала кілометр, була подвійною, а перед нею – глибокий рів і вал.

Східна стіна фортеці проходила краєм нинішнього майдану Конституції від Університету мистецтв до Палацу праці, південна – від Палацу праці до ЦУМу, західна – краєм Університетської гірки до Каскадного скверу, і північна – від Каскадного скверу до Університету мистецтв.

Вежі фортеці були кутовими й мали назви: Микільська (найвища вежа фортеці), Різдвяна, Протопопівська і Деркачівська. Північно-східну Микільську вежу заввишки 19,5 м називали також Вістовою, і саме на ній перебував постійний сторожовий пост для спостереження за підступами до фортеці. 1663 року вона набула вже грізного вигляду: на її озброєнні знаходилися 12 гармат, 402 ядра і 8 бочок пороху.

Усередині фортеці розташувалися пороховий погріб і «государів двір», де в хоромах жив воєвода, була «наказна хата» – там зберігалися документи, грамоти, іменні книги харківських поселенців і служивих людей, поряд містилися стайня і амбар.

Цікаво, що вже з 1670 року, коли під Університетською гіркою на Подолі існувало укріплене поселення, фортецю почали називати «старим містом».

На початку XVIII століття, напередодні вирішальної битви зі шведами під Полтавою, цар Петро І об’їжджав ряд укріплених міст України і 2 червня 1709 року заїхав до Харкова. За його наказом наша фортеця була істотно розширена на північ і довкола неї побудували захисний вал. Наприкінці XVIII століття, коли місто втратило військове значення, стіни фортеці розібрали, однак іще довго стояли вцілілі вежі.

Звідки з’явилися старовинні гармати на майдані Конституції?

Біля головного входу в Історичний музей на майдані Конституції кожен може побачити чавунні гармати XVIII століття. Вони мають 6-дюймовий калібр, а довжина ствола сягає 315 см.

У монографії Д. І. Багалія і Д. П. Міллера «Історія міста Харкова за 250 років його існування» (1905, т. 1) цитується стаття Г. Ф. Квітки, опублікована в «Литературной газете» (1843, № 36) під назвою «Гармати біля будинку Дворянського зібрання»:

«Коли населявся тутешній край збіглим народом від утисків польського уряду, то пани, котрі переселялися сюди з усім своїм скарбом, вивозили і свої власні гармати. На деяких із них були викарбувані родові герби власників. Коли ж із цих утікачів створювали козачі полки і довелося їм відбиватися від кримських і ногайських татар, що намагалися втримати цей край за собою, тоді гармати пішли на захист фортець… Гармати виконували своє призначення справно, нападників татар проганяли добряче, відборонили місце й довели до того, що ця «нечисть» не сміла вже показуватися до нас, і слобідські козаки стали мирними жителями, утворилася на загальній підставі губернія, розвалені фортеці знищені, а колишні в них гармати відвезені до Харкова.

Непридатні до вжитку були сотнями скинуті за містом, на порожньому місці, біля церкви Жінок-Мироносиць, там, де був міський цвинтар…

Узимку зібрали й ті гармати, що валялися за містом на вказаному місці, і відправили всі придатні й непридатні за приналежністю. Але, збираючи їх, обдивилися дві, вбиті в землю, вони так і лишилися. Довго би там лежали вони, та наш військовий губернатор міста Харкова і цивільний усієї губернії, князь Петро Іванович Трубецькой, дізнавшись про ті гармати, подав про те, куди слід, і отримав височайше повеління: «Згідно з поданням його, віддати ті гармати харківському Дворянському зібранню із тим, щоб вони були поставлені при виїзді з будинку у вигляді тумб»».

Будівля Дворянського зібрання була зруйнована під час Другої світової війни, а старовинні гармати збереглися для нащадків і стоять біля входу в Історичний музей.

Свято-Покровський чоловічий монастир і собор

1689 року в північно-західній частині фортеці над річкою Лопань харків’яни побудували одну з перших кам’яних будівель – Покровський собор. Він присвячений православному святу Покрови Пресвятої Богородиці.

Спершу собор Покрови був козацьким парафіяльним храмом. Він стояв на своєрідному п’єдесталі, де розташована зимова церква на честь Воздвиження Хреста Господнього.

1726 року в Харкові заснували чоловічий Свято-Покровський монастир із навчальним закладом, тому монастир називався «училищним».

1799 року створюється Слобідсько-Українська Харківська єпархія православної церкви. Відтак у Свято-Покровському училищному монастирі перебувають керівні архиєреї.

