II. Продавець мертвих пацюків

Востаннє він підіймався цими сходами майже п’ять років тому. Здається, вони не стерлися й не постаріли ні на хвилину. А сам він стерся? Об чужі думки, прохання, пусті балачки? Повільно долав сходинку за сходинкою, наче намагаючись зрозуміти, для чого це робить. Невже та синьоока сестра балерини винна?

Всередині метушня, темно й пахне цвіллю. Він не любив цього напівтемного архітектурного монстра на Володимирській, високі стелі якого не рятували від вологості. Йому завжди хотілося повідчиняти всі вікна й двері, аби свіжий вітер виніс геть усю затхлість із будівлі, де розміщувалася розшукова частина Київської міської поліції.

Він не попереджав про свій візит, однак той, до кого йшов, раптово виріс у дверях одного з кабінетів. Широко усміхаючись гостю, промовив так, що слова відбилися від високої стелі:

– Радий вітати вас удома, Тарасе Адамовичу.

І відступив, пропускаючи колишнього слідчого до кабінету. Начальник розшукової частини Київської міської поліції титулярний радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго був років на десять молодший за свого гостя, який нещодавно перетнув позначку з написом «шістдесят», однак виглядав його ровесником.

– Спочатку не повірив своїм очам, Тарасе Адамовичу.

– Вашому зору, Олександре Семеновичу, не вірити – гріх.

Господар кабінету усміхнувся.

– На слух теж не скаржуся, а мені ще із сусідньої вулиці доповіли, що ви прямуєте в нашому напрямку.

Вмовк, уважно подивився на гостя. З Репойто-Дуб’яго треба говорити одразу про справу, він нетерплячий. У шахах ця риса нерідко надто дорого йому обходилась, але зараз вони грали не в шахи.

Не починати розмову першим, витримати павзу. Всього кільканадцять секунд і господар кабінету втомиться чекати – щось скаже. Навряд чи відверто запитає про мету візиту, однак, підкаже напрям, у якому можна вести бесіду.

Врешті невідомо, чи приходила дівчина до слідчих. Може, вона викинула папірець з прізвищами, або балерина вже знайшлася. Тоді він повернувся б до саду й городу. Пив би каву в полуденну пору, перечитуючи вранішню газету чи листи, сортував би листівки чи нарізав цибулю для нового експерименту – цибулевого конфітюру. Надто багато справ, а балерина могла вже пурхати по сцені, повернувшись, як кажуть колеги зі Скотленд-Ярду, – з вікенду – в супроводі чергового поціновувача її таланту.

Тарас Адамович знав, що за потреби містяни частіше звертаються до звичайної міської поліції, оминаючи розшукову службу. Зв’язок слідчих із сутінковим життям міста, залучення до роботи агентів та інформаторів з непевною репутацією, співпраця з представниками кримінального Києва – на все це добропорядні кияни реагували несхвально, з острахом і осудом позираючи на вікна третього поверху будівлі на Володимирській, 15. Знав і про те, що тільки розпач чи страх примушував нещасних долати три поверхи сходинок і сумбурно оповідати про своє горе працівникам розшукової частини.

У кабінеті гість із цікавістю роззирнувся: охайно, численні стоси паперів акуратно розкладені по теках. Репойто-Дуб’яго – педант. Колись він був керівником антропометричного кабінету, що розміщується поруч, за стіною. Головним слідчим він став майже випадково, після гучної відставки попередника. Тарасу Адамовичу тоді дивом вдалося лишитися у звичному амплуа помічника головного слідчого. Високі чини вимагали його підвищення, здоровий глузд наказував панові Галушку просити про відпочинок у відставці. Довелося погодитися на компромісне рішення.

Що ж привело його на місце колишньої служби, в епіцентр давнього життя, з його тривогами і радощами? Невже бажання впевнитися, що слідчі серйозно візьмуться за справу Томашевич? Чого він взагалі переймається цією історією? Не тому ж, що давній друг відмовився догравати шахову партію?

Головний слідчий не витримав короткого мовчання.

– То як справи? З вигляду життя рака-самітника пішло тобі на користь.

– Так і є.

