Старий актор кивнув і, все ще чухаючи собі чоло під низько насунутою пов'язкою, повільно почвалав до виходу із зали. Незрозуміло було, чи чув він слова режисера, а чи просто так сам собі вирішив, що свою частину роботи виконав і може бути вільним.

Метелецький подивився йому вслід, іще раз протер окуляри, насадив їх на носа і розвів руками.

– Добре, шановні, роботу над майбутнім спектаклем продовжимо завтра. Самі бачите, сьогодні Семен Маркович трохи… не в формі. Всі вільні.

* * *

Ігор не ввійшов, а буквально вбіг у Вікторову гримерку. І саме вчасно – Віктор уже повільно скручував комірця алюмінієвої безкозирки з пляшки настоянки «Цукрова». На вузькому гримерному столику лежало п'ять чи шість пересохлих цукерок-подушечок з повидлом.

– О, добре! – Віктор повернув голову в його бік. – А то я вже без тебе починати зібрався. То що там? – Він дістав з шафки-трюмо пластикового стаканчика, точнісінько такого, в яких у буфеті подавали каву, налив туди на два пальці настоянки і простягнув товаришеві. – Давай! Поїхали!

Ігор махнув, бридкий смак «Цукрової» обпік піднебіння, потім горло і заструменився кудись донизу, в глибини організму. Подих на мить забило, очі засльозились, та потім все минуло.

– Нову постановку Метелецький робитиме… – видихнув він разом з випарами настоянки. Віктор відвернув обличчя:

– Це я зрозумів. І що ставитиме?

– Того, як його?.. «Царя Едіпа». Знаєш таку п'єсу?

– Ні… Хоча начебто в технікумі, коли вивчали той, західний театр занепаду, то згадували якусь подібну назву. Цар якийсь чи, може, король…

– Король? Може, король Лір?

– Може, й король… – Віктор теж випив і, впхавши до рота подушечку, заходився ганяти її язиком. – Фу, ну й гидота ця «Цукрова»!..

– А ти не запам'ятав, що то за п'єса?

– Яка? Про короля?

– Так. Про короля.

– Ні, зараз не згадаю. Так, у підручнику сторінки прогортав, коли до заліку готувався. Я ж тоді вже над дипломною працював. «Партизанська балада», пам'ятаєш? Я там Грицька грав. Грицька-підпільника.

– Шкода…

– Що шкода? Чого шкода?

– Шкода, що не запам'ятав…

Та перестань ти! Давай по другій!

* * *

Ігор більш-менш отямився вже за квартал від свого будинку. Ніби в тумані пригадувалось, як їхав трамвай, від театру, через річку, мостом, і там, на мості, у брудних надвечірніх сутінках, начебто хтось когось намагався упіймати, гнався, кричав, і всі пасажири у трамваї прикипіли до вікон, мовчки спостерігаючи, і лише мала дівчинка десь у матері на колінах запитала високим голоском: «Мамо, а сьо таке підемік?»

«Ну й бридота ця «Цукрова»… – Думка прийшла до голови ословесненою, конкретною. – Н-У Й Б-Р-И-Д-О-Т-А». Ніби вогненні літери стояли перед очима. Ігор приклав руку до живота, в якому смоктало і нило. «Чого ж ти хочеш, якщо лише два смажених яйця зранку і скількись там подушечок з повидлом у Вікторовій гримерці… і ще та кава?..»

Ліхтарі скінчилися, тож треба було пильно вдивлятися під ноги, аби не ступити у пащу відкритого каналізаційного люка. Підворіття накрило вже цілковитою темрявою, навпомацки, на самій лиш інтуїції вдалося відчинити двері до під'їзду – зрештою, вони не дуже-то й зачинялися, тримаючись на одній лише верхній петлі: якось хтось із сусідів, повертаючись так само напідпитку, вибив їх ногою. Давно неметеними сходами піднявся на свій другий поверх, пошкрябав ключем по дверях, трапив до замкової шпарини і…

– А тато знову п'яний прийшов! – проспівала Марина, стоячи в коридорі між кухнею та кімнатою. Її погляд знизу вгору був уїдливим і насмішкуватим. – Чуєш, мамо?! – гукнула вона в причинені кухонні двері. – Тато знов напився!

– Але ж ти й… – видихнув Ігор, намагаючись розшнурувати лівого черевика і втрачаючи рівновагу. – Але ж ти й… дитина, Марино! Гик! – Правицею довелось ухопитися за вішалку.

