***

 
Він клав її на стіл. Вона пручалась.
Казала: «Нудно… Це вже все було…»
Їм не кохалось. Їм не цілувалось…
А за вікном мело, мело, мело…
 
 
Вони обоє наче подуріли.
Він плів таке, що Господи єси!
А тіло знов тулилося до тіла.
Казати «НІ» не вистачало сил.
 
 
Вона сміялась: «Я тебе зґвалтую!
Але колись… Не зараз. І не тут.
В тій піраміді, яку ти будуєш,
на жоден камінь я не підійду.
 
 
І я не камінь, любий, – вільна птаха…»
Крило волосся – наче ось злетить…
Дим огортав мовчанку. Стіл, як плаха…
Ніч промайнула, мов єдина мить.
 
 
Таких ночей в житті буває мало.
Щоб водночас і грішна, і свята…
Вони пішли. А їм услід блищала
загублена сережка-сирота…
 

***

 
Місто. Ніч. Блукає сон.
Сніг на ниточках висить.
Темні тисячі вікон.
Лиш моє вікно не спить.
 
 
Трохи випило вина.
Трохи кави, звісна річ.
Нині у мого вікна
видалась безсонна ніч.
 
 
Може, десь твоє вікно
теж не спить, шампанське п’є.
Може, світиться воно
одиноке, як моє…
 

***

 
Як я тебе цілую! Світку мій!
Тебе ще так ніхто не цілував.
У цьому світі, на землі оцій, тебе
Господь мені подарував.
 
 
Я припадаю до твоїх колін.
Я прагну тільки дотику грудей.
То скільки днів, чи скільки довгих літ
мою любов ховати від людей?
 
 
Чому боїшся ти моїх зізнань?
Люблю тебе. Не бачу в тім вини.
Мільйони літ життів, смертей, кохань
було до нас… Та що мені до них!
 
 
Хто був з тобою… є… хто буде ще…
Твоє життя мені не перейти.
Душа болить, як рана… в серці щем…
Люблю тебе! Моєю будеш ти!
 

***

 
Цей недоспіваний романс
Про лісникову теплу хату
Куди приніс замерзлу вас,
Щоб від морозу врятувати.
 
 
Я пам’ятаю дивну ніч,
Як ми у лісі заблукали,
І лісникову теплу піч,
Що нас до ранку колисала.
 
 
Тоді я з вами був на «ти»,
Я вас закохано голубив,
У двері дерлися чорти,
Вовки і тигри шаблезубі.
 
 
А ми в хатинці лісника,
І нас ті жахи не лякали,
Ваш теплий бік, моя рука…
В ту ніч ми спали і не спали.
 
 
Цей недоспіваний романс
У кольорах щоночі сниться.
До скону днів кохаю вас,
Моя улюблена… Рушниця!
 

***

 
Твої чоловіки… Мої жінки…
Їх не існує, коли ми удвох.
Нам Бог дарує дні, а не віки.
Нам кожен день дарує мудрий Бог.
 

***

 
Щодня дарує Бог тебе мені.
Щодня різдвяно тішиться душа…
Як довго ніч! Які короткі дні!
Шепоче серце:
– Ти не поспішай…
 
 
Мороз йорданський ходить по світах.
Висить – не пада – місяць, як сльоза.
Ворожить тихий вечір по зірках…
Що завтра нам готують небеса?…
 

***

 
Вітер розвіє дим, як пісні берегинь.
Все відлітає з ним, біліють тільки сніги.
Холод у шибку вікна б’ється, мов дідько злий…
Діво моя неземна, зорі свої закрий.
 
 
У золотих садах квіти покриє сніг.
Спить в голубих очах мрія нових доріг.
Лагідно в небеса сон принесе вітровій.
Діво моя неземна, зорі свої закрий.
 
 
Білить світи зима. Не прокидайся, спи.
Морок, як той відьмак, ніч на землі зробив.
Спи, хай прийде у снах спокій і день новий.
Діво моя неземна, зорі свої закрий.
 
