Навіть спалося старому Гуцолові мулько. Тільки но закриє очі, бачить свою землю, на якій провів все життя від пелюшок до сивини. Кожне літо обробляє. Якби зібрати пролитий піт, то не потрібний був би потічок, полив би раз – другий свою землю. Притому, коли піт капав на грунт, радів. Навіть взимку ходив дивитися, чи добре землю вкрив сніг, чи славно її відпочивається під білим покривалом. Гляне на зимову красу гір, бачену сотні разів, тай подумає:

– Ще ніколи не було так гарно як сьогодні.

І так десятки років, насилає краса ману на людину. Що там говорити, йшов на огород не тільки робити, але й милуватися навколишнім світом.

– Завезти свої кості в ту Канаду, щоб діти мали першу рідну могилку? – Думав старий. – А стару не піднімеш. Біля неї місце приготував. Провели життя разом, разом і лежатимемо. Такий славний пригірок! Звідти видніється село в долині з не померлими родичами і друзями, гори. Де це в світі можна хоч побачити таку красу? Ні, залишусь, вирішив. – землю продам, бо не здужаю її обробити. Пасічникуватиму, поки Біг дасть.

Танасів батько два роки не справляв ні собі, ні сім’ї обновок, так хотілося тоту землю мати. Якось взимку він зі старим Гоцулом оглядали десятини.

– Таки в добрі руки потрапила земля. – Думав старий. – Нітрохи не гірше ухожена як у мене, а може трішечки краще, неначе у мене в молодості. Заради цього можна з частиною виплати зачекати. Тягнувся, тягнувся, а всієї суми не зібрав. Добре, що я відсотків не взяв за чекання, як радив Мойша. Великий гріх на мозолях наживатися.

Йшли поряд, рівнесенько, як колись проходила межа. По старій привичці кожен ішов своєю землею, неначе боялись витоптати чуже.

Їх обнімала велична зимова краса, аж дух забивало. Сіяло сонечко на безхмарному небі. Лише одна хмаринка зачепилась за вершину гори від чого та здавалась вищою, зробилась стрункішою.

– Бував у Львові у музеї, – після довгого мовчання обізвався старий, – гарні в залах виставлені картини, але таку красу як оце зараз не намалювати.

– Так , так. – Згодився і по – новому глянув на Гоцула Танасів батько. Поряд, опираючись на мистецьки оброблений грушевий ціпок, крокував газда, господар всієї цієї дивної краси, який не поміняє свого краю ні на які блага в світі.. З ним казковим краєм, живе в радощах та печалі. Він помре, а красу залишить нащадкам.

Пам’ятає Танас як хоронили старого Гоцула. Ховали сусіди, бо розпорошився рід його по всьому білому світу. Де та Канада, де Бразилія? А дочка подалася до двоюрідних аж до Австралії. Були якісь родичі в селі, але перестали родичатися, тому що гроші за землю дістались не їм, господарство заповів дід сину, який поїхав у Сибір кращу долю шукати.

– Повернеться, – говорив старий, – то не на пусте місце.

Танасів батько мав клопіт цілий рік, охороняючи садибу від родичів та чужих. Нарешті на роковини по батькові з’їхались всі Гоцулові діти, з Сибіру прибув син Гаврило зі всією сім’єю назавжди. Танас бачив, як батько прямо за столом віддав борг. Гроші поклав він перед найстаршим. Всі відмовились на користь Гаврила. Той взяв гроші, відрахував кілька купюр.

– То ваші, сусіде, за те що ви не дали рознести татове обійстя.

Канадці перезирнулись, старший з сумом сказав:

– Та я там у себе за пару місяців зміг би заробити таку садибу.

Сестра додала:

– А то й швидше.

І знову після похмурої днини весело усміхались синьо – зелені гори. Танасові залишилось наносити води, і можна побігти на вулицю до хлопців. Прийшов вуйко Гаврило. Танас зупинився, щоб почути їх розмову з батьком.

– Вуйко Гаврило дуже мудра людина. – Думає хлопець. – Не даремно він лисий.

Хлопець скубнув себе за густу жорстку чуприну, але жодна волосина не залишилась у руці.

– І коли я полисію?

