Як завжди, коли Дроник переходив у формат чистої цифри, він бачив усе в блакитнувато-зеленому світлі, примарним і злегка розмитим, немов дивився крізь друзок пляшкового скла. Комп'ютерні файли розташувалися невеликими групами, наче села, розкидані на величезних просторах Жорстких Дисків. Потрібно було обертатися дуже швидко, щоб знайти потрібну інформацію, не маючи точної адреси, тому Дроник піднявся високо вгору і з висоти пташиного польоту розглядав написи на пласких дахах. Скільки пройшло часу, він не знав. По-перше, тому, що в нього не було годинника, а по-друге – час у Заекранні плине зовсім по-іншому, не так, як у фізичному світі, де течія часу постійна. В Заекранні його швидкість запросто змінюється. На житті у середині Заекрання це ніяк не відбивається, адже порівнювати нема з чим. Часто складалося враження, що час у Заекранні взагалі рухається так, як йому заманеться. Тому Дроник, ширяючи над величезними територіями Жорстких Дисків, міг тільки сподіватися на те, що друзям не прийдеться чекати на нього занадто довго. Досить політавши над «селищами» зі строгою архітектурою системних файлів, він, нарешті, дістався містечка, яке виділялося своєю непоказністю. З першого погляду було зрозуміло, що файл створював не професіонал, а аматор, та ще й дуже слабенький. Файл звався «Персонал».
«Хм… – подумав Дроник. – Може, це воно й є?»
Не наважуючись сунутися в незнайоме місце без розвідки, Дроник вирішив облетіти його зокола. Піднявшись вище, він побачив удалині, в мрячному серпанку, фортечні стіни великого міста. Щось дуже знайоме видалося йому в нечітких вежах, шпилях і зубцях… І раптом Дроник впізнав: «Отакої… Та це ж Глюкландія!»
Звідки ж Дронику та його товаришам було знати, що строга адміністраторка, яка сиділа за скляною стійкою, наче неприступна королева, грала в комп'ютерну гру «Побудуй Глюкландію»?
Тепер Дроник точно знав, що йому робити. За кілька хвилин він уже заходив до корчми «У скаженого пса». Над дверима так само висіла безглузда вивіска, на якій по жовтому тлі невідомо куди неслася зелена кобила, що, як запевняв господар корчми колишній королівський списоносець Архіват, зовсім не кобила, а найсправжнісінький собака. Дивна кобилособака була намальована маляром після обіду зі старим списоносцем. Маляр не встояв проти спокуси скуштувати відомої шинушаси. Її спробували, розсмакували, потім ще спробували, щоб уточнити смак, і навіть посперечалися щодо терпкості напою. Після восьмого глека, що піднімався вже не зовсім твердою рукою, сприйняття світу у маляра злегка змінилося, а відчуття кольорів і зовсім десь утратилося, немов гаманець з грошима на галасливому базарі. У такому стані він і намалював цю вивіску, яка негайно стала об'єктом жартів і кпинів з боку відвідувачів корчми й навколишніх жителів. Але незважаючи ні на що, Архіват не хотів її змінювати, і через деякий час вивіска стала навіть місцевою пам'яткою, якнайліпше виконуючи головне своє призначення – заманювати відвідувачів.
Першою, кого Дроник побачив у корчмі Архівата, була тітонька Фло – підіткнувши широку коричневу спідницю, вона розгонистими рухами мила підлогу. А першим, кого почув блазень, був старий списоносець Архіват. Голос у ковбасній хрипів:
Тут Серж Перший вийняв меч —
Покотились бошки з плеч,
А загони глюків
Стали бити з луків!
Хей! Хо-го! Хей! Хо-го!
І загони глюків
Стали бити з луків!
У пісню впліталися звуки ударів сокири: напевне, рубали м'ясо.
– Тітонько Фло! – неголосно покликав Дроник. – Тітонько Фло!
Тітонька Фло випрямилася й підсліпувато вдивилася в темну фігуру, що стояла у дверному прорізі на тлі яскравого сонця.
– Ви мене не впізнаєте, тітонько Фло?
– Так як тебе впізнати, якщо ти став проти світла, що розглянути неможливо. Зайди всередину.
– Хто там, рибко моя? – прохрипів з ковбасної господар корчми.