– Заздрю. По-доброму заздрю. У нас тут… – він картинно розвів руками.

– Усе спокійно, як на мене.

Співрозмовник наморщив лоба.

– Це оманливе враження, – категорично заперечив він. – За кілька тижнів тут буде казна-що. Його величність імператор їде до нас у супроводі цесаревича!

Тарас Адамович співчутливо гмикнув, а для кращого ефекту звів свої густі брови високо вгору.

– Отож! – підняв палець начальник розшукової частини і майже ображено дорікнув колишньому колезі. – А ви, Тарасе Адамовичу, кажете «спокійно».

Підготувати місто до візиту членів імператорської родини – справа надскладна. І лягає вона зазвичай на плечі поліції. Під час минулого візиту імператора було вжито заходи безпеки, які можна вважати безпрецедентними. Окрім місцевої поліції, гарантувати безпеку царській родині і її почту мали ще близько 450 служивих з інших міст. Кожен маршрут, яким рухався імператор з супроводом, охороняли від 250 до 300 жандармів під керівництвом офіцерів. Всі особи, що викликали хоч найменшу підозру, перебували під пильним наглядом. Однак усе це не завадило колишньому випускникові Першої гімназії двічі вистрілити впритул в обрану жертву. Тарас Адамович не сумнівався в тому, що цього разу заходи безпеки будуть узагалі драконівськими.

А місто… Київ міцно закріпився на почесному першому місці в імперії за кількістю скоєних злочинів, з великим відривом обігнавши найближчих суперників – Ростов-на-Дону та Нижній Новгород. Відділ розшуку захлинався від кількості справ, які треба було розслідувати негайно ще в ті часи, коли Тарас Адамович був на службі як помічник легендарного головного слідчого Георгія Михайловича Рудого. Саме за часів Рудого була створена «Інструкція для чинів київської поліції розшуку». У 1903 році, після поїздки до Дрездена, Рудий організував у Києві дактилоскопічне бюро і розробив проєкт валізи слідчого. Нинішній керівник розшукової частини міста Репойто-Дуб’яго на пам’яті Тараса Адамовича був четвертим, який обійняв цю нелегку посаду.

– Так, імператор… – майже сумно промовив слідчий. – А тиждень тому нам доповіли, що в місті Досковський!

Спогад майнув раптово і згас. Знайоме прізвище…

– Аферист! – озвучив раптову згадку Тарас Адамович.

– Не сумнівався, що ти його згадаєш, – усміхнувся Репойто-Дуб’яго. – Вислизає крізь пальці, його бачили відразу в кількох місцях, однак арештувати…

– Не вийшло. Співчуваю.

Арештувати Досковського не вдавалося й раніше, принаймні в Києві – надто швидко він виїхав з міста, надто майстерно підробляв будь-які документи. Елегантний, самовпевнений, азартний – він легко збивав з пантелику малоосвічених агентів розшуку, більшість з яких у кращому разі могла похвалитися двома-трьома класами сільської школи.

Тарас Адамович зітхнув. Навряд чи справи поліції покращились після скандальної відставки колишнього начальника слідчої частини Спиридона Асланова. Принаймні біля входу Тарас Адамович не побачив черг з охочих зайняти ці запліснявілі кабінети, хай і з високими стелями.

Спиридон Асланов уславився такою тісною співпрацею з кримінальною агентурою, що врешті повністю інтегрував службу розшуку у світ кримінального Києва. Слідчі отримували дивіденди від злочинців і не надто намагалися розплутувати справи, хіба що вони стосувалися найзаможніших та найвпливовіших містян. Слідчий Галушко прагнув піти у відставку ще тоді, стомившись від брехні й бруду. Його випередили кияни, яким урвався терпець, і вони ініціювали відставку Асланова. Тарас Адамович мало не пропустив увесь скандал, бо якраз займався розшуком Міхала Досковського.

Шахрай оминав Київ у своїй діяльності – йому достатньо було буремної яскравої Одеси. У грудні 1910-го він спрямовував сюди з Подільської губернії залізничні вагони, вщерть забиті дохлими пацюками.