– Слава Ісу. – Вітається Гаврило. Починається неспішна розмова з роздумами, щоб не образити співрозмовника. Говорять про се – те., та Танас знає, що вуйко Гаврило так собі не заходить. Вуйко, можна сказати, не віруючий, але у свята не робить, бо що люди скажуть та й відпочивати треба, якщо хочеш жити й робити. Тому перемови, зустрічі, гості, всякі інші розмови відкладаються на святкові дні. Гаврило з малих літ усвоїв, говорити – не ціпом махати, так що недільний труд – моління, гостювання та балачки.

– Ти не ображайся, – здалеку починає вуйко Гаврило, – що я тобі скажу. Оце коли поїхали мої діти брати та сестра, вони залишили мені гроші. Хочу купити землю. Чи не відпродаєш батьків кусок. Я готов заплатити вдвічі більше.

Батька неначе підкинуло почуте. Він пройшовся перед вуйком Гаврилом, тамуючи лють.

– Знаєш, що я тобі скажу, – глянувши на сусіда з ненавистю, просипів він, – жебракувати піду, в гріб ляжу, а землю не продам.

– Охолонь, – обнімає Гаврило батька, – це я так, на всяк випадок запитав. Сам на твоєму місці ні за які гроші не продав би. Куплю кусок гори за хатою, доведу до ума, посажу сад.

– Допоможу. – Уже спокійніше буркнув батько. На довго запала мовчанка. Танас встиг двічі принести води, а чоловіки все мовчали. Один обурився пропозицією сусіда, інший катувався тим, що наніс уразу хорошій людині.

– Що то за вороння злітається у твій двір? – Нарешті порушив мовчанку батько.

– А, то зрідка заходять адвентисти, єговісти, штунди, свій піп також не минає. Всі туркочуть голубами, що тільки їхня віра правильна, інші – єресь. Всі цитують Біблію, спираються на Бога, повір їм, віддай душу, а гроші сам добровільно принесеш. На тому стояла і стоятиме всяка віра. Найпростіше зробили націонал – соціалісти чи, скажімо, більшовики. Вони зорганізували справу так, що тільки малесенька частка їх вірить у свої утопічні ідеї, зате оплачують боротьбу за їх ідеї всі поголовно. Вони насильно відбирають гроші, вірніше труд, частенько і життя на свої ідеї. Дивись, до нашої молоді внадився Осип’юк. В нього своя ідея – вільна та незалежна Україна. Ідея сама по собі прекрасна. Одного не договорено, вільним та незалежним може бути лише багата людина.

Той хто кладе голови, проливає свою і чужу кров, хто оре поле чи варить сталь навіть при оголошені державної незалежності залишиться всього – навсього робочою скотиною. Ідея самостійності, незалежності перетворюється у фікцію, утопію. Скоро не бути нашій Ненці Україні вільною. Пригорнула її до себе Росія. Думаєш Німеччина проти взяти в обійми Україну? Чи люба сусідня і не сусідня держава, якщо буде в змозі. І в майбутньому кудись наша Ненька хилитиметься чи на схід, чи на захід, може й на північ. З – за кордону тягнутимуть, у нас же знайдуться такі люди, які підпихатимуть. Я ж волію, щоб стояла рівнесенько, щоб випрямлювалась після кожного поштовху як неваляшка, щоб до неї горнулись інші країни. Хоча таке бажання на сьогодні також утопія, як боже царство, як комунізм. Для того щоб наша Ненька встала з колін, потрібно її зміцнити, збагатити. Житиме народ в Україні краще інших, бути нашій Ненці і вільною, і самостійною, тому що країна сильна тільки багатим народом, а не окремими людьми.

Батько згідно кивав головою, чи тому що знань не вистачало, чи згоджувався беззаперечно.

Танас слухав та на вус мотав. Згодом частенько бігав юнак до вуйка Гаврила і запитував:

– Як ви думаєте, чи вірно говорить Осип’юк?

В розмові викладалась думка німецького керманича, сталінська позиція щодо сучасних подій.

– Той говорить те, інший інше.

Швидко і в прах розбивав вуйко Гаврило Осип’юка.

– Я тебе уже запитував, чи знаєш ти хоч одного хлібороба з Росії, Німеччини чи хоча б зі Східної України?

Танас заперечно хитав головою.

– А про Сталіна, Гітлера, Бандеру чув? Певне, поверхнево їх теорії знаєш.

– Так. – Згоджується хлопець.

