Для цього екзистенціальна прагматика звертається до безносе-реднього існування суб’єкта як здійсненням смислів, які є змістом його свідомості. Але знову ж таки виникає педагогічне питання: чи можна що-небудь підказати? Іноді це необхідно, оскільки дискурсивна рефлексія у багатьох випадках не така ефективна, як це здається. Це пояснюється тим, як вже зазначалося, що смисли мають різну актуаль-ність, а деякі з них ховаються з причини їх невідповідності етичним вимогам.

Проблема ще в тому, що охоплений потребою реалізації смислів, не звертає увагу на характер їх здійснення, «закриває очі», відмовляється бачити, наприклад, насильство, яке він використовує по відношенню до іншого, більш того, виправдовує його застосування необхідністю відстоювання, наприклад, свободи тощо. Особливо це очевидно при розгляді дискурсу учня, який, наголошує необхідність свободи, заперечує, що вона повинна бути й у іншого. Це протиріччя не усвідомлюється, навіть якщо висловлю-ються застереження. З чим це пов’язано? З тим, що кожен суб’єкт, у тому числі протестний, знаходиться «всередині» дискурсу. Що означає «всередині»? Це означає, що він усвідомлює лише те, яким чином повинно бути у відповідності зі смислами існування, за допомогою яких він реалізує самого себе. Тому він сприймає застереження у кращому випадку як прояв нерозуміння, а в гіршому – як агресію по відношенню до себе.

Тоді у чому полягає призначення екзистенціальної прагматики, якщо суб’єкт нікого не чує, крім самого себе? У тому, щоб все ж показати йому, яким чином смисли, що артикулюються в дискурсі, визначають існування. Тому слід погодитися з тим, що від філософії не треба очікувати якого-небудь конкретного застосування, за аналогією з точними науками. Тим більш, досвід не тільки марксизму, але й лібералізму показав, що не можна буквально розуміти ідеї. Призначення філософії, у тому числі екзистенціальної прагматики, полягає в тому, щоб позначити проблему, вказати на деяку можливість, виявити своєрідність розуміння світу та ін.

Перевага екзистенціальної прагматики в тому, що вона дозволяє використовувати можливості критики. Її застосування можна побачити у більшості представників екзистенціалізму. Наведемо приклад того, як М. Ґайдеггер піддає критиці повсякденність: «Середня повсякденність стає сліпою до можливостей і заспокоюється одним «дійсним». І далі: «Повсякденність розуміє присутність як підручність, яка завдає клопоту, тобто підлягає управлінню і розрахунку (передбаченню)» [12, с. 159,  237]. У першому висловлюванні показується, що повсякденність веде до пасивності, нез-дарності використовувати можливості, що відкриваються; у другому виділяється, що вона спонукає до ставлення до сущого, яке може бути корисне для себе.

Звернемо увагу також на критику Ж.-П. Сартром «другої установки» по відношенню до іншого, а саме, ненависті: «Але ненависть, в свою чергу, є поразкою. Її початковий проект у дійсності є проектом ліквідації інших свідомостей» [3, с. 424]. В останьому прикладі вказується не тільки на недосконалість такой установки як ненавість, а також поясненюється, до яких наслідків приводить її легалізація. Зрозуміло, що в цьому аспекті вона містить в собі не тільки ставлення до самого себе, а й до іншого. Ставлення, яке, у вище наведеному прикладі, є деструктивним впливом, що, спрямований на іншого, повертається на себе.

f) Допущення суб’єктивності

В екзистенціальній прагматиці допускається суб’єктивність дискурсу, те, що категорично заперечується у трансцендентної. Може виникнути припущення, що «все дозволено», «все можна», оскільки норми та правила виникають не в результаті універсалізації, а у відповідності з її своєрідністю. Тому можливе звинувачення в релятивізмі, тим не менш, воно буде несправедливим, оскільки не слід забувати, що екзистенціальна прагматика призначається для критики. На відміну від трансцендентальної, вона не відвертається від темних сторін суб’єктивності, від таких його проявів, як насильство, брехня, лицемірство та ін., а виявляє і дискредитує їх, як, наприклад, М. Ґайдеггер [12, с. 192-220].

Гуманізм екзистенціальної прагматики є в тому, що вона дійсно допускає наявність недоліків у суб’єкта, але при цьому, за допомогою критичного розгляду змісту і характеру дискурсивної практики, показує, до чого може призвести їх прояв, наприклад, вседозволеність, свавілля та ін. Якщо трансцендентальна не дозволяє приймати інші норми, крім універсальних, то екзистенційна це не забороняє, лише показує, до чого можуть привести її негативні прояви. Вона дотримується права на визнання як істинного будь-якого висловлювання, але при цьому показує можливи наслідки такого кроку.

