Той, кого назвали Лазарем Мойсейовичем, виглядав іще майже живим: видно, його поховали нещодавно. Він мав пригнічений вираз обличчя зі стиснутими губами і великим, хоча й не гачкуватим носом. Майорський мундир сидів на ньому дещо недоладно, але він, обсмикнувши його й майже не обтріпуючись від налиплої землі, твердо попрямував алеєю, туди, де стояв генерал. Високо піднімаючи ноги, які майже не згиналися в колінах, Лазар Мойсейович відрапортував про своє прибуття, а потім, делікатно взявши генерала під лікоть, відвів його вбік, ближче до ліхтаря. Марко вслухався й почув досить гучне шамкотіння:

– Слиште, товаріщ генерал… Тут нада решить один вопрос. Я ж ето, недавно, так сказать, переход совершив.

– Што-што? – не зрозумів генерал.

– Ну, помер то єсть.

– А-а-а. Ну і што ж? – Генерал розмовляв неохоче, явно демонструючи бажання повернутись до своїх приємніших обов'язків. Неподалік уже товпилося з півдюжини нових покійників, які, стаючи навшпиньки, позирали в бік постаті з лампасами. – Давай бистрєй, Моісєєвіч!

– Так шоб бистрєй, то ето… – зам'явся Лазар, – нужна ваша помощ…

– Какая ще помощ? – Покривився генерал.

– Ви ж з етім, з теперішнім председателем горсовета, як то оно… з мером, ви ж із ним знакомі? Він же у вас у военкомате замєстітєлєм начинав? Вроде так?

– Не замєстітєлєм, а комсоргом! Не тяни, Моісєєвіч! Кажи, што нада!

– Так вот… – Мойсейович вочевидь не вмів «не тягнути», – Я ж, когда помер… Ми ж в очереді стояли… на квартіру.

– У тебя ж була квартіра, трьохкомнатная! На бульваре Героев Сталінграда, із улучшеною планіровкой!.. – Дедалі більш роздратовано хрипів генерал.

– Ой, да когда це!.. – Лазар підніс руки до грудей. – После етого я два раза з'єжджав. Та квартіра старшій дочці осталась. А послєднє врем'я я жив із внучкой, у двохкомнатной хрущовкє.

– І што? – Генералові явно вривався терпець.

– Да ето ж… Як я помер, акурат перед двадцять третьїм февраля, то ми ж усе ждалі, шо нам ордер принесуть на новую квартіру. Через ето ожиданіє мене родниє ще две нєдєлі не хоронили. Фу, стидно сказать, усю хату їм провонял…

– Так і што ж? – Генерал вже кричав, не приховуючи роздратування. – Ти родиш наконец, чого ти хочеш?

– Ой, токо не нада на мене кричать! – Лазар Мойсейович і собі підвищив голос. – Я вас только попросить хотел, штоб ви дньом, после парада, єслі предоставиться случай, напомніли про етот вопрос председателю. Бо мої так і остались у той хрущовкє. Похлопочете, товаріщ генерал?..

Генерал висмикнув свій лікоть з пальців Мойсейовича, різко повернувся на каблуках і, не відповівши, швидко, наскільки міг, покрокував до новоприбулих мерців, котрі його чекали віддалік на алеї. Відійшовши кроків на десять, він озирнувся на Лазаря, який понуро застиг, тримаючи зігнутою в лікті руку, що нею щойно тримав за рукав співрозмовника. У погляді генерала змішалися жаль і зневага, а з напіврозтуленого порожнього рота долетіло коротке й глухе: «Ладно!.. Посмотрім».

Марко з Яном устигли трохи отямитись і навіть крадькома ковтнули з пляшки, яку для цього доводилося перехиляти вже дуже високо. Марко знову сховав пляшку під пахву за куртку, і дуже вчасно, бо алеєю до них наближалися підполковник Панкратов і майор Петрович, який уже стискав у правиці отриману від Яна п'ятірку.

– Тут, за пару кварталов, єсть вагончик круглосуточний… – Петрович майже потирав від радощів руки. —

Там і затоваримся. Хоть мерзавчика якого-нібудь, щоб вкус во рту напомнить. Правда, товаріщ падполковник?