 
Спи, діво неземна, спокійно спи.
Згубилася весна на терені доби.
У світі ти одна, на всіх земних не схожа.
Спи, діво неземна, я на сторожі.
 

***

 
Нам хтось непевний час призначив.
Чи янгол спав на небесах?
Я вранці очі твої бачу.
Минає день… А вечір – жах!
 
 
Ми знову в ніч йдемо окремо.
Чому нам випадає день?
П’ємо вино, горілку п’ємо…
Не ми йдемо. Життя іде.
 
 
Яке життя – четверте, п’яте —
для нас для двох призначить ніч?
Сумує янгол винуватий
у глибині блакитних віч…
 

***

 
Ми з тобою у клітках неволі… чи волі?
Наші змучені душі безпомічні й голі.
Голі так, що пульсують серця беззахисні.
А за ґратами – вир життєдайного кисню.
 
 
Коли ставили кліті, хіба могли знати,
що зустрінуться душі і будуть кохати?
Наші душі… неначе їх зводило Небо…
Щоб розрушити кліті – що класти на требу?
 
 
Як вхопити ковток того Божого трунку
Для єдиної миті, одного цілунку?
Наші душі волають у клітках-примарах.
Поцілунок – рятунок чи обрана кара?
 

***

 
Вона забула. Бо життя
текло рікою. Як ведеться.
А хижа паща каяття
лише на старості верзеться.
 
 
Та й в чому каятись? Жила.
Кохала. Бавилась. Сміялась.
А потім? Потім далі йшла.
А що було – те забувалось…
 
 
Якісь пожовклі сторінки…
Рядки… чиї?… кому?… Забула.
Незрозуміло… від руки…
Давно писалося. Минуло…
 
 
Як весело вони горять!
Ось до каміна сіла ближче.
В теплі, звичайно, й не згадать.
А якщо чесно, то – навіщо?…
 

***

 
На початку Життя
читали поети коханим
ніким не записані вірші…
Ті вірші дісталися сонцю,
воді і веселому вітру.
І нині лиш
осонценим,
вітром овіяним,
умитим росою
відкривається слово
ніким не записаних віршів…
 

***

 
Казати – марно. Питати – зайве.
На серці – хмарно. Живу, як зайда.
Душа – без ладу. Буває гірше?
Моя відрада лиш ти і вірші.
 

***

 
Твоє тіло пішло в кав’ярню.
Моє тіло пішло додому.
А душа на снігу лишилась…
Лити в душу горілку марно.
Від горілки пекельна втома.
Й без горілки душа стомилась.
 
 
Може, снігу багато в книзі?
В нашій книзі… То він розтане.
Потече у Дніпро водою.
Може, ми чогось напилися
і тепер щохвилини п’яні?…
Може, ми – і не ми з тобою?
 
 
І закінчимо вірш на тому…
Він – безумний. Вона – прегарна.
Це, мабуть, зовсім інші люди.
Його тіло пішло додому…
Її тіло пішло в кав’ярню…
Тільки як же з душею бути?
 

***

 
На серці чи печаль, чи втома,
а чи передчуття біди…
Давай поїдемо додому,
щоб я в дорозі не один.
 
 
Щоб довше час обох нас тішив,
Хоч довше – теж єдина мить…
Дістану з неба срібний ківшик —
тебе коханням напоїть.
 
 
Я вже напився до безтями.
Себе запитую… А ти?
Що в цьому світі буде з нами?
Чи є для нас іще світи?
 
 
Де знахар той, кому відомо?…
Прийди хоч би у ніч… Приснись…
Давай поїдемо додому.
Удвох поїдемо… Колись…
 

***

 
У зморшках часу і землиці,
У давніх забутих містах
Коса твоя чорная сниться
І сняться гарячі вуста.
Чи третє життя, а чи п’яте
Живу на старенькій Землі.
Не можу тебе не кохати —
Єдину на тисячу літ.
Цілунку жаданого чари
І лагідний дотик руки…
Пливуть заколисані хмари
З далеких віків у віки.
Онука русина, чи ляха,
Чи славних полянських князів,
За тебе я сходив на плаху,
За тебе тортури терпів.
Ти неня моя і дружина,
Ти доня моя і сестра.
Свята, неповторна, єдина,
Одвічна богиня добра.
Твій образ на сотнях полотен,
В казках, у молитві пісень.
Без тебе я жити не годен —
Ні вік, а ні рік, а ні день…
 

***

 
Одного разу вітер на світанні
Освідчувався яхті у коханні.
Щоглу голубив, піднімав вітрило,
І біла яхта вітер полюбила.
 