Поліція виявила вагони з дивним вантажем майже біля моря, а за кілька днів потому з’ясувалося, що дохлих пацюків хтось активно скуповує в Жмеринці, Проскурові й Деражні. З Проскурова вагони доправляли в Одесу, бо там палала епідемія чуми, а міська адміністрація платила по 10 копійок за кожного знешкодженого гризуна – так боролися з основними переносниками хвороби. Досковському вдалося підробити документи, за якими на станції Проскурів через військового начальника він отримав дозвіл на перевезення вантажу без митного та поліцейського огляду. Тільки за першу партію пацюків шахрай отримав 400 карбованців чистого прибутку.

А далі – біганина. Аферист, наче привид, сновигав Києвом, поки не зник остаточно на цілих три місяці. Арештували його аж у Мінську випадково. Він підробив документи інспектора військового міністерства й отримав квиток до станції Кобур-Сай у Середній Азії та велику суму дорожніх грошей. Виявити афериста вдалось тільки тому, що справжній інспектор на той час теж перебував у Мінську.

– Тож Досковський знову в Києві?

– Не тільки він. Купа інших справ – підпали, пограбування, два вбивства. Знахабніли хипезники. Мало не щодня до нас приходять із заявами на марвіхерів у театрі, але ж хіба встежиш за партером!

– До речі, про театр, – усміхнувся Галушко, розуміючи, що його співбесідник згадав про нього не просто так.

Титулярний радник подивився просто в очі Тарасу Адамовичу.

– Балерини…

– Не зникають надовго. Я знаю.

Отже, Міра Томашевич не дочекалась на повернення сестри і звернулась до розшукової частини Київської міської поліції. Назвала вказані ним імена. І додала ще одне – його власне.

– То, може, слід просто почекати?

– А якщо це просто втрата часу? Досковський…

– …Не з’являється в Києві просто так. Я знаю.

Запала тиша.

– Тарасе Адамовичу, ти все й сам розумієш…

Він розумів.

У далекому 1910-му, коли Тарас Адамович йшов у відставку, у штаті розшукової частини нараховувалось 37 працівників, з них тільки двоє, включно із самим Галушком, мали вищу освіту, менше половини – початкову чи домашню, а більша частина були малограмотними вихідцями із селянських родин. Делегувати справу Досковського просто не було кому – аферист із легкістю обдурював нижчі поліційні чини. Сам Галушко був завантажений купою інших справ, а за місяць мав розпрощатися з місцем служби. Можливо, це й було основною причиною того, що продавця пацюків не арештували тоді в Києві. Чи це просто виправдання? Хтозна.

Певно, зараз ситуація схожа. Перед візитом імператора, коли потрібно прибрати з вулиць увесь непотріб, навести лад з повіями й жебраками, очистити залізницю від підозрілих суб’єктів, не допустити гучних скандалів через крадіжки в театральних ложах та ресторанах, немає часу ганятися за одним аферистом. Якщо додати до цього натовпи біженців і переповнені шпиталі, – складно уявити, що хтось шукатиме балерину. Якщо навіть Міру вислухали, її свідчення передали до рук новачка.

– Я можу поговорити з тим, хто веде справу?

– Звичайно. Йому знадобляться кілька професійних порад. А може, й більше, ніж кілька, – додав головний слідчий, ніби вибачаючись.

Почерк у того, хто за словами головного слідчого, потребував його порад, був акуратним. Високий, але занадто худорлявий хлопчина, колишній писар, тремтячими руками простягнув йому теку з документами, відрекомендувавшись Менчицем Яковом Володимировичем, працівником антропометричного кабінету. Тарас Адамович зручніше вмостився в кріслі, трохи відкинувшись на спинку, звичним жестом вказав на стіл, двічі стукнувши по гладкій поверхні середнім пальцем.

– Перепрошую? – не зрозумів довготелесий.

Відставний слідчий Галушко подумки усміхнувся. Забув, що він більше тут не працює і навряд чи хтось ще пам’ятає його звичку пити каву за читанням матеріалів справи. Колишній помічник за хвилину поставив би маленьку надщерблену філіжанку на вказане ним місце. Але нинішній господар кабінету тільки безпомічно кліпав світлими вологими очима. Скільки йому? На вигляд двадцять шість-двадцять сім, не більше.