З півтемряви кухні визирнула Ліда – в халаті, з розпущеним темно-русявим волоссям. Її змучене, виснажене обличчя, здавалося, було суцільним осудом, втіленням осуду в найвищій, останній інстанції, без жодних апеляцій і касаційних скарг. – Зарплати, звісно ж, не давали?

– Не давали!.. – Язик у роті ворушився погано, ніби розбухнувши й заповнивши собою не тільки ротову порожнину, а й усю голову. – Є щось почеве… повеве… пове-че-ря-ти? – з третього разу по складах вдалося вимовити фразу до кінця.

В очах у Ліди роздратування перемішалося зі співчуттям. Спершу співчуття було зовсім мало, та за якусь хвилину очі трохи потеплішали.

– Ну, давай, проходь, я зараз щось придумаю.

В кухні під стелею слабенько жевріла двадцятиватка. Стіл, застелений картатою цератою, був порожнім, коли не рахувати синьої в білу цяточку сільнички, яку хтось із друзів привіз у подарунок із гастролей до столиці. Ігор важко сів на табуретку і сперся об край столу. В животі нило і смоктало. В роті було гидко.

– Лишилося три яйця, – сказала Ліда від плити монотонним втомленим голосом. – Одне завтра малій на сніданок. А два можу тобі зараз засмажити. Або зварити. Хліб ще є. Півбуханця.

– Умгу… – промимрив Ігор, кладучи голову на лікті й намагаючись потамувати різачку у шлунку.

– Що «умгу»? – перепитала Ліда. – То підсмажити чи зварити?

– Підсма… та нехай… що тобі легше… – Ігор не хотів сперечатися і в глибині душі почувався трохи винним перед дружиною: чоловік-невдаха, зарплати не приносить, а тепер іще й напився з приятелем. І не вперше. Він заплющив очі й ще почув, як стукались яйця об край сковорідки, з тріском і шкварчанням… Але він уже в цей час чомусь ішов по холодній вологій землі, яка розсипалась під ногами, ішов на берег чи то моря, чи річки, одним словом, великої води, і навколо нього чомусь ішло теж іще багато людей, і всі вони йшли не просто так, а до якоїсь дуже важливої цілі. Що це за ціль, Ігор не знав, але розумів, що вона десь близько, десь ось-ось, десь поряд і попереду. Присмеркове освітлення раннього світанку не давало можливості роздивитись обличчя попутників, але Ігор знав, що він не один, що таких, як він, багато навколо. І ще знав, що не потрібно нічого боятися… Нічого… Не потрібно…

«То ти їсти будеш?» – десь іззовні, з іншого світу запитала Ліда. Ігор підняв важку голову, роззирнувся. Перед ним на столі стояла тарілка, в якій розпливалися жовтизною по білому два засмажених яйця. Шматок сірого хліба й виделка симетрично притулялись до цього бідного натюрморту з двох боків. Сковтнувши густу слину, він почав жувати, майже не відчуваючи смаку. Скінчивши, відсунув тарілку й, заточуючись, почвалав до кімнати.

* * *

Прокинувся від того, що лежати було твердо і холодно. Підняв голову й збагнув, що він на підлозі – у дні конфліктів і сварок Ліда принципово не дозволяла йому лягати в подружнє ліжко. Під боком відчув слизькувату плоть надувного гумового матраца, в ногах збилася благенька ковдра з верблюжої повсті. Із кухні було чути, як дружина годує дочку сніданком.

– А тато сьогодні гроші принесе?

– Не знаю. Може, й принесе.

– Мамо! А чого він у нас такий?

– Не знаю. Який вже є. Їж давай.

– Міг би бути й не такий. Міг би бути кращий…

Все це говорилося монотонно, без жодних почуттів. Дві жінки, доросла і мала, вели свою розмову. За вікном було сіро, як і вчора, й позавчора, як і увесь зимовий час. Та й весняний і осінній також.