– А поки не знаю…
З ковбасної вийшов Архіват, усе такий же кремезний, з посмішкою на всю свою широку добродушну пику. На відміну від тітоньки Фло, Архіват упізнав гостя одразу й без коливань:
– Дронику! Що ж ти, рибко моя, не впізнаєш королівського блазня? Ану збирай на стіл! Гість у нас дорогий: блазень самого Великого Процесора!
– Ні, дядечку Архівате, з обідом доведеться зачекати, – Дроник рукою зупинив тітоньку Фло, яка вже направилася мити руки.
– Щось трапилося? – стривожився корчмар.
– Трапилося, – підтвердив несподіваний гість і тихо сказав йому на вухо: – Зникла принцеса Інформа…
– Та що ж вона така безталанна, – прохрипів Архіват. – Красуня дівка, а все з нею якісь пригоди трапляються…
Дроник коротко розповів, що відбулося в останні дні, як зникла Інформа і з якої причини він опинився у Глюкландії.
– …І от я був знайшов файл з даними на цих людей, але без розвідки сунутися туди побоявся, а тут дивлюся – Глюкландія! А раз місто на місці, то куди з нього могла подітися корчма «У скаженого пса»? А раз є корчма, то і дядечко Архіват у ній командує. Ось така історія. Чи знаєте ви кого-небудь у цьому Персоналі? – запитав блазень.
– Та як не знати! – сплеснув руками старий списоносець. – Там мій колишній байт живе. Я під його проводом, вважай, років з п'ять чоботями гупав та куряву ковтав, він мені за брата рідного буде. От пообідаємо та й підемо до нього. Він у Персоналі глюк шановний.
– Ні, дядечку Архівате, обідати нема часу. Як подумаю, що принцеса Інформа десь там у полоні невідомо в кого, так мені шматок хліба в горло не лізе. Та й Сергійко з Чипсетом у фізичному світі чекають. Ось знайдемо принцесу, звільнимо її, тоді я обов'язково приїду до вас на обід.
– А його милість пана Чипсета приведеш? Про Його Величність Сержа Першого я й мріяти не смію…
– Обіцяти не можу, як же я за Чипсета обіцятиму? Але запрошення ваше передам обов'язково.
– Ну що ж… Причина поважна. Фло, рибко моя, святковий обід скасовується. Збери нам з Дроником по бутерброду на дорогу й налий пляшечку шинушаси… А то, мабуть, байт Флетрон без цього зі мною і розмовляти не стане. Скаже, що я жмикрут, для колишнього байта ковток шинушаси пошкодував…
Нашвидку зібравшись, Архіват з Дроником рушили до Персоналу. Дорогою Архіват невтомно розпитував про Його Величність Сержа Першого. Дроник відповідав, що знав. За розмовами вони й не помітили, як дісталися околиці селища, мети своєї короткої подорожі.
Архіват, не стишуючи ходи, впевнено крокував неширокою чистою вулицею. Нарешті, зробивши кілька поворотів, вони підійшли до великого цегельного будинку під зеленим дахом. Від вулиці будинок відокремлював високий міцний паркан, зроблений з широких струганих дощок, ретельно пофарбованих у той же колір, що і дах.
– Отут і мешкає мій колишній командир, байт Флетрон. Агов, Флете! Відчиняй, друзяко! – для годиться постукав корчмар у хвіртку.
Відповіддю була повна тиша.
Архіват заколотив уже сильніше.
– Флетроне, старий вояко! Де тебе носить?
За парканом самотньо та ліниво гавкнув пес. Архіват заколотив у хвіртку ногами. Пес подвоїв свої зусилля й гавкнув двічі. Зрештою глухо стукнули двері й незадоволений голос сонно запитав:
– Хто там хоче по шиї? Невже не знаєте, що після обіду кожен поважний глюк мусить годинку-другу надавити на подушку? Ходять тут, ходять… – хтось, продовжуючи буркотіти, наближався до хвіртки. – Ось візьму зараз ратище та відходжу поперек спини… Стукуни нещасні… Зараз я вас…
По той бік огорожі загриміли засувом, клацнув замок і дзвякнув ланцюжок.
– Хто тут? Ну?.. – Пауза. – Архівате! Ах ти ж старий пеньок! Так це ти порушуєш мій пообідній сон? А я гадаю, хто тут гамір здійняв? Думаю, вріжу комусь зара по шиї… А це Архіват! Здорово, Скажений Пес! Здорово, друзяко! А хто це з тобою? Що за поросль молода? Чи не синок? Так ти, начебто, бобирем був? Хоча чого там, наша справа молодецька… Га, Архівате?