– Там в Союзі такий самий, тільки парторг Осипенко туманить молоді голови лише протилежним. Мовляв, там на Західній Україні живе ворог комунізму, а тому і твій ворог. Цей закликає брати кріса і бити москалів, той хоче, щоб тамтешні хлопці пересідали з трактора на танк та громили невіруючих в комунізм. Гітлер взагалі вважає всі народи крім німецького недолюдками, тому хоче стерти їх з лиця землі. Подумай, кого ти хочеш вбивати? Якого селянина, бо до вождів ти не доберешся навіть якщо захочеш. Тебе примусять убивати таких як сам. Мій батько провоював всю війну, а призвідника першої світової бойні чи жодного генерала не бачив. Ти був би достойним охороняти самого пана Бандеру, хоч цей вождь нічого людям крім обіцянок не дав, лише поманив хорошим життям, якщо Україна стане вільною і незалежною .

– Нікого я убивати не збираюсь! Чого ви з цим убивством.?!

Танас, похнюпившись, зникав у горах, де блискучий лист бука ніжив погляд, заспокоював.

Іншим разом Танас запитав:

– Правда, що москалі заберуть все: землю, ліс, хату, якщо вона велика як наша, худобу? Все, все!

Довго чухмарив Гаврило голову, ніби хотів викопати відповідь. Від високого лоба добрався аж до потилиці. Думав чоловік та шкрібся в голові неначе її обсіла нужа.

Так просто не пояснити, потрібна слухачеві певна сума знань. На відсутності знань грають всі агітатори Горлопанять пооверхово ив о лсгоаному лозунгами, тому і переконують. Розумієш, – почав він непевним голосом, – перші християни намагались жити сумісно. Вони хотіли переконати пана і раба так, щоб вони добровільно, добровільно, – наголосив Гаврило, – усуспільнили все своє добро, аби ним по мірі необхідності користувались всі члени секти без виключення . Не виховали, не переконали, тому навіть церковного комунізму немає до цих пір, лише пан з рабом залишились. А там в Союзі силою хочуть загнати в комунізм. І не тільки в Союзі, вирішили побудувати комунізм, ні більше ні менше у всьому світі. Де ця ідеологія пошириться, там і заганяють. Усуспільнять ваше добро достеменно заберуть, як не тепер, то в четвер. Хоча обіцяють видати бідним землю, та знай, обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість. Запам’ятай і дітям передай, у кого в руках земля, той і пан. Ой не скоро наш народ запаніє.

Танас знову поплентався в гори. Гаврило дивився на його зіщулену постать і подумав:

Все таки переміг Осип’юк, життєві обставини на його боці. Хлопець з характером.

Убивцю зроблять такого, яких мало світ бачив.

Цього разу шум свого лісу тільки ятрив Танасові душу . Він пересік гору, пішов дальше. Додому вернувся перед ранком. Ліг на сіні, але заснути не зміг.

– Пора працювати, – покликав батько, – вставай.

Танас тільки вовком глипнув на батька, мовчки подався до лісу. Батько бігом до мами, вдвох до Гаврила. Було не до тонкощів, тому жінка ще на середині сусідового подвір’я простогнала:

– Щось сталося із старшеньким, неначе белени об’ївся.

Знову довго чухав Гаврило потилицю.

– Може й я трохи винен. Бачите, дочекались москалів. От я і сказав, що у вас мають все забрати до колгоспу.

Батько тільки скрушно похитав головою.

Мати є мати. Поклала їжі в кошик, відв’язала пса і наказала йому:

– Шук, шук.

Собака побіг вперед, час від часу очікуючи господарів.

Знайшли Танаса сидячим на пеньку над потічком. Той збігав весело у долину, як і багато років тому. Не було йому діла до хлопця, почорнілого, як ото опалене блискавкою дупласте дерево. Потічок боявся лише землетрусів та зсувів. Але дерева міцно тримали землю та каміння з джерелом з якого він починався.

– Нехай тільки заберуть! Я їм покажу і землю, і ліс, і хату. – Заскреготавши зубами, видихнув хлопець.

– Поїж, Танасику, може все ще обійдеться.

Не обійшлось. Забрали хату під сільраду. Пообіцяли тимчасово, поки побудують приміщення в центрі села. Та Танас, зважаючи на думку вуйка Гаврила, розумів це по – своєму, мовляв, навіщо сім’ї дві оселі. Літня кухня чим не житло: піч є, котел умуровано, помістяться, хоча й буде жарко. Та ще й присланий голова сільради сказав, що всім багачам за Радянської влади має бути жарко.

Зник з села Осип’юк з ним з десяток хлопців, тому що покотилась чутка, що забиратимуть до Червоної Армії.

