Молодий пастух-напівсирота з Полісся Микола Музичук після фронтів Першої світової і Громадянської воєн повертається в рідне село Ремчиці. Його кохана Галя по волі змучених тяжкою працею батьків (і супроти волі власної) вийшла заміж за місцевого багатія-жмикрута. Зустрівшися з коханим Миколою, Галя присягається, що вони будуть разом, навіть якщо задля цієї мети вона муситиме отруїти нелюбого мужа Григорія. Та до цього не доходить – Григорій сам замерзає в лісі, повертаючись напідпитку з ярмарку. Микола й Галя поєднують свої долі, хоча підступний сільський піп отець Герасим і не хоче їх вінчати. Микола з Галею «живуть у гріху», а все село, науськане попом, засуджує молоду пару. Темні, затуркані селяни не розуміють щирих і чистих почуттів молодят. Їх підтримує лише сільський дивак, бідняк Онисим, який іще на початку сторіччя був кур’єром ленінської «Іскри» по території Волині і якось навіть їздив на конспіративну зустріч у Пороніно. Саме Онисим вперше розповідає Миколі про можливість побудови справедливого суспільного ладу без попів і багатіїв, крадькома приносить йому почитати Карлів Марксів «Капітал», іншу заборонену прогресивну літературу. Потім Онисим з Миколою під зшитим Галею червоним прапором виводять сільську бідноту Ремчиць на першу в історії села першотравневу демонстрацію. Викликана попом Герасимом поліція розганяє демонстрацію, заарештовує Миколу й Онисима. Та у в’язниці Микола налагоджує нові, ще ширші зв’язки з міськими революціонерами й за кілька років повертається в рідне село вже переконаним борцем за світле майбуття трудящих всього світу. Наступного дня нападом військ гітлерівської Німеччини на Польщу розпочинається Друга світова війна.

Другий роман – «На волі краще, як в неволі» – розпочинався, згідно із законами серіалу, з того самого місця, в якому скінчився попередній: на узліссі край села пізнього вечора, чи раннього ранку, Галя, зовсім випадково вийшовши по воду, чи там коноплі тіпати, розпізнає в ледь помітній постаті ген далеко в кінці шляху свого судженого. Покинувши посеред дороги відра, чи там коноплі, вона біжить з усієї сили, як американська супержінка Маріон Джонс, щоб, припавши до грудей коханому й відсапавшись, повідомити, що за час його відсутності в них знайшовся хлопчик Василько. Дитинці вже майже рочок, росте здоровеньке, та вищезгаданий зловредний піп Герасим не хоче хрестити хлопчика. «Ну, нехай, і так людиною виросте!» – відповідає Микола і, взявши кохану дружину за білі руки, йде додому, підібравши по дорозі покинуті Галею відра, чи там коноплі. Вдома він виймає з колиски й цілує сина, сідає до столу поснідати, а потім з головою занурюється в революційну діяльність. Трохи більше як за два тижні все село під проводом Миколи виходить зустрічати хлібом-сіллю червонозоряні танки й воїнів-визволителів, єдинокровних братів зі Сходу. З-за клуні на селян позирають з ненавистю місцеві жмикрути-багатії під проводом отця Герасима. Та щасливі трударі не надають великого значення їхній безсилій люті. Нове щасливе життя розквітає у Ремчицях. Люди з радістю записуються до колгоспу, щоб у спільній праці жити-поживати і лиха не знати. Всі без винятку сільські діти йдуть до школи, де молода й гарна вчителька, що прибула разом з визволителями, навчає їх читати і писати. Миколу Музичука селяни-трударі одноголосно обирають головою колгоспу. Їхній вибір схвалюють і на бюро райкому, де Миколу одразу впізнають колишні товариші по в’язничній камері і без кандидатського терміну приймають до лав партії. Головує на бюро райкому колишній сільський дивак Онисим, і орден Бойового Червоного Прапора краплею крові (саме так, «краплею», а не плямою, цей образ добряче здивував Шлойму іще під час прочитання роману й, певно, тому так міцно закарбувався у пам’яті) горить у нього на лацкані піджака. Саме Онисим першим і вітає Миколу, обіймає його й шепоче на вухо: «Знаю – ти гідний. Ти вистоїш. І ти – не зрадиш. Вірю в тебе, Миколо!»