Підполковник злегка кивнув, явно думаючи про щось своє. Потім спинився, різко, аж Петрович, який ішов поряд, зашпортався й ледь не впав: – Што такое, товаріщ падполковнік?

– Єсть у меня одно дельце… – Багатозначно промимрив собі під ніс Панкратов.

– Шо за дельце? Посреді ночі…

Підполковник повернув обличчя до Петровича та спідлоба подивився на нього майже впритул.

– Тут, под городом, за речкою, мої танкісти лежат. На краю болота четирє екіпажа. В сорок третьем тут у нас бой бил основательний.

– Ага… – Протягнув Петрович, явно не маючи що сказати, а лише для підтримання діалогу.

– Так вот я січас вийду с тобой, а потом побегу туда, за речку.

– Зачем? – Петрович таки придумав, як йому продовжувати розмову. Він вирішив ставити запитання, які самі собою витікали зі сказаного.

– А затем! Оні ж тоже повилазілі.

– І што?

– А то! – Підполковник починав потроху сердитися, набридливий співрозмовник явно потрапляв своїми запитаннями не в тему. – Оні ж там не в парадках похоронєни. Шлємофони обгорєлиє, у одного полголови снесло, у другого ног нету по колені. Я ж не могу позволіть, шоб і оні на парад попьорлісь!

– А, ну да, правильно… – Петрович знову потрапив у глухий кут зі своєю тактикою доточування запитання до попередньої відповіді.

– Сам знаю, шо правильно. Только надо мне їх как-то удержать. Да скажу їм, што нет нікакого парада, што новая власть поотмєняла. А ти меня подождьош возле того своєво лабаза… Добро?..

Вони поволі пошкандибали далі, навіть не повертаючи голови в бік Марка та Яна. Ті у свою чергу, зробили вигляд, що їх нема ні на лавці, ні взагалі в природі: затамували подих і не ворухнули жодною частиною тіла, із волоссям у ніздрях уключно. Тільки коли дві постаті щезли в темряві за головною брамою, Марко перевів дух і простягнув Янові пляшку, вийнявши її з-за пазухи. Там ще лишалося грамів сто коньяку, а годинник уже показував двадцять п'ять хвилин на четверту.

– Скоро світанок… – Прошепотів Марко в саме вухо Янові.

– Не так-то й скоро, – Відповів той, повертаючи пляшку, у якій напою майже не лишилося.

Удалині генерал усе приймав і приймав рапорти про прибуття від чергових мерців у різноманітних мундирах. Серед них також траплялись і постаті в цивільному, із орденами, а рідше – із орденськими планками на лівому боці запалих і нерухомих грудей.

Марко підняв пляшку над роззявленим ротом і тримав її, аж доки тринадцята й чотирнадцята краплі не впали на язик.

– Усе. Більше й алкаші не видобувають, – Він обережно поставив пляшку в темряву під лавку, а потім відкотив її подалі п'яткою.

– Може, потроху линяти будем? – Ян подивився через плече на Марка знизу догори. – Уже ж переконалися, що вони таки є. Тобто ні, що їх таки немає. Тьху, зовсім заплутався. – Він спробував усміхнутись, але тільки скривив рота. Страх у його очах нікуди не щезав.

Марко міцніше стиснув плече молодшого товариша. Алкоголь не діяв абсолютно – Думки були ясними й чіткими.

– Можна й линяти. Але я б іще трохи посидів. Якби ти був не проти. Хочу побачити… – Він затнувся, спостерігаючи, як поміж могилами пробирається мрець, котрому, певно, перед смертю невдало зробили розтин. Голова й ліва рука в нього почергово відвалювались, і він правою припасовував загублену частину тіла назад, але притримати не міг, бо тоді відпадало щось інше. Коли він дістався до генерала й випростався, доповідаючи про своє прибуття, то лівицю просто поклав собі під ноги, бо притримувати її вже не міг ніяк. Відрапортувавши, мрець підняв ліву руку, та, видно, утомившись її притуляти, просто затис під пахвою правої. Голову при цьому він тримав нерухомо й відійшов обережно, із дерев'яною спиною трохи не навшпиньках.

– Що ти хочеш побачити? – Ян таки вимагав, щоб Марко закінчив попереднє речення. Він трохи очуняв від страху, принаймні вивільнив своє плече з-під Маркового ліктя й сів дещо вільніше.

– Ну, це як в американських фільмах, коли вранці сходить сонце і всі… Всі вони під його промінням… Починають димитися, а потім зникають, пам'ятаєш? – Марко таки справді хотів бути дослідником до самого кінця. – Бо хто зна, чи коли ще трапиться побачити щось подібне.

Ян кивнув, хоча було помітно, що найохочіше він би зараз чкурнув звідси чимдуж і чимдалі.

– Згода, посидимо трохи іще.

Десь у приватному секторі подав свій голос той самий невидимий півень – Глухо й самотньо.

* * *

Під утро, як уже начало светать, наші друззя почті шо задрімали. Вони очнулись тільки при появлєнії падполковніка Панкратова, которий тянув на собі Петровича. Петрович явно успів купить вожделенную чекушку і даже впотребить її вовнутрь. Около лавки, на которій сиділи Ян із Марком, підполковнік остановився трохи передохнуть. Петрович прийшов у чуство й начав предлагать іще один орден зі своего кітеля за пару гривнєй «на закуску».

– Ось, візьміть. – Ян раптово згадав про два бутерброди з оселедцем, які вони прихопили в кафе, і тремтячою рукою дістав із кишені куртки згорток. Бутерброди, щоправда, злиплися в один, но Петровіча ето не смутіло, і он начав жувать їду, даже не разворачуя. Падполковнік почті неслишно матюкнувся сквозь зуби й поволок майора дальше в сторону построєнія.

Сонце зійшло не швидко й не повільно – саме так, як і мусить сходити сонце весняного погожого ранку. Його червоне проміння, потрохи переходячи в золоте, ковзнуло верхівками тополь, які оточували цвинтар, потім сягнуло нижче, до землі. Но странно – ніхто з мертвецов не задимився, не упав, не іспугався. Усе оні, сосредоточенно подняв голови, слухали команди, коториє подавав генерал.

– Ти бач, – тільки й зміг промимрити Марко.

А мертвєци тим временем не спіша построїлись у колону по троє і двінулись в направленії главної брами. Приголомшені й ошеломльонниє, дивились наші двоє друзей на ето шествіє – спереді шагали генерал із падполковніком, а за ними йшли всі остальні, хотя й не в ногу, но достаточно стройним порядком. У послєдній шеренге двоє ветеранов у штатському вели под руки Семьоновну, яка оказалась єдінствєнною женщиной у всей групі. Петровіч покачувався злєва направо і спльовував обривки салфетки, у яку був завьорнутий бутерброд із сєльодкою.

Скрипнули желєзниє ворота, і колона, вилившись назовні з кладбіща, свернула налево, у сторону центра, по безлюдному в ето врем'я центральному проспекту.

Когда Марк і Ян прийшли в себя – а случилось ето мінут за двадцять – Вони піднялися с лавки й медленно двінулись туда же, на глав ний виход із кладбіща. Разговарювать не моглось і не хотелось. По задітому утреннім сонцем проспекту одіноко ехала жовта «Волга» з поперечним клєтчатим гребешком.

– Таксі! – Марко махнув рукою, і авто спинилося, хитнувшись порожнім багажником.

– С праздніком, мужики! Куда ехать? – таксіст висунувся з кабіни в приоткрите окошко на дверці.

– До центру… – Марко все ще почувався наче вві сні. Вуста ворушилися повільно, ніби ватяні чи пластилінові.

– А деньги єсть? – недовірливо прискалив око таксист. – А то ви шото на бомжей похожі!

Марко сягнув до кишені й із подивом намацав там тільки одну банкноту. Витягнувши її, він побачив, що це білет номіналом у двісті гривень.

– Ну не, у меня с такіх здачі не будет!.. – закапрізнічав таксіст.

І тут Ян решительно рвонув на себя дверцу со сторони пасажира, резко шльопнувся на сідєньє й чотким двіженієм протянув таксістові орден Красной Звєзди.

– На проспект Победи! – Почті шо прокрічав он. – Трогай, поєхалі!..

2004 p., Ірпінь