Трусонуло землю, тільки не всю, лише міста і села. Довгі роки смертельна віхола кружляла над світом. Вона знищувала на своєму шляху все створене людьми. Просякла кров’ю земля прийняла мільйони загиблих. В найжаркіші дні холодила війна людям душі, особливо тим, які ходили в обнімку зі смертю. Спочатку втікали від новітньої бойні на схід, згодом в ліси, а при чи закарпатця в усі віки виручали гори. Йшлося не про бійку на верхніх поверхах влади, а про винищення цілих народів. Ось чому клали нації до ніг Молоху все найдорожче

Тільки високопоставлені політики дбали про ідеї, які, власне, і спричинили війну. Політиків не пекли рани, не підсмажувало в танках чи літаках, помирали вони природною смертю, якщо не убивали ідейні недруги. Чому б не дбати їм про ідеї?

Пан Бандера звивався вужем між вогнем та полум’ям. Кинувся по допомогу до німців. Все таки не більшовики. Комуністи заборонили експлуатацію людини людиною. Визискувати має право лише держава. Велика держава, могутня держава. З її обіймів так просто не вирветься жоден народ. Потрібна сила.

Німці мають на оці своє. Не для того вони розпочали світову війну, щоб створити якусь самостійну і навіть від Німеччини незалежну Україну. Якщо ти такий затятий антикомуніст, то воюй проти більшовиків, допомагай нам. Ми тебе озброїмо, тільки про самостійність навіть не мрій. Зброю отримав, почав воювати з обома сторонами за самостійну Україну.

Сталіна голова боліла не через якихось там Бандеру з Мельником. То так, на один зуб. Покладемо кілка сот тисяч людей з обох сторін, буде по – нашому. Дайте но покінчити з більш потужною ідеєю націонал – соціалізмом.

Ідея то – слова., часто пустоцвіт. Але коли люди розуміють, небезпека знищення загрожує і батьківщині, і Батьківщині, багатьом сучасникам, а не майбутнім поколінням, вони самі себе захищають. За таких умов може привитися всяка ідея. Якщо її не підтримують, то терплять.

До майбутніх бійців УПА прибув інструктор. Вранці він вишикував на галявині хлопців і почав промову, походжаючи перед шеренгою.

Говорив про ідею самостійності. Почав здалеку, мовляв, ще за часів Хмельницького не всі навіть полковники хотіли під руку Москви. Закінчив словами:

– Настав наш час відстоювати Україну, але захищати потрібно уміти. Хто з вас найспритніший?

– Танас. – Загуло.

Інструктор взяв кусок гумового кийка замість ножа, викликав Танаса зі строю.

– Ось так потрібно знищувати ворога! Він блискавично наніс удар знизу уявним ‘ ножем,” та він ледь доторкнувся до Танасової одежі. Рука інструктора наштовхнулась на перешкоду подібну до ковальських лещат. Вона після недовгого опору поповзла вверх, навіть ноги почали відриватися від землі. Інструктор відчув пекучу біль в руці, ніби шкіра з м’язами відокремлювалась від кісток.

– Якщо не попроситися, то цей парубійко зламає мені руку легеньким порухом.

Прийдеться проситись. Він глянув у глибоко посаджені серйозні очі, якомога твердіше мовив:

– Пусти.

– Нашого Танаса з дитинства ніхто не міг вдарити. – Говорив з гордістю сусіду по шерензі маленький коренастий юнак. – Тільки він міг збивати бджіл на льоту.

– З таким вояком треба говорити лише кулею. – Заявив інструктор.

– Нічого не вийде, – Непевно заперечив той самий юнак. – У них дома і рушниця, і гвинтівка, і наган. Танас дуже влучно стріляє, попадає навіть в падінні.

Інструктор дослухався до слів широкоплечого юнака.

– Покажіть як ви попадаєте в падінні. – Попрохав інструктор.

Танас підійшов до крислатого бука, кинув на гілку носовичка, відміряв від нього двадцять кроків. Десь з під поли витяг свого нагана, зник в кущах. Раптово вискочив з кущів, побіг по галявині, на мітці впав. Підчас падіння сухо тріснув постріл. Інструктор побіг до носовичка. В самому вуголочку зяяла дірка. Потім він в задумі, акуратно, як мішень повісив хустинку на гіллі і м’яко наказав:

– Стрельніть ще раз пане… Танасе. – Якби не підказка, то, певне, не згадав би ім’я юнака. Друга дірка появилась ближче до центру.