На території монастиря міститься Архиєрейський будинок – резиденція митрополита Харківського і Богодухівського і єпархіальне управління. А перед Архиєрейським будинком уже в наш час установили пам’ятні знаки, присвячені 2000-літтю Різдва Христового (пам’ятник Ісусові Христові) і 200-ліття Харківської єпархії.

Головною святинею Свято-Покровського монастиря віддавна вважали Озерянську ікону Божої Матері, котра оберігала Харків і всю Слобідську Україну.

Покровителька Харкова і всієї землі Слобідської

Озерянська ікона Божої Матері – шанована в православній церкві чудотворна ікона Богородиці; головна святиня й покровителька міста Харкова і всієї Слобожанщини.

За старовинним переказом, образ явився в кінці XVI століття біля села Озеряни якомусь селянину, що косив траву і випадково розітнув косою образ Божої Матері навпіл… Дуже сильно засмутившись прикрою подією, він підняв обидві половини ікони, із благоговінням помістив їх на покутті в себе вдома, запалив перед ними свічку, гаряче помолився, розкаюючись у заподіяному, а вранці побачив ікону цілою й непошкодженою – лишився лише тонкий слід від коси.

У 1797 році Озерянська ікона опинилася в Курязькому монастирі, де перебувала 47 років.

Зберігся переказ із біографії Григорія Квітки-Основ’яненка. У дитинстві він осліп. Лікарі не змогли допомогти хлопчикові, і тоді мати із сином відправилися до Куряжа в Преображенський монастир, де тоді зберігалася Озерянська ікона. Мати довго молилася перед чудотворним образом, а потім обмила синове обличчя святою водою. Зір у хлопчика поліпшився.

16 жовтня 1843 року імператор Микола І затвердив прохання мешканців Харкова про хресний хід для перенесення Озерянської ікони Божої Матері із Курязького монастиря в харківський Покровський кафедральний собор. Хресні ходи мали відбутися 30 вересня (із Куряжа в Харків) і 22 квітня (із Харкова в Куряж) відповідно до престольних свят харківського Покровського собору (1 жовтня) і Курязького монастиря (23 квітня).

На пожертвування жителів Харкова в кінці ХІХ століття на території Покровського монастиря збудували Озерянську церкву, куди й помістили чудотворну ікону.

Іще одну Озерянську церкву спорудили на Холодній горі. Звідси, з Холодної гори, харківські архиєреї благословляли чудотворною іконою наше місто. Однак у 30-ті роки минулого століття святиня була втрачена, лишилися тільки численні списки.

Дзвони Покровського монастиря

Біля пам’ятника 2000-ліття Різдва Христового ви, напевно, бачили старовинні дзвони, виставлені у дворі Покровського монастиря на загальний огляд.

Ці дзвони – визнані шедеври українського національного ливарного мистецтва, чудові зразки історії, культури, майстерності й технологій свого часу.

В одному ряду стоять чотири дзвони, перший ліворуч – найбільший «Козацький священика Григорія», відлитий у Харкові 1715 року.

Другий і третій дзвони виготовлені в селі Пісочин, що під Харковом, на заводі, власником якого був відомий харківський промисловець Павло Павлович Рижов (1885—1917).

Четвертий дзвін відлитий у Воронезі на заводі братів Самофалових. У його декорі можна побачити образ Святого Миколая в сяянні.

Чимало дзвонів створювалося, щоб люди пам’ятали про важливі події для країни й народу, деякі з них знаменували воєнні перемоги.

Харківський колегіум

Спершу в Харкові існувала переведена з Білгорода школа-семінарія, яка йменувалася греко-латино-слов’янською, а з 1734 року – Харківським колегіумом.

Поряд із Києво-Могилянським і Чернігівським колегіумами наш навчальний заклад став зразковим духовно-світським училищем XVIII століття. Одночасно тут навчалися близько 500 дітей із різних станів Східної України.

Завдяки йому і сам Харків почав набувати центрального значення серед решти полкових міст Слобожанщини.

У Харківському колегіумі, пізніше переробленому в духовну семінарію, викладали поетику, риторику, філософію, богослів’я, грецьку, латинську і російську мови. У 1765 році відкрили додаткові класи з вивчення французької й німецької мов, музики, математики, малювання, інженерної справи, артилерії, геодезії, будівництва. У 1795 році введені до програми фізика й природознавство, а на початку ХІХ століття – іще й сільське господарство і медицина.

Конец ознакомительного фрагмента.