Ігор сів на своєму напівздутому матраці, обняв коліна блідими голими руками. Починався новий день. Рештки сну ще стриміли в голові, клубочилися там, відступаючи в забуття. Очі за ніч запухли й розплющувались неохоче. Все ж розклепивши повіки, зиркнув на годинника – вже далеко по восьмій. А на десяту Метелецький призначив чергову репетицію. Того ж, царя, як його, Едіпа, чи що… Треба приводити себе у форму і збиратися. Сповз із матраца й почав відтискатися від підлоги. На дванадцятому разі впав грудьми на лінолеум і притулився щокою до давно не метеної шорсткуватої поверхні. Тут ще й ця зарплата. Що робити, чорт забирай? Ще з місяць тому їм повідомили, що у зв'язку з епідемією і з тим, що місто у блокаді, виплата затримується на невизначений час. Усім співробітникам театру видали безкоштовні проїзні квитки на всі види міського транспорту, себто на автобус і трамвай. Але їсти від цього хочеться не менше. Треба десь розжитися бодай якимись грішми… Ох-х, ці гроші… Ігор аж втиснувся обличчям у лінолеум. Заплющив очі й міцно стиснув повіки. Червоні, жовті, зелені, райдужні кола заструменіли, ніби небесні фонтани перед внутрішнім зором. Й раптом десь там, у глибині, він побачив тьмяний, невиразний силует. Унизу щось рухалося. Чоловік у майці й спортивних штанях ішов через кімнату до телевізора, тримаючи в одній руці чашку зі світлим напоєм, а в другій – бутерброда. Згори Ігор тільки встиг побачити ріденьке волосся на маківці чоловіка, його відстовбурчені у різні боки вуха – і видиво зникло.

* * *

За півгодини, вже вмитий і поголений, Ігор намагався вискочити з помешкання непоміченим. Це йому все ж не вдалося: Ліда, в халаті, з розпущеним волоссям, перегородила дорогу вже у вузенькому коридорі, біля вішалки. Тож одягати куртку й шапку довелося, опустивши голову й відводячи очі.

– Ти сьогодні постарайся прийти не таким, як учора.

– Ага… Та вже ж…

З кухонних дверей визирнула Марина.

– Тату! Ти сьогодні грошей принесес?

– Не знаю, доню. Намагатимусь. Спробую. Не знаю.

Ігор грюкнув дверима й, запихаючи руку в рукав куртки, який, мов на зло, наполовину вивернувся неслухняним апендиксом, збіг сходами. На нижньому поверсі із банкою з-під розчинної кави в руках стояв сусід – у майці, в спортивних штанях. Ще з верхньої сходинки Ігор зауважив прогресуючу лисинку в нього на маківці – ріденьке русяве волосся розходилося по колу, немов віночок, показуючи посередині акуратну кругленьку проплішинку.

– Здоров, артіст! – Сусід припалив сигарету, кинув сірника до кавової банки й видихнув йому в обличчя сиву хмарку. Ігоря різко занудило.

– Добридень, – він швидко потис сусідові правицю. Проте той був налаштований на дещо довше спілкування.

– Ну, шо в тебе нового? Коли в театр пригласиш?

– Не знаю… Як буде нова постановка, обов'язково запрошу!

Петро знову затягнувся:

– Давай-давай! А то я тіки й бачу, шо цих підеміків. Вожу їх цілими пачками в ізолятор, там, на Острові. Так хоть шось культурне подивлюсь раз в жизні.

– Добре… – Ігор зробив спробу прошмигнути повз широкоплечу постать. – Я справді запрошу вас в театр, коли буде прем'єра.

Та, видно, сусідові хотілося поспілкуватись трохи довше. Він сперся широкою спиною на стіну, а коліно поставив на перила й таким чином остаточно перегородив шлях до виходу.

– Я ж, сосєд, понімаєш, і справді культуру люблю. Кіно там, футбол… часом книжку почитать, приключенчеську там, детектіва. Бо ж возиш цілими днями тих больних, вони у фургоні завивають, кричать! Після такого оддихнуть хочеться.

Ігор напружився й різко відсунув важке сусідове коліно з перил. Той хитнувся й трохи не втратив рівновагу. Він саме намірявся збити попіл із сигарети до кавової банки, але натомість обсипав собі спортивні штани.

– Та пожди ти, сосєд! Я ж іще хотів тобі розказать! – сердито й трохи ніби аж ображено закричав він услід, проте Ігор спішно подолав останні сходинки і, штовхнувши двері на одній петлі, вискочив у двір.

Трамвай був напханий, видно, попередній пройшов досить давно. Ігор за звичкою зачаївся на задньому майданчику – там усе ж було трохи вільніше. Вискочив він з трамвая за зупинку до театру: хотілося пройтися, та й часу трохи ще лишалося. Обійшовши територію, вирішив зайти з боку внутрішнього двору.

На господарчому виході Віктор з робітниками сцени палив сигарети і спльовував на брудний сніг жовтуватою слиною. Він розповідав про якийсь випадок – Ігор почув уже самий кінець розповіді:

– …і за нею як рвонули всі! Вона бігти не може, бо сумка важка, а кинути не догадується. Наздогнали, збили з ніг, як почали валити. Причому обережно так, щоб кров'ю не замаститися! Я теж разів зо два приклався: це ж зараза могла і з дітьми в пісочниці гратися, і в під'їзд забрести випадково!.. – Тут Віктор зауважив Ігоря, махнув йому назустріч: – Привіт! Там Метелецький вже ролі роздає! Кушнір, здається, пригадав майже всіх, хто в тій п'єсі як називається!