На вигляд Флетрону можна було дати й п'ятдесят, і шістдесят, і сімдесят років – присадкуватий і кремезний, немов старий покручений дуб. Обличчя мав темне від засмаги, а рідке волосся, навпаки, вицвіло і тільки злегка прикривало лисину. Долоні в нього були м'ясисті, а пальці короткі й товсті, покриті непробивними мозолями. Коли Флетрон легесенько ляснув Дроника по плечі, той ойкнув і присів від одного дотику важкої могутньої долоні. Архіват щасливо посміхався, заплющивши очі. Що він згадував, слухаючи знайомий буркотливий голос? Свою молодість? Звуки щитів, що зіштовхуються в кривавій людській колотнечі, та гострий ляскіт шабельної січі? А може, радісний шум хмільних гулянок, коли ті, хто залишилися живими, раділи цьому під дзенькіт склянок, стукіт виделок і дзвінкий сміх молоденьких дівчаток-маркітанток? Хто його знає…
– Ні, друзяко, на мій жаль, це не мій син, хоча я б не відмовився мати такого молодця. Це, дорогий Флетроне, блазень самого Великого Процесора, а звуть його Дроник.
– Та ти що?.. Самого-самого? – недовірливо подивився на блазня Флетрон.
– А то! І от що, друзяко, йому потрібна твоя допомога.
– Та я… Та для самого… Та що завгодно! – Флетрон заметушився, пропускаючи у двір неочікуваних гостей. – А що потрібно робити? На яку допомогу очікує Великий Процесор від старого вояки?
– Бачиш, – дипломатично почав Архіват, розуміючи, що прохання обов'язково нашорошить старого друга, а може, навіть і налякає, – потрібно покопатися у вашій інформаційній коморі й дещо там пошукати.
– Самовільно залізти в інформаційну комору? – сплеснув руками Флетрон. – А ти знаєш, що за це буває? Невже Великий Процесор не може сам зажадати потрібну інформацію? Для чого це потрібно?
– Флетроне, друзяко, я не можу розповісти, для чого це потрібно, але повір мені, ця справа надзвичайної ваги, а головне – терміновості. Дроник це підтвердить, – Архіват озирнувся до блазня.
Той мовчки кивнув. Флетрон глибоко замислився. Несанкціонований доступ до інформаційної комори був чи не найжахливішим злочином у Заекранні, і покарання за нього могло бути дуже важким. Але якщо просить сам Скажений Пес, виходить, це не іграшки, а справді потрібно! Та й Дроник, блазень Великого Процесора, теж аргумент не зі слабких, треба визнати! Нарешті, глибоко зітхнувши, наче перед стрибком у холодну воду, Флетрон запитав:
– Що я маю зробити?
– Покажи, де комора, та підведи до неї Дроника якнайближче. Якщо є змога добратися до роз'ємів, то було б зовсім добре. Все інше зробить Дроник. Твоя справа підійти, постояти кілька секунд і піти. Це все!
– А-а… – одразу повеселішав Флетрон, – то самому лізти туди не треба?
– Я ж тобі кажу, що Дроник усе зробить сам. Став би я тебе підставляти? Ти що, Флетроне, друзяко…
– Чекай, перевдягнуся!
За кілька хвилин Флетрон вийшов на ґанок.
– Ну, я готовий, зараз тільки двері зачиню…
– Не тільки, – посміхнувся у вуса корчмар. – Дронику! Давай, синку…
На очах у враженого Флетрона Дроник перетворився на блакитну хмарину, яка повільно піднялася й втягнулася в кишеню флетронового піджака.
– Нічого собі… – тільки і зміг вимовити здивований байт, протираючи очі.
– Давай, давай, дивуватимешся потім… – підштовхував його у спину Архіват.
Отетерілий Флетрон мовчки навісив на двері важезний, завбільшки з дитячу голову, навісний замок, щільно причинив за собою хвіртку і почимчикував уздовж вулиці до центру селища.
– У мене пляшечка шинушаси з собою, – похвалився дорогою Архіват, аби розрадити й підбадьорити друга, – так що поки Дроник займатиметься своєю справою…
– Це добре! – посміхнувся Флетрон. Він уже прийшов до тями й був дуже задоволений тим, що йому не довелося давати Архіватові відкоша. – Пам'ятаю я твою шинушасу! Всім шинушасам, можна сказати, шинушаса!