– Кави, якщо можна, – промовив Тарас Адамович.

– Кави? Так…. я зараз, – затинаючись промовив парубок і кинувся з кабінету.

За десять хвилин він поставив на стіл величезну чашку, наповнену якоюсь темною каламуттю. Одразу оцінивши її аромат, Тарас Адамович подумав, що балерину цей хлопчина знайшов би тільки тоді, якщо вона сама прийшла б у поліцію. Однак нічим не виказав невдоволення, натомість, відсьорбнувши з чашки, подякував кивком. Звів очі на молодого слідчого, промовив:

– Філіжанка має бути втричі меншою, у відділку найлегше готувати каву по-віденськи – просто заливати змелені зерна гарячою водою, але не окропом. Молоти треба безпосередньо перед приготуванням. І ніякого цукру.

Хлопчина відкрив рот і хотів було прокоментувати почуте, але спромігся тільки вичавити з себе:

– Так, пане.

Тарас Адамович відставив чашку й занурився в папери. Пробігав очима рядки, вчитувався у суперечливі моменти, порівнював написане на різних аркушах. Потім підвів голову і запитав у молодого поліціянта:

– Свідчення сестри балерини записували особисто ви?

– Т… – так, пане.

– Ваші враження?

Хлопець замислився.

– Сумна, вона була дуже сумна.

– Чому, на вашу думку?

– Бо, – він зам’явся, – вона назвала прізвища… Це наші кращі слідчі, але…

Галушко з розумінням кивнув:

– Але свідчення в неї брали ви.

Хлопець почервонів.

– Більше вас нічого не здивувало?

– Перед виступом… вона сказала, що не могла знайти сестру перед її виступом, інша балерина бачила, як Віра Томашевич говорила з якимось бородатим чоловіком. Мирослава… Томашевич сказала, що не знає, хто це міг би бути.

– Так, це непокоїть. Але ж у балерин купа залицяльників.

Хлопчина почервонів ще більше. Тарас Адамович вів далі:

– Однак потім Віра Томашевич вийшла на сцену й танцювала, – він потер виголене підборіддя, відклавши теку, підвівся.

– Дякую вам за каву, пане Менчиць.

Хлопчина злякано звів на нього очі.

– Я… прошу, пане.

– Я подумаю над цією справою. А вам раджу…

Що він міг порадити юнаку, на якого звалили не найпростіше розслідування?

– Навчіться готувати каву, пане Менчиць. Нерідко саме павза на каву давала мені змогу очистити думки й прийняти правильне рішення.

Широка усмішка була йому відповіддю.

– Дякую, пане Галушко.

– До зустрічі, пане Менчиць.

Хлопчина супроводжував його до дверей. Титулярний радник Репойто-Дуб’яго попрощався раніше – поїхав на зустріч із губернатором. Тарас Адамович повільно рушив на рідну Олегівську, тягнучи слідом за собою тривожні думки.

Надто багато збігів. Недобрими були його передчуття. Міхал Досковський з’являвся у Києві зрідка. Тоді вони так і не змогли встановити причину його появи, хоч одна гіпотеза в Тараса Адамовича була. Самі підозри – доказів недостатньо.

Балерина… Минув тільки тиждень, не так багато часу. Однак титулярний радник Репойто-Дуб’яго колись давно, коли ще був керівником антропометричного кабінету, на загальній нараді слідчого відділу підтримав припущення Тараса Адамовича про сферу діяльності Міхала Досковського в Києві. Аферист з’являвся в місті, коли активно починали працювати продавці людей. Їх називали «збирачами гіацинтів», хоч слідчі так і не з’ясували, чи банда «збирачів» справді існувала, чи це була просто київська напівлегенда, яку переповідали повії. А тепер Досковський знову в Києві.

Тарас Адамович зупинився біля розлогого ясеня, крону якого вже почала розцяцьковувати осінь першими яскравими плямами. Подумалось: з цибулевим конфітюром вже, мабуть, не складеться, доведеться відкласти. І чомусь подивився в синє пронизливо-осіннє небо, що схилилось над Києвом.