– І що? – Ігор зупинився, почав теж нишпорити по кишенях за сигаретами.

– Він за тебе питав! Так що ти не кури, зразу шуруй до нього.

– А-а-а… Ну, добре. – Й Ігор, так і не знайшовши курива в кишенях, рушив до кабінету режисера.

У кабінеті стояла напівтемрява: бордові штори на вікнах були щільно стулені, а Метелецький сидів у своєму кріслі з увімкненою настільною лампою. Він щось писав у блокноті. Та в першу мить, коли Ігор, подолавши двоє дверей, зовнішні і внутрішні, переступив поріг, йому на якусь крихітну долю секунди здалося, ніби він бачить за столом якусь безформну масу, темно-брунатну купу плоті, в'язку і розпливчасту. Але вже в наступну секунду ті обриси зникли, стрімко згрупувавшись у кощаву й ставну постать режисера.

– О, це дуже добре, що ви зайшли, шановний, – Метелецький зиркнув на нього поверх окулярів. – Сідайте.

Ігор сів, стиснувши коліна, потім трохи розслабився, закинув ногу на ногу й упіймав на собі погляд режисера. Той усміхався.

– Ви у нас актор… третьої категорії?

– Четвертої, – поправив Ігор. До третьої йому було ще далеко, років два або й три. Якщо провідних ролей не грати.

– Четвертої, – погодився Метелецький. – Але, незважаючи на це, ми вирішили пропонувати вам одну з головних ролей у новій постановці. Навіть, я б сказав, головну роль. Найголовнішу, я б сказав.

– Он як? – Ігор не знав, що відповідати. Він перевів погляд з обличчя режисера на завішані театральними афішами стіни його кабінету.

– Саме так! – Режисер потягнув паузу. – Ми й справді зупинились на вашій кандидатурі. Ви вже скільки у нашому театрі?

– П'ять років… – Ігор напружив пам'ять. Ні, справді, таки п'ять повних, шостий іде від минулого серпня.

– Ну, ось бачите, – невідь-чому вдоволено протягнув режисер. – Цілих п'ять років. Можна сказати, добру частину вашого молодого життя ви провели у цих стінах! Тож, мабуть, пора вже й категорію підвищувати, і за серйозні ролі братися. Як ви гадаєте, пора? – У погляді режисера крізь окуляри змішалися щира батьківська приязнь і насторожене очікування відповіді.

– Гм… Може… мабуть, пора… – видавив із себе Ігор. – Але ж… здається, головну роль у цій постановці має виконувати Семен Маркович? Хіба ні?

– Так! Так, шановний! – Худорляве обличчя Метелецького розпливлось, наскільки це було можливо, у посмішці, ніби й приязній, проте дещо зверхній. – Семен Маркович теж гратиме царя Едіпа! Вас це дивує?

– Ні. Ні, не дивує. – Ігор вирішив нічого не запитувати, нехай все з'ясується саме собою.

– Ось і добре! Ви вже ж лишіть, будь ласка, право режисерові на його особистий творчий пошук! – з притиском вимовив Метелецький, прибираючи усмішку з обличчя. – В моєму потрактуванні цього твору царя Едіпа можуть виконувати і два, і три, і чотири актори, скільки вже я вважатиму за потрібне!

– Еге ж… Так. Добре, я не проти. – Ігор відчув, як у шлунку неприємно гусне порожнеча. – Я просто так запитав…

– Отож, шановний! – Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. – Зараз ви повертайтесь на сцену, і за кілька хвилин ми почнемо першу репетицію. Семен Маркович нам підказуватиме перебіг дії, і ми намітимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?

– Ага. Тобто так, авжеж, згода… – Ігор відчайдушно вдихнув повітря й наважився на запитання: – А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з минулого літа. А в мене дружина і донька маленька…

– Аванс? – Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками він уже був на сцені, у стихії вільної творчості. – Ах так, аванс!.. Звісно, аванс! Ну що ж, я сьогодні ж потелефоную, віддам розпорядження бухгалтерії.

– Дякую! – Ігор просяяв. – Дуже вам дякую! То я можу йти? В значенні – на сцену?

– Так, йдіть і чекайте. Я маю ще пару хвилин попрацювати над планом постановки. – І режисер Метелецький знову підсунув до себе розгорнутого блокнота. Вже з дверей, озирнувшись, Ігор зауважив, що режисер, ледь-ледь висолопивши язика, малює на всю сторінку велике коло.