Неповних два роки проіснував у Ремчицях колгосп, яким керував Микола Музичук. І другий роман Степаниди Добромолець закінчувався напередодні 22 червня 1941 року, напередодні початку страшного воєнного лихоліття. В суботу, 21 червня відповідальний партпрацівник Онисим приїхав з району у рідне село і заночував у хаті в голови колгоспу М. Музичука. Сидячи за столом, при чарці він встиг упівголоса розповісти другові-побратимові Миколі про напружене міжнародне становище, про незліченні гітлерівські полчища за Бугом, «ось тут же, недалечко, там, де Волинь…» А прокинулись Микола з Онисимом і перелякана Галя з трирічним Васильком уже від реву фашистських літаків у чистому небі Батьківщини. Онисим негайно від’їхав до райцентру, щоб там керувати евакуацією, а Миколі звелів збирати всіх колгоспників на загальні збори й на тих зборах оголосити про віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад та про необхідність збройної боротьби.

Вже подолавши увесь довжелезний ліксанупрівський коридор і піднімаючися сходами на другий поверх, Шлойма висмикнув з тайників пам’яті ще й фабулу третього, заключного роману трилогії. Саме цей роман викликав свого часу у критиків найбільше зауважень та нарікань, оскільки в ньому на сторінках першого варіанта авторка з симпатією вивела образ молодого зв’язківця-оунівця Юрка. Згідно з приватними переказами, сама Степанида Добромолець в роки війни вже доволі зрілою жінкою пережила бурхливий роман з юним націоналістом, що й намагалась завуальовано (та, видно, все ж недостатньо завуальовано) увічнити у своїй прозі. Перепрацьований другий варіант роману було подано до видавництва із запізненням, а світ він побачив з іще більшим запізненням, після аж чотирьох внутрішніх рецензувань. Двоє з рецензентів мали високі вчені ступені, ну а двоє інших – високі військові звання. У доповненому, зміненому й перепрацьованому тексті Микола Музичук вже за кілька днів після початку війни й приходу окупантів на землю Ровенщини береться за організацію партизанського загону «Месники» в лісах навколо рідного села. Галя з Васильком переховуються у сусідньому селі, в далеких родичів. Онисим, провівши евакуацію в райцентрі, переходить на нелегальне становище і прибуває в рідне село, змінивши зовнішність. Та все ж підступний піп Герасим впізнає колишнього односельчанина й негайно видає його фашистським прихвосням – оунівцям і поліцаям. Незламний Онисим гине під тортурами, так і не виказавши місцезнаходження партизанського загону «Месники». За це партизани вночі здійснюють зухвалий наліт на село, карають попа і його підспівувачів, а потім продовжують свою збройну боротьбу, пускаючи під укіс гітлерівські ешелони на відтинках залізниці Ровно – Сарни та Ровно – Ківерці. Загін Миколи Музичука міцнішає і розростається. Місцеві фашистські прихвосні – оунівці й поліцаї – покриваються холодним потом, почувши саму тільки його назву – «Месники». Та коли одного разу командир загону поночі пробирається в сусіднє село, щоб там побачитися з дружиною Галею і сином Васильком, він потрапляє в засаду, підлаштовану оунівцями та поліцаями з ініціативи того самого, згадуваного вище молодого націоналіста Юрка, який був з такою симпатією зображений авторкою у першій редакції роману. У другій редакції Юрко, хоча він і бідняцький син, співає в церковному хорі, де й потрапляє під згубний вплив отця Герасима.

Піднявшись на другий поверх, Шлойма з супроводжуючими ішли таким самим коридором, застеленим лінолеумом, тільки замість табличок з назвами кабінетів тут на дверях були номери: 2, 4, 6, 8 і далі згідно з рядом парних чисел. Відповідно палата номер 22 мала бути аж ген десь в кінці коридору. І ще фікусів по кутках не стояло.