 
Але у нього на душі неспокій —
На рейді міноносець крутобокий.
Сталевий красень, велич і відвага,
В коханні то велика перевага.
 
 
Бісився вітер, аж вітрило рвалось,
Та біла яхта в зраді не призналась.
З тих пір одна, сумна і безталанна,
Блукає біла яхта у туманах…
 

***

 
Земля оберталася швидше щомиті.
Металося серце в клітині грудей…
Ти вийшла назустріч єдина у світі —
Єдина із тисячі тисяч людей.
 
 
Ми двоє – і натовп. Немає рятунку
А заздрощів змії повзуть звідусіль.
Всі очі втопилися в нашім цілунку.
Пащеки шипучі розкрилися всі.
 
 
А ми полетіли над шипом і свистом.
В пітьмі загубилися очі-вогні.
Не хочу у натовп! У натовпі – тісно!
Єдине – ти вийди назустріч мені.
 

***

Купити – дорого…

Продати – дешево…

 
Я тебе купити хочу,
Щохвилини, день у день
Голову собі морочу —
Взяти б грошей, тільки де?
 
 
Скільки, у якій валюті,
І яка тобі ціна?…
Хай цинічно, та по суті,
Правду, чесно і сповна.
 
 
Я тебе купити хочу,
А навіщо, знаєш ти?
Щоб продати на всі ночі
В перший-ліпший монастир!
 
 
В чоловічий чи жіночий —
На всі ночі, на всі дні!
Я тебе продати хочу,
Всю, із голови до ніг!
 
 
Я тебе продати хочу,
Без вагань, без каяття.
Я тебе купити хочу —
І кладу своє життя!
 

***

 
Залиш мені свій голос.
Я хочу йти… Як я не хочу впасти!
Це знаєш ти, це чуєш ти, це бачиш ти…
Це вмієш ти, це можеш ти, це робиш ти,
коли твій голос
народжується в телефоні…
Усьому світові віддай
своє кохання.
Свої вуста і свої очі,
свої руки, тіло…
Залиш мені свій голос.
Ні!..
Руки залиш,
що обіймали мене
давно, колись, єдину мить…
Вуста залиш,
що цілували мене
давно, колись, єдину мить…
Тіло залиш,
що пригорнулося до мене
давно, колись, всього лиш
на одну-єдину мить…
Очі залиш.
Я в них давно втопився…
Усьому світові віддай
своє кохання!
Залиш мені свій голос.
 

***

 
Я сам себе караю і катую.
Того ти не навчишся і за вік.
Мабуть, тому що місце орендую,
Якого вартий інший чоловік.
 
 
Та хто ж той він, і де його шукати?
Якби те знав, я б сам його привів!
Пішов би геть від вашої з ним хати,
Якби я знав напевно, хто ж той він…
 
 
Ти добрим сниш. Тортури в сон не зайдуть.
Два янголи твій спокій стережуть.
А я вночі під вікнами, як зайда,
Покараний, скатований ходжу.
 

***

 
А за вікном – межа —
Холодна ніч… Чужа.
Ні силуетів, ні облич.
Самотня ніч. Холодна ніч.
 
 
А місяць, як відьмак,
Ворожить – все не так.
І ти не зви мене, не клич
В самотню ніч, в холодну ніч.
 
 
А за вікном – віки —
На відстані руки.
І ми на протязі сторіч,
І поміж нас – холодна ніч…
 

***

 
Ти граєш роль ображеної дами.
Мені здається, що тобі вдається.
А дні дурні блукають поміж нами…
Хоча, буває, й мудрий попадеться.
 
 
Та мудрий день короткий, наче постріл.