* * *

В залі було напівтемно й порожньо. Скраю, в першому ряду, сидів Семен Маркович, підперши голову рукою. Пов'язка на голові цього разу вже була чиста, проте на чолі й над очима замість учорашнього йоду було густо помащено зеленкою. Подряпини ствердли і проступали дедалі чіткіше пунктирним струпом, де грубшими лініями, а де й зовсім тоненькими. Вони віялом тяглися з-над очей угору і зникали під пов'язкою.

Зауваживши Ігоря, старий актор стрепенувся й навіть, як здалось, усміхнувся. А Ігореві в напівтемряві зали знову трапилося секундне видіння: неначе в Семена Марковича з голови, з лоба, звідкись із-під пов'язки, тягнувся аж під стелю світлий золотистий протуберанець, звивистий промінь, який розсипав навколо дрібні мерехтливі іскри. Втім, він скліпнув – і видіння минулося.

– Сідайте біля мене, доки репетиція не почалася. Побалакаємо. – Семен Маркович указав на місце поруч. Ігор опустився у крісло. Вони з Кушніром досі ніколи довго наодинці не розмовляли – тільки тоді, як курили у дворі й той раптом згадав загадкового короля. Але то й не справжня розмова була, а так – спільне вдихання нікотину.

– Я маю вам дещо розповісти з того, що пригадав. – Семен Маркович повернув і схилив голову, тюрбан пов'язки таки й далі трохи збивався, налазячи йому на очі. – Отож ваш герой живе з прийомними батьками, не знаючи, що насправді він – син царя. І сам він цар, розумієте?

– Не зовсім… – Ігор наморщив чоло. У шлунку смоктало дедалі сильніше.

– Ну, бачите, вся п'єса побудована на цьому його незнанні й на відкритті страшного для нього знання…

– А чому «страшного»? – Ігор таки примусив себе думати про п'єсу, а не про відчуття в животі. – Що в цьому страшного?

– Так отож. У кінці він, дізнавшись, що вбив свого батька й і одружився зі своєю матір'ю, йде за місто і там на самоті виймає собі очі.

– То ви?.. – Ігор нарешті починав щось розуміти.

– Так. Я гратиму Едіпа в другій частині спектаклю. Так вирішив режисер.

– Та ні. Я не про те. – Ігор перейшов на шепіт, хоча крім них у залі нікого й не було. – Ви що, вивчали такі твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..

– …Інституті. Так. Вивчав. Ми тоді класику штудіювали, і то ретельно… – Кушнір кивнув головою, і пов'язка ще більш насунулась на обличчя. – Так що й досі, як бачите, дещо пам'ятаю.

Позаду відчинилися двері до зали, й крізь них увірвалося благеньке світло з коридору та гамір кількох голосів. Режисер Метелецький у супроводі групки акторів прямував центральним проходом поміж рядами.

– Ось! Наші головні герої вже тут! – він широким жестом вказав на Ігоря й на Кушніра. – Два царі! Два Едіпи!

– Їх що, буде два? – запопадливим голосом запитав хтось із акторів, котрі супроводжували Метелецького.

– Так! Їх буде двоє! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! – режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрі, та й у всьому місті, міг би поставити під сумнів право режисера Метелецького на творчий пошук. – До речі, щоб я потім не забув, – він довірливо схилився над Ігорем і перейшов на тихе, приватне туркотіння, – я переговорив з бухгалтерією. Після закінчення репетиції можете підійти отримати аванс…

– Дякую! – Ігор не зумів сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно і пафосно. Режисер довірчо поклав йому руку на плече:

– А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усіх розставлю так, як бачу на початку дії. Так, ви, Ігоре, ходіть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першій частині будете не Едіпом, а тим пророком…

– Оракулом… – поправив режисера Кушнір.

– Ну, нехай оракулом, – поморщився Метелецький.

– Де я стою? – запитав старий, повільно піднімаючись на сцену.

– Ви?.. Ви зараз не стоїте, а виходите з-за лаштунків. А ви, Ігоре, ви чуєте мене?..

– Так, чую, – відгукнувся Ігор.

– Ви в цей час відтискаєтеся від підлоги. Це буде символізувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумієте?

– Розумію… – знову відказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.

– Так ось, ви тут, на краю, лежите і відтискаєтеся, відтискаєтеся, відтискаєтеся… До речі, скільки разів ви можете відтиснутися?

– Не знаю. Разів двадцять, може, тридцять.