У фашистських застінках Микола Музичук лежить поранений, зв’язаний і кинутий у підземелля, без їжі й води декілька днів. Коли його, вже майже непритомного, чиїсь руки таки звільняють від кайданів і приводять до тями, він спершу думає, що це прийшли його розстрілювати. Тим більше що все відбувається на світанку, ще лише ледь сіріє. Аж ні, насправді це партизани, несподівано зухвало напавши на райцентр, захопили будинок комендатури, в підземеллі якого й утримували їхнього командира. Ледь живого, Миколу Музичука попід руки виводять на волю його бойові побратими. Налякані фашисти втекли з містечка, тим більше що зі сходу вже потужно наступає Червона армія, і не за горами той день, коли ненависних загарбників назавжди проженуть з міст і сіл Ровенщини – а сталося це, як усі ми добре пам’ятаємо… ну, коли це сталося? хто хоче сказати? Ну звичайно ж, у лютому 1944 року…

Перед самими дверима палати номер 22 хтось із супроводжувачів – чи то Самчук, чи Микола Іванович – притримав Шлойму за плече.

– Тут нада підождать. Бо старша женщина може буть в безпам’ятстві або просто спать. І ще одна просьба до вас, Шлойма Васильович, – не нада їй ні в чом перечить, соглашайтесь з усим, шо вона скаже. А то, самі понімаєте, може розстроїться пісатєльніца, серце знову схватить…

Самчук, тихенько відхиливши двері у вузьку шпаринку, спершу зазирнув до палати номер 22, а потім і зовсім дивно нечутно прослизнув своїм великим тілом досередини. Шлойма й Микола Іванович залишились іззовні. Шлойма поторкав пальцями зашиту й заліплену пластирем брову.

Після визволення Ровенщини від німецько-фашистських загарбників і остаточного встановлення Радянської влади Микола Музичук повертається в рідні Ремчиці й береться за відбудову рідного колгоспу. Галя й Василько теж повертаються, і возз’єднана родина втішається своєю возз’єднаністю. Повертаються з війни спершу поранені, а потім просто демобілізовані червоноармійці. Багато кого не дочекались жінки-удовиці й діти-сироти. Але час іде, і треба продовжувати будувати нове життя. Та будувати його в повному обсязі перешкоджають кляті сокирники-націоналісти й колишні поліцаї, які, зачаївшись у навколишніх лісах, залякують довірливих селян, забороняючи їм записуватись до колгоспу, й навіть убивають молоду вчительку, ту саму, яка приїхала до села у золотому вересні 1939-го. Микола Музичук на чолі загону «яструбків», до якого записались усі демобілізовані воїни й декілька підлітків, таки вступає в герць з оунівськими недолюдками. У цьому страшному, кривавому поєдинку Миколу смертельно ранять, і вже привезений товаришами додому, він встигає, відсторонивши ридаючу Галю, яка припадала йому до прострелених грудей, сказати синові Василькові слова свого заповіту: «Живи чесно, Васю. Вчися. Трудися для людей…» За цими словами його очі затуманились, а з грудей вирвався передсмертний схлип.

До шкільних програм твори Степаниди Добромолець не входили, але вже на факультеті української філології педінституту вони вивчалися, і штудіювалися ретельно, навіть проходили окремим білетом на іспитах з укррадлітератури. Сам Шлойма на другому курсі писав курсову роботу з теми «Художні особливості зображення характерів поліських селян у романі-трилогії Степаниди Добромолець». Саме звідтоді він так гарно й закарбував у собі перебіг подій всіх трьох романів. Молода, свіжа, тренована пам’ять не опиралась, вбираючи в себе, мов губка, всі ці колізії та перипетії. Через це в майбутньому Шлойма часом не міг пригадати деталей з короткої новелки Борхеса чи невеликої повісті Грабала, прочитаних набагато пізніше, але сюжети всіх трьох романів Степаниди Добромолець засіли в ньому назавжди.

Двері палати номер 22 рипнули, і з-за них з’явився Самчук. Вся його службова зовнішність, з обличчям включно, променилась непідробною турботою, повагою й шанобливістю.