– Якщо ви всі такі, то мені тут робити нічого. Я так не можу, хоча дещо вмію. – Признався інструктор.

– А ми такі. Уміємо сокирою махати, пилку тягати та всі вправно метаємо не топірець, а ложки. – Була відповідь. – Навіть в темноті несемо до рота не до вуха.

– То вони мали ліс, землю, всяке добро, зброю також. Дехто з нас її навіть не бачив. – – Розійдись. Пометайте ложками. Після сніданку збери хлопців на цьому самому місці. – Наказав інструктор одному з майбутніх вояків. – Ви ж, брате Танасе, ходіть зі мною. Після бесіди інструктор взявся за ручку. Танас бачив, як інструктор написав коротесеньку записку: – ‘ посилаю до вас Теля ‘.

– Не підписав, навіть крапки після написаного не поставив.

– Поставте крапку. – зауважив Танас. – Наш пан учитель за таку помилку задав би вам жару.

– Ого, ти, брате, ще й кмітливий. Будуть з тебе люди. Про крапку розповіси Грабу.

Граб – Штеф’ юк зустрів Танаса зацікавленим поглядом. сірих очей. Очі неначе говорили:

– Молодий наразі, зелений. Та після кількох місяців нашої боротьби почорніє. Розмова велась під посвист смерічок, які журно похитували вершинами. У верховітті заплутався вітер, борсався там від чого смерічки посвистували. Все про Танаса цікавило пана Граба, все він хотів знати. Нарешті він перейшов до основного найважливішого, звичайно не без вступу.

– Війна буде жорстокою з мільйонними жертвами і затяжною. Можна сказати громадянською і визвольною. Гітлера не просто побідити, але він сам собі ногу підставляє. Якби фюрер був розумною людиною, то покликав би на допомогу татар, кавказькі народи. Разом ми впорались би з більшовицькою заразою. Ми з задоволенням пішли б , якби він допоміг звільнитися Україні, Криму, Кавказу. Але ж він сам хоче все загарбати крім Росії ще й все інше для Німеччини. У німців його цінують, можна сказати люблять, бо дбає він по – своєму виключно за німців. Ще важче боротися з більшовиками. Ці розколюють народ на частини, натравлюючи їх одна на одну. Будемо відвертими, дехто їх підтримує, інші пристосовуються. Більшість громадян України не розуміє нашої ідеї вона їй чужа, тому що їй власний шлунок важливіший за нашу боротьбу. Коли зрозумієш, що наша боротьба принаймі на деякий час майже безнадійна, то получиться з тебе і борець, і вояк. Та знай, ми закладаємо підвалини майбутнього. Покладаємо надію, що колись наш народ стане вільним, а за волю і життя можна покласти. Придатний ти хлопець для нашої справи, основне розумний. Навіть не знаю, куди тебе направити. Зміг би вождів охороняти, у зв’язківці годишся, в службі безпеки такі як ти потрібні. Добре. Попрацюй поки що зі мною, там побачимо. Наразі відшукуємо, підбираємо місця для схронів, тому що прийдеться вести боротьбу з лісу.

Від природи мовчазний Танас виговорився, розповідаючи про себе та свої погляди. Слухав мовчки. Тепер знову заговорив:

– Недалечко від нашого села на нашій горі Мойша влаштував схованку. Мойша – розумна голова, так замаскував, що ніхто ніколи не здогадається.

Танас навіть не здогадувався, що між кольорами є відтінки. Його навчили, що чорне це – чорне, а червоне то – червоне зовсім інший колір. Звідки йому знати, що світ занадто складний, що він щойно доторкнувся до військової таємниці, яка може коштувати багатьох людських життів. Він пропустив повз вуха слова учителя про хижаків, які виганяють мешканців з власного житла а самі поселяються на їхнє місце. (На сьогодні коли ми молимось на грошову одиницю це – навіть модно). Бувалий чоловік зі схрону вам скаже:

– Якщо хоч один чоловік знатиме про схрон і де він знаходиться, то шукай нове місце, бери лопату в зуби і копай схрон заново.

Мудрий Аничка доказуватиме, що у всьому винна ідея, бо кого вона обвиває, той за неї гине, убиваючи масу безневинних людей. Мовляв, не велика біда, коли поряд зі мною поляжуть ще й інші за нашу ідею, винні вони чи ні то інша справа. Нате і війна розпочата ідеями.