– Отож-бо…
Інформаційна комора розташовувалася недалечко, за п'ять хвилин неспішної прогулянки пішки. Зупинившись на перехресті, Флетрон притримав Архівата за плече:
– Там, за рогом…
Архіват розуміюче кивнув.
Флетрон несміливо покрокував у бік великої сірої обгородженої невисоким парканом будівлі. Комора швидше нагадувала фортецю: суцільна стіна, двоє вузьких вікон та одні двері, до яких вели круті сходи. Архіват дивився здаля, як Флетрон підійшов до ґанку, постояв мить і, нарешті зважившись, піднявся сходами й натиснув ґудзик дзвоника. Щось запитавши в охоронця, колишній байт, уже заспокоївшись, повільно покрокував назад до перехрестя, де його нетерпляче очікував Архіват.
– Ну? – коротко запитав він свого командира.
– Усе гаразд. Дроник твій, виявляється, спритний малий! Я навіть і не помітив, як він того… туди заліз…
У напівтемряві коридору Дроник блакитною хмариною непомітно ковзнув уздовж плінтуса, у зеленавому мерехтливому світлі, невисоко над підлогою, побачив чорні крапки роз'ємів, озирнувся навколо і пірнув в одне з них. Кілька поворотів – і нарешті він побачив зелені рядки каталогу файлів.
«Ну що ж, – подумав він, – зараз пошукаємо!»
– Так-так-так… – раптом хтось глумливо промовив за його спиною. – Хто ж це до нас на гостину? Повернися до мене обличчям, синку, дай тебе розглянути.
Дроник круто повернувся. Просто перед ним стояв підтягнутий чолов'яга, одягнений в чорне: чорні сяючі туфлі, відпрасовані штани, чорний гольф під горло і такий же чорний піджак.
– Макровір! – негайно впізнав чорну людину Дроник. – Отакої! Адже його ж нема! Його знищено!
Рік тому Великий Процесор, після важкої боротьби, у якій загинула його дружина королева Маплата, розклав у цифру цього найнебезпечнішого з відомих вірусів. І ось Макровір знову перед ним! Отже, його недооцінили – мабуть, він сховав десь свою резервну копію. Тепер не треба було ворожити, хто стоїть за викраденням Інформи! Минулого разу цей гад теж за принцесою полював. Ще б пак! Маючи таку заручницю, можна диктувати Великому Процесору будь-які умови, а якщо взяти її за дружину, то і взагалі сісти на місце Хазяїна і Володаря.
– А чи це не блазень Великого Процесора? Як там тебе… Дротик? Ах, так… Дроник! Несанкціонований доступ в інформаційну комору! Ти ж знаєш, що за це буває? Бачу, знаєш… І що ж тобі тут знадобилося? Прізвища та адреси працівників готелю «Діряве небо»? Ах ти, лихо ж яке, – продовжував знущатися Макровір, – онде вони, у темній течці… Бачиш? Ні, зліва… От-от… Саме вони!
І коли Дроник уже простягнув руку, щоб схопити цю саму течку, у якій, можливо, лежав ключ до розгадки таємниці викрадення принцеси Інформи, Макровір вихопив з кишені піджака якийсь прилад на зразок ліхтарика і ввімкнув його. Промінь зупинився на течці, і за п'ять секунд папка немовби розчинилася в повітрі.
– Ну як? Остання розробка: світло-магнітний випромінювач! Дивися!
Макровір перевів промінь на стелаж, потримав його кілька секунд, і стелаж теж зник. Макровір підійшов до стіни і впритул направив промінь на неї. У стіні утворилася величезна діра, через яку в темне приміщення ввірвалися потоки сонячного світла. Макровір зареготав:
– Ну як тобі, блазню? Кінець Процесору! У цифру! В одинички й нулики! Без права відновлення!
Через зниклий купол даху Макровір злетів так високо вгору, що його демонічний регіт був ледь чутний, зате чутний звідусюди. Враз усе завмерло, світло почало гаснути і невдовзі настала повна темрява. За кілька митей до цього Дроник зрозумів, що добром сольний виступ Макровіра не скінчиться. Він усмоктався в перший-ліпший роз'єм і понісся дротами невідомо куди, тільки б подалі від Макровіра з його смертельним світло-магнітним випромінювачем.
О проекте
О подписке