– Значить так, Шлойма Васильович. Вона зараз приготовиться, і ви зайдете. Ми з Миколою Івановичем вас тут підождем. Це другий етаж, вікна там в палаті зарешочені, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у ці двері, у вас нема. Пробудете, скільки потребується, тільки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нєрвіровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встає, так шо ви коло неї сядьте, на близькому расстоянії, шоб вона вас харашо чула й бачила. Все, давайте, заходьте. Помніть, ми тут, рядом, за дверима.

Шлойма потягнув на себе двері й увійшов у напівтемний зашторений простір палати. Приміщення було вузьким і довгим. Якась квітка – чи й не фікус – похилилась у горщику на застеленій газетою табуретці біля стіни, виділяючи кисень згідно зі своїм рослинним призначенням. А далі, біля вікна, у глибині палати, на високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову, сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література. Повільними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутінку палати Шлойма підійшов до узголів’я ліжка.

* * *

Це була величезна жінка, вагою, без сумніву, далеко понад центнер. «Ніколи не думав, що вона така велика… – майнуло у Шлойми в голові. – Але ж і бачив я її всього кілька разів у житті, й тільки з відстані. Та і років звідтоді минуло щонайменше тридцять». Туша в ліжку правильною куполоподібною горою здіймалась під ковдрою, ногами до заштореного вікна. Ліжко тоненько й жалібно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на голові Степаниди Добромолець ще зберігало сліди завивки, карі очі з-під сивуватих брів дивилися серйозно, тверезо й цілком осмислено.

Шлойма нерішуче спинився біля самого ліжка, шукаючи очима, де б тут можна було присісти.

– Сідайте ось тут. Петре, дай стільця людині, – промовила письменниця неголосно, але твердо й розбірливо. І тільки зараз Шлойма помітив, що в палаті є іще хтось. В ногах ліжка, скулившись і злившись зі шторами, сидів і неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловічок з борідкою на вилицюватому обличчі психіатра-невропатолога. Почувши звернені до нього слова старої письменниці, чоловік метушливо підхопився й, витягнувши з-під ліжка біле судно, в якому щось плюскотіло, перехопив його шийкою вперед і прожогом вилетів за двері палати.

– Ось, тепер ми самі. – Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. – Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?

– Дякую, нормально. – Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. – Погода… як зазвичай погода у вересні.

– Ви їхали сюди автобусом чи потягом? – наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.

– Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно. – Шлойма підійшов ще на крок ближче й, не питаючи дозволу, легенько опустився на ліжко в ногах у письменниці, саме на те місце, де нещодавно сидів чоловік, називаний Петром, який щось довго не ніс обіцяного стільця.

– Автомобілем… Ви маєте свій автомобіль? У вас там письменник може дозволити собі мати власний автомобіль… – У голосі старої письменниці бринів чи то смуток, чи то погано прихована заздрість.

Шлойма вирішив обережно прояснити все до кінця. Степанида Добромолець підтяглась за бильце ліжка і підбила сама собі подушку під головою, щоб краще бачити співрозмовника.

– Ні, це не моє авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.

– У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цікаво…

– Можна… як усяку іншу річ. – Розмова котилась якимсь незрозумілим, непередбачуваним руслом, але направляти її Шлоймі не хотілося.

– Отож-бо й воно – як усяку річ! У вас там і людина стає річчю! І людину можна взяти напрокат! А особливо – жінку! Жінка у вас стає предметом торгу! Вона змушена продавати своє тіло, потоптувати власну гідність, жіночу честь! – Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала ці фрази кудись вгору, у стелю чи в зашторене вікно, так що Шлойма навіть подумав про можливу наявність якихось прослуховуючих пристроїв у палаті номер 22. Він не мав що відповісти на гнівні інвективи старої письменниці, та вони начебто й не дуже стосувались його особисто. Принаймні якоїсь своєї власної вини за пригноблене становище жінок у світі він не почував. До жінок він ставився з помірною приязню та симпатією, зрештою й вони відповідали тим самим.

Та за мить напад люті в Степаниди Порфирівни минувся так само раптово, як і накотився. Вона іще кілька разів гойднулась у ліжку і втихла, ніби коротка літня буря на піку власної активності. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-відповідей: