ІІ
Горіховий стілець

Колишній слідчий розгорнув пакунок на столі у вітальні, де весело потріскував камін. Трави – духмяні, складені акуратними жмутиками – змішували свої аромати, визираючи сухими гілочками із шурхотливих обіймів паперу. Марта сушить лаванду і мелісу, збирає чебрець. Він завжди пропускає цвітіння лаванди, тому рідко додає її у чай. Марта, навпаки, розвішує духмяні гілочки по всій оселі, досипає засушені квіти у заварник, підморгує зеленим оком. Міра теж любить чай з лавандою?

Дівчина лишила у передпокої сіре пальто і дивної форми капелюшок, що нагадував дзвін.

– Капелюшок-клош – так називає його Віра, – мовила Мирослава, коли Тарас Адамович кинув питальний погляд на фетрове творіння модистки. Його секретарка раніше не носила таких, на відміну від балерини, яка не боялася експериментувати.

– Гарний, – усміхнувся Тарас Адамович, – акуратно поклавши капелюшок на поличку.

– Незручний, – стенула плечима Міра, – але Вірі подобається, вона навіть говорить, що обріже волосся за його формою.

– Обріже волосся заради капелюшка?

– Сподіваюсь, ні. Але ця модель не зовсім пасує до моєї зачіски, – проказала Міра й увійшла до вітальні. Корона кіс, що обрамляла її голівку, блискала акуратним гребенем. «Дивні часи – подумалось старому слідчому, – коли дівчата зрізають коси заради капелюшків».

Лаванда ароматна, і Мірі, здається, подобається. Тарас Адамович додав у чай і меліси – чи то, щоб заспокоїтися самому, чи то, щоб його секретарка поринула у тиху атмосферу біля каміна, що заколисує, з духмяною чашкою у руках. Чай парує, Міра зацікавлено позирає в його бік – певно, чекає, щоб він почав розповідати. Вона вже чула про вбивство, хоч і не знає подробиць. Невже йому тепер уже ніколи не вибратися із цієї круговерті розслідувань, що підхопила його наприкінці літа, коли Міра Томашевич уперше рипнула хвірткою до його будинку? Тоді вона шукала сестру, яка зникла. Іронічно, але завершене на Куренівці розслідування – а тоді вони знайшли балерину Віру Томашевич саме там – ознаменувалося початком нового, і теж на Куренівці. На аеродромі – єдиному в місті – приземлився літак із мертвими князем Курдашовим та його молодою дружиною. Він не хотів вплутувати Міру в попереднє розслідування, не мав великого бажання розповідати їй про смерть майстра-червонодеревника і тепер. Але ж вона все одно дізнається від Якова Менчиця, який зараз подався оглядати місце злочину, чи з газет. Інформацію завжди ліпше отримувати з першоджерела, особливо якщо інформація жахлива. Передана через другі чи треті руки, вона обростає перебільшеними подробицями, багатозначними напівнатяками. Ніщо так не лякає, як білі плями в розповіді, котрі ми доповнюємо власними здогадами. Особливо якщо це історія про вбивство.

Примружився, кинув погляд у бік дівчини. Міру не налякаєш такими історіями. Сьогодні вона повідомила йому, що на час канікул збирається допомагати у госпіталі.

– Тому, Тарасе Адамовичу, краще, щоб ми перенесли наші зустрічі на ранкові години.

– Якщо я вплутаюся у ще одне розслідування?

– Не «якщо». Коли вплутаєтесь, – без усмішки проказала дівчина, звівши очі над чашкою з ароматним чаєм.

За кілька будинків звідти Яків Менчиць переступив поріг приземкуватого цегляного будинку, що ховався за високим дерев’яним парканом. Фотограф завмер біля собачої буди, Репойто-Дуб’яго рушив за Менчицем.

Сіни маленькі, чисто виметені, з великою шафою, оздобленою різбленням, і лавою навпроти. Зі слів Тараса Адамовича, майстер мешкав сам, його дружина давно померла, дітей не було. Може, воно й на краще – повідомляти про смерть родичам завжди непросто. Про таку смерть – тим паче. Вони йдуть темним коридором повільно, роззираються навсібіч, хоч світла небагато й складно роздивитися обриси високих шаф і комодів, що стоять уздовж стін. Чи то замовлення, що чекають на покупців, чи то звичні меблі у цьому будинку для приладдя майстра? Менчиць здогадується лише про те, що побачить щось не надто приємне для ока у кімнаті, де знайшли тіло вбитого – за холодними тоном і кам’яним обличчям слідчого, який сказав їм на порозі своєї оселі посеред яблуневого саду: «Краще, якщо ви оглянете все самі та побачите на власні очі».

Він, напевно, не хотів говорити, бо поруч була Міра. Коли ж Яків Менчиць відчинив двері до просторої кімнати у будинку майстра, яку заливало світло із трьох величезних вікон, завмер на порозі. Після тьмяного коридору, світла було забагато. Контраст різонув очі, змусив зупинитися. Потім молодий слідчий увійшов до кімнати, пропускаючи вперед начальника розшукової частини.

Ця кімната, як невдовзі виявилося, була найбільшою у будинку. Біля печі ховалися двері до маленької кімнатки з ліжком загиблого, а звідти вів прохід до комірчини. Ще до однієї кімнати – теж невеликої та захаращеної, що більше була схожа на майстерню, сповнену мішанини запахів фарб і дерева – вели двері з темного коридору, який вони проминули хвилину тому. Ото й увесь будинок. Обійшовши його нехитрі закутки за дві години потому, Менчиць зрозуміє, що в будинку Тараса Адамовича кімнат і дверей – більше, і далеко не всі він уже бачив. Ураз упіймав себе на думці про те, що фотографа вони взяли із собою недарма.

Тіло майстра було полишене на стільці посеред кімнати. Певно, то теж стілець його роботи – про це свідчили вигнуті, оздоблені різбленням ніжки, темний колір, поза сумнівом, цінної породи деревини. Менчиць пригадав хиткі стільці у власному будинку, навряд чи вони витримали б те навантаження, яке довелося витримати цьому стільцю. Майстер був прив’язаний до стільця товстою мотузкою, яку Менчиць розглядав надто довго, певно, аби не дивитися на тіло. Репойто-Дуб’яго підійшов