2. ОБҐРУНТУВАННЯ ЛОГІКИ ІСНУВАННЯ

Питання про якість існування належить до проблематики екзистенціальної прагматики. Основне її завдання полягає у його висвітленні в аспекті логічно передбачуваного майбутнього, яке створюється самостійно. Спроби щодо аналогічного розуміння людського життя можна побачити у соціальному позитивізмі або марксизмі [7; 10; 11].

Методологічною підставою, яка дає змогу осмисліти логіку існування є положення екзистенціалізму, згідно з якими свідомість – це не тільки джерело людського пізнання, але й також підґрунтя буття, тому виняткову роль відіграє питання про нього. Звернемо увагу на наступний фрагмент з «Буття і часу» М. Ґайдеггера: «Питання про буття повинно бути поставлене. Якщо воно фундаментальне питання, тим більше головне, то воно вимагає адекватної прозорості. Тому треба розібрати, що взагалі належить до будь-якого питання, щоб звідси зуміти побачити питання про буття як виняткове. Всяке випитування є шукання. Всяке шукання має свою спрямованість від шуканого. Питання є шукання сущого, яке пізнає, у факті наявності його буття. Шукання, що пізнає, може стати «розшуком», якщо виявляється визначенням того, про що стоїть питання. Випитування як питання про … має своє опитане. Всяке питання про… є тим або іншим чином допит у… . До випитування належить, крім опитаного, опитуване. У тому, що досліджується, тобто специфічне теоретичне питання, те, що випитується повинно бути визна-чене і доведене до поняття. У тому, що питається, лежить, тоді як власне випитане, те, на чому питання відбувається. Питання само як поведінка сущого, яке питає, має свій особливий характер буття»¹ [12, с. 5] .

а) Що таке логіка існування?

Виявлення логіки існування є, безумовно, процедурою випитування. Дійсно, «випитування – це поведінка сущого»,коли суще реалізує себе як суб’єкт, інакше воно є щось невідоме. Суще розкриває себе у суб’єкті через випитування. Відзначимо, що через поняття «випитування» М. Ґайдеггер наполягає на першості гносеологічного характеру прояву самого сущого. Важливо, що суб’єкт находить відповіді про своє існування, і саме це визначає його існування. Тому він не тільки питає, але й стверджує та спростовує, вимагає та підкоряється, протестує та погоджується – тим самим встановлює себе. Такий погляд на суб’єкта у значенні сущого спирається на відомі припущення, які відкидає М. Ґайдеггер.

Більш привабливою для вирішення поставленого завдання є трактовка свідомості у сартрівському екзистенціалізмі: «Свідомість є свідомістю чогось. Це визначення можна трактувати у двоякому сенсі: або розуміємо під цим, що свідомість утворює буття свого об’єкта, або це означає, що свідомість за своєю якнайглибшою природою є відношення до трансцендентного буття. Але перше значення цієї формули само себе знищує: усвідомлювати що-небудь означає знаходитися перед лицем конкретної і повної присутності, яка не свідомість. Без сумніву, можлива свідомість і якоїсь відсутності. Та це відсутність з необхідністю виявляється на основі присутності. Ми бачили, що свідомість є справжня суб’єктивність, а враження є суб’єктивна повнота. Але ця суб’єктивність не могла вийти з себе для того, щоб встановити трансцендентний об’єкт, додаючи йому повноти враження»² [9, с. 51]. Як бачимо, Сартр суттєво змінів гуссерлевське положення про інтенцію. Свідомість розглядається як основа присутності, при цьому завдяки рефлекії виявляється, що є суб’єктивність.

b) Формальна та екзистенціальна логіка

Яким чином відрізняються закони формальної логіки від законів екзистенціальної? Для відповіді на це питання звернемося до основних положень логіки Аристотеля. У «Першій аналітиці» є наступне визна-чення посилки: «Посилка є висловлювання, що встановлює або запе-речує щось відносно чогось» [1, с. 119]. Бачимо, що таким чином усувається можливість впливу суб’єкта на результати умовиводу. Таким чином «щось» точно зафіксоване як знання. Проте це не завжди вдається. Тому Аристотель розрізняє знання і погляд: «Предмет знання і знання відрізняються від предмета погляду і від погляду, бо знання спрямоване на загальне і ґрунтується на необхідних положеннях; не обхідне ж є те, що не може бути інакше» [1, с. 312]. Логіка ж існування розглядає те, «що може бути інакше», підкреслимо, тобто вона пояснює те, яким чином суб’єкт реалізує себе. Отже, одна з головних її відмін-ностей полягає в тому, що вона досліджує погляд, на відміну від фор-мальної логіки, яка досліджує знання.

Однак у соціальній практиці неможливо однозначно протиставити знання та погляд, оскільки він виникає внаслідок засвоєння деякого знання, яке привласнюється й стає суб’єктивним, проте не всякий погляд можна вважати помилкою і не всяке знання – істинним. Це пояснюється тим, що знання формується при абстрагуванні, критерії істинності якого обмежуються досить вузьким регіоном сущого.

с) Призначення та предмет логіки існування

У чому полягає призначення логіки існування? У тому, щоб виявити, яким чином суб’єкт встановлює норми істинності, у чому своєрідність аргументації і доказу. Інакше кажучи, її призначення криється у відповіді на питання: як розум та розсудок використовуються при конструюванні реальності.

Предметом як формальної логіки, так і екзистенціології виступає висловлювання як частина дискурсу. Щоб виявити істинність вислову в формальній логіці, досить сформулювати певні норми. Але, щоб виявити його істинність в логіці існування, необхідно розглянути сукупність сенсів, які утворюють певну цілісність як прояв сутності суб’єкта. Тому, якщо норми істинності у формальній логіці достатньо лаконічні, то їх обґрунтування у логіці існування є складним і тривалим процесом. Підкреслюємо відмінності екзистенціальної від формальної логіки. Формальна припускає спочатку конструювання певних правил і норм, а потім їх використання для доказу чи спростування істинності або помил-ковості висловів. Екзистенціальна не може використовувати цей підхід, оскільки норми повинні бути встановлені на основі вивчення своєрідності існування, що в свою чергу потребує звернення до аналізу ситуації, подій, позицій тошо.

На перший погляд, це нездійсненне завдання, оскільки існують певні перешкоди: різноманіття та суперечливості сенсів існування; їх нестійкість; їх динамічність; багатовимірність існування; наявність декількох цілей, кожна з яких є вектором діяльності; протилежність завдань, але при цьому формується їх хитка єдність, яка має ситуативний характер; свідомість не просто спрямована на світ, вона є здійснення думки, завдяки якій визначається власне існування; призначення сенсу для існування можна визначити через звернення до їх сукупності, при чому кожен з них указує на всі останні, які можуть мати неспівмірний характер; сенс має прагматичне призначення, тобто виз-начає здійснення реальності.

Що ж це за логіка? Це логіка, яку створює сам суб’єкт, щоб за її допо-могою певним чином визначати існування, тому її норми мають інституційний характер. Нагадаємо, що теорії інституціоналізму описують окремі аспекти конструювання існування на основі створення моделей правил і норм, а також опису їх здійснення [2; 4; 13]. Екзистенціологія використовує інший підхід, оскільки передбачається, що норми та правила виникають внаслідок досвіду самореалізації суб’єкта. Тому вони повинні бути виявлені на основі дослідження його існування.

d) Правила і норми екзистенціальної логіки

Такі правила та норми мають етичний зміст, тому можуть піддаватися критиці з боку той або іншої моральної концепції. При цьому суттєво, що такі, які не відповідають етичним нормам, можуть розглядатися як доцільні, оскільки їх здейснення корисне. Вони утворюють етичний кодекс, який застосовується у практиці. Цей кодекс виникає спонтанно у процесі взаємодії та протистояння, боротьби, прагнення панувати або збереження самого себе, інакше кажучи, має ситуативний характер. Тому важко уявити собі такого суб’єкта, який на власний розсуд «вибирає» його, а потім здійснює себе за створеними нормами.

Водночас не слід виключати того, що він з’являється внаслідок заперечення існуючого. У зв’язку з цим пригадаємо опис Платоном кругообігу режимів влади: «Тепер скажемо знову, – продовжував я, – як з олігарха походить людина демократична. її походження переважно здійснюється, мабуть, таким чином.

– Яким?

– Коли хлопець, вигадуваний, як ми недавно говорили, без вихо-вання, спробує трутневого меду і зрідниться зі звірячими та дикими зви-чаями, має здатність порушувати різноманітні і такі, що всіляко виявляються, задоволення, тоді-то, вважай, набуває у ньому початок зміни його олігархічного устрою на демократичний» [8, с. 243]. Причину зміни олігархічного режиму на демократичний Платон бачить у транс-формації свідомості при наявності «звірячих і диких вдач». Можна стверджувати, що саме вони провокують появу нової логіки існування.

Причини виникнення екзистенціальної трансформації може зрозуміти при зверненні до теорії радикального конструювання С. Глазерсфельда. Основне його положення формулюється таким чином: «На противагу пануючій епістемології, в якій пізнання виступає як сама собою зрозуміла активність суб’єкта, яка не має ні біологічних, ні психологічних характеристик, радикальний конструктивізм виходить за межі, відштовхуючись від позиції, яку багато професійних філософів називають у більш-менш зневажливому тоні «психологізмом». Така передумова виходить з єдиної моделі, що утворюється при об’єднанні матеріалу першої і другої частин даної роботи. Ґрунтовними слід вважати уявлення про те, що пізнання (і знання) не слід розглядати як якийсь конденсат, що утворюється при пасивному сприйнятті, а є результатом активності суб’єкта. Такого роду активність – це зовсім не маніпуляції з «речами-у-собі», тобто з об’єктами, які були б у позаемпирічному світі й повинні були б мислитися структурованими у готовому вигляді предметами… . Активність, відповідальну за побудову знання, ми називаємо «операцією», що є властивістю будь-якої когнітивної суті, яка, за влучним висловом Піаже, організовує як себе, так і свій досвідний світ. Тим самим теорія пізнання перетворюється на дослідницьку програму, що ставить своєю метою з’ясування того, яким чином розумові в результаті своєї активності вда-ється з емпіричного потоку (Fluss des Еrlebnis) сконструювати хоч трохи надійний, регулярний світ» [3, с. 73].

Як стає очевидним, у теорії радикального конструювання суб’єкт наділяється можливостями створення реальності. Але слід мати на увазі, що це тільки епістемологічна теорія. Тому ця теорія вимагає суттєвого доповнення. Необхідності уточнення того, що є джерелом самостійності cуб’єкта. На наш погляд, цим джерелом є сенс, на підставі якого можливе визначення того, якою повинна бути реальність. Що таке сенс і яке його призначення? Сенс – це знання, яке формується у свідомості, водночас, обумовлює здійснення. Це такі знання, яке використовується у конструюванні реальності, оскільке приймається як істинне, тому, воно має цінність і, водночас, визначає те, що є цінністю.

е) Скільки може бути логік існування?

Інші причини своєрідності екзистенціологія окремого суб’єкта в її обумовленності станом його свідомості, а також зміни ситуації у світі. Будь-який суб’єкт володіє до певної міри самостійністю, тому встановлює норми існування, на підставі яких стає можливим виявлення істинності або помилковості певного вчинку та події. Він має можливість самостійно визначати правила інтерпретації, критерії істинності, процедуру доказу або спростування. Тому існує нескінченна кількість логік існування, стільки ж, скільки є суб’єктів. Але, незважаючи на їх індивідуальність, треба виділити основні типи.

Перший та другий типи визначаються щодо своєрідності владних відносин, а саме наявності і обумовленості панування та підпорядкування. Відповідно є логіка існування деспотичного та залежного суб’єктів. Третий та четвертий типи виділяються в залежності від характеру відношенні до іншого. Логіка існування суб’єкта солідарності виправдовує єдність на підставі висування вимоги слідування принципу рівності. Якщо ж в наявності заперечення іншого, протест проти його панування, то це буде проявом логіки протестного суб’єкта.

Слід мати на увазі, що реальний суб’єкт може спиратися на декілька логік. Наприклад, деспотичний може використовувати логіку солідарності. Звернемо увагу на можливість одночасного вживання екзистенціологій, які взаємно виключають одна одну, наприклад, деспотичної та залежної, солідарної та протестної, що є передумовою зміни генерологічної структури існування в контексті теорії тоталлогії В. Кізіми [5].

У підґрунті логіки існування суб’єкта є його сутність як сукупність сенсів, що утворюють цілісність, на підставі яких виявляється не тільки «доцільність» рішення, але уявлення про «істинність» здійснення самого себе. Відповідно, визначається правильність аргументації, інтерпретації подій, вчинків та ін. Тому відмінність логіки існування від формальної є в тому, що вона не тільки визначає норми істинності та їх використання, але має аксиологічний характер, тобто припускає вживання оцінок, встановлення цінностей, цілей та ін. Наприклад, якщо певний вчинок відповідає критеріям істинності, то він оцінюватиметься як прояв вищих моральних якостей, а індивід, здійснівший його, може заохочуватися найрізноманітнішим чином. Способом використання критеріїв оцінок є погляд, тому саме він є дієвою формою дискурсивного впливу.